Загрузка...
Категории:

Загрузка...

Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Загрузка...
Поиск по сайту:


страница1/34
Дата23.03.2012
Размер6.26 Mb.
ТипДокументы
Содержание
Ббк 63.3 (4пол-укр) 6
Вулканічна територія
Historia est magistra vitae
Заграви у Бещадах»
Боротьба за підляські душі
Дрогічин виник при­близно у 1060 році як столиця яцьвегів.
Холмщина в облудній
Адміністративно-територіальний розвиток Холмської землі»
Віросповідання населення
Метою було винищення автохтонів.
Наслідки облуди
Дорога в нікуди
Надбужжя під час окупації
Цілком таємно
Панове доктори, доценти, професори! Директори історичних інститутів! Декани, проректори і ректори вищих навчальних за­
1) Закрити всі напрямки на захід, щоб не дозволити українцям відходити у західному напрямку.
Тих, хто чинитиме опір, слід ліквідувати».
Чому знищувалось українське населен­ня
Повстанська республіка
Відкритий лист до всього культурного світу»
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34





Дослідна фундація ім. О.Ольжича в США

Микола Сивіцький

Історія

польсько-українських конфліктів

Третій том
Переклад з польської Є. Петренка



Київ

Видавництво імені Олени Теліги 2005


ББК 63. З (4 ПОЛ-УКР) 6
С 34


Сивіцький Микола

С 34 Історія польсько-українських конфліктів/Пер. з пол.

Є. Петренка — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005.

ISBN 966-7601-48-Х

Том третій. — 432 с.
ISBN 966-7601-62-5

Автор у хронологічній послідовності зібрав і упорядкував документи
про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у
винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону.


Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім.О.Оль- жича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.

Переклад з польської Є. Петренка за виданням «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. Tom trzeci». —

Warszawa, 1994.

^ ББК 63.3 (4ПОЛ-УКР) 6

ISBN 966-7601-48-Х ISBN 966-7601- 62-5 (том III)

© Mikołaj Siwicki, 1994 © Переклад українською. Видавництво імені Олени Теліги, 2005


Частина перша

Екстермінація
Закерзоння



ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЛЮДИНОВБИВСТВО

міністру юстиції

речі посполитої польщі у Варшаві

Пропозиція

про початок кримінального розслідування у справі злочинів, здійснених щодо українського населення Закерзоння у 1941—1947 роках

Під час архівних розшуків , які я вів за часів Народної Польщі, ви­падково натрапив на документи, що стосуються польсько-українських відносин і представляють історичні події зовсім інакше, ніж подавалося в історіографії комуністичного періоду В результаті докладних досліджень виникла «Історія польсько-українських конфліктів» (том І і II), яку я опублікував у 1992 році.

Нинішній III том показує винищення українського населення на теренах Закерзоння, організоване владою Другої Речі Посполитої і по­воєнної Речі Посполитої Польщі з метою полонізації цих земель. Про­цес знищення завершився успіхом.

Документи засвідчують, що винними у знищенні є головним чином:

  1. еміграційний польський уряд, який цей процес запланував і ре­алізовував з допомогою підпорядкованих йому партизанських форму­вань і озброєного цивільного населення;

  2. уряд повоєнної Речі Посполитої Польщі, який прийняв від еміграційного уряду проблему деукраїнізації і вирішив його проведен­ням операції «Вісла».

Знищення було дещо пригальмоване, коли третируване населення покликало на допомогу підрозділи УПА зі сходу. Однак незабаром більшість бійців УПА була демобілізована. Недобір був заповнений




призовом місцевого населення. Але ці підрозділи не могли протистояти збройній потузі Польщі, яку підтримували Чехословаччина і СРСР. Тих, кого не вбили, заарештовували і засуджували до покарання на смерть або багаторічного ув'язнення за обвинуваченням у діяльності, спрямованій на відрив південно-східних земель від Польської Держави.

Караючи під прикриттям права і надуманого злочину польських громадян, які захищали від смерті себе і свої родини, органи юстиції припустилися кримінального злочину, чинячи пародію на саме поняття справедливість.

Оскільки конвенція Організації Об'єднаних Націй від 5.ХІІ. 1948 р. визнає людиновбивство за злочин проти людськості без терміну дав­ності,

роблю публічний запит

про початок процесу розслідування з метою:

    1. визнання злочинів, вчинених у 1941—1947 роках щодо жителів Закерзоння української національності, за злочини людиновбивства;

    2. встановлення конкретних винуватців;

    3. притягнення до кримінальної відповідальності безпосередніх виконавців злочинів і осіб, які підбурювали до їх учинення;

    4. визнання осіб, які потерпіли у процесі екстермінації або були незаконно посаджені до в'язниці, жертвами сталінських репресій і визнання за ними з огляду на те права на моральне і матеріальне відшкодування згідно з чинним у РП законодавством;

    5. початку процесу реабілітації українців, засуджених до ув'язнен­ня за приналежність до Української Повстанської Армії на території Закерзоння;

    6. безоплатної передачі Союзу українців у Польщі будинків, спо­руджених у міжвоєнний період українською громадою (наприклад, «Народного Дому» в Перемишлі на вулиці Костюшка, 5).

Про злочин свідчать документи, які додаються. їх підбір не вичер­пує всієї проблеми. Викриттям інших випадків людиновбивства по­винна зайнятись прокуратура.

АВТОР

Варшава, квітень 1994 р.


^ ВУЛКАНІЧНА ТЕРИТОРІЯ

Терміном Закерзоння називається регіон, який колись належав до Галицько-Волинського князівства, що пізніше потрапило під польське володіння, а після Другої світової війни залишилось у складі польської держави. Цей термін, популярний в Україні, у Польщі вживається дуже спорадично. Напевно, тому, що озна­чає ... українські землі. Нагадування цього факту виводить з рівно­ваги значну частину суспільства, свято переконаного, що це одвічно польські землі. Сьогодні їм відповідала б найкраще назва «постукраїнські», бо після геноциду1 воєнного і післявоєнного періоду тут залишилось небагато українців. Тому в Польщі нада­ють перевагу адміністративній термінології — Любельщина, За- мойщина і Жешівщина, хоч жодна з цих назв не охоплює території всього Закерзоння.

Термін Закерзоння утворено в міжвоєнний період від прізви­ща англійського політика Н. Ґ. Керзона (1859—1925), який 11 ли­стопада 1920 року на конференції у Спа виступив з пропозицією встановити перемир'я у польсько-більшовицькій війні. Він запро­понував розмежувати воюючі сторони вздовж лінії Гродно, Брест, Дoporyськ, Устилуг, Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. Автор вважав, що саме там повинен

1 Genocidium (латинське), genocide (англійське), genocide (французьке) — лю­диновбивство, знищення окремих груп населення, поєднаних спільністю раси, національності чи релігії. Він органічно зв'язаний з фашизмом, внаслідок чого у світлі міжнародного права визнається злочином проти людськості. Термін вжи­вається у польській публіцистиці, але не встиг ще потрапити до польських слов­ників (на час написання книги. — Ред.).




проходити східний кордон Польщі. Тоді проект не прийняли, пе­реговори було зірвано, а 18 березня 1921 року в Ризі підписали мирний договір, який санкціонував приєднання до Польщі україн­ських і білоруських територій, зайнятих у 1919 році польським військом.

Закерзоння стало вулканічною територією від моменту перехо­ду до польських рук. Проблеми почалися з півночі, на Підляшші, де руський кордон пролягав неподалік від Любліна, у Соколові пра­вило руське населення, і тільки Луків був мазовецькою прикордон­ною фортецею. У той час національним консолідуючим фактором була релігія. З ініціативи Католицької Церкви був забитий клин з образі Брестської унії 1596 року. Це призвело до того, що сотні ти­сяч православного населення Підляшшя відмовились від мате­ринської мови, прийняли католицький обряд і таким чином стали поляками, збільшивши чисельність польського народу і спричи­нившись до чергових територіальних здобутків між Віслою і Бу­гом. Цей процес зафіксований видатними польськими істориками. Видатними і порядними, бо історики, як і всі люди, не завжди мають цю прекрасну рису.

^ Historia est magistra vitae — історія є вчителькою життя. Це ви­словлювання стародавніх римлян нагадав собі Пілсудський, пося­гаючи після відродження польської держави на чужі території і мільйони чужого населення, як це зробив століттями раніше Кази­мир Великий. Під приводом війни з більшовиками він викликав з Франції добірні польські дивізії і задушив новонароджену за­хідноукраїнську державу, розраховуючи на те, що мільйони ук­раїнців збільшать чисельність польського народу і стануть його інтегральною частиною.

Розрахунки не справдились, бо українці за Пілсудського вже не були русинами часів Казимира Великого.

Якщо під правлінням Романових Україна не могла звільнитись від гнітючого комплексу під назвою
«Малоросія», то під скіпетром Габсбургів відбувалась величезна праця усвідомлення. Українця­ми стали русини з усієї Галичини, у тому числі й Закерзоння, за винятком частини Лемківщини. І хоча влада міжвоєнної Польщі відібрала в українців здобутки австрійського періоду, ліквідував­ши національне шкільництво, перекидаючи педагогів у Централь-




ну Польщу, закриваючи кооперативи, читальні, культурні устано­ви, забороняючи спортивні організації, навіть відбираючи спор­тивні майданчики (наприклад, справа «Сокола-батька» у Львові в кінці тридцятих років), але не могла забрати найбільшої ціннос­ті — національної свідомості. Причому чим сильнішим був польсь­кий тиск, тим більше зростала національна свідомість. Ледве орга­ни юстиції повісили двох членів ОУН — Біласа і Данилишина за напад на пошту в Галичині (Ягеллонський Городок біля Львова, 1932), а молодь на Волині (не кажучи про ближчі регіони) вже співала гро них пісні1. Національна свідомість формувалась най­перше у галицьких містах, які були опорою поляків, у Львові, Пе­ремишлі, Станіславі, Тернополі, а потім розходилась до всіх закут­ків Західної України, оминаючи різні Сокальські кордони, будила життя у заспаних регіонах Закерзоння, перетворюючи народні ма­си у народ, здатний до державного існування.

У січні 1945 року на конференції в Ялті польський східний кордон було пересунуто на лінію Керзона. Представники пере­можної коаліції відібрали у поляків непольські Східні землі, ком­пенсуючи їх німецькими землями. Тодішня влада сформувала те­орію, що Польща має на ці землі історичні права, бо це були п'ястівські землі, і якщо нащадки П'ястів повертаються на ці землі, то це акт історичної справедливості. Звідси і виникла назва: Від­новлені землі. Тут була нелогічність, якщо врахувати, що раніше Польща обґрунтовувала історичним правом анексію українських земель, а тепер мусила їх віддати. Справа виглядала простіше: кор­дони визначали переможці, не запитуючи жителів — українців, по­ляків і німців. За розпалювання Другої світової війни німців пока­рано зменшенням державної території на користь покривдженої Польщі, за це у Польщі відібрано її непольські землі на користь од­ного з переможців. Пропаганда того, що Польща «відновлювала», «поверталась» і т.д., була наївною, бо на пересування державних кордонів поляки не мали навіть найменшого впливу.

Про згоду на лишения поза кордонами земель, населених ук­раїнцями, не питали також Україну. А це були: Підляшшя і Холм-

1 Ой у славнім Львові сталася новина, Там ляхи забили селянського сина..,




щина, частина Сокальського і Рава-Руського повітів, Любачівсь- кий повіт, долина Сяну, частина Бойківщини і Лемківщина, тобто територія, яка належала кілька століть тому(крім Лемківщини) до Галицько-Волинського князівства й налічувала 19 тисяч квадрат­них кілометрів і приблизно 1,5 мільйона людей. Для керівників ве­ликої коаліції це був неістотний дріб'язок, а для мешканців Закер­зоння— трагедія життя, яка поглинула тисячі людських жертв.

У вогні Другої світової війни польсько-український конфлікт розпалився до білого жару. Шість чи сім відсотків полякіг промос- ковської чи пролондонської орієнтації, які залишились па Волині після радянської депортації, об'єднались у спільній справі — бо­ротьбі з українськими масами. Відповіддю було гасло «Поляки, за Буг!» А за Бугом, на Закерзонні, під гаслом «Українці, за Збруч!» знищували українців. Почалося з окремих осіб, інтелігенції, вчи­телів, священиків, громадських активістів, а потім вбивали усіх підряд — десятками, сотнями, цілими селами. За даними Т.Збиша1 серед 50 тисяч осіб польської самооборони на Галичині майже по­ловина (22796) служила у радянських батальйонах смерті, так зва­них «стребках» (істрєбітєльниє батальйони), створених НКВС для вбивств української молоді. На Закерзонні людиновбивство відбувалось під вітчизняним прапором, спочатку під гаслом по­мсти і боротьби з УПА. Незабаром геноцид охопив також ци­вільних — старих, жінок і дітей, оскільки молоді чоловіки перебу­вали в УПА і в самообороні. Ніхто вже не виправдовувався, тільки бив, бо такою була мета геноциду.

Коли міжвоєнна практика показала, що на тодішньому етапі розвитку національної свідомості полонізація українців була не­можливою, маршалок Ридз-Смігли на початку 1939 року поста­вив перед Радою Міністрів питання (див.: Історія... — Том І. — С. 289): «Як розв'язати (ліквідувати) українську проблему в Польщі?» Оскільки на виконання рішення не вистачило часу, то дискусію відновили «на лондонській бруківці», легко мо­дифікуючи формулювання проблеми: «Як вирішити українську проблему після визволення Польщі?» Рішення було однозначним:

1 Бюлетень: На Рубежі. — 1993. — № 1.


позакривати, віддати під суд, знищити, виселити, викинути за Збруч на поталу «Советам» (дивись документи в II томі ), зали­шаючи очищену землю.

Відповідні накази, а також технічні засоби у формі зброї і боєприпасів було вкинуто на вулканічну територію. Постачальни­ками московської зброї для польських комуністичних формувань були радянські партизанські угруповання. Усе слугувало «очи­щенню території».

У лондонських міркуваннях виникали застереження, що під час здійснення гасла «Українці, за Збруч!» можуть виникнути ус­кладнення: що робити, коли «совєти» не захочуть їх прийняти? І тут з допомогою прийшов польський комуністичний уряд, підпи­суючи умову про добровільне переселення населення. Лондонські плани реалізовувались легально «в дусі» дружби, співпраці і взаємодопомоги, інколи навіть у формі конвоювання радянськими солдатами «добровільно» переселеного люду. Інша справа, що кон­воювання було потрібним для захисту переселенців від польських грабіжників. Траплялися також випадки, коли радянські військові підрозділи припиняли людиновбивчі бажання поляків, а ініціаторів запроторювали до в'язниці. Але оскільки не мали пра­ва судочинства, то передавали їх польським правоохоронним орга­нам, рятуючи злочинців від більших неприємностей. З часом дер­жавний апарат почав безпосередньо відігравати все більшу роль у процесі геноциду.

У цьому процесі брали участь Військо Польське, Управління Громадської Безпеки, КБВ, Міліція Обивательська, ОРМО, а та­кож НСЗ, АК, БХ та інші партизанські формування, інколи бан­дитські, а також цивільне населення, озброєне владою «з метою за­хисту від українських банд». Під час підготовки до нападів чи ви­селення окремих сіл на місце операції приїжджали сотні польсь­ких фур і чекали, коли можна буде почати грабунок. На місці акції залишались згарища, а плани очищення території набирали реаль­них форм. І коли людина читає розповіді свідків цих операцій, то мимоволі волосся на голові стає дибки і виникає питання: хто в них не брав участі?

Екстермінація українського населення на Закерзонні для ши­рокого загалу польського суспільства —
terra incognita. В україн­




ській літературі існують досить численні описи цих подій, але все
це — публікації з-за океану, розлогі, малотиражні, а тому і дорогі,
у Польщу вони потрапляють досить спорадично. Ну і не дуже до-
ступні для молодшого польського покоління з огляду на мову.

У різних архівах розміщені зібрання документів підпільних
бойових організацій, які брали участь у польсько-українській бо-
ротьбі, головним чином НСЗ, АК, БХ, УПА. Переглядаючи архіви
у Любліні, Вроцлаві і Жешуві, використовуючи львівські зібрання
і документи колишнього ЦК КП(б)У у Києві, я дійшов висновку,
що операція очищення Закерзоння від українського населення бу-
ла геноцидом.

У віднайдених у бункерах рукописах, машинописах і друкова-
них публікаціях я шукав контраргументи, щоб відкинути цей вис-
новок. У документах польських формувань не знайшов жодної
згадки про пацифікацію українських поселень. Але натрапив у на-
казах БХ на заборону описування бойових дій і перервав пошуки,
дійшовши висновку, що подібні заборони були і в інших справах.
Не більшу користь принесло перегортання післявоєнної польської
літератури, яка описує боротьбу з «українськими бандами». Вона
дуже багата, включає кілька сотень авторів і назв, мільйони при-
мірників, які зводяться також до стереотипного висновку: причи-
ною конфліктів був український різун. Ніхто не досліджував, як
цей тип формувався, вистачає переконання, що українець наро-
дився різуном. Тільки цим можна пояснити факт, що жоден автор
не відзначив явища геноциду, яке майже повністю знищило ук-
раїнське населення на Закерзонні.

Недавно у Львові з'явилась книжка доктора Мирослава Труха-
на1, де відомий український публіцист, який певний час проживав
у Щецині, аналізує явище українця-різуна у повоєнній польській
літературі. У бібліографії наведено понад 200 авторів (крім
збірників праць), з яких дехто має навіть по 5 праць. А оскільки,
наприклад, «^ Заграви у Бещадах» Яна Герхарда була обов'язковим
чтивом у школах і друкувалась мільйонними накладами, то було б

1 Мирослав Трухан. Негативний стереотип українця у польській післявоєнній літературі. — Львів. — 1992. —С. 241.




дивним, якби такий стереотип не утвердився у польському
суспільстві.

Лише у вісімдесятих роках на історико-письменницькій арені
почали з'являтись особистості, які були здатні побачити кривду За-
керзоння, але ще не встигли дати їй правильне визначення — гено-
цид. Першим прекрасним прикладом у польській історіографії є до-
повідь Т. А. Ольшанського (док. 88), завершена висновком:

«Не хотіли мати поміж себе українців, гірше— ми хотіли віри-
ти, що це народ вбивць, гайдамаків і т.п. Не всі, це правда, але до-
статня більшість, щоб ми мусили сказати: народ, сказати — ми. І
вдарити себе у груди».


А коментатор1 додає:

«Той факт, що виступ Т. Ольшанського був зустрінутий у Лодзі
різкими нападами Владислава Серчика і незрозумілою критикою
Рішарда Тожецького, свідчить лише про те, що 40-річна пропаганда
вплинула навіть на, як би там не було, заслужених дослідників
польсько-українських відносин, істориків старшого покоління».


Вагомі слова! їх можна лише доповнити: пропаганда ненависті
має за собою не 40 років, а довгі століття — від вторгнення Казими-
ра Великого на українську землю. Скільки часу треба на зміни
у психіці польського суспільства? Хто і що робить у цьому напрям-
ку? Бо ж правда Ольшанського, Новацького і Левицького, сформу-
льована у Вроцлавському підпільному виданні і повторена в альма-
наху Фундації святого Володимира «Між сусідами» (Краків,
1993. — С. 135—143), доходить до обмеженого грона людей.

Саме час, щоб хтось у Польщі про це подумав. З Парламентом
Речі Посполитої включно.

1 Piotr Lemcki. Wychodzenie Ukraińców z getta PRL //Nowa Republika. — 1989. -№ 31.


^ БОРОТЬБА ЗА ПІДЛЯСЬКІ ДУШІ

Історія Підляшшя увійшла до польської історіографії досить пізно, лише після першого поділу Польщі. Головним чином спричи­нилася до цього втрата незалежності. Оскільки сам факт нездатності держави до захисту своєї території сильно вплинув на народ, король Станіслав Август зібрав усі сили, щоб розбудити патріотизм, підня­ти лицарський дух, нагадати про славу предків, які змогли створити величезну державу, що доходила до передмість Харкова. Правильно також вирішив, що треба наголосити на розвитку історіографії. Це завдання доручив своєму фаворитові Адаму Нарушевичу.

Незабаром у всіх найважливіших архівах Європи з'явились польські посланці, які збирали документи, для них були відкриті родинні зібрання польських магнатів, монастирі, інституції. У 1780—1786 роках було видано «Історію польського народу» На- рушевича (томи 2—6, том І з'явився у 1824 році). Автор — поет і єзуїт — дав волю своїй фантазії. В історії, написаній з думкою про підбадьорювання сердець, він показав образ Польщі, яка тріумфує над Німеччиною і Росією, а всі сумніви, пов'язані з кордоном на лінії Буг—Карпати, трактувались виключно на користь Польщі. Долучена до праці мапа Польщі з часів Мєшка І показувала вели­ку державу від Одри до Бугу і від Балтійського моря до Карпат. Історія Нарушевича стала зразком для численної групи наступних істориків, а школа Лелевеля ще уточнила певні деталі і заповідала її нащадкам як святий заповіт пращурів1. Від Шайнохи почи­

1 Сліди цього заповіту видно і сьогодні, після Другої світової війни. Прикла­дом є «Історичний атлас Польщі» (Atlas historyczny. — Wrocław, 1967. — С. 4), у якому держава Мєшка I перед 981 роком переходить Буг і майже сягає Бродів, за­тримуючись на згині річки Стир.




нається критичне ставлення до Нарушевича і Лелевеля, але це не стосується польсько-руського прикордоння. Навпаки: теорія На­рушевича стала догмою для його нащадків.

Прорив зробив тільки Александер Яблоновський, який від 1875 року і до Першої світової війни видавав «Історичні джере­ла» — цінний матеріал для аналізу економічної історії руських воєводств Речі Посполитої XVI століття. Отож на початку другої частини своєї праці1 вчений авторитетно стверджує:

Назва ПІДЛЯССЯ (PODLASIE) як похідна поняття країни, «що розташована під лісами», є зовсім неправильною. Вона виникла під впливом вимови мазурів, діалект яких не знає звуку «ш» і заміняє його на «сь», як «вишня» на «висьня» і т.п. Тому пра­вильніше називати країну ПІДЛЯПІПІЯ як країну, що лежить «ПІД ЛЯХАМИ», у поляків розташована (ПІДЛЯХІЯ). А якщо так, то ця назва не польська; а оскільки слов'янська, а не литовська, то може бути тільки руською (с. 1).

Далі він доводить, що назва не могла прийти з Червенської Русі, яка сама розташовувалась на краю землі ляхів, тільки з близь­кого сходу, з Поліської Русі, пінсько-туровського краю. Варто до­дати, що версія польського дослідника також підтверджує ук­раїнську назву цієї території ПІДЛЯПІПІЯ, бо у випадку похо­дження від українського слова ліс (польське ляс) похідним став би термін ПІДЛІССЯ.

Дослідник зазначає, що назву ПОДЛЯШЕ, ПОДЛЯСЄ застосо­вано до цілого простору пущ, зайнятих на зорі нашої історії напас­ником Ясьвєжем, але звідти її також поступово, але наполегливо зі всіх боків — Мазовша, Малопольщі, а головним чином з боку як ту- рово-пінської, так і червенсько-волинської Русі — витісняли. Цей простір утворювали басейни річок: передовсім середня течія Бугу з його притоками Кжна і Лівець з одного боку, і Муховець та Нурець з другого, а далі верхів'я Нарви з Бебжом і Супраслею. А оскільки Лешек Малопольський і Конрад Мазовецький не мали достатньої сили, то їх витіснив Данило, завдяки чому дрогічинсько-бельська

1 Історичні джерела: Географічно-статистична характеристика Польщі. Т. VI. Підляшшя/ За ред. Александра Яблоновського. — Варшава, 1908.




область під кінець цього ж [XIII] століття досягла у Райгороді прусського кордону [!](с. 4). Лише близько 1320 року Підляшшя зайняли литовці.

Перебуваючи у полоні тверджень своїх попередників, поми­лявся Яблоновський, коли говорив про первинне заселення Підляшшя яцьвінгами. Представник молодого покоління істо­риків і на додаток родовитий підлясяк Єжи Гаврилюк пише про це: «Довгіроки поширювалась, у тому числі в прац,ях з наукови­ми амбіціями, легенда про заселення Побужжя яцьвінгами. Батьком цієї легенди став Ян Длугоги, який у своїх «Щорічни­ках...» назвав Дрогічин столицею цього племені. Цю інформацію повторили Марцін Кромер, Мацей Стрийковський та інші тодішні письменники історичної тематики і навіть деякі істо- рики-аматори XIX і XX століть. Насправді це споріднене з ли­товцями і пруссаками плем'я проживало на північ від Бебжи, на Сувальському приозер'ї. Між Бебжою і Нарвою простягалася лісиста територія прикордонних пустирів, які охоронялися руськими (Сураж, Бельськ, Волковиськ, Гродно) і мазовецькими (Візна, Свенцьк) містами»1.

Показово, що навіть у сучасній енциклопедії ПВН (Т. 3. — 1964. — С. 146) знайдемо інформацію, що^ Дрогічин виник при­близно у 1060 році як столиця яцьвегів. Це мало переконувати чи­тача, що на той час не могло бути мови про руських осадників. А тим часом, як пише Є.Гаврилюк, посилаючись на описи М. Міськевичової2, археологічні дослідження останніх десяти­літь підтверджують, що вже у VI столітті на Побужжі існувало 12, а в VII і VIII століттях 16 місць поселень дулібів (їх пізніше називали волинянами), які переселилися сюди під тиском аварів. Вони розташувались, головним чином, на північному боці Бугу, де пізніше виросли більші міста Дрогічин, Брянськ, Мельник,

1 Jerzy Hawryluk. Podlasie na przestrzeni wieków // Nad Buhom i Narwoju. — 1991. -№1.

2 Mańa Miśkiemczowa. Mazowsze Wschodnie we wczesnym średniowieczu. — Warszawa, 1981; Kompleks osadniczy w Niewiadomej na tle osadnictwa Środkowego Pobuża we wczesnym średniowieczu // Dzieje Sokołowa Podlaskiego i jego regionu. — Warszawa, 1982.




Бельськ. У процесі формування руської і польської державності Побужжя стало адміністративно-політичною одиницею Брестсь­кої землі і тим самим Київської Русі. І коли у X—XII століттях внутрішня боротьба за владу перемежовувалась набігами ко­чівників, підляські бори ставали омріяним сховищем для втікачів зі сходу.

Обговорюючи процес заселення Підляшшя, Яблоновський стверджує:

«Найпершим осередком цієї (руської) колонізації стає від по­чатку XII століття (1132 р.) містечко Дрогічин на Бузі, після успішного переходу руських князів через Нурець у середині XIII століття вперед виходить Бельськ (1251 р.). Головна течія переселенців на Північному Підляшші рухалась від безпосередніх сусідів — з брестської території, підсилена переважно вихідцями з Полісся, чий княжий рід володів усім Поліссям довгі роки (1087—1157). У середині XIII століття нижньопідляське При- бужжя було вже досить заселеним, а Дрогічин являв собою чима­ле місто, якщо Данило Романович міг у ньому (1253 р.) коронува­тись на «руського короля». (...) За його часів Русь, витискаючи яцьвегів усе далі, перейшла Нарву і дійшла аж до Бебжа, де взяла в облогу навіть Райгород. (...) Тут мова йде про простори Підляш­шя саме до річки Нарви, щонайдалі до її притоки Супрасль, бо за річкою Супрасль аж до прусського кордону і троцької «Запущі», якщо десь між мазурами і зникаючими там литовцями і траплялись руські поселення, то вони належали до білоруського крила, а не південного» (с. 183).

Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва.

Яблоновський твердить, що найперша мазовецька коло­нізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з ча­сом з'явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Со­колів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з'являються лише у другій половині XIV століття.

Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князів-




ства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час посе­лятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Ли­ше тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за ви­нятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391— 1392 і 1440—1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі.

Проте експансія католицизму на православне Підляшшя поча­лася вже у другій половині XIV століття разом з напливом польсь­ких колоністів. Першою полонізувалась православна шляхта. Процес експансії полегшувала Любельська унія, а найбільше спу­стошення серед православ'я спричинила Брестська унія в 1596 році, планована як засіб до повного окатоличення «схизма­тиків». Вона здійснила справжню революцію на Підляшші.

Про її перебіг ніхто не писав. З простої причини: не було канди­датів у хронікери. Нечисленна руська інтелігенція на Підляшші пе­рейшла у католицизм, тому не могла писати про православ'я. Польські письменники обминали релігійну тематику, щоб не розбивати міфи про польськість цієї землі. Віднайшовся, одначе, документ, який дає змогу встановити, у яких місцевостях Підляшшя мешкало населення, що тоді називалося руським, і як з плином часу воно зникло.

Це записи з середини XVII століття, які переховувались у чо­ловічому монастирі святого Онуфрія у Яблучній (повіт Біла Підляська). Вони були відомі українцям під назвою «Грамотка», а серед росіян — «Пом'яннік» і містили перелік живих і померлих парафіян, чиї імена були згадувані під час богослужіння.




Надбужанський храм отримав широке визнання у населення, тому що утримався у православній вірі, хоча інші прийняли ла­тинський обряд. Монастир став регіональним центром право­слав'я і притягував паломників з обох берегів Бугу, збирав пожерт­ви за здоров'я і на вічну пам'ять, занотовував осіб-жертводавців і дату внеску. Перелік тисяч імен перемежовувався короткими зве­деннями про найважливіші події. Занотовувались події протягом цілого століття, до середини XVIII століття.

З лівобережного Побужжя, тобто Підляшшя, у цих записах виділено назви приблизно 80 місцевостей, головним чином у російському звучанні, тобто ті, що не завжди збігаються з польсь­кими назвами. Це були такі місцевості:

Повіт Біла Підляська: поселення Біла, Ціцібор, Докудів, Лома- зи, Россоші, Лешна, Липинка, Домбровиця Мала, Домбровиця Велика, Вичулки (Присілки. — Є
.П.), Теребеля, Ольшанка, Слава- тичі, Кузавка, Кодень, Окчин, Копитів, Костомлоти, Полоски, За- блоття, Мацяшівка, Яблочин, Ганна, Довгоброди, Хорошчинка, Міжлісся, Крива Вілька, Добринь, Малашевичі, Ленюшки, Бо- лотків, Саївка.

Повіт Влодава: поселення Влодава, Вишниці, Городище, Пар- чев, Острів, Королівка, Шумінка, Сушно, Рожанка, Любень, Жу­ків, Вирики, Красівка, Карлоноси, Сухава, Жежчинка, Монтвіца, Бруса, Розвадівка, Головно, Ополе, Окунінка, Стульно, Оссова, Собібор, Косинь, Хвористита, Крива Верба, Коденець, Заставки.

Повіт Радзинь: поселення Мендзижець, Вогинь, Жиротин, Гусь, Вигнанка, Комарівка.

Повіт Янів: Лосиці, Свори, Островець, Мостів, Хотиці, Гушлів.

Повіт Соколів: поселення Соколів, Рогів, Корчів, Козіради.

У записах видно певні закономірності. Російськомовні, а інколи і польські записи завершувала шаблонна дата, напри­клад, 1699 року. Як виняток, вживалося слово год, це свідчить про те, що записи робили українці. У записах з деяких місцево­стей налічуються сотні (навіть тисячі) осіб. Наприклад, у Соко­лові Підляському в 1679 році і в кількох наступних записано по­над 40 прізвищ і понад 600 імен типу Боярчук, Балковець, Мо- чульський, Биковський, Лазовський, Доля, Заткалик, Худик, Сенюта, Харлампович, Старкевич. Адреси із західних територій,




записувані спочатку досить часто, зникають з плином часу, а місцевості з-над Бугу залишаються у записах найдовше. Це свідчить про прогресування полонізації.

Тодішнє і наступні покоління приймали унію з великим спро- тивом, у боротьбі з нею на Підляшші допомагали навіть козаки з Запорожжя. Речниками унії стали члени литовської князівської родини Радзивіллів, які свою резиденцію у Білій Підляській пере­творили на головну фортецю унійного руху. У 1628 році князь Александер Людвік Радзивілл відкрив у Білій філію Краківської академії з метою прищеплення підляській молоді польського духу. Пізніше були відкриті монастир і костел святого Антонія, рефор­матів (1671), монастир василіанів (1690). Місцеве населення про­тестувало. Знищили костел і замок Радзивіллів, а також навчаль­ний заклад, побили священика і унійних діячів. Подібні виступи відбувались у ближчих і дальших селах, які першими запроваджували унію: у Віторожі, Сворах, Теребелі, Гнойному, Вітуліні, Козірадах у Соколовському повіті. У цих нападах брали участь запорозькі козаки, які від часу облоги Замостя військами Богдана Хмельницького у 1648 році аж до 1657 року постійно влаш­товували збройні «прощі» до центру унії. Яблучинські записи на­водять цілий список таких подій.

З плином часу унія майже повністю заволоділа Підляшшям. Пізніше більшого значення набрав римо-католицький костел. Це було зумовлене різними чинниками. Серед них — підтримка дер­жавними органами, визнання католицьким мучеником Юзефата Кунцевича, якого вбили за переслідування православного насе­лення і тіло якого утримувалось у Білій, встановлення католиць­кого єпископства у Янові Підляському, побудова 9 чоловічих і 4 жіночих монастирів та архімандритства у Кодні над Бугом. У 1864 році на Підляшші й у Холмщині (що утворюють Холмську єпархію) було вже 3 латинських єпископати, 3 латинські семінарії і приблизно ЗО католицьких монастирів. Важливі уніатські об'єкти були оточені латинськими монастирями. Важливу роль у полонізаційній діяльності відігравали священики, які походили зі змішаних або суто польських родин латинського віросповідан­ня, але перейшли у східний обряд, бо не хотіли на все життя зали­шитись неодруженими. Серед уніатів таким був кожний четвер-




тий. Не дивно, що вони йшли у перших рядах полонізаторів. Внаслідок масованого натиску українське населення Підляшшя, у якого жодною мірою не була сформована національна свідо­мість, поволі перетворювалось у польське населення.

-Увесь цей процес дослідив і представив у численних статтях Єфим Михайлович Крижановський1, який у 1865—1871 роках був начальником «Седлецької навчальної дирекції», а потім директо­ром І чоловічої гімназії у Варшаві. У «Листах з Підляшшя» 1867 року Крижановський пише, що вся територія складається з більше чи менше сполонізованого елементу. До більше сполонізо- ваних належить майже все населення більших містечок: Мендзи- жеча, Білої, Янова, Влодави, Лосиць, Соколова, де всі уніати забу­ли вже батьківську мову «Зродиться у душі якась радість, коли після містечка опинишся в іншій групі — в уніатському селі, серед «селян і худоби», як сказав би шляхтич. Виникає враження, що пе­ребуваєш у гущі українського народу; та сама мова, ті самі облич­чя, ті самі «свитки і кожухи», та сама «хата», а в ній «припічок і запічок», «квітки і рушники» над іконами, дивовижно подібні мане­ри і рухи, прислів'я і звичаї, така сама тепла, сердечна розмова. Зі спостережень життя цього народу видно як на долоні, що польщиз- на і латина оточили його, як імла і туман, але ще не змогли його за­душити».

Подорожуючи від села до села, Крижановський проїхав усе Підляшшя і всюди побачив ту саму картину: смерть народу. Не фізичну, бо заселеність території не змінювалась, а національ­ну — країна втрачала десятки і сотні тисяч людей, які разом з пе­реходом до латинського обряду поривали всякий зв'язок зі своїм народом і навіть ставали його затятими ворогами.

Коли людина помре і потрапить у могилу, то залишає після се­бе більш-менш виразний слід. Принаймні у людській пам'яті. Ці сліди знайшов і Крижановський на своєму шляху, який розпочав­ся на околицях Підляшшя, Луковської Землі і старого Мазовша. Це був прикметник руський, руська, руське у назвах місцевостей.

1 Русское Забужье — Холмщина и Подляшье: Сб. статей Е.М.Крыжановско- го с предисловием И.П.Филевича. — С.-Петербург, 1911.




Тобто Руське Село, у якому нема жодного русина, бо всі мешканці (177 осіб) давно вже прийняли латинський обряд, розмовляють тільки польською і називають себе поляками. Недалеко звідти Руська Воля, у якій ще є приблизно 60 уніатів, а 493 католики не хочуть згадувати про свое походження. На північ від Соколова і Венгрова лежить містечко Kocie Руський, у якому нема жодної руської душі. Село Бучин Руський — так само. Мокободи — це містечко, де була церква, при якій православний священик Хреб- тович заснував «на вічні часи» школу, що було задокументовано в акті від 1513 року, написаному по-руськи. Крижановський зустрів тут лише католиків-поляків, жодного «руського». Далі Руська Кам'янка — 7 уніатів і 245 католиків, Савиці Руські — 18 уніатів і 238 католиків.

Загалом на тих околицях Підляшшя, де міста (Косів, Соколів) і села були заселені головним чином «руським» населенням, Крижа­новський зустрів 81 місцевість з уніатами, з них у парафії Чеканів біля Соколова було їх 35, в Руських Савицях 36, а в 49 місцевостях вже менше десяти, переважно по одній, дві або три особи. Тільки у восьми місцевостях уніатів було трохи більше, ніж католиків.

Біля Седлець розташоване містечко Морди. Крижановський бачив місце, де була спалена понад сто років тому, в 1773 році, па­рафіяльна уніатська церква. Ніхто її не відбудовує, бо від 1820 ро­ку в містечку вже нема жодного уніата, а поляки-католики буду­ють костел з вівтарем на схід. Зі звички, як у церкві. Неподалік Бу­гу розташоване містечко Константинів (нині село) — церква є, але нема жодного уніата. В Лосицях у 1839—1864 роках латинізува­лося приблизно 400 осіб. Це вже поляки — протестують проти за­криття царською владою місцевої польської школи. Подібна ситу­ація спостерігається у Янові, Межиречі, Соколові, Кодні, Білій, у всіх більших містечках Підляшшя. У Білій під час заворушень і антиросійської демонстрації в католицтво перейшло приблизно 50 осіб. Уніатська церква у містечку Радзинь має ще 5 вірних, у трохи більшому Парчеві — сім. Ці свіжоспечені поляки-патріоти ставляться до своєї рідної мови гірше, ніж споконвічні поляки.

Загарбник не встиг ще повністю покатоличити і сполонізувати селян і міщан. Щоправда, сільське населення майже не встає з колін, так само молиться і б'є себе в груди, «лежить хрестом» на




католицький зразок, збільшує присутність на латинських відпус­тах. Але одночасно твердо вимовляє свою назву русин і скоса по­глядає на поляка як на свого ворога, який думає про перетягуван­ня його у свою віру і до свого народу. Це неважливо, що завжди бу­де ганебне надбання, за яке не подають руки, важливим є здобуття душі, додаткової овечки до стада. Село продовжує шанувати По­крову, Юрія, Онуфрія, Дмитра, а не Антонія, Міхала, Мацея, Станіслава, Марціна, Боже Тіло.

Наступне століття не поскупилося на страждання новим на­щадкам розіп'ятого Підляшшя. Але завдяки вродженому консер­ватизму пращурів чи, коли хочете, героїзму народу протримались ще на землі предків аж до акції «Вісла». Лише ця варварська опе­рація вирвала з рідної землі руське коріння підляського автохтона. Нібито за співпрацю з Українською Повстанською Армією. Тією, яка заважала вириванню коріння.

Проте якісь рештки цього коріння у надбужанському ґрунті залишились. Бо вже видно на поверхні молоді, зелені пагони. Не дуже численні, але є. Розростуться напевно, але наскільки міцно — покаже майбутнє.


^ ХОЛМЩИНА В ОБЛУДНІЙ
ІСТОРІОГРАФІЇ


Обговорюючи давню історію Підляшшя, ми навели висновки Александра Яблоновського, одного з тих науковців, які відтворю­ють історичні процеси згідно з історичною правдою. Але є коло істориків, які намагаються інтерпретувати минуле відповідно до потреб. І тоді в історії з'являється момент облуди, який рано чи пізно створює скрутне становище. Цей процес показово відбитий в історії Холмщини, має у польському історичному письменстві глибоке коріння, яке сягає початків польської держави.

Прикладом такого процесу є коротенька, в одне речення, нотатка Нестора у «Повісті минулих літ» про похід Володимира на ляхів у 981 році і захоплення Червенських Гродів. Вона зробила у польській історіографії карколомну політичну кар'єру. І ось коли минуло багато століть, історики прийняли це як підтвердження того, що Червенські Гроди від найдавніших часів належали польським племенам, а отже, автоматично у X столітті увійшли до складу держави Мешка І, завдя­ки чому Польща отримала на них усі історичні права. Згадка Нестора була крихким доказом, але про докази ніхто не питав, ніхто не підо­зрював, що назва ляхи могла тоді не стосуватись польських племен, ніхто не звертав уваги на те, що держава Мешка І не могла тоді сягати Червенських Гродів, що в іншому місці Нестор пише: ляхи та інші ляські племена прийшли з-над Дунаю (див. Історія... Т. І. — С. 11). За­пис Нестора обернувся для Польщі чудовим здобутком. Якщо перша в історії згадка говорила про відрив цих земель від ляхів, то вони му­сили бути з діда-прадіда польськими, і польська держава мала право їх анексувати без огляду на те, хто на цих землях мешкав. Ця засада бу-




ла основою політики II Речі Посполитої, стимулятором нищівних опе­рацій — партизанських у роки окупації, а на початку «народної вла­ди» — війська, служби безпеки і міліції. І менторських повчань: Тут е Польща, і прошу говорити польською, повторюваних щодня окупанта­ми у таких далеких забужанських повітах, як Дубно, Кремінець, Рівне, Костопіль чи Сарни. Не кажучи вже про Закерзоння чи про Холмську землю.

Але з плином років ця інтерпретація призвела до ускладнень в історіографії. Наприклад, нема жодних доказів приналежності Холмщини до Червенських Гродів. Отже, під знаком питання стає її підлеглість Мешку І, тобто її польськість. Якщо Іпатська хроніка1 повідомляє, що галицько-володимирський князь Данило приблизно у 1237 році збудував Холм, то немає підстав називати його польським містом. Попри те Холмська наукова конференція в наш час авторитетно, але голослівно ствердила: «Єцілком доведе­ним, що у період виникнення Польської Держави Холм як місто му­сив існувати і входив до складу Червенських Гродів»2.

Відомо, що християнську віру Холмська земля прийняла від Київської Русі. А чому не від Рима в 966 році, коли було хрещено пле­мена, підпорядковані Мешку І? Адже це не були безлюдні простори. Це підтверджують усі джерела — польські, українські, російські.

«Останні дослідження на території так званих Червенських Гродів показали складну проблематику цієї території, — пише су­часний дослідник Б.Ціммер3. На початку п'ятдесятих років було проведено дослідження у Надбужанському Гродку Гру- бешівського повіту, у Чермні Томагиівського повіту, у Сонсядці і Ліпську Замойського повіту. У цих місцевостях виявлено залишки міст з періоду щонайменше X століття. З досліджень міст істори­ками й археологами може випливати, що ця територія не була «ляською» (польською), а належала до гіпотетичного племені бу-

1 Це фрагмент Галицько-Волинської хроніки: Руський літопис/ За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 418.

2 Kazimierz Janczykowski. Powstanie і najdawniejsze dzieje Chełma // Ziemia Chełmska. — Lublin, 1961. — S. 158 (Матеріали наукової конференції істориків, яка відбулась у Хол мі 21 червня 1959 року).

3 Bolesław Zimmer. Miasto Chełm: Zarys historyczny. PWN. — Warszawa— Kraków, 1974. -S. 14.




жан, які культурно (археологічно) були перехідною формою між «ляхами» і русинами».

Цей удар по вірогідності інтерпретації запису Нестора діє на Ціммера приголомшливо. Шукаючи виходу, він називає бужан гіпотетичним племенем, хоча навіть польська енциклопедія подає, що таке плем'я існувало1, а в українських енциклопедіях знаходи­мо цікаві подробиці на цю тему2. І зовсім сенсаційно звучить повідомлення, що ці дуліби-бужани-волиняни, які займають час­тину нинішніх Львівської і Волинської областей (колишній Рат- нівський повіт), утворювали перехідну форму між ляхами і русина­ми. Автор не наважився і надалі говорити про польськість Гродів, бо речові докази заперечували цю теорію.

Наступний приклад. Один з науковців, Г.Верцінський3, ствердивши першість на цих землях польського осадництва, пише, що, оскільки:

а) панування руських і литовських князів на лівому березі Бу­гу кілька разів переривалось ГГястами,

б) у 1916 році у шести повітах колишньої Любельської губернії переважало польське населення — 96% у відношенні до 3,1% ук­раїнського населення (замовчуючи, що так сталося після евакуації українського населення з Холмщини царськими військами),

в) назви річок Буг, Вепж, Гучва є суто польськими (sic!), то ні історичні права, ні фактичний стан заселення країни (...) не виправдали б від'єднання Підляиаия, як і Червенської Землі, від Польського Королівства.

1 Про це говорять два записи у Wielkiej Encyklopedii Powszechnej PWN (Warszawa, 1963-1969):

ДУЛІБИ, східнослов'янське плем'я, яке проживало на Волині у 2-й половині І тисячоліття; Д. на початку X століття опинилися під владою Київської Русі; їх ідентифікують з волинянами (т. З, с. 178).

ВОЛИНЯНИ, східнослов'янське плем'я, яке проживало на територіях понад верхнім Бугом і Стиром; спочатку воно мало назву дулібів, від IX століття — бу­жан, а потім в(олинян), може, від міста Волинь; приблизно у 981 році Володимир Великий включив їхню територію, яку потім назвали Волинню, до Київської Русі... (Т. 12. - С. 485).

2 Відомості про те, що дуліби перебували «під впливом» великоморавської держави, потім опинились у складі племен, які утворювали Київську Русь і вже у 907 році брали участь у поході київського князя Олега на Візантію.

3 Henryk Wierciński. Ziemia Chełmska i Podlasie. — Warszawa, 1919.


Типовим прикладом фальшування історії є робота двох авторів — Владислава Цвіка і Єжи Редера «^ Адміністративно-територіальний розвиток Холмської землі»1 зі згаданої конференції у Холмі. На дум­ку авторів ця територія перед виникненням польської держави ра­зом з племенами віслян і ледзян із Сандомірщини якийсь час залиша­лась у точно не окресленій залежності від великоморавської держави, потім могла на певний час перейти під зверхність київських князів або чеської держави, і є дуже правдоподібним, що територія Гродів [Червенських] потрапила у сферу впливу держави Мешка І вже на по­чатку панування цього володаря. Але далі в тексті автори визнають (с. 12), що започаткування Холма і подальше виокремлення і зростан­ня значення Холмщини припадають на часи Данила, сина засновника Галицько-Волинського князівства — Романа. Померлого у 1264 році Данила поховано у Холмі, й лише королева Ядвіга у 1387році знову (?!) об'єднала ці землі з Польщею. І від того часу, після бурхливого пе- рехідного періоду, можна говорити про тривалий непорушний зв'язок Холмщини з рештою земель Польщі (с. 15). Отже, досить пізно, лише за часів Ядвіги, почався цей «тривалий непорушний...», після майже 40 років окупації Перемишля і Санока.

Всі історики одностайно стверджують, що Холмська земля бу­ла заселена від незапам'ятних часів (за В.Кубійовичем — у період пізнього палеоліту), але ніхто не говорить ким. Польській стороні досить запису руського літописця, бо якщо в цьому першому пи­семному документі записано, що ляхи втратили Гроди, то сумніватися в їхній польськості ніби недоречно.

Якось ніхто з сучасних дослідників не згадує, що на початку XX століття знайшлись документи, які заперечували польськість Холмщини. їх опублікував саме Александер Яблоновський2. Дослідник застерігає, що цей матеріал (...) в цілому не був до­статнім для належного написання повнішого і зваженого в усіх своїх частинах нарису. Тут бракує даних про походження мешканців,

1 Ziemia Chełmska. — Lublin, 1961. — S. 9 (Матеріали наукової конференції істориків, яка відбулась у Холмі 21 червня 1959 року).

2 Źródła Dziejowe. Т. XVIII. Część II. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym; Т. VII. Część II. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. Opisane przez Aleksandra Jabłonowskiego. — Warszawa, 1903.




процес заселення цієї землі. Але і без того стан польськості в XVI столітті, тобто після досить довгого періоду «тривалого не­порушного зв'язку Холмщини з рештою земель Польщі», був пред­ставлений досить виразно. Ось що читаємо на с. 47:

«Все підгір'я Бескидів від краківського кордону аж до волоських вирубок (Буковини), напевно, не мало жодної латинської парафії. (...) УХолмській землі, у всьому чималому Ратнівському Князівстві, яке мало на площі 43 квадратні милі 28 сіл, була тільки одна ла­тинська парафія; у Грубеїиівському на 31 село також тільки одна; у Буському повіті Белзької землі на 69 сіл — лише 2 парафії».

Прийшле польське населення оселялось головним чином у містах, тому в кожному місці поселення був костел, а церков бу­ло кілька. Полонізація міст розвинулася вже у пізніший період. Де ж за цей час зникли нащадки племен Мешка? Знайшлись дані, що їх звідти... виселено! Майже як в акції «Вісла», лише у протилежному напрямку. Про це писав інший русь­кий літописець1 (цитуємо за згаданою працею Б. Ціммера, с. 14):

«В літо 6539 (1031) великий князь Ярослав і Мстислав собраста многі вої ідоста на ляхи і взяста гради Червенская опять і повойо- васта ляцку землю і многі ляхи пріведоста ірозделіша я. Велікій князь Ярослав посаді по Русі і cym сегодені». До цього дещо ускладненого тексту Б.Ціммер додає пояснення: «Ярослав після завоювання Гродів виселив мешканців цієї землі... і розпочав колонізацію країни ляхів».

Пояснення вийшло діаметрально протилежним: літописець писав про оселення ляхів на Русі, а коментатор поправляє, що це руських розселювали на ляській землі. І вже зрозуміло, що поляки тут були, але руські їх виселили...

На увагу заслуговує інша деталь. Під час археологічних досліджень на горі Данила у 1966 році відкрито середньовічну фор­тифікацію з кам'яно-дерев'яним валом і 5 рядами дерев'яного паліса­ду, що оточував узгір'я. Як зі здивуванням зазначає Б. Ціммер (при­пис 18 на с. 188): «Розкопки несподівано були перервані з невідомих причин». Знаємо ці «невідомі причини». Такі самі дослідження про­водились після війни на Замковій горі у Перемишлі. І також не­

1 Latopisiec Litwy і kronika ruska. — Wilno, 1827. — S. 114—115.


сподівано їх припинено «з невідомих причин». Це була таємниця полішинеля: перервано після встановлення, що знахідки, особливо сакральні, були такі самі, як у Київській Русі (рештки кафедральної церкви святого Івана Хрестителя круглої форми — тип будівлі відо­мий на сході від V століття), що суперечило теорії польськості Гродів. Відкрито оборонну вежу типу стовп — як у Холмі, Угруску і Столпі біля Холма. З дрібних предметів там були печатка володи- мирського князя Давида Ігоревича, а також численні хрести-ен- колпіони, відомі в Україні у X—XII століттях. Влада дійшла виснов­ку, що таких фактів не можна розголошувати, і наказала зупинити роботу, не називаючи причин. Подорожуючи у цей час по країні як журналіст, я особисто чув численні коментарі на цю тему.

З часом коло нащадків Мешка на Холмщині збільшувалось. Це видно з доповіді1 на згадуваній конференції, де наводяться дві таб­лиці з двох праць: «Огляд Люблінської губернії за 1904 рік» і С. Дзевульський. Статистика населення Любельської і Седлецької губерній з огляду на проект створення Холмської губернії, що відповідає стану на 1.01.1906 року. Якщо ці таблиці об'єднаємо, то результат буде таким:

^ Віросповідання населення

Кількість за оглядом

Процент за оглядом

Процент за статистикою

Православного

72 866

41,3

33,5

Католицького

54 906

31,1

40,5

Протестантського

ЗО 105

17,0

15,5

Іудейського

16 512

10,6

10,5
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Скачать, 7587.14kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт
Загрузка...


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru