Тема Потенціал національної економіки

Поиск по сайту:


НазваниеТема Потенціал національної економіки
страница8/14
Дата17.03.2012
Размер2.94 Mb.
ТипДокументы
Смотрите также:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

^ 2.5. Регіональна структура


Територіальне розміщення суб'єктів господарюван­ня, різноманітність цих суб'єктів, а також їхні зв'язки з певною геосистемою2 країни формують економічну основу регіональної структури економіки.

Регіональні економічні пропорції відображають особливості концентрації виробництва продукції (та/або інших видів еконо­мічної діяльності), які склалися в результаті дії територіального поділу праці. Ключовими чинниками формування певних тери­торіальних утворень різних рівнів є взаємодія економічних інте­ресів господарських систем і населення даної території, наявність корисних копалин та сировинної бази, природні умови, економіч­ні зв'язки, культурні традиції тощо. Важливе місце у розширенні знань про національну економіку належить визначенню регіональних структурних одиниць та їх супідрядності. У національній економіці існують два типи регіо­нальних систем. Перший стосується поділу території України на адміністративно-територіальні одиниці, які охоплюють економіч­ну діяльність, соціальні процеси та управління на усіх рівнях, — це Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища міського типу та села. Другий розподіляє економіку за територіаль­ними формами організації господарства на територіально-вироб­ничі одиниці різних рівнів. До них належать: промисловий пункт, промисловий центр, промисловий вузол, територіально-виробни­чий комплекс, агломерація, спеціалізований район (зона), інтег­ральний економічний район.

Елементарною одиницею територіально-виробничого поділу економіки є промисловий пункт, який формується на базі певно­го виробництва і населення, яке біля нього розміщено. Це най­більш характерно для промислових пунктів-поселень, коли, на­приклад, біля підприємства формуються поселення людей, які на ньому працюють.

Промисловий центр і промисловий вузол відносяться до тери­торіальних форм організації господарства більш високого рангу. У промисловому центрі може поєднуватися кілька промислових підприємств одного або різних видів економічної діяльності. До промислового вузла входять промисловий центр і населені пунк­ти зі спільними об'єктами інфраструктури.

Розміщені на невеликій території декілька промислових вузлів утворюють територіально-виробничий комплекс. Ще більшими за площею і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижчо­го рангу. Ці регіональні одиниці — результат високої територіаль­ної концентрації господарства і населення, виробничих і невиро­бничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Найукрупненіші одиниці поділу національної економіки за ре­гіональними формами організації господарства — інтегральні економічні райони. Вони виділені на основі особливостей еконо­мічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і державного регулювання регіонального розвитку.

В Україні виділено вісім економічних районів, у які інтегру­ються адміністративно-територіальні одиниці:

• Донецький — Донецька і Луганська області;

• Придніпровський — Дніпропетровська, Запорізька, Кірово­градська області;

• Східний — Полтавська, Сумська, Харківська області;

  • Центральний — Київська область, місто Київ, Черкаська об­ласть;

  • Поліський — Волинська, Житомирська, Рівненська, Черні­гівська області;

  • Подільський — Вінницька, Тернопільська, Хмельницька об­ласті;

  • Карпатський — Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області;

  • Причорноморський — Автономна Республіка Крим, місто Севастополь, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

В окрему групу територіальних одиниць виділяють регіони, які виникли в результаті формування транснаціональних еконо­мічних відносин. До них відносяться єврорегіони «Буг» та «Кар­патський», прикордонні регіони з Російською Федерацією, спеці­альні (вільні) економічні зони (СВЕЗ)1, території пріоритетного розвитку (ТПР)2, проблемні території (Чорнобильська зона, де­пресивні території) тощо.

Створення СВЕЗ передбачає досягнення трьох основних ці­лей: економічного зростання в певному регіоні і здійснення пози­тивного впливу (безпосереднього чи опосередкованого) на розви­ток країни; вирішення соціальних проблем; екологічне оздоров­лення. Реалізація цих цілей проводиться за допомогою введення на території СВЕЗ спеціального режиму державного регулювання економічної діяльності, який полягає у пільговому оподаткуван­ні, сприянні інвестуванню, зниженні митних ставок та спрощенні порядку зовнішньої торгівлі, активізації науково-технічного об­міну, підтримці раціонального використання природно-ресурсно­го потенціалу тощо.

ТРП створюються для: подолання депресивного господарства; зміни нераціональної структури видів економічної діяльності; вирішення проблем зайнятості; збереження і відтворення нау­ково-технічного потенціалу; подолання наслідків техногенних і природних катастроф. На ТПР запроваджується особливий (піль­говий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на забезпе­чення соціально-економічного розвитку регіону.

Найбільш загальною характеристикою розвитку всіх економіч­них районів в останні роки є зростання обсягів випуску промис­лової продукції, зокрема, товарів кінцевого споживання, особли­во непродовольчих товарів. Відбулися позитивні зрушення й в інших сферах діяльності: збільшилися інвестиції, зросли обсяги житлового будівництва, швидко розвивається сфера послуг, у біль­шості регіонів зросли обсяги продукції сільського господарства. Проте у кожному регіоні ці зрушення характеризуються різною динамікою та неоднозначними структурними змінами.

Аналіз регіональної структури національної економіки вказує на значну диференціацію інтегральних економічних районів як за структурою видів діяльності, так і за рівнем економічного розвит­ку (табл. 2.15). З таблиці видно, що значна частка трудових ре­сурсів (28,8 %), основних засобів (36,2 %) та виробництва проми­слової продукції (54,1 %) припадає на Донецький та Придніпровсь­кий економічні райони. У цих районах сконцентровані найбільш енерго- й фондомісткі та екологічно шкідливі виробництва про­мисловості — паливно-енергетичного, металургійного та хіміч­ного комплексів. Вони є базовими для розвитку національної еко­номіки та відіграють важливу роль у міжнародному поділі праці. Наявність корисних копалин, сприятливі природні умови, соціаль­ні чинники, виробничий потенціал та можливість його технологі­чного оновлення і в майбутньому відіграватимуть вирішальну роль у виробничій спеціалізації цих регіонів. Проте їхня питома вага у загальному обсязі промислового виробництва неухильно зменшується з розвитком високотехнологічних виробництв в ін­ших економічних районах країни (табл. 2.16). Якщо у 2000 р. в Донецькому та Придніпровському економічних районах вироб­лялося понад 57 % промислової продукції, то у 2004 р. — 54 %. Одночасно завдяки засвоєнню виробництва конкурентоспромож­них високотехнологічних промислових товарів збільшилася пи­тома вага Центрального та Східного районів (з 21,8 до 24 % від­повідно), зокрема це стосується розвитку промислового вироб­ництва в містах Києві, Харкові, Полтаві, Сумах. Особливо слід зазначити зростання промислового виробництва у Карпатському регіоні. За період 2001—2004 рр. його частка збільшилася на 36 % (з 4,2 до 5,7 % відповідно). Важливим чинником економіч­ного зростання у цьому регіоні є створення спеціальних економіч­них зон та територій пріоритетного розвитку.

Таблиця 2.15

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ У 2003 р.1
















Виробництво промислової




Виробництво

Валова додана

Інтегральні

Трудові ресурси

Основні засоби




сільськогос­подарської

економічні райони













проду

(ЦІЇ




проду

кції

варт

їсть







млн осіб

%

млрд грн*

%

млрд ірн*

%




млрд грн*

%

млрд грн*

%

Донецький




3,37

15,2

171,4

16,8

84,4

29,2




5,4

8,3

40,3

16,5





































Придніпров­ський

3,02

13,6

198,9

19,4

72,0

24,9




8,1

12,5

35,5

14,5

Східний

2,72

12,3

138,8

13,6

37,0

12,8

9,3

14,3

28,2

11,5

Центральний

2,88

13,0

160,3

15,7

31,2

10,8

7,3

11,2

56,6

23,2

Поліський

2,17

9,8

75,7

7,4

14,7

5,1

8,9

13,7

16,3

6,7

Подільський

1,87

8,4

58,0

5,7

11,0

3,8

8,3

12,8

14,0

5,7

Карпатський

2,73

12,3

98,6

9,6

16,5

5,7



10,9

22,5

9,2

Причорномор­ський

3,41

15,4

120,5

11,8

22,3

7,7

10,6

16,3

30,9

12,7

У фактичних цінах

Зміна регіональних пропорцій у випуску продукції сільського господарства мала інший характер. Найбільш високі показники приросту питомої ваги регіонів у виробництві продукції сільсь­кого господарства у 2000—2004 рр. характерні для Центрального (1,3 %), Подільського (0,8 %), Придніпровського (1,2 %) та При­чорноморського (1,1 %) районів. В інших економічних районах спостерігалося зменшення питомої ваги у загальнонаціональному виробництві сільськогосподарської продукції. Особливо знизила­ся частка Поліського району.

Таблиця 2.16

^ СТРУКТУРНА ДИНАМІКА ОБСЯГУ ПРОМИСЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ УКРАЇНИ ЗА ІНТЕГРАЛЬНИМИ ЕКОНОМІЧНИМИ РАЙОНАМИ1 (% до обсягу продукції промисловості)

(■к'ПІІПУІЧІМ













2004 р.

1 . пЛ Ч І\!ЛІ 1 1 1 1 1

райони

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.



















Донецький

29,8

29,5

28,8

29,2

28,9

Придніпровський

27,5

26,0

24,7

24,9

25,0

Східний

11,6

12,3

13,8

12,8

12,7

Центральний

10,2

10,4

10,6

10,8

11,3

Поліський

5,2

5,2

5,1

5,1

5,3

Подільський

3,9

3,7

3,9

3,8

3,6

Карпатський

4,2

4,9

5,3

5,7

5,7

Причорноморський

7,6

8,0

7,8

7,7

7,5


За останні роки значні структурні зміни відбулися в інвести­ційній сфері. Починаючи з 1999 р. в Україні зберігається тенден­ція збільшення інвестицій в основний капітал у всіх регіонах. У порівнянних цінах у цілому в Україні вони збільшилися за пе­ріод 2000—2004 рр. в 2,5 раза. Тоді як по окремих економічних районах темпи зростання інвестицій в основний капітал значно відрізнялися. Якщо у 1999—2000 рр. найбільші обсяги інвестицій здійснювалися в добувні та металургійні підприємства Донецько­го та Придніпровського економічних районів, то в 2004 р. центр інвестицій перемістився у Центральний та Причорноморський райони. За цей період частка Донецького та Придніпровського районів у загальному обсязі інвестицій зменшилася з 32 % у 2000 р. до 26 % у 2004 р., а частка Центрального та Причорноморсько­го районів збільшилася з 34 до 41 % відповідно. При цьому голо­вна частка приросту інвестицій припадає на Київ (за 2000—2004 рр. обсяг інвестицій у фактичних цінах збільшився в 2,8 раза).

Зростання інвестицій позитивно позначилося й на динаміці валової доданої вартості, яка зросла як у цілому в Україні (за 2000—2004 рр. на 49,5 %), так і в кожному регіоні. Найбільше зростання валової доданої вартості як за абсолютним обсягом, так і у розрахунку на одну особу відбулося за цей період у Києві. За цей період річний обсяг валової доданої вартості, що виробле­ний економікою Києва, збільшився у порівнянних цінах на 61,5 %, що є свідченням розвитку промислового виробництва та концен­трації товарно-грошових потоків у столиці.1


^ 2.6. Структурні зрушення в економіці України


Структурні співвідношення мають велике значення для збалансованого розвитку національної економіки, її ефектив­ності та стабільного зростання. Світовий досвід указує на те, що економічне зростання країн Західної Європи великою мірою по­яснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушен­ня. Швидке зростання виробництва у більшості країн Південно-Східної Азії відбулося передусім за рахунок прискореного розвит­ку на сучасній науково-технічній основі таких галузей, як елект­роніка та машинобудування, хімія високомолекулярних сполук, чорна та кольорова металургія, інформаційні технології, зв'язок, транспорт, тобто завдяки якісним змінам у галузях матеріального виробництва та виробничої інфраструктури.

Характеризуючи сучасний стан економіки України, слід за­значити, що серед багатьох чинників формування негативних тен­денцій її розвитку дуже вагому, якщо не головну, роль відіграють структурні диспропорції. Вони накопичувалися в економіці Украї­ни роками під впливом централізованої системи управління, що «узаконювала» незбалансований розвиток окремих частин еко­номіки внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів і політики пріоритетного розвитку військово-промислового комплексу та галузей, які були з ним безпосередньо пов'язані. Структурні де­формації, притаманні економіці УРСР у часи командно-адмінстративної системи, залишилися у спадщину незалежній Україні. На цьому етапі структура економіки республіки у складі Радян­ського Союзу характеризувалася такими диспропорціями:

  • втратою прогресивної соціальної орієнтованості, невід­повідністю потребам людини. Для економіки СРСР, зокрема еко­номіки України, характерними були дефіцит та низька якість споживчих товарів, невиправдано великі обсяги виробництва озброєння й продукції військового призначення. Питома вага предметів споживання у загальному обсязі продукції промисло­вості України в 1988 р. становила лише 33,1 %, тоді як у країнах із високорозвиненою ринковою економікою цей показник сягає 50—60 %;

  • порушенням оптимальних відтворювальних пропорцій, передусім — переважним розвитком виробництва засобів вироб­ництва (група «А») порівняно з виробництвом предметів спожи­вання (група «Б»), високою нормою нагромадження, яка не була обґрунтована наявними економічними ресурсами та призвела у 1970—1980-х роках до зниження рівня використання виробничих потужностей;

  • різкою диференціацією технічного рівня виробництва у різних галузях, а також на підприємствах однієї галузі, що є на­слідком диспропорцій у сфері інвестування, розподілі матеріаль­них ресурсів, ціноутворенні, які панували в адміністративно-ко­мандній системі. Це так звана проблема технічно відсталих під­приємств, які дістались у спадщину незалежній Україні;

ресурсомістким та переважно витратним характером ви­робництва, який значно знижує конкурентоспроможність україн­ських товарів на світовому ринку;

  • обмеженістю паливно-енергетичних та мінеральних ре­сурсів. Це на 60—80 % стосується таких важливих ресурсів, як нафта і газ, паливо для атомних електростанцій, кольорові метали тощо. За умов порушення господарських зв'язків обмеженість паливно-енергетичних та мінеральних ресурсів поруч із втратою багатьох ринків збуту продукції виявилася для економіки Украї­ни однією з найбільших проблем;

  • високим рівнем концентрації і монополізації виробницт­ва. За даними 1991 р. 85 % номенклатури промислової продукції вироблялася в Україні одиничними підприємствами, що характе­ризує високий ступінь монополізації виробництва;

  • низькою «товарністю» кінцевої продукції, сировинною та напівфабрикатною спрямованістю експорту. Практично всі га­лузі промисловості України були технологічно пов'язані з під­приємствами республік колишнього Союзу. Лише 20 % вітчизня­них промислових підприємств на початку 1990-х років мали за­мкнутий цикл виробництва в межах України.1 Після проголо­шення цими країнами незалежності технологічні зв'язки почали різко розриватися, а підприємства (а надалі й цілі галузі) зазнава­ли виробничих криз, пов'язаних, з одного боку, з відмовою ко­лишніх замовників від кінцевої продукції, що виготовлялася в Україні, а з іншого — припиненням постачання на українські під­приємства комплектуючих та сировини.

Головним чинником такої технологічно-структурної кризи бу­ло скорочення загального попиту на продукцію машинобудуван­ня за рахунок скорочення замовлень на виробництво озброєння та технологічне обладнання з причин або його застарілості, або відсутності коштів у замовників. Другим чинником вважається зростання обсягів імпорту товарів споживчого та виробничого призначення через низьку якість та цінову конкурентоспромож­ність вітчизняного виробництва за умов непідготовленої лібера­лізації зовнішньої торгівлі.2 Отже, протягом 1991—1999-х років в Україні постійно відбувалося нерівномірне скорочення випуску товарів і послуг, унаслідок чого сформувалася неоптимальна структура економіки. За цей період загальний випуск товарів та послуг знизився на 60 %, випуск промисловості — більш ніж на 66 %, сільського господарства — на 51 %, транспорту і зв'язку — на 80 %, будівництва — на 88 %.3

Одним з основних показників, які характеризують ефектив­ність структури економіки, є співвідношення між валовим внут­рішнім продуктом (доданою вартістю + податки на продукти за винятком субсидій) і проміжним споживанням у випуску товарів і послуг (табл. 2.17).

Як показують дані таблиці 2.17, у 1996—2003 рр. обсяги про­міжного споживання щодо ВВП мали тенденцію до збільшення й залишаються значно вищими порівняно з провідними індустріаль­но розвинутими країнами. Нині структура економіки України ще не відповідає повною мірою вимогам ринкової самоорганізації, яка б розвивалася на засадах синергетики, тобто за рахунок ендо­генних (внутрішніх) чинників інтенсифікації виробництва на ос­нові досягнень науково-технічного прогресу та економного вико­ристання ресурсів.

Т
аблиця 2.17


де /ввп — індекс валового внутрішнього продукту національної економіки (валової доданої вартості секторів економіки або видів економічної діяльності).

Треба зауважити, що економіка формується під впливом бага­тьох чинників, а не тільки структурних зрушень. Тому доцільним є виділення впливу структурних змін з усієї сукупності чинників економічного зростання. Для цього у поглиблених дослідженнях структурного ефекту розраховується кореляційне рівняння та ко­ефіцієнт кореляції, який показує міру зв'язку між індексом струк­турних змін та динамікою обсягу продукції.

Структурний ефект позитивний, якщо швидке зростання ін­дексу структурних змін супроводжується великими темпами зростання економіки. Він негативний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, спостерігається застій або зниження обсягів ви­рибництва.

Вплив структурних зрушень в економіці на економічні показ­ники називається структурним ефектом. Він відображує зв'язок між змінами структури економіки та динамікою показників обся­гу виробництва продукції, передусім таких, як валовий випуск (ВВ), валовий внутрішній продукт (ВВП) і чистий внутрішній продукт (ЧВП).

Найпростіший метод вимірювання структурних змін ґрунту­ється на використанні як індикатора індексу структурних змін (7С.3), що визначається за формулою

_ 10,1 + 1^1+...+ 10,1+...+ 10, |

П

де | а, | — абсолютна величина зміни питомої ваги і-го елемента структури економіки;

п — кількість структурних елементів.

Для порівняння структурних змін в економіках різних країн або у секторах (видах економічної діяльності) національної еко­номіки розраховується індекс структурного ефекту (7с.е). Він по­казує співвідношення темпів зростання (падіння) обсягу продук­ції до індексу структурних змін.

Розрахувати індекс структурного ефекту можна за формулою


ЛЕКЦІЯ 3

^ ФІНАНСОВИЙ СЕКТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

  1. Державні фінанси.

  2. Банківська система.

  3. Небанківські фінансово-кредитні інститути.

Державні фінанси: економічний зміст та складові

З
проголошенням незалежності в Україні розпочався новий етап державотворення, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин. У специфіч­них умовах становлення незалежної української економіки од­ним із найбільш складних завдань для держави стало форму­вання ефективної фінансової системи, і насамперед її центральної ланки — системи державних фінансів, через яку здійснюється ба­гатосторонній регулювальний вплив держави на соціально-еко­номічний розвиток країни (рис. 3.1).

Передусім державні фінанси за своїм економічним змістом є системою фінансових відносин щодо розподілу та перерозподілу ВВП, що пов'язані з формуванням фінансових ресурсів у розпо­рядженні держави та їх використанням спеціально створеними центральними та місцевими органами влади й управління та під­порядкованими ним підрозділами для забезпечення певних за­вдань та функцій держави.

Загальновідомо, що держава для виконання властивих їй функ­цій повинна мати у своєму розпорядженні певний обсяг фінансових ресурсів, які створюються в національному господарстві країни. З цією метою вона насамперед законодавчо визначає форми мобілі­зації ресурсів (у вигляді податків, зборів і платежів) та визначає на­прями використання цих коштів (на різні заходи загальнодержавно­го значення — оборону, утворення органів влади й управління, за­безпечення громадського порядку, збереження навколишнього се­редовища, надання громадянам безплатних послуг у сфері освіти, медичної допомоги, а також грошових виплат у формі допомоги тощо). Отже, призначення та роль системи державних фінансів в економіці країни визначається саме тим, яку величину фінансових ресурсів держава мобілізує у своє розпорядження, на які цілі та як ефективно їх розподіляє та використовує. Державні фінанси в Україні нині опосередковують мобілізацію та використання майже 60 % усіх фінансових ресурсів у державі, за допомогою яких вона здійснює свою фінансову політику. Фінансова політика держави — це дуже складний феномен у державному управлінні, змістом якої є розроблення, прийняття та реалізація рішень щодо мобілізації, роз­поділу й використання фінансових ресурсів у державі, з одного бо­ку — для забезпечення певних її функцій, а з іншого — задля регу­лювання фінансової сфери взагалі й окремих ринків зокрема.

Відносини з приводу мобілізації, розподілу та використання фінансових ресурсів держави набувають певної правової форми, внаслідок чого система державних фінансів на іншому, менш глибокому рівні її дослідження, являє собою систему норматив­но-правових актів, передусім законів, які забезпечують та регу­люють ці відносини.

Основними правовими документами, що регламентують фінан­сові відносини в Україні, є насамперед Конституція України, Бю­джетний кодекс України, закони України: «Про державний бюджет України» (на відповідний рік), «Про бюджетну систему України», «Про податкову систему України», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Основи законодавства України про загальнообов'язкове Державне соціальне страхування», «Про державний внутрішній борг України», «Про страхування», «Про митну справу в Україні»; Мит­ний кодекс України, нормативно-правові акти, прийняті на вико­нання вимог Бюджетного кодексу України та інших законів; поста­нови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази Міністер­ства фінансів та Державного казначейства України.

Особливим елементом системи державних фінансів є сукупність державних установ, специфічна роль яких полягає в тому, що саме вони надають руху системі державних фінансів, забезпечують її фу­нкціонування, здійснюють формування та реалізацію фінансової політики держави. Залежно від ролі, місця та обсягів діяльності дер­жавні установи виконують певні функції в межах своїх повнова­жень. Наприклад, провідну роль у законотворчому процесі щодо фінансової сфери виконують Комітет з питань бюджету та Комітет з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України.

^ ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ УКРАЇНИ

бюджетна система, нормативно-правова база якої забезпечується бю­джетним законодавством




податкова система, нормативно-правова база якої забезпечується по­датковим законодавством




система державних внутрішніх та зовнішніх запозичень




система державних цільових фондів, що забезпечує державні соціаль­ні гарантії, державне страхування населення тощо




система фінансів підприємств і організацій державної та комунальної форм власності, у тому числі установ та організацій сектору загаль­ного державного управління (СЗДУ)



Реклама:




1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

Скачать 2.94 Mb.
Поиск по сайту:
Разместите кнопку на своём сайте:
Генерация документов


База данных защищена авторским правом ©GenDocs 2000-2011
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты
Учебный материал

Рейтинг@Mail.ru