Категории:

Практикум для ректорського контролю 4 курс

Поиск по сайту:


Скачать 452.41 Kb.
страница3/3
Дата23.09.2012
Размер452.41 Kb.
ТипПрактикум
Подобный материал:
1   2   3

Оказіональне значення слова – це вже окремий зміст уявлення, що його автор пов’язує зі словом тільки у момент вимови (опублікування), сподіваючись, що слухач (читач) пов’яже слово з окремим змістом так само, тільки в протилежному напрямі…

Отже, оказіональне значення за змістом значно багатше, а за обсягомвужче узуального. Воно передбачає значно більше смислових відтінків і зв’язків. Узяти, приміром, найдавніше слово “іти”. В узуальному сенсі воно позначає переміщення людини в просторі за допомогою нижніх кінцівок. Зате в оказіональному “іти” можуть, залежно від авторського задуму і контексту: а) дощ і два студенти над річкою; б) все (іде) на краще; в) лящ добряче (йде) на мастирку; г) син приятельки (йде) в школу водіїв; д) до Львова лист (іде) два тижні, а мусив би п’ять днів… Між індивідуальним (оказіональною знахідкою в авторському викладі – “читибачення”, “телегейченко”, “дупломатія” etc) та загальним (узуальними словоформами, з яких автор “виписує” деталь, щоб якнайкраще донести означену нею думку до читачів: “чи ти ба!” + “телебачення” = “читибачення” (ТБ, неадекватне запитам своєї аудиторії) і т. п.) проходить найбільш конфліктний стик будь-якого викладу. Адже автор іде від дійсності до слова, а читач – від слова до розуміння дійсності, яка стоїть за ним. Редактору вмінено в обов’язки визначати, наскільки адекватно, точно і рельєфно думку автора виражено словом у залежності від мовного досвіду уявного читача та контекстів, наявних у викладі (приклад).


11) Поняття про контекст і його різновиди.


Основні тези відповіді (можливо – коментований приклад):


У мові слово здатне набувати багатьох значень, тому, щоб бути зрозумілим, у мовленні воно повинне мати лиш одне, конкретне значення. Сприймати слово недвозначно читачеві допомагає контекст – його словесно-фразове оточення. Від того, наскільки вдало автор зорганізує це оточення для кожної з одиниць розуміння в своєму викладі, залежить зрозумілість його кожного епізоду, періоду та й усього тексту. Приміром: “…Что можно сказать о наших критиках? Они похожи на те куполки, над гуттаперчевой оболочкой которых упрятана фистула: нагнёшь – пишет, отпустишь – молчит”. Складно збагнути, де і за рахунок чого в цій фразі було спровоковано хибний здогад: чи лише в результаті неправильно набраного ключового слова “куколки”, а, можливо, після появи цілої низки помилок унаскідок сканування тексту (куполки – куколки, над – под, нагнёшь – нажмёшь). Але редактор неправильно визначив різновид цього контексту: замість настанови на простий і широкий житейський контекст (асоціація “іванець-киванець”) він чомусь обрав звужений нормативний. Чим перетворив усю фразу на нісенітницю про “куполки з пищалками”, які треба кудись нагинати… Як видно, контекст не просто підказує в тексті значення окремих слів, а й спрямовує весь відбір словесного матеріалу. І редактор мусить повсякчас мати на увазі цю двоїсту особливість контексту. Звичайно, у автора завжди є широкий простір для вибору слів, бо їх пов’язаність у викладі суто граматична. Але коли до грамантичних чинників раптом додаються позамовні, житейські обставини, то довільність уведення тієї чи іншої одиниці розуміння в текст різко обмежується. Тому правильність відбору слова здебільшого і диктується, й перевіряється контекстово. Слід тільки мати на увазі, що контекст буває двоїстий: нормативний (вузький, лінгвістичний) чи житейський (широкий, позалінгвістичний).


12) Точність слововживання й нормативний (вузький) контекст.


Основні тези відповіді (можливо – коментований приклад):


Нормативний (вузький, суто мовний) контекст безпосередньо пов’язується зі зрозумілістю слова і – з правильністю його відбору автором. Коли слова використовуються не в усталеному для них значенні, відбувається більшість порушень нормативного контексту (приміром, різні парономазії: “інформативність міського населення” замість його “(по)інформованості”). Часто це трапляється внаслідок двомовності автора, який створював текст за жорстких часових обмежень і орієнтувався при тому на низький рівень компетентності своїх читачів (приклад). Хиби слововживання у вузькому контексті трапляються, коли автор уводить слово у виклад, маючи на увазі тільки одне конкретне його значення, і забуває про словесне оточення – певну лінгвістичну єдність, котрої не можна порушувати без шкоди для розуміння авторської думки (приклад). Адже кожне слово виступає в інтуїтивно відчутному обмеженому колі значень (контекстів), і перехід з цієї сфери вживання до інших можливий для слів і фраз не завжди. Закріпленість слова за певним фразовим контекстом зумовлює певну ідіоматичність словосполучень, їхню стереотипність (досягнення межі сучасних технологічних можливостей, випробування згідно з міжнародними стандартами, вимоги провідних зарубіжних виробників). Втім, з художньою метою автори можуть іноді трансформувати такі вузькоконтекстні стереотипи, щоб викликати в читачів яскраві асоціації (Приклад – на кшталт пасажу про „непересічну широчінь моральної позиції”). Але редакторам у цьому разі треба бути особливо уважними: більшість фразових єдностей вузького контексту є стереотипними настільки, що автори не відчувають їх семантичної ворожості у викладі: “журналістка притишила хід (треба – „уповільнила ходу”) і рвучко потяглася до записника у сумочці” (треба – “ гарячково намацуючи записник у сумочці”).


13) Вимоги до точності слововживання у широкому (житейському) контексті.


Основні тези відповіді (можливо – коментований приклад):


Широкий контекст, на відміну від вузького, не вимагає від авторів ураховувати належність кожного слова до імовірної фразової єдності (стереотипу, ідіоми, стійкого виразу). Але тим частіше слово у “широкому” викладі ризикує опинитися в хибних стосунках з предметом авторської думки (приклад). Але не завжди слова у творі кричущо суперечать логіці життя і обстановки у викладі. Особливо актуальною є потреба перевіряти на відповідність житейському контекстові всі діалоги в творах, які претендують на історичну та емоційну достовірність. Для редакторів не секрет, що сучасні белетристи часто несвідомі, наскільки мовлення їх персонажів неадекватне заявленому статусу цих осіб. (Приклад – на зразок графського “Нормально, тьотя!”). Ігнорують житейський контекст і ті автори, які, надто буквально “списуючи” свої твори з теперішньої дійсності, забувають, що кожного з їх героїв слід не тільки наділити оригінальними описовими характеристиками, а й у них має бути свій ідіостиль. Насправді ж у діалогах всі персонажі тепер промовляють як один – сам автор… Але ж у різних сферах людського життя і спілкування виробляються певні мовні відмінності, функціональні стилі, сленг чи, нарешті, жаргон, які передбачають ряд специфічних виразових засобів, уживаних у мовленні (Приклади) Здебільшого редакторові тепер доводиться мати справу з неприродним поєднанням у викладі слів з різних стилів (приклад). Коли редактор стикається з подібною “манерою” авторського письма, він має всі підстави запідозрити автора в незрілості задуму, а не тільки в протокольності стилю (“…не выпускай улыбку из открытых глаз” (з пісні).


14) Редактор і авторська манера викладу.


Основні тези відповіді (можливо – коментований приклад):


Якщо текст узято видавцем на редагування, цим самим у викладі його автора визнається наявність певної системної своєрідності, тобто – авторської манери. Але відверті “маньєристи” (автори, надто стурбовані самопрезентацією) “протоколісти” і “моралісти” з цього розгляду, як правило, виключаються (Приклад на кшталт: «…Штаб армии приступил к наращиванию в водах, омываемых Аравийский полуостров, численности военных кораблей, с перспективой перевода их присутствия в регионе на постоянной основе (з детективу)». Цінність тексту вважається тим вищою, чим менше сторонніх чинників відволікають читача від розуміння авторської думки. Головним з таких відволікаючих моментів є незвична або чужоконтекстна лексика. Введення її в текст має бути чітко підпорядковане авторському задумові, а не правити “прикрасою” (“сила тренду – в неперервному креативі…”) чи засобом вивищитися над аудиторією за всяку ціну (“…За виключенням кількох загальних ухвал на кшталт визнання незадовльною роботи уряду, не вдалося досягти ніякого конструктиву”). Але приступати до будь-яких правок редактор має, лише добре зорієтнувавшись щодо головних особливостей авторського письма: мовних засобів (прості, ускладнені), характерного синтаксису (короткі речення, довгі періоди, велика кількість підрядних зворотів тощо), типів викладу (співвідношення оповіді, опису і міркувань) та характеру інформації (логічна, емоційна, змішана), авторської тональності (зверхня, запобіглива, на рівних, неадекватна (весь час збивається)), внутрішнього ритму і особливостей композиційної будови. Оцінюючи доцільність уведення всіх цих засобів у виклад, редактор мусить збагнути сам і дати зрозуміти автору, коли надлишкове їх застосування є творчим прийомом, а коли – ознакою “інерційності” письма чи відсутності переконливих фактів (“легкий тупіт крокуючого війська зливався з нічним шерехом трави”). І, звичайно, авторська манера повинна витримати перевірку на логічну відповідність типам контекстів (“залишилось згодитися на нічию і оглянути обставини очима переможців”) і вміння автора тримати “фокус” та напрям викладу. При цьому всі редакторські правки й поради мають вноситися у виклад і адаптовуватися тільки самим автором. Правити авторові манеру – не редакторська справа!


15) Основні вимоги до зрозумілості авторської лексики у викладі.


Основні тези відповіді (можливо – коментований приклад):


Особливої уваги редактора вимагають тексти з використанням великої кількості історизмів, архаїзмів і неологізмів, діалектної лексики (“прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”), а також термінів, що їх автор вживає не у вузькому чи житейському, а в суто авторському контексті. Якщо немає можливості внутрітекстово пояснити значення цих слів (приміром, входять у мовлення персонажів), то редактору доводиться складати зноски або спеціальні глосарії (наприклад, словник львівської говірки) чи відмовляти автора від зловживання специфічною лексикою там, де цього конче не вимагає його творча концепція. Можливо, досить буде підібрати для викладу автентичний (“банальний” – пересічний) чи давно усталений синонім (замість “тренд” – тенденція, замість “ігри он-лайн” – ігри в одночасному режимі). Або, якщо прямої заміни дібрати не вдається, можна вдатись до непрямих описів чи порівнянь (“Бандани – це не “банани-барабани”, а такі чоловічі хусточки. На голову.”). Дуже активним засобом підказати читачеві значення нового слова може бути певним чином зорганізований контекст: “На містку в покій затято відстрілювалася жменька ханських сейменів” (якщо “ханські” відстрілюються перед входом “в покій”, то сеймени – це напевно особиста гвардія хана). Власне, завдання редактора, як і авторське, полягає не так у доконечній заміні незвичного матеріалу чи його видаленні на догоду смакам пересічної аудиторії, а – донести значення цих “незрозумілостей” до свідомості читача, не ображаючи його гідність (Приклад типу: “Напевно, всім – навіть людям, далеким від фізики, відомо, що швидкість світла у вакуумі є гранично можливою швидкістю руху матеріальних об’єктів або поширення будь-яких сигналів”). Там, де у викладі спостерігається надмірна концентрація ускладнених лексичних засобів, авторові варто порадити зробити “проріджувальну” правку. Внаслідок цього часом не просто досягається стрункість і дохідливість викладу, а й відновлюється його логічність (приклад).


16) Причини й наслідки порушення стислості викладу.


Основні тези відповіді:


Чітка спрямованість, логічна послідовність є обов’язковими вимогами до викладу. Але доконечно вимагати його стислості, мотивуючи цю вимогу лише закономірностями формальної граматики, немає жодних підстав. Не можна й узалежнювати зрозумілість і ясність тексту від його економності. Часом навпаки, “недописаність”, занадта економія авторських зусиль неабияк ускладнює читачам сприйняття викладу на кшталт “Економія витрат із скорочення недоотриманого прибутку” (потрібно “…за рахунок…”). Навіть досвідчені автори не завжди усвідомлюють, що в сприйманні читачів речення членується не за граматичними зв’язками (парами “підмет – присудок”), а за відомим і новим, темою і ремою. З погляду завдання, мети повідомлення одні й ті самі слова у дещо відмінних зв’язках між собою можуть передавати й різний сенс: “Директор їде завтра у Відень” (куди), “Завтра у Відень їде директор” (хто), “Директор їде у Відень завтра” (коли). Для поняттєво-логічного способу комунікації дуже важливо, щоб у викладі не було пропусків-“запруд”, коли нової інформації бракує, а відомої – забагато, аж вона повторюється на всі лади. Але для емоційної та логіко-емоційної комунікації ця вимога не є абсолютною: повтори в художніх творах часто зорганізовують настрій викладу, а в публіцистиці – ритм оповіді. І там, і там темп подання автором нової інформації регулює послідовність засвоєння читачами авторської думки: змушує перебувати в напрузі від незнання і здригатись від раптовості здогаду. Й так – доти, доки знання читача про предмет оповіді не врівноважиться зі знанням автора (вказати приклад з певного твору). В найкращих творах це завжди стається на останній сторінці викладу неподалік слова “Кінець”. Але здебільшого читачі, в тому числі професійні (редактори), відверто нудяться над текстами, в яких автор пошкодував фактажу чи маскує його відсутність, не зміг його належно розподілити й ув’язати, або набив у виклад поверх усякої змоги читачів сприймати “нове”. Всі ці порушення вимагають редакторської корекції авторськими руками. Оскільки стислість викладу зумовлюється поступальним рухом думки і вмілим спрямовуванням та утримуванням читацької уваги, то погрішності нестислого викладу проти зрозумілості – це порушення напруги в русі думки й зміщення уваги читача в хибному напрямі. Напруга порушується здебільшого через авторську велеречивість, коли він, не довіряючи собі, залучає до викладу стільки невпорядкованого матеріалу, що думка зовсім у ньому губиться. В ролі “гальм” опиняються й авторські плеоназми та перифрази, немотивовані повтори, за якими автор може часом загубити напрям основної думки у викладі. Тоді вся мислена енергія читача витрачається на аналіз авторських словобудов, а не на усвідомлення матеріалу. Тому редакторам, бува, доводиться вмовляти авторів пожертвувати вдалими характеристиками чи описами, якщо ті не додають нічого нового до розуміння ситуації викладу чи ж ненавмисне обманюють читача в його оцінках ситуації у творі.


17) Посилення й послаблення напруги авторського викладу.


Основні тези відповіді:


Прийнято вважати, що “водянистими” виклади стають внаслідок зловживання оцінними мовними засобами (навести приклад), а також від надмірного нагромадження підрядних зворотів (більше трьох підряд). Ще причинами млявості викладу називають надмірну кількість у ньому віддієслівних іменників і брак дієслів та довгі ланцюжки родових присубстантивних (вияв неявного прояву явища). Все це по суті вірно, але – залежить від мовного чуття автора і його відчуття внутрішнього ритму в творі. Задача редактора (як експерта, а не правщика!) полягає в тому, щоб визначити в авторському тексті 1) довготи – приховані повтори, 2) “розмиті” місця викладу (втрачено відчуття його напряму), 3) зайві, надмірні деталі, 4) другорядні описи та 5) неістотні для викладу характеристики. Прикувати читацьку увагу автор зможе, тільки якщо буде ощадливий у засобах і перебірливий щодо способів групувати їх (засоби) у текст. Читацький інтерес до тексту тримається на інтризі, коли автор видає у текст не всю важливу для розуміння викладеного інформацію, а – трохи менше, аніж потрібно її читачеві для усвідомлення напряму оповіді та її предмета. Головна задача – зорганізувати (відрегулювати) хід авторової думки у викладі так, щоб читачі не помічали, коли вони сприймають цю думку. Це означатиме, що виклад рухається в тексті не від речення до речення, а від відомого читачеві до нового. Головне при тому – не втрапити в іншу крайність: недомовленість, уривчастість думок, логічні пропуски, еліптичність викладу, які зайве перенапружують читача в його спробах збагнути авторську думку. Тому редакторові треба простежити не тільки за “наструнчуванням” викладу, а й проконтролювати, щоб автор у запалі не видалив його важливі логічні ланки й одиниці розуміння, ключові деталі та визначальні характеристики персонажів. Після правок на посилення/послаблення напруги дуже важливо переглянути виклад ніби ззовні, “свіжим” оком, щоб перевірити чіткість фокусування читацької уваги.


18) Тон мовлення і стиль мови з позицій редагування.


Основні тези відповіді:


Ідейно-оцінний, емоційний підтекст всякого тексту, який традиційно позначають терміном “тон”, входить складовою частиною в надшироке поняття с т и л ю. Приміром, для мовознавця стиль – це система мовних засобів, характерних для певної сфери суспільної діяльності. У літературознавстві поняття стилю дещо звужують: там це система засобів, до яких переважно вдається у своїй творчості окремий митець чи ціла літературна школа митців. Але давно погоджено, що носіями стильових ознак є будь-які елементи струкрури тексту, аж до її найменших складників. Редакторів якраз і цікавлять оті найменші елементи системи під назвою “стиль”, бо вони покликані оцінювати, наскільки доречно автори користуються елементами стильової системи в своїх творах залежно від ситуації мовлення (тобто контексту – вузького чи широкого).

Отже, коли ми кажемо про тон конкретного викладу, то маємо на увазі не тільки мовну характеристику елементів, які застосовує в тексті автор. Тоді ми здебільшого оцінюємо настанову, з якою автор підійшов до організації свого викладу, – хочемо визначити мету авторського повідомлення. Авторська мета і є головною організовуючою силою мовлення, це переважно вона впливає на вибір стильових засобів мови. Відповідно, тон, котрий увиразнює нам авторську мету, – це провідне поняття процесу мовлення, а стиль, у форми якого втілюються авторські цільові переваги, – є одним з головних понять системи мови. Адже мовлення поза мовою не існує.

Всі характерні для будь-якого автора переваги, тобто тональні настройки його мовлення, у журналістиці називаються “ключ подання”. Це також комплексне поняття, що його зорганізовують декілька узвичаєних практикою тональних настройок: 1) об’єктивний тон (тон безсторонньої розповіді); 2) пристрасний (суб’єктивний) тон, що буває забарвлений позитивно чи негативно; 3) іронічний тон (тон критичного сумніву). Кожне повідомлення набуває того стилістико-тонового забарвлення, якого надає йому автор, маючи мету вплинути на певний аспект сприйняття своїх читачів. Всі ці тексти відрізнятимуться не тільки за ключем подання, тобто авторською тональністю, а ще й обов’язково матимуть мовні відмінності на рівні стилю. Адже щоразу іншими будуть набори лексичних засобів, якими автор викладе своє настроєво забарвлене основне повідомлення про факт чи явище. Ця авторська настанова і спрямує вибір елементів стилю – як у широкому, так і в найвужчому його (стилю) розумінні. Тому, коли у автора спостерігаються спонтанні стильові спотворення чи тонова фальш – це також є цілком неповторні вади. За характером і частотністю таких ляпсусів можна доволі докладно намалювати стилістико-тональний портрет авторського оригіналу.


19) Різновиди тональності в авторському викладі, її основні порушення.


Основні тези відповіді:


Неповторні ритмо-емоційні характеристики має мовлення кожної людини, і сторонньому мовцеві майже неможливо підлаштуватися під них так, щоб це не стало помітно. Редакторам належить про це пам’ятати всякий раз, коли їм доведеться опрацьовувати виклад на стислість, направленість і послаблення/посилення напруги. Така корекція вимагає враховувати тон розповіді, а він у кожного автора свій. Тому так бажано, щоб усі правки в текст вносив сам автор, керуючись порадами редактора. Між іншим, за спотвореннями в тоні художніх та публіцістичних творів можна упевнено визначити компілятив або й частковий плагіат. До спотворення тональності викладу, як епізодичного, так і регулярного, призводять байдужість автора до матеріалу, його тенденційність або – дія неусвідомлених настанов, які автор спонтанно “витискає” у виклад. Тому, опрацьовуючи тон викладу, редактор почувається чи не найскутіше, бо мусить спритатися не на мовний досвід (свій та автора) і не виправляти хиби в організації й подачі матеріалу, а – оперує переважно даними авторського контексту, зіставляючи стилістичні одиниці в складі певної художньої цілості. Виявивши вади в тональності викладу, він може тільки вказати авторові на потребу заміни, загальний напрям дій, в якому слід здійснити переробку, та вказати імовірні причини, які призвели до необхідності замінити ті чи інші тональнотвірні елементи. Так, автор може сумніватися в своїй творчій спроможності чи науковій аргументації – і несвідомо намагається запобігати перед читачем (комунікаційно прилаштовується знизу – про це свідчать вирази-маркери так би мовити, доволі, певним чином тощо) або, навпаки, демонструє свою вищість, зверхність (комунікаційний прилаштунок зверху – маркований “активною” лексикою типу всім належить усвідомлювати, …ви…повинні, …ви поки думайте, а я продовжу і т.ін.). У цьому зв’язку слід розрізняти порушення авторської (або наскрізної) тональності викладу в межах усього викладу та тональність композиційну – окремого уривка, сцени, діалога.

Авторська тональність, вона ж ключ подання, пронизує весь твір наскрізним звучанням, забезпечує його монолітність, тематичну, ритмічну і стильову. Композиційна тональність зумовлюється окремим завданням уривка та тими ситуаційними моментами, які диктують авторові той чи інший прийом викладу та побудову уривка, сцени, епізоду. Оскільки завдання окремого фрагменту композиції завжди підпорядковується головній ідеї твору, то композиційна тональність мусить бути підпорядкована авторській. А майстерність редагування тональності викладу полягає в умінні виявляти відсутність такого підпорядкування, як і неадекватність автора самому собі у викладі (приміром, бажання час від часу промовляти “за всіх” у творі суто з позиції свого авторського “я”).


20) Особливості введення у виклад мовних штампів та кліше.


Основні тези відповіді (можливо – коментований приклад):


Редакторові буває достатньо прибрати з авторського викладу зайве або – скоригувати стиль мовних надлишковостей, щоб вони перестали бути такими. Ці подекуди занадто повторювані вирази (приміром, канцеляризми, ритуальна лексику) можна трансформувати або вилучати без усякої шкоди авторському задумові – радше йому на користь. Говорячи про мовну надлишковість або про відсутність інформації у всіляких мовних штампах, потрібно зауважити, що стереотипність авторського мовлення є безумовною хибою тільки в текстах з високим рівнем експресії та образності. Але цього не можна стверджувати про мовні стереотипи, які допомагають людям легше сприйняти основну інформацію в текстах офіційно-ділового, наукового стилів. Стереотипи, які несуть інформацію, на відміну від штампів (які її не несуть), називаються мовними кліше. Кліше економлять мовні зусилля і час при спілкуванні, вони зберігають усталену семантику, а часом і не до кінця втратили виразність. Всім нам відомі такі кліше, бо щодень вони використовуються в численних ситуаціях мовлення.

Відмінність “корисних” кліше від “шкідливих” штампів полягає в тому, що клішешаблонні вирази та слова – доречно вживаються в типових для того ситуаціях мовлення. Приміром, коли фразу “Ситуація розвивалася за інерцією” вжити в описі ціїхось любовних переживань, то вона буде явним штампом (бо, по-перше, її заяложено від частого вживання, а, по-друге, фраза втрапила не в “свій” контекст); коли ж ця фраза описуватиме дію технологічного обладнання (на ЧАЕС у 1986 р.) чи поведінку уявленої спільноти (Україна в листопаді 2004 р.) – то це вже мовне кліше. Авторському викладові шкодить саме контекстуальна недоречність шаблонних виразів, а не якась внутрішньо “неправильна” форма слів у них. Прислів’я і приказки, нарешті, також є шаблонними виразами. Але ж за їх допомогою не тільки демонструють своє красномовство, а й цінують їх за здатність згортати (згущувати) до кількох слів цілий надконтекст (приклад). Як зауважив був на це явище Віктор Шкловський, “поезія створюється з речей життєвих, але зсунутих”. І найліпше, коли носієм цього “зсунутого” сенсу виступає цілісний авторський образ. На відміну від кліше, зі штампами такі метаморфози є неможливі. По-перше, штамп є засобом прикривати відсутність у викладі авторської думки та брак почуттів. По-друге, на відміну від кліше, штампи не можуть конденсувати думку автора у викладі. (Приклад на порівняіння типу: “Нічого не буває просто так, Нічого не буває випадково, Ні зустріч, ні подія, ані слово – До того йшло, або ж це Долі знак” (В.Іващенко) – “Злиденний дух, прикутий до корита, лише ногами правду розгріба” (Л.Костенко)).
1   2   3

Скачать, 1823.57kb.
Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru