Загрузка...
Категории:

Загрузка...

Михайло коцюбинський

Загрузка...
Поиск по сайту:


Скачать 137.53 Kb.
Дата17.03.2012
Размер137.53 Kb.
ТипДокументы
Содержание
Основні твори
Подобный материал:



МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

(1864—1913)

Михайло Михайлович Коцюбинський! народився 17 вересня 1864 р. у сім’ї дрібного урядовця у місті Вінниці.

У дитинстві Михайло пробував складати українські пісні на взірець народних, написав російською мовою велику повість з фінського життя. У 1875—1876 pp. він навчався у народному училищі в м. Барі, потім у Шаргородеькому духовному училищі. Захоплювався читанням творів українських, російських і зарубіж­них класиків, вивчав філософські твори Феєрбаха і Фур'є. Про­тягом 1881 — 1882 pp. жив у Кам'янці-Подільському, де зблизив­ся з групою молодих семінаристів, ентузіастів-народників.

Повернувшись до Вінниці, Михайло заробляв приватними уроками, заснував нелегальний гурток молоді, учасники якого чи­тали заборонені твори Чернишевеькогр, Добролюбова, Салтикова-Щедріна, Некрасова. Поліція обшукала квартиру Коцюбин­ського і занесла його ім'я у списки «неблагонадійних».

У 1884 р. Коцюбинський написав оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіе світ, а невченіе тьма». Наступного року поліція вдруге обшукала квартиру Коцюбинського. Знайшли два: примір­ники забороненого «Каталога книг для систематичного чтения саморазвития». Цього року він написав оповіданн» «21 -го груд­ня, на ввєденіе», працював приватним учителем у родині свяще­ника в селі Михайлівка Ямпільського повіту. Помер* його батько.

У 1887р. він написав вірші «Як раннім: морозом; побитії кві­ти:..», «Як променем щастя...», «Марусі Н.» та іні. Займався, гае-рекладами а польської мови, був обраний гласним до Вінницької міської думи на чотири роки.

У 1890 р; уперше в львівському журналі «Дзвінок» надруко­ваний вірш Коцюбинського «Наша хатка». Він перекладав укра­їнською мовою твори Достоєвського, Міцкевича, Ожешко. На­писав статтю «Життя українців по малих містах. З українського Поділля».

У 1891 р. склав іспити при Вінницькому реальному училищі й одержав посвідчення народного вчителя. Вчителював у с. Ло-патинцях на Вінничині. Написав оповідання «Харитя», «Ялин­ка», «П'ятизлотник», повість «На віру», статтю «Яків Куха­ренко».

Протягом 1892—1895 pp. письменник працював у Молдавії чВ комісії по боротьбі з філоксерою. Вивчав життя бессарабських молдаван. Написав твори «Ціпов'яз», «Маленький грішник», «Хо», «Для загального добра», «На кр_илах пісні». Згодом пере­їхав на роботу в кримську філоксерну комісію. Знайомився з жит­тям кримських татар. Одружився з Вірою Дейшею. Написав опо­відання «Пе коптьор».

У 1897р. Коцюбинський працював уЖитомирі в газеті «Во­лынь», редагував розділ «Хроника», надрукував кілька статей під рубрикою «Свет и тени русской жизни». Наступного року він пе­реїхав до Чернігова. Одержав посаду діловода в Чернігівській земській управі. Написав оповідання «Відьма». У 1899р. львів­ське видавництво «Українсько-руської видавничої спілки» над­рукувало першу-збірку оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана», у 1900р. він перейшов на посаду статистика в Черні­гівському земстві. Зблизився із соціал-демократами. Вийшла збірка оповідань «По-людському».

У 1901р. письменник написав оповідання «Лялечка», а 1902р. став членом Чернігівської архівної комісії, написав но­вели «На камені», «Цвіт яблуні». Оповідання «Fata morgana», що стало першою частиною однойменної повісті, та збірка опо­відань «Поєдинок», були написані в 1903р. У 1904р. письмен­ник вийшов з членів Чернігівської архівної комісії. Написав опо­відання «У грішний світ», «Під мінаретами».

На зборах Чернігівської громадської бібліотеки у 1905 р. Ко­цюбинський виступив з промовою проти утисків цензури. Виїхав того ж року за кордон на лікування. Відвідав Німеччину, Італію, Австрію, Швейцарію. У 1906 р. письменник був обраний головою чернігівського товариства «Просвіта». Написав новели «Сміх», «Він іде!» Протягом 1907—1908 pp. були написані новели «Не­відомий», «Persona grata», «В дорозі», «Intermezzo», «Як ми їздили до Криниці», реферат «Іван Франко». Під час лікування на острові Капрі у 1909 р. Коцюбинський познайомився і здру­жився з М. Горьким, написав новелу «Дебют». У 1910р. пись­менник закінчив роботу над другою частиною повісті «Fata mor­gana», написав оповідання «Що записано в книгу життя». Вдруге виїхав лікуватися на Капрі. Зустрівся з М. Горьким. З його ініціативи видавництво «Знание» надрукувало російською мовою перший том «Рассказов» М. Коцюбинського.

У 1911 р. письменник організував літературні «суботи» з чер­нігівською творчою молоддю. Виїхав на Буковину в с Криворів-ню, де збирав матеріал для повісті «Тіні забутих предків». «Това­риство прихильників української науки» призначило Коцюбинському довічну пенсію, він залишив роботу в земстві. У Львові вийшов четвертий том творів письменника — збірка «Дебют». У 1912р. на Капрі письменник написав оповідання «Подарунок на іменини», «Коні не винні». У березні повернувся в Україну. Відвідав Криворівню, написав останні твори «Хвала життю», «На острові». Лікувався в Києві.

Михайло Коцюбинський помер 25 квітня 1913р. Похований у Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря"над Десною.

У літературі М. М. Коцюбинський дебютував віршем «Наша хатка», але першими звернули на себе увагу його оповідання про. дітей та для дітей — «Харитя», «Ялинка», «Маленький гріш­ник», повість «На віру». Коцюбинський стояв на шляху мистець­ких пошуків, розширення жанрово-тематичної системи та ідейно-художніх розв'язок. Це помітно у творах кримсько-молдавської тематичної групи («На камені», «В путах шайтана», «Для за­гального добра», «Під мінаретами»). Від захоплення етнографіз­мом, через поглиблене психологічне трактування образів («Цвіт яблуні») і художньо-психологічний аналіз («Intermezzo»), він приходить до неоромантизму в «Тінях забутих предків» і потуж­ної стильової течії — імпресіонізму.

Перу М. Коцюбинського належать довершені, філігранно опрацьовані твори, що складають національну класику й збагачу­ють світову літературу: «Fata morgana», «Тіні забутих предків», «Він іде», «Сміх», «Подарунок на іменини» та інші.

Шедевром стала новела М. Коцюбинського «Intermezzo». Твір розпочинається посвятою: «Присвячую Кононівським по­лям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, За­лізна рука города. Людське горе. Однак «Intermezzo» залиша­ється не драматичним, а епічним твором. За жанром «Intermez­zo» — лірико-психологічна поема в прозі, написана в імпресіо­ністичній манері. Слово «імпресіонізм» походить від французько­го impression — враження. Імпресіонізм як мистецький напрям виник у французькому живописі і був характерний тим, що від­творював не саму дійсність, а те, як вона впливає на людину, її емоції, душевний стан (наприклад, творчість художників К. Моне, О. Ренуара, Е. Дега). Головним своїм завданням імпресіоністи вважали зображальність, намагаючись не деталізувати дійсність, а відображувати її в загальних рисах і контурах. Під впливом живопису імпресіонізм поширився і на інші види мистецтва: скуль­птуру (О.-Роден), музику (К. Дебюссї, М. Равель), літературу. Першими представниками імпресіонізму в світовій літературі були брати Гонкури, Гі де Мопассан, А. Чехов, І. Бунін та ін. На­прикінці XIX ст. риси імпресіонізму проникають в українську лі­тературу, яка дедалі більше тяжіє до психологізму, до художніх прийомів, що найглибша передають людські настрої і стани. В українській літературі імпресіоністичне письмо властиве тво­рам В. Стефаника, О. Кобилянсвкої, Г. Косинки, окремим — М. Хвильового, В. Винниченка, А. Головка. Його ознаки — за­глиблення у внутрішній світ людини, відтворення яскравими зо­ровими і слуховими образами, промовистими художніми деталями найтонших змін у настроях і в природі. Імпресіоністичне письмо вимагає від митця неабиякого таланту, особливої чутливості, вміння писати образно, переконливо й лаконічно. Таким май­стром і став Коцюбинський: «Ніхто ніколи ні до Коцюбинського, ні після нього не створював пластикою слова такого виключного враження, і саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його ху­дожніх тканин». (В. Шевчук.)

Новела «Intermezzo», на перший погляд, складна й незрозумі­ла, адже сюжет твору зводиться до розповіді про героя, який вто­мився, 'виїхав на природу, поспостерігав за сонцем, нивами, жай­воронком, собаками, зустрів людину, чомусь страшенно зрадів і знову повернувся до міста. Зрозуміло, що такий сюжет твору по­требує «ключа», який би розшифрував глибокий підтекст новели.

Ядро образного конфлікту «Intermezzo» становлять два клю­чових образи — «моя утома» і «сонце». Поступове зникнення в ліричного героя втоми й проникнення в його душу сонця — та­кий зміст твору. Образи твору символізують складну боротьбу в душі ліричного героя, допомагають зрозуміти, як поступово зникає роздвоєння його особистості, як повертаються до нього душевна рівновага, готовність до виконання свого громадянсько­го обов'язку (наприклад, «Білі мішки» — це образ повішених, яким перед стратою накидали на голову мішки; «Зозуля» — на­родний образ-символ, що втілює надію на життя; образи трьох вівчарок — теж символічні: самозакохана Пава — дворянство, Трепов — жандармерія (кличкою цього пса стало прізвище міні­стра внутрішніх справ Трепова, який підписував смертні вироки повстанцям), «дурний Оверко» — принижене й темне селян­ство, якому досить дати хоч трохи волі — і воно не кинеться вже ні на кого; Жайворонок — символ творчої наснаги, а Сонце — символ вічності, життя, світла).

Безперечно, це новела з глибоким психологічно-філософ­ським змістом. Це твір, який водночас сприймається дас своєрід ний естетичний маніфест письменника про завдання митця в пе­реломні часи. Проведенню заповітних думок автора сприяла форма оповіді від першої особи. Відомо, що тема твору завжди коріниться в його назві, тому необхідно згадати, що intermezzo (від лат. — проміжний, середній)— невелика інструментальна п'єса довільної будови,, виконувана між діями, драматичного чи оперного твору. Коцюбинський, же вклав сюди, глибокий філо­софський смисл. Образом intermezzo новеліст вказував на пере­починок утомленого митця..

Під чає читання новели, написаної від першої особи, може ви­никнути бажання сказати, що ліричний герой твору — це сам Коцюбинський:. Але це не зовсім так, бо багато відчуттів, описа­них у новелі, знайомі; кожному письменникові, хоча не можна не помітити, що твір дійсно має автобіографічну основу. Автора з його слабким здоров'ям виснажило фізичне й нервове перена­пруження (виконуючи службові обов'язки, він інтенсивно за­ймався творчістю). Влітку 1908р. Коцюбинський відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Є, Чикаленка. в селі Кононівка поблизу м. Яготина, тепер Київської, області. Перебування в Кононівці збагатило письменника численними враженнями, що й знайшло відбиття в новелі «Intermezzo», на­писаній того ж року. Митець, головний герой творуі втомившись від «незліченних «треба» і «безконечних «мусиш», від болю і горя, від злості й мерзенних вчинків людей, від жаху та бруду їх

, існування, виривається з лабет «сього многоголового звіра», тому що вже не може нічого створити для людей^ бо вже звик до людського горя; (про це свідчить згадка,- що він чергову звістку про трагедію' Людини заїдає «стиглою сливою»): У цій перевтомі' ми не сумніваємося, адже на митця впродовж років чигали чис­ленні випробування. Не випадково герой зізнається в заздрості планетам, які «мають свої орбіти, і ніщо не стоїть їм на їхній до­розі». Жадаючи спокою й самотності як найкращого відпочинку, він звільняється з залізних обіймів міста, з його гамору, метушні й опиняється в майже повному безлюдді.

Перше враження митця відтоді, як бричка вкотилася на зеле­не подвір'я садиби і пролунало кування зозулі, пов'язане з від­чуттям так довго очікуваної тиші, що: «виповнювала весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах». Так було скрізь тихо, що героєві стало соромно за «калатання класного серця». Однак незабаром, як тільки він зайшов: на від­починок до темної кімнати, в уяві; героя почади з'являтися люди:, від яких вія прагнув сховатися. «А люди йдуть. За одним; другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні: — і всі кричать у мої вуха криком: свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов». Герой болісно вигукує: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не віль­ний!» Ця лірично-інтимна сповідь передає збентеженість, сум'ят­тя його вкрай схвильованої душі, нервове напруження, що вияв­ляється в різких словах про людей, у звинуваченні їх за власну перевтому. Нервова дразливість митця зрозуміла: люди не раз кидали в його серце, «як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». У цьому ми пере­конувалися, знайомлячись з попередніми творами Коцюбинсько­го. Певна річ, герой цієї новели намагається забути людей, по­ринувши у світ степової природи.

Так, логіка розвитку образу оповідача зумовила своєрідність побудови твору. Композиційно центральне місце в новелі відве­дене мальовничо виписаним картинам перебування героя серед природи. Дні його intermezzo минають серед степових нив, серед долини, налитої зеленими хлібами, серед трав і первозданної тиші. «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: сту­лились краями дві половини: одна зелена, друга блакитна — й за­мкнули у собі сонце, немов перлину»,— говорить митець і додає, що тепер можна і його вважати планетою, бо на небі сонце, а се­ред нив тільки він.

Читаєш і перечитуєш поетичні пейзажі, виписані в новелі, на­магаєшся зіставляти їх з тими реальними нивами, що чарують зір, і переконуєшся в здатності мистецтва створювати свою, не менш достовірну, ніж реально існуюча, дійсність. Описи червневих нив повні життя, динаміки, руху. І досягнув цього Коцюбинський за­вдяки вмінню не тільки спостерігати красу природи, а й поетично узагальнювати бачене и почуте. Образи зорові, створювані за за­конами малярства, зливаються у нього з образами звуковими, слу­ховими, що єднають словесне письмо з музикою, і так створюється та чарівна гармонія, котра дає підстави вважати автора новели од­ним з найкращих пейзажистів у всесвітній літературі (не даремно Коцюбинського називали «Великим Сонцепоклонником»). У цих пейзажах людина й природа нерозривно пов'язані. Оповідач від­чуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі». Йому вітер набиває вуха «шматками згуків, покошланим шумом». Асам літній вітер такий «гарячий» і «нетерплячий», що «аж киплять від нього срібно вологі вівса». Доводиться знову згадувати імпресіо­ністичну літературну техніку, яка дала Коцюбинському змогу зба­гатити реалістичне художнє письмо відбиттям безперервного руху життя, його постійних змін і перетворень. У новелі пшениця не просто хвилюється, а біжить за вітром, «немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти», «прибій колосистого моря» переливається через героя і летить «кудись у безвість».

Дійові особи — Ниви у червні, Сонце, Зозуля, Жайворон­ки — постають тими алегоризованими, персоніфікованими сила­ми природи, які сприяють фізичному й моральному оздоровленню митця, очищають його від хворобливої дратівливості, повертають властиві йому гуманістичні якості. Тільки серед нив герой відчув себе землянином, відчув, що вся планета належить людині: «Всю її, велику, розкішну, створену вже — всю я вміщаю в собі». І зно­ву тут глибоке спостереження і водночас узагальнення письмен­ника: людина, пізнавши землю, увібравши її в себе, дістає мож­ливість творити її «наново, вдруге», і тоді митець усвідомлює, що має на неї «ще більше права».

Коцюбинський ніби ілюструє можливість митця творити цю другу, художню дійсність. Так, серед звуків поля, які тепер не дра­тують його, а приносять насолоду, митець вирізняє пісню жайво­ронка, яка будить «жадобу», яку чим більше слухаєш, тим дужче хочеться чути. Новеліст створює неповторний образ пісні, яку творила сіра маленька пташка: «Тріпала крильми на місці напру­жено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в го­лосну арфу і грала на струнах симфонію поля», І ми відчуваємо, що образ Жайворонка —г це символ творчої наснаги для митця. Зозуля, Ниви у червні, Сонце, Жайворонок допомогли митцеві зрозуміти, що ті люди, від яких він тікав раніше, ще не зовсім пропащі, що вони також можуть бути виліковані. «І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею, Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чис­та — і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затрем­тів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене».

У риторичних запитаннях героя, звернених до себе самого, відчувається стверджувальна, позитивна відповідь. Та останнім імпульсом в одужанні митця стає його зустріч з селянином. Це кульмінаційний момент твору, бо під час зустрічі з людиною стане зрозумілим,- чи одужав сам митець, чи повернулась до нього влас­тивість співчувати Людині, чия доля символізувала безвихідь села, дівчат «у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи», блідих жінок, які «схилились, як тіні, над коноплями», нещасних дітей «всуміш з голодними псами». Все це й раніше мелькало перед його очима, але мовби його до цієї зустрічі з «мужиком» і не ба­чив. А тепер, селянин став для героя «наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків». Митець знову не тільки виразно відчув страждання народу, а й зрозумів небезпечність своєї «хвороби».

Драматична напруженість розмови оповідача з селянином, що підкреслюється схвильованою повторюваністю слів «Гово­ри, говори...», завершується виваженим вибором митця: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...». Саме у фіналі, як і на початку твору, з'являється образ «залізної руки города». Тоді герой дратувався, чи відпустить місто його на свободу, чи розтулить його рука «свої залізні паль­ці». Тепер місто знову простягає свою залізну руку, і герой по­кірно скоряється.

Так переконливо розкривається тема митця і людини, з де­мократичних позицій намічене розв'язання проблеми місця мит­ця в суспільному житті. Наголошується думка, що в природі людина мусить шукати перепочинку, душевної гармонії. Приро­да — це останній шанс для тих, хто втратив віру у власні сили, віру в життя.


^ ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Сміх», «Persona grata», «Дорогою ціною», «На камені», «Сон», «Дебют», «Fata morgana», «Тіні забутих пред­ків».


ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Кузнецов Ю., Орлик П. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі. — К., 1990.

2. Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. М. Коцюбинський, Г. Косинка, А. Головко. — К., 1994.

3. Федоренко Є. Пошуки М. Коцюбинського — стиліста//Українське слово. Кн. Л. — К., 1994.

4. Черненко О. Михайло Коцюбинський — імпресіо­ніст. — Мюнхен, 1977.

Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт
Загрузка...


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru