Загрузка...
Категории:

Загрузка...

Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”

Загрузка...
Поиск по сайту:


страница2/19
Дата17.03.2012
Размер3.26 Mb.
ТипКнига
Перші сутички й бої
Перший бій з німцями
Перехід німецько-большевицького фронту
Повернення та діяльність «Залізняка» на Закерзонні
Виникнення куреня УПА «Месники»
На мелодію «Бог Предвічний»
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

^ Перші сутички й бої


Отож, сотня отаборилась і проходила військовий вишкіл у Гораєцьких лісах. І як належало військовому підрозділові, кругом постою діяла охорона та розвідка на ближчі та дальші околиці. Було притому кілька дрібних сутичок із розвідкою польських та большевицьких партизан.

Неподалік села Медвежі вишкіл проходила сотня УПА під командуванням командира «Ема», обидві сотні тримали між собою постійний зв’язок.

Підпільна розвідка донесла, що мешканці села Рудка, поляки за національністю, мають багато прихованої зброї та тісно співпрацюють як з польським підпіллям, так і з большевицькими партизанами, а декотрі навіть із німецькими окупантами. До цієї співпраці признався вчитель-поляк із села Подемщини, що недалеко Рудки. Вказав навіть місце в призьбі біля своєї хати, де мав захованого автомата ППШ, подарованого йому большевицькими парашутистами, які переховувались у поляків, мешканців Подемщини та Рудки.

В тому ж селі Рудка місцеві поляки зловили та замордували українського націоналіста підпільника Івана Мачая. Зрадили і видали німцям, які стаціонували в Горинці, Адріяна Лебедовича та двох братів Козіїв з Горайця, членів сітки ОУН. Сталося це 11 лютого 1944 року, коли вони їхали саньми через ліс з Горайця до Горинця на збір сотні. Німці їх заарештували та всіх трьох того ж таки дня у Горинці розстріляли.

Проаналізувавши ситуацію, командир «Залізняк» вирішує відібрати у поляків з Рудки зброю та покарати винних у вбивстві українських підпільників.

В другій половині квітня 1944 року повстанська сотня оточує село. Одна чота входить у село. Солтисові наказали повідомити мешканців, що протягом двох годин треба принести заховану зброю та передати її українським повстанцям. Вимагали також вказати причетних до вбивства українських підпільників.

У відповідь на це з костела пролунали кулеметні черги. Стріляли і з вікон хат.

Чота УПА змушена відступити, відстрілюючись, а повстанські застави, розміщені поза селом, відкривають вогонь по будівлях. Село починає горіти, все змішалося у диму й вогні, гинуть при цьому й цивільні люди.

Непродумані дії польських верховодів спричинили смерть багатьох невинних.

Тим часом розвідка доносить, що в Чесанові в приміщенні будинку школи німці згромадили багато збіжжя, яке забрали від українських селян, так званий контингент для німецького Райху. Польське населення виїхало з міста Чесанова до Нароля, Руди Ружанецької та інших чисто польських сіл.

І командир «Залізняк» вирішує забрати збіжжя, награбоване гітлерівцями.

В перших днях травня 1944 року під вечір повстанська сотня входить у містечко Чесанів. За нею під’їжджають селянські підводи по збіжжя. Німецька охорона чинить слабий опір. Але, зорієнтувавшись, що обставини їм не сприяють, німці сіли на вантажне авто й дременули у напрямку міста Любачева.

Збіжжя таким чином вдалося забрати і повернути населенню довколишніх українських сіл.

Однак з кількох будинків лунають постріли та кулеметні черги по наших повстанцях. Це поляки залишили свою бойову групу, яка нав’язала повстанцям бій.

У відповідь відізвались і повстанські кулемети. Їхні запальні кулі попадають у будівлі, які починають горіти. В містечку проживали поруч поляки й українці, тож палають хати одних і других, гине цивільне населення.


^ Перший бій з німцями


На Зелені Свята 1944 року сотня «Залізняка» розташувалася у селі Люблинець Новий, яке з півночі прилягає до лісових масивів Сольської Пущі. Але повстанська розвідка доносить: німці запланували блокаду лісів Сольської Пущі, щоб знищити з’єднання польських та большевицьких партизан, які перебували тут.

Сотня залишає Люблинець і відходить назад, у Гораєцькі ліси,– до свого попереднього місця постою.

А до Люблинця та сусідніх сіл, розташованих довкола Сольської Пущі, вступають підрозділи німецької армії, в яку входять формування калмиків, створені фашистами з колишніх полонених совєтської армії. Командує ними німецький генерал фон Доль. Усі старшини та підстаршини – в основному німці, але траплялись і калмики. Постачання ця армія мала недостатнє, тому забирала в селян усе, що могла, особливо худобу і коней. Кінське м’ясо вважалося у калмиків їжею вищого сорту.

В першій половині травня повстанська розвідка доносить, що підрозділ цієї армії увійшов до Нового Села і там грабує мешканців. Довкола села на дорогах та зі сторони лісу окопались їхні сильні застави.

Командир «Залізняк», зваживши всі обставини, наказує негайно розгромити фашистів та захистити селян від насильства ворогів.

15 травня 1944 року сотня прискореним маршем прямує до Нового Села. Відчувається напруження у молодих бійців: це ж їхній перший бій з фашистами. Але вони твердо держать зброю у руках. Розвернувшись лавою, налітають на ворога, мов яструби. Б’ють повстанські кулемети, затріскотіли автомати, рушниці й інша вогнепальна зброя.

Та ворог міцно сидить в окопах і чинить завзятий опір. Йому на підмогу приходять ті, що грабували село. Їх багато, біля 250 солдатів, але після одногодинного бою все ж відступають, відстрілюючись, у напрямі села Башня, де стоять інші їхні підрозділи. По дорозі забирають своїх убитих та поранених.

Повстанці здобули два ручних кулемета зразка ЛМГ-42, кільканадцять МП та рушниць, багато амуніції, боєприпаси. Не обійшлося без втрат – загинув стрілець «Перстень» – Плаксій Михайло, уродженець села Улазів. Поранено двох стрільців.

Після переможного бою з німецько-калмицьким підрозділом сотня відходить у ліси біля села Коровиця. Закладає табір біля присілка Боблі.

І знову розвідка доносить, що недалеко знаходиться так званий «лігеншафт» – рільниче поміщицьке господарство, адміністроване німецькою владою. Охороняють цей «лігеншафт» фашисти в кількості 12–15 осіб.

Командир «Залізняк» вирішує роззброїти та розігнати тих охоронців. Німці не чинять найменшого опору. Повстанці забирають ручний кулемет зразка ЛМГ-42 і кілька рушниць, амуніцію й іншу зброю. Німці знімають уніформу та, переодягнувшись у цивільне, відходять у напрямі Любачева.

По кількаденнім постою під Боблями сотня відходить на схід і зупиняється в лісі біля присілка Дагани, що на Равщині. Бічними дорогами недалеко від повстанського табору проходять і групи большевицьких партизан, які прорвалися з німецько-калмицького кільця біля села Руда Ружанецька та Плазів. Їм на прощання українські повстанці посилають кілька прицільних пострілів з гармати. В результаті влучних пострілів у підводу, яка везла амуніцію, стався вибух. Стріляв з гармати досвідчений артилерист, колишній вояк Дивізії «Галичина» командир рою «Туча» – Микола Тарабань.

Слід зазначити, що стрілецтво постійно навчалося воєнного ремесла на кожному постою. І, як побачимо далі, багатьом стрільцям це пригодилось у подальших боях із загарбниками.


^ Перехід німецько-большевицького фронту


В липні 1944 року із штабу командування УПА приходить наказ об’єднати всі сотні, що діяли на цих теренах. Місце збору – лісовий масив, так званий «полігон», розташований у районі Яворова, Немирова, Магерова та Крехова.

В 1939–1941 рр. з цієї території большевики вивезли майже все населення на Басарабію. На полігоні проводились маневри совєтської армії з використанням авіації, танків і артилерії.

На місці збору, тобто в лісах біля села Монастирок, що розташоване на південь від Рави-Руської, з’являються повстанські сотні «Ема», «Голуба», «Яструба» і сотня «Залізняка». Разом – понад 1000 бійців нашої славної УПА.

Тут відбуваються короткі бої з большевицькими партизанами та відступаючими підрозділами німецької армії, які грабують українських знедолених селян.

Повстанці заглиблюються щораз більше в територію полігону. Сотня командира «Залізняка» стає постоєм у лісі біля села Ковалі, де проживало ще кілька українських сімей. Повстанці охороняють їх від грабіжників та роблять засідки на большевицьких партизан. Ліквідовують їхні банди, здобуваючи при тім багато зброї та амуніції. В їхніх леговищах вдалося повстанцям здобути також ліки.

Воює з ними успішно і сотня командира «Голуба».

Тимчасом фронт насувається щораз ближче. Німці панічно відступають. Чота «Яра» робить засідку на них біля Старого Села недалеко Рави-Руської. Обстрілює німецьку танкетку, яка все ж встигла вийти з-під обстрілу і від’їхати. На місці бою залишила трохи боєприпасів та амуніції.

Червона Армія навально наступає на Раву-Руську і по кількаденних боях здобуває її.

Відділи УПА, боївок та членів підпільної сітки ОУН об’єднуються на полігоні біля села Ковалі. З’єднаними відділами командує колишній полковник УГА (прізвище невідоме), який повинен перевести ці сили через лінію фронту у большевицькі тили.

У визначеному порядку сотні відходять у напрямку Львова, дотримуючись конспірації. Дорога маршу веде лісовими масивами та ярами, розкиданими по цілій території полігону.

Повстанські загони доходять до Крехова. Фронт уже недалеко, чути гул гармат та літаків, але німці ще тримаються на своїх позиціях. Коротка затримка та нарада командирів загонів і провідників цивільної підпільної сітки: вирішили віднайти слабке місце на фронтовій лінії та прорватися у тили большевиків. Увесь додатковий тягар – табірні вози, гармати, важкі гранатомети та кулемети, кухні, коні відповідно забезпечити й залишити тут, на місці. Терен для цього сприятливий: ліси, глибокі яри та рідко населені пункти.

З болем серця стрільці це все майно закопують, лишають у ярах, прикривши гілляками.

Колона підходить під саму лінію фронту.

Тут їх затримує німецька розвідка та бойові прифронтові застави і вимагають порозуміння з командуванням повстанського з’єднання.

Командир «Залізняк», який добре володіє німецькою мовою, у супроводі кількох старшин іде на зустріч з німецьким командуванням. Німці пропонують воїнам УПА разом з ними спільно боротися проти большевиків.

«Залізняк» цю пропозицію відхиляє, і німці погоджуються на вільний перехід відділів УПА через лінію фронту у большевицькі тили.

20 липня 1944 року повстанське з’єднання загонів УПА в бойовому порядку переходить лінію фронту між Креховом та Жовквою. Були це, як уже зазначалося, повстанські сотні «Залізняка», «Ема», «Яструба», боївки підпільної сітки ОУН – разом понад 1000 бійців.

Вранці колона опинилася в лісі недалеко села Скварява, яке вже зайняли большевицькі підрозділи. Але ще перед приходом большевиків у Скваряві розмістилися українські повстанці з інших відділів. Очевидно, зброю хлопці заховали на час переходу большевицьких військ до лінії фронту. Саме були жнива, і хлопці з охотою допомагали селянам звозити снопи з поля.

Інші сотні зайняли позиції в основному на теренах Жовківщини та Яворівщини.

Сотня «Залізняка» перебувала в лісах біля села Скварява аж до жовтня 1944 року.


^ Повернення та діяльність «Залізняка» на Закерзонні


Під кінець вересня 1944 року сотня «Залізняка» отримує наказ вертатися на Закерзоння, а конкретно – в Любачівщину.

Вже тоді большевики визначили лінію кордону і тримали на ній свої погранзастави. Сотня вночі переходить польсько-большевицький кордон, розчленувавшись на чоти. Переходить поміж селами Горинець та Верхратою, без жодних перешкод, у ліси недалеко села Синявка. Тут сотня отаборюється у прикордонній смузі, в так званому Сухолісі, відпочиває після важких і виснажливих маршів лісами та ярами в просторах полігону.

Цивільна підпільна сітка ОУН організовує та постачає повстанцям харчі, медикаменти, одяг, взуття. Стрілецтво набирає свіжих сил для подальшої боротьби з новими окупантами.

А вони вже почали активізуватися, створюють відділення польської комуністичної міліції. Під виглядом виконання обов’язків грабують мирне українське населення. Сприяють їм у цьому й місцеві польські жителі: нерідко закладаючи біло-червону опаску на рукави, нападають зі зброєю у руках на українські села. Відійшли одні «визволителі», а натомість прийшли нові. Населення українських сіл не мало охорони. Збройних українських формувань на цьому терені тоді не було.

Сотенна та підпільна розвідка встановили, що українських селян грабують польські банди разом з большевицькими прикордонниками.

Командир «Залізняк» вирішує провчити грабіжників.

Недалеко під лісом повстанська чота робить засідку при дорозі, якою грабіжники часто проїжджають. Тим разом були це большевицькі прикордонники та двоє цивільних поляків – чоловік і жінка. Вертають двома підводами з награбованим майном та кількома коровами, що їх відібрали в українських селян у селі Синявка.

Кілька повстанських кулеметних черг, слабкий опір противника – і ворог знищений. Тільки чудом жінці вдалося вирватись та втекти з місця бою.

Вбито українськими повстанцями 20 большевицьких прикордонників та цивільного грабіжника. Втрат з боку чоти не було. Повстанці здобули три ручні кулемети «дєхтярьова», п’ять десятизарядок (СВТ) та кільканадцять автоматів ППШ, кілька пістолів ТТ. Вся зброя найновішого зразка.

Невдовзі після цієї сутички сотня відходить із Сухолісу в ліси Равщини. Отаборюється біля села Потоки, що недалеко села Селиська, де діяв організований большевиками військовий табір. У цей табір звозили

молодих хлопців з усієї Галичини, тут їх навчали два тижні воєнного ремесла, щоб згодом кинути на першу лінію німецького фронту як «гарматне м’ясо». Охорону та строгий нагляд над цим табором тримали спецвідділи військ НКВД.

Через кілька днів перебування сотні в цій околиці (це був початок листопада 1944 року) большевики дізналися, яких мають «сусідів». Вони зібрали відповідні сили і пішли в наступ на повстанський табір.

Сотня до такої атаки була готовою (підготувала стрілецькі окопи та бойові становища) і прийняла бій з большевиками, який розпочався зранку. Большевики оточили табір кільцем і намагалися прорватись до нього, розбити та повністю ліквідувати повстанців, у чому вони були впевнені.

Але стрілецтво, загартоване в попередніх боях з ворогами, і тепер завзято відбивало атаки.

Ворог натискав щораз сильніше. Наступав рівночасно з кількох сторін. Та повстанці скрізь на них чекали зі зброєю у руках.

Пізно ввечері большевики припинили атаку. Але залишили сильні бойові застави на лісових стежках та дорогах, маючи намір поновити атаки наступного дня.

Вночі сотня вирішує будь-що прорватися з большевицького оточення. І це вдалося здійснити. Большевики пропускають повстанців попри свої застави без жодного пострілу.

Сотня втратила у тому бою одного стрільця. Ним був уродженець села Коровиці Мацелко.

Ворожі втрати невідомі, тому що большевики своїх убитих та поранених підбирали з місця бою і вивозили до Рави-Руської.

Вирвавшись щасливо з оточення, сотня «Залізняка» відходить на відому вже місцевість у Гораєцькі ліси.

Тут сотенним командиром стає «Шум» – Іван Шиманський, уродженець с. Люблинець Новий, а чоту від нього перебирає «Балай» – Булас Федір, уродженець села Вілька Горинецька. Була половина листопада 1944 року.


^ Виникнення куреня УПА «Месники»


В листопаді 1944 року повстанська сотня УПА переходить у лісові масиви, що розкинулись на північ від села Люблинець Новий – у ліси так званої Сольської Пущі, або в Люблинецькі ліси.

Тут сотня засновує свій табір і готується до зими. Стрільці будують землянки, обводять їх стрілецькими ровами та вогневими становищами. На відстані 100–150 метрів довкола табору повстанці заклали протитанкові та протипіхотні міни.

Тимчасом до повстанського табору починають прибувати добровольці з ближніх та дальших сіл і містечок. Це молоді хлопці та мужчини, які не хочуть гинути на фронтах, де змагаються дві імперські сили за панування у Європі та поневолення української нації. Майже всі вони приходять зі зброєю, боєприпасами та обмундируванням, щоб стати воїнами УПА.

Українське підпілля та командир «Залізняк» не можуть не прийняти цих хлопців у ряди УПА. А в таборі знаходиться вже майже 400 осіб повстанської братії.

15 листопада 1944 року провід та командування вирішують створити другу сотню УПА «Месники-2», що становитиме вже повстанський курінь. До складу новоутвореної сотні увійшли частково стрільці із сотні «Месники-1», а також двох груп самооборони «Крука», з околиць Башні Долішньої і Нового Села, та «Підкови» – з околиць Нової Греблі і Сухої Волі. Командиром сотні призначають «Метелика», а з 26 грудня 1944 року – «Біса».

Чотовими командирами цієї сотні стають:

1. «Балай» – Булас Теодор, 30-літній уродженець с. Вілька Горинецька.

2. «М’яч» – Мазур Олександр, 35-літній уродженець с. Карів.

3. «Дим» – Дмитришин Василь, 28-літній.

Командирами роїв також стають стрільці першої сотні.

Командиром сотні «Месники-1» призначають «Шума» – Івана Шиманського.

Таким чином курінь УПА «Месники» складається з двох сотень. Командиром куреня стає «Залізняк» – Іван Шпонтак.

До почоту командира «Залізняка» входять:

1. «Мило» – Піпка Олександр, 22-літній уродженець села Улазів.

2. «Коваленко» – Колосівський Теодор, 22-літній уродженець Нового Села.

3. «Козак» – 22-літній, з Равщини.

Їхнє завдання – особиста охорона командира «Залізняка».

Призначили саме їх тому, що від весни 1944 року, коли стали до лав УПА, виявили себе відважними та чесними воїнами.

Починається інтенсивний вишкіл новобранців та цілого куреня. Адже незабаром прийдеться їм зі зброєю у руках протистояти новим загарбникам та окупантам. Порядок і дисципліна в повстанському таборі надзвичайно строгі: з цих переважно сільських юнаків треба створити боєвиків, яким не страшні будуть большевицько-комуністичні сатрапи.

Постачанням харчів для куреня займається підпільна сітка ОУН з довколишніх сіл та містечок Жуків, Чесанів, Дахнів, Любачів, Німстів, Олешичі, Диків, Люблинець і т. п.

На присілку Тепили, під самим лісом на відстані 4–5 кілометрів від табору куреня, розмістився місцевий, тобто люблинецький СКВ (Самооборонний Кущовий Відділ) «Трембіта» в кількості 15 повстанців. Вони займаються передовсім заготівлею та постачанням харчів повстанського куреня, підтримують зв’язок і ведуть розвідку.

Живуть у пивницях. Хати в присілку спалили літом 1944 року німецько-калмицькі війська, які воювали з польсько-большевицькими партизанами в лісах Сольської Пущі.


Розділ II


Рік 1945-й


Коли скінчилася чудова українська осінь і впав останній з дерев листок, треба було думати, як перебути холодну зиму, що насувалася. Сотня командира «Біса» та «Шума» квартирували у Люблинецькім лісі над річкою Танвою. З огляду на сніг не можна було так легко пересуватись по терені. Командир задумав побудувати землянки-бункери. Підібрав відповідне місце. Розпочалася праця, яка тривала цілий тиждень. Треба було побудувати для всієї сотні 17 землянок-бункерів, по чотири – для кожної з чот, а чота – чотири рої, і одну – для сотенного почоту, для 400 повстанців, окремо кухню.

Табір розкинувся на якихось 150 квадратних метрів. У зручному положенні – з однієї сторони річка, по боках великий сосново-смерековий ліс, біля сіл Старий Люблинець і Новий Люблинець. Від заходу на північ знаходилися вже польські етнічні терени сіл Руда Ружанецька, Замх. Це створювало більшу безпеку, бо ворог не сподівався, що так близько може знаходитись упівський табір. Для повстанців місце між українсько-польськими селами забезпечувало кращі умови харчування. У середині табору – густі смеречки для маскування. Табір був добре розміщений, а в разі ворожої атаки мав вигідне оборонне поле. Всі дороги, доріжки, стежки, які вели до табору, були заміновані. А землянки-бункери розташували так, що одна одну могла обороняти через отвори-гнізда для скоростріла й інші оборонні місця: сполучались ровами, навколо землянок викопані становища. Посередині побудована землянка для сотенного почоту, сполучена зі всіма землянками ровами. В землянці вміщалося вигідно 15 повстанців. Одна, більша, для першого рою з чотовим почотом. Там могло поміститися понад 20 повстанців. Землянки мали троє дверей і шість вікон, щоб у разі нападу можна було боронитися. Всередині землянки на задній стороні – місце до спання, навпроти – коридор, посеред якого – залізна піч для обігрівання. Серед табору біля сотенного почоту розкинувся майдан, де сотня збиралася на ранній і вечірній апель.

Перший сніг притрусив ліс. Наближалися Різдвяні Свята. Святкувати задумано у лісі, у постійному таборі сотні командира «Біса». Місцевий Люблинецький Кущ узяв на себе приготування традиційних Святвечірніх страв. Не забули і про дідуха та сіно. Про ялинки повстанці самі вже подбали. Це не створювало труднощів, хіба що треба було вибрати одну з найкращих. Спільна ялинка стояла незрубана на майдані біля землянки сотенного почоту, прибрана і освічена.

Спогади очевидця святкування Різдвяних Свят у Люблинецькому лісі Євстахія Кметя – «Сойки» зафіксували той незабутній час у деталях.

Було спокійно. Морозний день перед Свят-Вечором. Вже від ранку почалася робота. Повстанці тесали столи, лавки, різали клецки, рубали ялинки. Під вечір накрили столи, внесли сніп, встановили у кутику ялинку. Чого там тільки не було на тих ялинках! Частину оздоби доставили через цивільну сітку, а решту повстанці самі доповнили горіхами, шишками й іншими прикрасами.

День минув щасливо. До табору заїхали підводи з вечерею і святочними дарунками від українського цивільного населення, яке ніколи не забувало своїх оборонців і на Свят-Вечір щедро обдарувало їх усілякими смакощами. У той вечір чотові кухарі також мали свято – їх виручили люблинецькі дівчата, які приготували вечерю. Була там кутя, вареники з сиром, з капустою, з бараболею, голубці, борщ з грибами, медівник, книш, пиріжки з капусти і багато іншого. Крім того кожний повстанець дістав маленький дарунок – тістечка, горіхи та інші ласощі.

Коли вже все було готове, чергові оголосили, щоб усі виходили на майдан. Через кілька хвилин перед сотенним почотом стояло дві сотні, тобто 400 повстанців. Після вечірнього наказу була подана команда: «Струнко!» – до молитви. Всі щиро повторювали «Молитву українського революціонера». Після команди: «Спочинь!» – слово взяв сотенний політвиховник, який відкрив вечір доповіддю «Христос Рождається», розказав про Христове Різдво – свято любові, надії та справедливості для всіх, українські різдвяні звичаї, Святвечірні страви, коляди. Це неоціненні духовні скарби української культури і традиції, що повинні згадуватися всюди як милий спомин. Це духовна єдність з рідними, з якими розлучила лиха доля. Потім побажав кожному щасливих Свят і сказав кілька слів про цьогорічні Свята наших батьків, сестер і братів по обидві сторони лінії Керзона. Згадав також тих, що знаходяться у тюрмах чи розсіяні поза межами України.

За ним узяв слово сотенний командир «Біс», який палко поздоровив повстанців, побажав усім Веселих Свят і щасливого Нового Року, а під кінець звернувся до повстанців з проханням заколядувати «Бог Предвічний народився». І тоді з 400 повстанських грудей понісся, як один, могутній голос понад лісом найстарішої української колядки. Таких хвилин ніколи не забути. Кожен повстанець відчув, що співає не звичайну колядку, а могутню тріумфальну пісню, наче кидаючи виклик лютому ворогові. Співає її не боягузливий якийсь відірваний гурт гонених, зацькованих рабів – звуки її несуться гордо і радісно із вояцьких грудей вільних, свідомих своєї мети, відданих великій ідеї боротьби за волю України.

Відтак повстанці поділилися просфорою, яку подав командир. На тому вечірній апель закінчено і всі розійшлися по своїх землянках. Сотня готувалася до спільної вечері. З огляду на великий мороз, який доходив до 30 градусів, вечерю вирішили провести чотами у землянці першого рою. Це була одна з найбільших землянок, що їх мала кожна чота. Кухарі подали на стіл вечерю. Повстанці зайняли місця за столом. Командир побажав усім Веселих Свят. Відмовили разом молитву «Отче Наш» і сіли до вечері. Після вечері деякі повстанці несподівано зникли з-за столу. А через кілька хвилин повернулися, переодягнені у царів, пастушків, янголів, чорта і посередника жида-енкаведиста. Цей Вертеп підготував чотовий політвиховник і друг «Гарт». У залі, якщо можна так назвати землянку, панувала тепла відпружена атмосфера великого родинного свята. Друг «Гарт» виявився теж неабияким жартівником, забавляючи вояцтво дотепами.

В той вечір повстанці навіть не думали про сон. Забавлялися весело до самого ранку. Десь хтось показався навіть з півлітрою горілки. Брацтво колядувало повстанські колядки і пісні, дехто згадував рідню, часи цивільні. Згадували своє Різдво з його звичаями, як це було колись у різних частинах України і є тепер. Адже в УПА воювали з усіх куточків Української землі сини і дочки. Згадали і тих, що мучаться по тюрмах і концтаборах тільки за те, що любили свій народ... Та знову хтось затягнув колядку і розмова перервалася, всі почали колядувати. Зворушила всіх вдала сценка з повстанського життя, серед снігів і морозів, у небезпеці, яка загрожувала на кожному кроці.

На закінчення командир побажав усім взаєморозуміння, щоб були сильні як вода, веселі як весна, багаті як земля.

Дуже вчасною була поява у таборі курінного політвиховника поета «Волоша» – Петра Василенка, який прочитав свій вірш про те, як Новий 1945 Рік большевикам у руки попався та як його визволили українські повстанці.

Десь небесними шляхами,

Потім ярами, лісами

Рік Новий ішов до нас.

І, звичайно, йшов без зброї,

І без фінки, без набоїв,

Наче в мирний, добрий час.

І дійшов так вже в Карпати,

На хвилинку мусів стати:

Чи то справді тут весело,

І заможно, і щасливо

Час минає всім бігом!

Не встиг юний Сорок П’ятий

Одним словом обізватись,

Як упав на сніг.

Аж тут нараз з-поза тину

Щось як дуркне в цю хвилину,

Мов понісся рев по горах:

«Таваріщі, здєсь Бандьора,

Поскорєй сюда шагом!»

Кругом нього рябі пики

Тут вчинили крик великий

І шукали, хто де міг.

«Бандєровця ми спаймалі!»–

Усі дико зверещали

І потягли у село.

«Прощай, світе,– Рік гадає,–

Тут виходу вже немає,

Життя моє геть пішло».

Із такими-то думками

Молоденький між трісками

Кінця свого дожидав.

Втім з-за горба, з-за смереки

Голос милий, недалекий

Твердий наказ комусь дав:

«Хлопці! Слава! Бий голоту,

Підлу сталінську сволоту,

Що мордує мирний люд».

Затривожились бандити:

Вже їм довго тут не жити,

Скоро з ними буде суд.

Та й недовго прийшлось ждати,

Як з-за плота коло хати

Появився гурт людей.

Людолови враз пропали,

Ще й забули, що спіймали,

І лишивсь нам молодий.

Нараз двері відчинили

Дужі хлопці, повні сили:

«Хто ти будеш, любий друже?

Чом трясешся ти так дуже?

Ми ж тобі життя спасли!»

«Я є Рік Новий. А хто ви?

Будь ласка, скажіть, панове,

Щоб віддячитися вам».

«Українські ми повстанці,

Ми б’ємо усіх займанців,

Що не дають жити нам».

«То слухайте же, любі друзі!

Вам усім я по заслузі

Заплачу у мій весь час.

В моїм часі буде зміна,

І повстане Україна,

А комуна щезне враз!»

Не забуваються досьогодні й повстанські коляди. Їх створив сам Народ, і в народному фольклорі вони повинні зайняти відповідне місце й одержати оцінку прийдешніх поколінь.

^ На мелодію «Бог Предвічний»


Бог Предвічний народився,

Приніс нам новий світ,

Щоб ми стали, мов граніт,

Проти ворогів.


Комуністи, де ви ідете?

- Ідем людей виганяти,

Бандерівців шукати

І не вернемся.

Ангел звістив всім на село,

Щоб добро сховати

Та ніде не їхати,

Бо буде біда.

Юні друзі, де ви ідете?

- Ми ідем в боротьбу,

За України свободу

І здобудемо.

Знищить УПА енкаведе

Й Сталіна лютого,

Люципра клятого

До ада пішле.

Слава Богу заспіваєм:

Хай живе наш народ

В вільній землі, без турбот

Від Тиси по Кавказ.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Скачать, 59.02kb.
Поиск по сайту:

Загрузка...


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru