Категории:

«Україна»

Поиск по сайту:


страница1/5
Дата08.03.2012
Размер2.65 Mb.
ТипЛекція
Содержание
Там, де вчора лежали руїни
Дволикий янус економічних зв’язків
Міграційні потоки
Для реалізації внутрішньоекономічних факторів
Дія зовнішньоекономічних факторів
Говори — і я тебе побачу
Ми часто говоримо про престиж мови, забуваючи, що він залежить від її носіїв. Кожний народ дбає про престиж своєї мови.
Національна освіта — цитадель держави
Не змішуйте мене з іншими
Постає питання: на основі яких чинників ми відносимо творців культури до того чи іншого народу?
Декларація Мехіко
Зупинимось на одному моменті «Плану дій» — національному.
Діалог культур в Україні найбільш яскраво проявляється у двох аспектах: це проблема імміграції і наша зустріч із Європою, тобто,
Міркування про культуру в сучасному глобальному світі були б неповними без усвідомлення її духовності.
Професіонал — і в політиці професіонал
Політика, як і кожна діяльність людини, не могла б існувати, аби постійно не розвивалась її соціально-політична думка.
Не стоїть осторонь цих процесів й Україна.
Експерти розглядають в Україні й такий тип конфлікту, як «український націоналізм — пострадянський інтернаціоналізм».
Політичним нині є і питання захисту прав корінного етносу.
Не можна обминути, як політичне, і мовне питання
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»


ПЕТРО ТАЛАНЧУК


СПІВВІДНОШЕННЯ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО В ДЕЯКИХ СФЕРАХ РОЗВИТКУ НАРОДІВ СВІТУ


Матеріали до вступної лекції і роздумів студентів


Київ


2010


УДК 323(477)

ББК 66.3(4Укр)

Т16


Редактор-упорядник

Гергель Ольга Дмитрівна— член Національної спілки журналістів України


Таланчук П. М.

Співвідношення інтернаціонального і національного в деяких сферах розвитку народів світу: матеріали до вступної лекції і роздумів студентів. — К. : Університет «Україна», 2010. — 56 с.


ISBN 97889666388833004.


У своїй традиційній щорічній лекції автор піднімає важливе питання: чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав? Адже нові моделі світового устрою, безперечно, впливатимуть на державний устрій різних національних держав. А наша держава — Україна — має увійти достойним партнером в Європейське і світове співтовариство, де кожна держава має своє обличчя.

Осмислення себе у процесах глобалізації є складним і довготривалим шляхом. Зважаючи на те, що в українському народові генетично закладений потяг до культурних цінностей, до знань — маємо надію на відродження загального національного духовно-культурного потенціалу, формування нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей.

Лекція П.М. Таланчука орієнтована на студентів, викладачів, а також усіх, кого цікавлять проблеми виховання молодого покоління.


УДК 323(477)

ББК 66.3(4Укр)

ISBN 97889666388833004 © Таланчук П. М., 2010

© Університет «Україна», 2010


ЗМІСТ


Дволикий Янус економічних зв’язків . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . 5

Говори — і я тебе побачу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

Національна освіта — цитадель держави . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Не змішуйте мене з іншими . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . 23

Професіонал — і в політиці професіонал . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

Ще одного Ноєва ковчега не буде... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42

Замість висновків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48

Список використаної літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . 54

^ Там, де вчора лежали руїни,

знов постане у центрі Європи

нова вільна, могутня країна,

що собі повернула СВОБОДУ!


Бурхливий розвиток світового господарства — особливо протягом двох останніх століть — поставив людство перед проблемою великої відповідальності між суб’єктами взаємовідносин. Це прагнення сформувалось у напрям, що був названий глобалізацією (від англ. globe – земна куля). Розгортання процесів глобалізації нині справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин і визначають тенденції розвитку національних економік.

Спробуємо процес глобалізації умовно розділити на кілька складових. Кажу «умовно», оскільки ще жодній країні не вдалося тримати на високому і низькому рівні одночасно економіку, політику, культуру, освіту та інші складові матеріальноодуховного розвитку країни. Всі вони перебувають у тісному взаємозв’язку. Але для того, щоб розкрити сутність поставленої теми, такий розподіл є необхідним. Отже, почнемо з економіки.


^ ДВОЛИКИЙ ЯНУС ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ


Глобалізація є складним багатогранним процесом, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме тому нелегко дати однозначно сформульоване визначення цього процесу. Виокремимо в цьому зв’язку кілька моментів.

Глобалізація — це тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства; складне явище взаємозалежності економік різних країн; впливовий фактор діяльності окремих груп людей у різних частинах світу; сукупність проблем сьогодення.

Усі ці тлумачення відповідають дійсності. Але, якщо шукати корені цього начебто новітнього процесу, то він неминуче поверне нас у минуле. Недаремно ж кажуть, що нове — це давно забуте старе. Відтак, праці, в яких зроблені перші спроби осмислення й оптимізації суспільного розвитку різного рівня, неодмінно приведуть нас до утопій, починаючи з Платона, Томаса Мора, Томазо Кампанелли і закінчуючи утопіями Маркса, Леніна та їх послідовників. Починаючи із ХVІІ–ХVІІІ ст. повільно, але послідовно йшла робота з осмислення теорій і моделей суспільного розвитку. Розвиток природничих наук, спеціальних математичних та економетричних методів, статистики, демографії, особливо прикладної соціології, прогностики та загальної теорії вимірів, надзвичайно сприяли цьому.

Розробка засад аналізу і прогнозування основних процесів соціального розвитку регіонального рівня було фактично завершено в середині ХХ ст. І якщо в перших глобальних моделях 70-х років основні акценти були поставлені на ріст народонаселення, прискорення індустріалізації, погіршення харчування та забруднення навколишнього середовища, то нині на перший план почали виходити соціальноополітичні, культурні і науково-технічні чинники. Між іншим, у науковий обіг термін «глобалізація» був уведений американським соціологом Р. Робертсоном, який уперше його застосував у 1983 році, у 1985 дав детальне його тлумачення, а в 1992 виклав основи концепції у спеціальному дослідженні.

Римський клуб «Людство біля поворотного пункту» вніс значний внесок у справу опису глобальних і регіональних процесів. Автори доповіді М. Масерович та Е. Пестель зробили спробу врахування специфіки соціально-політичного розвитку різних регіонів. У результаті світ було умовно поділено на 10 регіонів. Їхні розробки були покладені в основу моделей, спрямованих на дослідження проблем урбанізації Мехіко, моделі «Китай-2000» та модельного комплексу «Форкаст». Вони використовувалися, зокрема, в моделях ООН, японського центру економічних досліджень «УОРТОН», «ЮНКТАД» та інших.

Глобалізація… Скільки дослідників — стільки думок. Приміром, один із них — М. Кастельс — вважає: «архітектура глобальної економіки відображає асиметрично взаємозалежний світ, що організований навколо трьох економічних регіонів і все більше поляризується по осі протистояння між продуктивними, процвітаючими, багатими інформацією галузями і галузями знедоленими, економічно і соціально знеціненими».

Варто також зупинитися на кількох найважливіших причинах формування процесів глобалізації. Серед них — процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності і взаємопроникнення. Цей процес має як плюси, так і мінуси. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами і послугами, інвестиціями, глобалізація сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік, а з іншого — посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність їх розвитку. Отже, на одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни — глобальні лідери з домінуванням США. На іншому полюсі — більшість країн, для яких економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на які практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Особливо треба враховувати перерозподіл світового прибутку, який не є еквівалентним.

Треба сказати, що десь за останні півсотні років — буквально на очах одного покоління — світ не тільки побачив, а й відчув можливості об’єднання зусиль міжнародного співробітництва, які перетворилися на потужні інтеграційні угруповання, такі як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, на частку ЄС, НАФТА, АТЕС приходиться приблизно 80 % світового ВВП, 82 % усіх державних бюджетів світу і 85 % експорту.

Все це говорить про суперечливість процесу глобалізації, котрий можна розділити на позитивні й негативні складові. До позитивних безперечно відноситься поширення нових інформаційних технологій, що, у свою чергу, дає низку переваг — скорочення часу і витрат, поліпшення умов праці та життя, перехід на ресурсозберігаючі технології та ін. До негативних — країни стають не просто взаємозалежними, а й більш вразливими щодо негативного впливу світових господарських зв’язків.

Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється далеко нерівномірно між суб’єктами та країнами економічної діяльності. Отже, глобалізація несе такі негативні наслідки, як посилення нерівномірності розвитку країн світу, нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності. Але головне протиріччя глобальної економічної системи полягає в замкненій господарській системі провідних західних держав. Якщо замислитись над перерахованими наслідками, то ми матимемо ніщо інше, як радянську модель господарської діяльності. Економіка СРСР, куди входило 15 республік, будувалася саме таким чином: пояснюючи спрощено, комбайн «робив» увесь Радянський Союз, бо всі його частини — від гвинтика до кузова — розподілялися між промисловими підприємствами різних республік. Уся ця економічна система була централізована, спираючись перш за все на єдину політичну систему. Подібний макет являє собою і нинішня глобалізація, але в новітньому його виконанні. Але, на відміну від колишніх республік СРСР, країни — учасниці процесу глобалізації, а відтак і відповідних угруповань, вільні вибирати запропонований шлях. Ніхто не примусить якусь країну вступати, скажімо, в ЄС. Але зробити це її можуть змусити, так би мовити, об’єктивні обставини.

Ось такі приклади можуть доповнити картину. Візьмемо використання інтелекту і технологій.

До 1990 р. країни «Великої сімки» контролювали 87 % усіх зареєстрованих у світі патентів. США, приміром, за показником вкладення наукоємних технологій випереджало СРСР у 36 разів. Це й не дивно, адже країни ОЕСР витрачали на ці технології близько 400 млрд дол., із них майже половину фінансових вкладень робили США.

За темпами зростання світової торгівлі: з 1870 по 1913 обсяги експорту європейських країн збільшилися на 43 % порівняно з їх ВВП, а в 50–60-ті роки ХХ ст. — уже на 89 %. Вдумайтеся в ці цифри: країни, що відстали у своєму соціально-економічному розвитку, на невигідних умовах торгівлі щорічно втрачають до 500 млрд дол., що в 10 разів перевищує обсяг іноземної допомоги.

Інвестиційна активність характеризується такими цифрами: якщо в Європу в 1970 р. спрямовувалось близько 1/3 всіх американських інвестицій, то на сьогодні — вже 50 %, тоді як частка Японії і нових індустріальних країн Азії становить не більше 8 %, а Мексики — менше 3 %.

^ Міграційні потоки: якщо в 50-ті роки в США 68 % легальних мігрантів прибували з Європи або Канади, які, як правило, належали до середнього класу, то у 80–90-ті роки більше 83 % їх чисельності мали азійське або латиноамериканське походження і низький рівень освіченості.

Відтак, стає зрозумілим, що за умов глобалізації значно посилюється не лише економічна, а політична та соціальна нерівність між країнами. Зверніть увагу: розрив у прибутках між 1/5 частиною народонаселення, яке проживає у найбільш заможних країнах, і тими, хто в найбідніших, у 1997 р. складав співвідношення 74/1, порівняно з 1900 р., коли цей розрив становив 3/1.

Таким чином, як кажуть соціологи, глобальної економіки сьогодні не існує. Є лише її подоба: всередині постіндустріального світу глобальні тенденції призводять, у кінцевому підсумку до зближення рівнів розвитку окремих країн і їх жорсткого протистояння з рештою світу.

Але відомо, що ніщо так не притягає людину, а отже і країну, як бажання йти на ризик у можливості спробувати щось нове. Відтак, попри всі суперечності процесу глобалізації, кожна країна прагне потрапити в те коло обраних країн, у котрих є шанс стати в один рівень із заможними державами. Не є винятком й Україна. Її інтеграція в європейський і світовий простір стала можливою лише з розпадом СРСР. І якщо деякі країни пострадянського простору — прибалтійські — в силу історичних тенденцій, що склались упродовж століть, мали, так би мовити, імунітет проти різних провокаційних дій Москви, то Україна лише вчилася мистецтву незалежності. Навіть вигідне географічне положення, чималий економічний потенціал і людський ресурс одразу не змогли просунути Україну до європейської спільноти. Постійне озирання на Москву відбивало охоту на зближення до будь-якого європейського і світового союзу. І лише народне протистояння, назване Помаранчевою революцією, дало могутній імпульс інтеграційним процесам як усередині країни, так і за її межами. Однак, народна надія була здана, продана, зраджена унікально бездарним керівництвом держави. Відтак, шлях до європейської інтеграції було перекрито. А між тим, на думку багатьох аналітиків, лише членство в ЄС здатне вирвати Україну із зачарованого кола пострадянського простору, де варварство, корупція і цинізм набирають шалених обертів. Здатне, попри недосконалість процесу глобалізації.

Отже, інтеграція України у світове господарство можлива різними, але взаємопов’язаними шляхами:

— через активну і ліберальну зовнішньоекономічну політику (сприятливе середовище для іноземного інвестування та підприємництва);

— через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод, участь у багатосторонніх урядових переговорах;

— через формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури.

Але знання шляхів інтеграції ще не означає безпроблемну їхню реалізацію. На процеси включення України до сучасної системи світових господарських зв’язків впливають чимало факторів. Зупинимось на найважливіших — внутрішньо- і зовнішньоекономічних.

^ Для реалізації внутрішньоекономічних факторів принциповим є перехід України до розвиненої ринкової економіки. Те, що ми маємо зараз у нашій країні, є лише бліда її подоба. Нинішня деформована структура національної економіки не відповідає критеріям суверенного розвитку України. Існує ціла низка негативних проблем: понад 60 % морально і фізично застарілої техніки; майже повна зовнішня паливно-енергетична залежність; лише 50 % задоволення потреб країни у багатьох напрямах промисловості — електротехнічних та кабельних виробах, целюлозі, медичному устаткуванні; відсутність виробництва каучуків, низки продуктів органічного синтезу, устаткування для легкої промисловості; незбалансованість галузевої структури промисловості з погляду її соціальної орієнтації. Співвідношення важких галузей і виробництва предметів споживання в Україні складають відповідно 90 і 10 відсотків, тоді як у розвинених країнах — 40 і 60.

А для того, щоб вітчизняна економіка почала розвиватися, потрібні не передвиборні гасла, демагогічні обіцянки, а відповідна довгострокова програма. В ній має бути закладений такий фактор, як структурна перебудова національної економіки, яка була б орієнтована на сучасні техніко-технологічні, економічні, екологічні та соціальні стандарти.

Тому включення України до будь-яких інтеграційних угруповань у такому стані може призвести не лише до консервації, а й до посилення негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки.

Отже, необхідною передумовою проведення ефективної інтеграційної політики України є синхронізація відповідних процесів із масштабами і темпами національної економіки під впливом внутрішніх економічних факторів.

^ Дія зовнішньоекономічних факторів інтеграції обумовлена станом розвитку зовнішньоекономічної діяльності, а також умовами розвитку середовища. Україна ж в останні роки зберегла негативні довгострокові структурні тенденції в експорті й імпорті товарів і послуг.

Однак, це не означає, що наша держава здатна піти на будь-які компроміси. Україні абсолютно чужі агресивні торгові національні групи, які мають практику стратегічного планування і які поставили на перспективу завдання використання людських, природних, інтелектуальних ресурсів України, але без українців. Йдеться, по-перше, про розпорошення українського ресурсу, витіснення найкращих сил за межі України. По-друге, зведення до нуля набутків українських науковців, зокрема в точних технологіях. По-третє, недопущення формування української модерної технології, виробництв на засадах точних технологій.

Постає ще одне важливе питання: чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав? Адже нові моделі світового устрою безперечно впливатимуть на перспективні моделі державного устрою різних країн і, особливо, майбутнього національних держав.

З приводу цього намітилися дві протилежні позиції. Одні дослідники вважають, що глобалізація послаблює національну державу, інші твердять, що вона не послаблює державу, проте кидає їй виклик, змушує пристосовувати її політику до глобальних ринків. Отже, посилюється її конкурентоспроможність.

Як у цьому контексті почувається Україна?

Академік Станіслав Какічев — кібернетик, віце-президент Української наукової асоціації — висловив своє неординарне бачення економічної ситуації в Україні. Він, зокрема, наголосив на тому, що промисловість та інфраструктура нашої держави зношені більше, ніж на 80 %. «І коли ми говоримо про мільярди, — зауважив академік, — які потрібні Україні, то насправді не знаємо, чого хочемо. Бо — збільшення рівня ВВП як основного показника розвитку країни є просто руйнуванням її економіки». «Неоцифрованою», тобто такою, що не володіє точними первинними даними, державою (порівняно з іншими європейськими країнами) назвав Україну С. Какічев. На його думку, щоб відновити зношену інфраструктуру нашої держави, потрібно щорічно в її розвиток вкладати щонайменше 200 млрд доларів. Але де їх взяти? — запитує вчений. І відповідає: потрібно знати — скільки коштує наша країна. Академік дивується: як можна керувати державою, не знаючи реальної її вартості? А вона, за розрахунками вчених, коштує більше сотні трильйонів доларів. «Якби наші так звані політики мали здібності це розуміти, не потрібно було б повзати на колінах і просити в інших країн виділити жалюгідний мільярд, принижуючи і себе, і Вітчизну».

Є досить цікавим і висловлювання академіка з приводу приватної власності, яка нині вважається ледь не основою економіки. Він вважає, що величезна маса багатих людей сьогодні не розуміє, що наступний світ — світ без приватної власності, що приватна власність разом із ринком втратить будь-який сенс. Адже вже зараз для створення власної віртуальної фірми потрібен лише комп’ютер і Інтернет. Відтак, лише 10 % населення буде працювати у сфері класичної промисловості, а решта 90 % — у сфері послуг. Причому працівникам, аби витримати конкуренцію, потрібно буде перенавчатися не менше 4 рази на рік.

А ось думка академіка щодо енергоносіїв.

«Проблема газу, а точніше його заміни, актуальна не тільки для нас і Європи, а й для Росії. Там економіка стрімко розвивається, але так само стрімко зменшуються запаси, а нові потребують гігантських ресурсів. Для України це штучно створена проблема, адже запасів вугілля у нас багато. В кожному регіоні є свої невеликі запаси газу, достатні на 10–15 років, щоб потім перейти до нових джерел». Наприклад, альтернативним джерелом енергії, на думку вченого, є вирощування рапсу лише на 10 % нашої території, який може зробити Україну енергетично незалежною державою.

Власне, в усіх цих роздумах завжди можна знайти раціональне зерно, якщо того бажати. Адже економіку будує суспільство. Важливо лише одне: хто і як керує тим суспільством. І чи керівництво самостійне і щире у своїх думках і помислах. Бо, як свідчить історія, наміри можуть бути якнайкращими, а результат мінімальним або й ніяким.


^ ГОВОРИ — І Я ТЕБЕ ПОБАЧУ


Сьогодні мало хто замислюється над походженням таких слів, як меч, князь, витязь, блюдо, броня, бук, клеймо, якір, іменами — Ігор, Ольга, Гліб… А, між тим, вони прийшли до нас із часів до утворення Київської держави, оскільки тодішні східні слов’яни мали торговельні і воєнні контакти з германо-норманськими племенами, зокрема, з предками сучасних шведів і норвежців — варягами. Інші слова, такі як парус, лиман, кипарис, кедр, лавр, кит, запозичені зі старогрецької мови, а слова — орда, казна, табун, зеніт — із арабської та іранської групи мов, слова — враг, супостат, храм, єднати, страждати — старослов’янського походження, а слова — кавун, гарбуз — вважаються власне українськими. Українська мова теж є і продовжує бути донором інших мов, зокрема російської і білоруської. Значна кількість українських слів засвоєна польською, а їх лексичні елементи є в чеській, словацькій, молдавській, румунській та інших мовах.

Відомо, що більша частина педагогічної термінології багатьох старописемних європейських мов, зокрема української, є латинською за походженням. Особливо це видно на прикладі назв навчальних закладів. Однак, деякі терміни, приміром «декан», у буквальному перекладі означає «десятник», бо взятий із військової термінології. Не менш цікавим є й походження слова автор. Так колись називали у Стародавньому Римі воєначальників, оскільки тоді воєначальники були і філософами, і політичними діячами, і викладачами.

Ці приклади ще раз говорять про те, що немає народів, аотже і мов, які б жили ізольовано від інших народів. Так було завжди і так залишається нині. Тому запозичення слів із інших мов є природнім процесом. Важливо, щоб це запозичення не переросло в бездумне копіювання, що веде не тільки до засмічення мови, а до втрати нею самобутності.

Для українців рідна мова — мова предків, яка зв’язує нас із попередніми поколіннями. Мова закладена в нас генетично. Найважливішою функцією мови є спілкування. «Говори — я тебе побачу», — стверджували античні мудреці. Володіння мовою вважається вільним, коли людина не тільки говорить, а й мислить нею.

^ Ми часто говоримо про престиж мови, забуваючи, що він залежить від її носіїв. Кожний народ дбає про престиж своєї мови. Один із таких прикладів — Закон про польську мову. Він не тільки розглядає й охороняє польську мову як державну й культурну цінність, а і як економічну категорію. І це в Польщі, де все населення розмовляє польською мовою. Разючий контраст із Україною!

Розмірковуючи над цією темою, приходить на думку всім відома притча про Вавилонську вежу. Грецькі міфи розповідають, що первісні люди користувалися єдиною мовою. Це давало їм таке порозуміння між собою, що вони взялися збудувати вежу, яка б дістала до неба. Справа швидко рухалась, але це не сподобалось Всевишньому і він зробив так, що мови будівничих стали різними. Це внесло сум’яття у взаєморозуміння, а отже — і вчинки людей. Невміння домовитися зупинило роботу і згодом від Вавилонської вежі залишилася лише купа каміння… У цій притчі криється глибока думка, яка має пряме й переносне значення. Різномовність нині не є перешкодою для спілкування для світової спільноти, водночас — одномовність не є гарантією єдності народу в межах країни. Тому кожна держава (якщо вона держава!) прагне не тільки єдності, а й шанування мови корінного народу.

Ось що з цього приводу сказав народний депутат Іван Заєць. «…Так звані матеріалісти й інтернаціоналісти стверджують, що гряде світ глобалізації, що нині інститут національної держави відживає. Нібито на перший план виходитимуть наднаціональні інституції, домінуватимуть космополітичні ідеології. Ми маємо дати таким тезам чітку відповідь: ХХІ століття буде століттям етнічного націоналізму. Це буде століття надзвичайно жорстоких змагань у сфері національних ідентичностей. І тільки та нація матиме перспективу, буде конкурентоспроможною, яка поглиблюватиме свою національну ідентичність насамперед через захист рідної мови, розширення сфер її функціонування, через її розвиток. Ми йдемо в інформаційне суспільство, де інформаційний ресурс дуже дорого коштуватиме, де носіями інформації є мова. Нова тенденція така, що у демократичному світі люди прагнуть до державної одномовності».

«Українське суспільство, — зазначає громадський діяч О. Шокало, — здатне досягти соціально-політичного порозуміння і гармонізувати своє життя із природним середовищем України тільки через мову корінного народу. Бо функціонування мови, крім культурно-політичного аспекту, має ще й моральний аспект. Люди схильні втрачати відчуття реальності життя, захоплюючись ідейно і теоретично правильними словами. Тільки державницька ідеологія, дієва державна мова й воля здатні сконсолідувати українське суспільство, об’єднати всіх українських громадян на Батьківщині й за кордоном в інтересах України».

Карл V казав, що «іспанською мовою з Богом, французькою з друзями, німецькою з ворогами, італійською із жіночою статтю говорити належить». Звісно, це стереотип, бо кожна мова є настільки багатою, що нею можна говорити будь з ким. Водночас мова не може бути «великою», порівняно з іншою, вона може бути великою лише в тій країні чи тій локальній території, де нею спілкуються, думають, творять. Хіба може бути «великою» російська мова, коли поряд із Росією, до речі, як однією з республік колишнього СРСР, жили і розвивалися ще 14 таких самих рівноправних прекрасних мов? Нонсенс, але так було. Може тому так тяжко нині росіянам визнати, що їхня мова — гарна і велика тільки для них, а не для всіх народів і народностей як колишнього СРСР, так і світу в цілому Але якби ж то — тільки тяжко. Хвороба бути тільки «великим» породжує агресію.

Цілком зрозумілим є наше акцентування уваги на взаємодію української і російської мов. Ця проблема існує кілька століть і не втратила своєї актуальності навіть у незалежній державі, якою є сьогодні Україна. Ось кілька прикладів із цього приводу.

Комітет Держдуми Росії з міжнародних справ у 2005 році провів слухання про стан російського населення в колишніх республіках Радянського Союзу. Підсумком тих слухань — стаття в Інтернеті, де з копіткою точністю було «виведено на чисту воду» всю «підступну діяльність» тепер незалежних держав. Заголовок статті «Дискриминация русского населения в бывших республиках СССР» може з незначним виправленням стати заголовком щодо поневолення негрів у ЮАР.

А ось як розглядає ситуацію на одному із сайтів якийсь Рустем Вахітов із Уфи. «Даже в братской Украине дела обстоят плачевно. Несмотря на повсеместное владение русским языком и русской грамотой среди людей среднего и пожилого возраста, русский язык в «незалежной Украине» теряет свои позиции за счет молодежи. Украинские власти так брутально не ограничивают употребление русского языка, как их прибалтийские коллеги. Они поступают умнее, бросив все свои усилия на обработку молодого поколения… Молодые граждане Украины, конечно, практически поголовно знают русский язык, но он для них — язык бытового общения. Читать и писать по-русски они уже, как правило, не умеют… Сейчас те же мероприятия (українізація) разворачиваются на востоке Украины. Все обращения в госучреждения производятся исключительно на украинском языке. Русскоязычные радиостанции, ТВ, газеты ущемляются в правах и сокращаются».

Дещо «оригінально» доповнює їх вимисли Лариса Кафтан, кореспондент «Комсомольської правди»: «…И настоящим «страдательным» русский сделали в Латвии, Туркменистане и, обидно, пытаются сделать на Украине, где большинство населения говорит по-русски. (Как тут не вспомнить, «не съем, так понадкусываю»!) Вытеснение русского совсем не зависит от его популярности в народе и даже от числа русских в республике. Это зачастую типа реверанса, этакого эффектного «па» местным националистам или вообще «соло» главы страны, призванное продемонстрировать «модную» прозападность. Только от этих «соло» и «па» больно не только русским, живущим в стране, для которых свой язык (вспомним тургеневское)«один поддержка и опора», помогающий «не впасть в отчаяние при виде всего, что совершается дома».

А ще наводяться цифри «дискримінації» у школах Києва, Криму, а також скорочення числа російських театрів та перейменування вулиць…

Зацикленість на великодержавній позиції навіть у цій статистиці не дала «думівцям» та іншим авторам можливості подумати аналітично в тому сенсі, що в перше десятиліття після розпаду Союзу через неукомплектованість закривалися не тільки російські, а й українські школи; через відсутність належного державного фінансування — переставали існувати театри, книгарні, бібліотеки, клуби незалежно від мови функціонування. Але найбільшою брехнею у цих текстах є слова про «масштабний характер» українізації — особливо у сфері засобів масової інформації, забороні на роботу в держустановах і т.д. Це вже не статистика, а фобія. Бо наскільки відомо навіть тим, хто не володіє статистикою, що такого засилля (чи насилля) інформаційного простору російськомовним продуктом не спостерігається, мабуть, у жодній іншій колишній республіці, окрім Білорусі. І це не мирне співіснування, а постійний тиск і витиснення з боку російськомовного продукту україномовних, менш фінансово підкріплених інституцій, із цілком визначеною метою — завоювання інформаційного простору. Вже стала «притчею во язицах» кількість україномовного продукту в ЗМІ — газетах, журналах, телебаченні, радіо, а також у книговиданні, кіномистецтві…

Та найцікавіше інше. Подаючи свою думку, російські автори навіть не усвідомили комедійність ситуації. Замість того, щоб радіти розвитку культур і мов корінного етносу в тепер незалежних державах, вони продовжують, як і 50–100 років тому, повчати і цілеспрямовано нав’язувати свою точку зору, яка, звісно ж, повсякчас підкріплюється практикою. І сьогодні, через 5 років після російського «страданія» в Інтернеті, ситуація державної мови в Україні не покращилась і не стабілізувалась, а погіршилась.

Такого принизливого становища з функціонуванням державної мови не має жодна країна Європи, в яку Україна хоче увійти повноправним членом.

«Йдеться навіть не про вживання чи невживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але, щоб після здобуття незалежності у власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, — це безпрецедентно», — сказала відома українська поетеса Ліна Костенко. Підтвердив цю думку і письменник Євген Сверстюк в одному з виступів: «Ми мало вникаємо в життя мови. Але наше життя в мові — чи не найголовніше». А професор Василь Лизанчук із цього приводу зазначає: «В Україні українська мова для багатьох — фактор відчуження, а не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це «оголтелый буржуазный национализм»…

Звернемося до даних Центру соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського. Наводимо це дослідження у скороченому вигляді.

Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню — дещо краще. За даними соціологічних опитувань, «вільно або на достатньому рівні» українською володіє 86 %, а російською — 92 %. В цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах присутність української є вкрай низькою або тяжіє до нуля, як-то в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо. У переважній більшості сфер публічного життя рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8 % на 17,3 %), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5 % на 29,6 %), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6 % так чи інакше вживають українську мову, а 61 % російську. Якщо виходити з того, що в Україні все ж таки існує дискримінація за мовною ознакою, то статистика дає значно більше підстав твердити про дискримінацію україномовних громадян, ніж російськомовних.

Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну ситуацію необхідні для того, щоб компенсувати процес відродження та поширення української мови в різних сферах громадського життя.

Професор Лариса Масенко з цього приводу такої думки. «В умовах, коли русифікація значної частини населення послабила почуття національної ідентичності, вихід із кризового суспільного стану, спричиненого роздвоєнням національної свідомості, може бути лише один: не компроміс між двома культурами, що продовжує процес їх злиття, а точніше, поглинання української російською, а навпаки, чітке виокремлення української культури і протиставлення її російській. Таким шляхом розвивалися всі ті нації, яким вдалося відродитись після тривалого перебування під владою сильнішого сусіди. Ті ж країни, що намагалися шукати вихід із мовного конфлікту через збереження й підтримку двомовної ситуації, не змогли вирішити проблему і за сто років. Далі автор розмірковує, що Україна знаходиться на переломі своєї історії вже втретє, і на цей раз хочеться вірити, що назавжди. Вона взяла курс на розбудову своєї незалежності, але ситуація на сьогодні така, що Україна може втратити культурну спадщину, національну ідентичність, а відтак і державність. Громадянам України, якщо ми дійсно хочемо своєї держави, слід усвідомити себе єдиним народом, відокремивши себе в культурно-історичній самосвідомості від інших «братських» слов’янських народів і постаратися утвердитися у своїй самості. Усвідомлення своєї інакшості, унікальності — для українців сьогодні це означає прояв вищої політичної мудрості, що принесе успіх, а з ним і перемогу. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики — естонці, латиші й литовці, які привчили росіян до думки про первинність своїх національних інтересів, культури і мови. Якщо ж ми, українці, цього не зробимо і нам не вдасться відокремити український народ від російського народу, то існування держави України буде заперечуватися.

Товариство «Просвіта» так пояснює свою позицію проти надання російській мові статусу офіційного: «…Це буде означати закріплення навічно результатів 350-літнього етнокультурного панування росіян в Україні і легітимізацію підлеглого, нерівноправного по відношенню до Росії статусу нашої держави. Це також буде означати приведення свідомого українства до стану лінгвокультурної меншини… Безроздільне панування російської мови в Україні… створить і буде створювати сприятливі можливості експансії російської культури як політичної сили, за допомогою якої можна впливати на український електорат, активно втручатися у внутрішні справи України, панувати над свідомістю мільйонів наших громадян».

З усіх поданих висловлювань очевидним є те, що українська мова як мова корінного етносу потребує утвердження в усіх сферах діяльності. І це не стільки справа науковців чи письменників, скільки справа престижу держави, яка починається з її керівного складу — від найдрібнішого чиновника до президента. Існує незаперечна істина: українська мова є визначальним чинником ідентичності української нації, яка дала назву нашій державі. А наша держава — Україна — має увійти достойним партнером в Європейське і світове співтовариство, де кожна держава має своє обличчя.

  1   2   3   4   5

Скачать, 484.81kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru
Разработка сайта — Веб студия Адаманов