Загрузка...
Категории:

Загрузка...

Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Загрузка...
Поиск по сайту:


страница26/34
Дата23.03.2012
Размер6.26 Mb.
ТипДокументы
Під терором
Дорога в нікуди»
Подобный материал:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34
* * *

Розповідь Івана Федака

(...) Постійно існувала небезпека нападу з боку польських парти­занів з АК і БХ, з різних банд, а також Цивільної міліції та НКВД, які взаємно доповнювали одне одного у грабежах і вбивствах безза­хисних людей. На початку 1945 року на Надсянні й у всьому Пере­мишльському не було жодної сотні УПА, діяли лише Кущова Само­оборона, боївки Служби Безпеки і люди з цивільної мережі. Вони не були спроможні чинити опір польським силам.

(...) У польських селах навколо Павлокоми: Дильонговому, Бартківцях, Бахужі, Бахужці і Сельниці розміщувались польські партизанські загони, які називали себе аківцями з 5-ї дивізії АК Львівського округу і 27-ї Волинської дивізії АК. Були також місцеві боївки АК і БХ. Я знав про це від моїх вуйків-поляків і від Яна Дячинського. Був він також поляком, часто хвалився, що у польських селах перебуває велика сила АК. Сам він був ковалем. Часто приходили до нього поляки і говорили: «Тут пагорб, там до­лина — в дупі буде Україна» або «Вже померла Україна».

23 січня 1945 року почались напади на павлокомські родини.

Наше Слово. 1992. - 29 листопада (№ 48); 1992. - 6 грудня (№ 49); 1993. - 16 травня (№20).

* * *

Злочин покараний?

З.ІІІ.1945 року загін Армії Крайової під командуванням пор. Юзефа Бісса («Вацлава») вбив 365 мешканців села Павлоко- ма Бжозівського повіту. Військовий гарнізонний суд у Жешові за­судив Бісса за це 4.IX. 1945 року на 2 роки ув'язнення.

Eugeniusz Misiło. Akcja «Wisła». Warszawa,, 1993. — S. 13.

* * *

Невідомі злочинці...

(...) В цілому переселення до СРСР охопило 484 тисячі осіб, тоб­то понад 70% українців, які проживали у Польщі, у тому числі Пе­




ремишльського повіту 63 854 особи. Переселення, формально доб­ровільні, пізніше були, як правило, під примусом. Слід підкреслити, що вони не були реакцією на дії Української Повстанської Армії: УПА не вела збройних дій на цій території аж до кінця 1944 року. Не була вона, зрештою, ще організована на польському боці кордону, а її підрозділи вели бої на території Радянської України.

На початку 1945 року посилились дії польського підпілля, спрямовані проти українців. Вони мали характер відповіді за зло­чини проти польського населення, вчинені УПА та іншими зброй­ними українськими загонами проти польського населення на сході, а особливо на^Волині. До найвідоміших акцій цього типу на­лежить вбивство весною 1945 року 356 мешканців села Павлоко- ма, відомого своєю відданістю українському національному руху. Це здійснили мешканці польських сіл Бартківці, Дильонгова і Сельниця, якими керував невстановлений партизанський загін. Такого роду випадки і примусове виселення українців викликали контракції з боку українських організацій. У квітні 1945 року було утворено Крайове Керівництво ОУН для південно-східної Польщі. Одночасно виникали партизанські загони УПА. На тери­торії Погір'я розпочали діяльність чотири сотні (роти): «Бурлака», «Громенка», «Яра» і «Ластівки», які утворили курінь (батальйон) «Коника» загальною силою приблизно 400 осіб. Загони УПА на­магались протидіяти переселенням. Нищили мости, залізниці, зв'язок, засоби транспорту. Вели також акції помсти, спрямовані проти поляків. Для боротьби з УПА і забезпечення переселень польська влада спрямувала військові підрозділи.

Серед важливіших акцій УПА на Погір'ї належить назвати три невдалі напади на Бірчу, дворазову ліквідацію постерунку МО у Войт- ковій, напади на штаб 3-го полку піхоти у Кужміні й батальйон піхоти у Жогатині, спалення будівель Старої Бірчі, Боровниці, Дильонгово- го, Бартківців, Гути Бжуської, Ясениці Суфчинської, Коженця, Сель- ниці та Войткової. Ці дії не змогли, проте, запобігти переселенням.

У березні 1946 року радянська влада ліквідувала на своїй тери­торії структури греко-католицької церкви. Подібне рішення було прийнято і на польському боці кордону.

28 березня 1946 року в засідці УПА під Яблонками у Беща- Дах загинув генерал Кароль Сверчевський. Невдовзі після цього




Державний комітет безпеки прийняв рішення про проведення спеціальної акції з метою повного виселення з території півден­но-східної Польщі українського населення і ліквідації УПА. Для цього було утворено оперативну групу «Вісла» у складі кількох дивізій піхоти під командуванням генерала С.Моссора. У період від квітня до липня 1947 року на Повернені землі вивезено приб­лизно 150 000 осіб української національності, які раніше не виїхали до СРСР, а до кінця цього року були розбиті й ліквідо­вані всі партизанські загони УПА.

Підсумок 1945—1947 років був трагічний. У результаті братовбивчих боїв на всій охопленій боротьбою території загину­ло приблизно 7 000 українців, тоді як на польському боці — 1600 військових, міліціонерів і функціонерів Управління безпеки і 600 осіб цивільного населення. Після виселенців залишилися сотні опустілих сіл, зарослі поля і здичавілі сади.

Stanisław Kryciński. Pogórze Przemyskie. Słownik krajoznawczo-histo- ryczny. - Warszawa, 1992. - S. 29-31.

Документ 61 ЛУБНО

Село Лубно1 розташоване приблизно на відстані 5 км на захід від Динова. У 1880 році тут мешкало 1200 українців, 676 поляків і 18 євреїв. (...) Шематизм Апостольської адміністрації Лемківщини у 1936 році показував 1976 греко-католиків, приблизно 1300 римських католиків, приблизно 70 євреїв. (...)

[Національні суперечності спостерігалися вже у XVI столітті. Тоді] велика полонізаторка, землевласниця Катажина Ваповська (актом від 23 січня 1593 року) силою відібрала ключі від церкви і перетворила її у римо-католицький костел, а парафіяльне поле пе­

1 В оригіналі Лубна.




редала єзуїтам у Ярославі. (...) У 1722 році лубняни вчинили бунт проти оселення поляків-колоністів. (...)

Під кінець 1943 року в лісах сформувались польські парти­занські загони, які почали здійснювати замахи на українських діячів. Першим, хто загинув у власному будинку від рук польсько­го бандита, був голова УДК у Динові — Микола Левицький з Пав­локоми. Незабаром загинув Карпа, також з Павлокоми — бухгалтер кооперативу з Динова. Його вбили над Сяном біля Динова. Весною 1944 року польські терористи вбили мешканця Лубна Левковича під час роботи на залізничній колії. Від куль польських бандитів за­гинув також ідейний душпастир, священик Іван Гайдук, якого за працю, спрямовану на національне самоусвідомлення, Апостольсь­ка курія адміністрації Лемківщини перевела з однієї парафії на іншу. Його вбили під Журавцем, біля села Каролівка.

28 липня 1944 року до Лубна увійшла Червона Армія. Вона ор­ганізувала тут так званий «запасний полк». Одним із завдань цьо­го полку було виловлювання молодих хлопців і, після короткого ознайомлення зі зброєю, відправлення їх на фронт. З Лубна забра­ли приблизно ЗО хлопців. Слід по них пропав. Решта переховува­лись у лісах та інших криївках. Після відходу сові'тів поляки роз­почали бандитські акції проти українців. Уранці 7 березня 1945 ро­ку озброєні польські банди з навколишніх сіл: Гарта, Футома, Ви- робіска, Весола та інших під керівництвом місцевих поляків поча­ли грабувати і вбивати українське населення. Поділившись на гру­пи по 10—15 осіб, вони оточували по кілька хат, грабували все, що потрапляло до рук, а чоловіків, які не встигли втекти або схова­тись, вбивали на місці. Місцеві поляки виконували подвійну роль: самі вбивали і показували чужим українські хати. Бувало і так, що поляк вбивав свого сусіда-українця. Щоб не бути впізнаним, вони надягали на обличчя маски. Серед місцевих поляків у вбивствах українців брали участь: Алойзи Чарнік, тоді 26-річний, Ізидор Мицька — 25 років, Юзеф Кустра — 22 роки (мати українка), Келбасови, Жачкови, Крушкови, Хром'як, Юзеф Сенько, Почи- няк (прибулець зі сходу) та інші. Головним керівником польських бандитів у Лубні був Міхал Барць (нині чиновник староства у Бжозові), а його помічником був Ізидор Фукса. Терор на селі тривав приблизно місяць. За цей час поляки вбили у Лубні




близько 90 осіб, головним чином чоловіків. Найбільше людей вби­то 7 березня 1945 року, коли українці, що не сподівалися нападу, не мали часу сховатись. Не було і мови про якусь самооборону. Ук­раїнці не мали зброї, ніхто не сподівався такого ганебного варвар­ства з боку поляків. Серед українців почався голод, бо поляки по­грабували все, навіть картоплю з підвалів. Ситуація стала за­грозливою. Терор, вбивства і голод не припинялись. (...)

Треба було вирішувати: залишатись у селі чи виїжджати у невідоме до СРСР. Вирішили виїжджати. 15 квітня 1945 року совіти прислали підводи і вивезли тероризованих українців Лубна до Санока, а звідти через кілька тижнів залізницею в околиці Тер­нополя. Виїхали тільки з тим, що мали на собі, бо все майно погра­бували поляки. (...)

Вони намагалися знищити все, що українське. Зруйнували церкву і дзвіницю, а камінь використали на будівництво дороги. У плебанії розташували гмінну канцелярію і школу. Зруйнували будинок «Просвіти», матеріал забрали мешканці Уланиці. Хати українців і їхні господарства позабирали місцеві поляки або при­бульці зі сходу. На порядку денному були сварки і бійки, бо кож­ний хотів здобути для себе кращу частину. Наприклад, Ян Голомб, який мотикою добивав українців, сварився з Анджеєм Келбасою за поле Михайла Пудли. Одного дня Келбаса вбив Голомба ударом сокири у голову. (...) У Лубні в стодолі Олекси Трояна бандити знайшли Максима Андруша, Семена Бревка, Івана Трояна, Гри­горія Воловника, Павла Васінька, а зі стайні греко-католицького пробоща витягнули Богдана Дороцького. Всіх побили, зв'язали руки колючим дротом і напівживих укинули до Сяну.

Перебуваючи у 1964 році в Перемишлі, я мав нагоду розмов­ляти з наочним свідком побиття Григорія Воловника. Били так, що страшно було дивитись. 13 березня 1945 року кілька польсь­ких бандитів прийшли до хати Петра Воловника. Один з бан­дитів схопив Воловника і кричав: «Чому не їдеш в Україну?» — «Ніхто не наказав туди їхати», — відповів П. Воловник. Розлю­чений бандит ударив Воловника кілька разів ножем, а потім заст­релив його, дружину і дочку. Юзеф Кустра, який безпосередньо брав участь у вбивстві, був сином поляка і українки. Молодим хлопцем часто приходив до сусіда Петра Воловника, бавився




з дітьми, розмовляв українською частіше, ніж польською. Пізніше під впливом польського ксьондза (шовініста) Майковсь- кого став затятим ворогом українців.

Ізидор Мицька, син Яна (з-під Магури) жорстоко закатував 45-річного Семена Коцелку, поламав йому руки і ребра. Коцелко цілував його черевики і просив, щоб його не вбивав, але це не до­помогло. Порізаного і побитого (...) застрелив. Залишилась дру­жина з сімома дітьми. (...) Микиту Лазора з дружиною і дочкою поляки вбили і вкинули до старого колодязя. (...)

Після виселення українців з Лубна у хаті Михайла Воловника залишились: дочка Меланія і син Павло (обоє каліки), працівниця Єва Васінько (55 років) і Юлія Левкович (каліка, родичка Ме- ланії). Вночі прийшли бандити і наказали збиратись до виїзду в Україну. Згаданий вище Юзеф Кустра, який прийшов разом з бандитами, сказав, що відвезе їх до Динова, де буде вантажний автомобіль, який завезе їх в Україну. Посадили калік на віз. По до­розі нещасні побачили, що їдуть не до Динова, а до порослого ку­щами провалля, відомого як Росоха. Єва Васінько спробувала втікати, і її першу застрелили, а потім решту.

Декого не вбили і залишили напівживими, вони жахливо стогнали від болю... Потім прийшов з Лубенки Ян Голомб і доби­вав їх мотикою. Деякі українці не хотіли покидати землі прадідів і залишались у селі зі словами «що буде, того не минути». Поля­ки обшукували хати, а коли знаходили когось, то вбивали. Так за­гинули: Степан Бревка, Іван Васінько (син Петра), Михайло Ла- зор. (...)

Після закінчення війни окремі лубняни поверталися з Німеччи­ни до рідного села. Поляки робили засади на дорозі з Динова до Лубна і вбивали тих, хто повертається, а їхні речі забирали. Одним з цих поляків був Ігнацій Ніцпонь з Казімежувки. За таких обста­вин загинули: Михайло Троян, Петро Сидор, Михайло Бурдаш та інші. Нестор Лазор, учень української гімназії у Ярославі, був уби­тий поляками біля Динова, коли повертався з Ярослава до рідного села. Частина вбитих українців-лубнян лежить у спільній могилі на кладовищі, а інші десь у полі, на місці смерті.

Відвідуючи рідне село у 1964 році, бачив Василя Андруса, якого поляки у 1945 році тяжко побили, але не вбили, бо мав




дружину польку. Вигляд мав дуже поганий. Блідий, висушений, маломовний, психічно неврівноважений, його переслідує манія страху, йому постійно здається, що хтось його шукає і хоче вби­ти. У подібному стані був Михайло Дудка з Динова, також одру­жений з полькою. Я намагався з ним розмовляти, але на моє пи­тання і зауваження не реагував. Побитого і окривавленого, по­ляки посадили його на візок, возили вулицями Динова і показу­вали пальцями, іронізуючи і насміхаючись: <<Дивіться, який виг­ляд має русин».

При нагоді побував у Динові. Гарну кам'яну церкву Святого Георгія, побудовану в 1910 році на місці дерев'яної з 1814 року, по­ляки зруйнували за вказівкою відділу культури у Жешові приб­лизно у 1963 році під приводом того, що бандерівці переховують у ній зброю. У Динові поляки вбили трьох братів Прокопів — Сте­пана, Мирона і Юрка. Юрко у 1939 році був у Війську Польсько­му, брав участь в обороні Варшави від німців. (...)

Напади на українців у Лубні та інших селах, вбивства ук­раїнців — то не приватна справа чи порахунки окремих осіб. То була широко запланована й організована акція офіційної польсь­кої влади проти українського населення. Це підтверджує факт, що протягом ЗО днів убивств, грабунку і небаченого терору жодна влада не виступила проти тієї бандитської, варварської акції, не організувала охорони беззахисного українського населення, не навела у селі чи селах лад і порядок. Місцеві злочинці ще й хва­лилися ганебними вчинками, були горді цим. І вони не були пока­рані польською народною владою за свої бандитські вчинки. (...)

Варварські вчинки, вбивства, грабунки, виселення одвічних автохтонів з рідної землі навіки залишаться чорною сторінкою польської історії, вічною ганьбою для поляків, а особливо для тих, що з Лубна.

Филип Т. Васильовський. Українське село Лубна і його трагедія // Ярославщина і Засяння 1031—1947. — С. 481—490.


Документ 62

НАДСЯННЯ ^ ПІД ТЕРОРОМ

Роки війни в Надсянні стали періодом кривавого терору оку­пантів, метою яких було (...) планове і систематичне винищення цілих сіл, заселених українцями, (...) які були сіллю в оці польсь­ких шовіністів. На порядку денному були доноси у гестапо на ук­раїнську інтелігенцію, вбивства священиків, вчителів та інших провідних особистостей. (...)

Масово винищували населення спочатку польські ко­муністичні й некомуністичні банди, а потім міліція і військо, які прославилися надзвичайною жорстокістю. (...)

Характерним прикладом майбутніх стосунків може бути випа­док, що стався у вересні 1939 року. Тоді до українського села Бось- ка над Віслоком вступили німці. Один з поляків намовив хлопця з порушеннями психіки, щоб вистрелив у військових з нагана. Німці за це спалили село, застрелили пробоща М. Величка і 25 гос­подарів. (...)

У 1940 році внаслідок доносу поляка, лісового сторожа Адама Штека з Гладишева, який проживав у Здині, гестапо арештувало пробоща Здині, священика Володимира Ардана, за звинуваченням у зберіганні револьвера та іноземної валюти. Гестапо довго тримало його у в'язниці, де його так катували, що після виходу з в'язниці він помер протягом року. У травні 1943 року (...) на полі під Диновом польська боївка вбила активіста з Павлокоми — Івана Карпу (...)

Смертельним ударом по українському Надсянню був польсь­кий терор у 1944—1946 роках, коли польські банди і місцеві польські колоністи почали масово мордувати беззахисне українсь­ке населення. Заохоченням до цього була звістка про плани висе­лення українців з усього Надсяння та інших українських тери­торій, які опинились у Польщі. У всіх польських селах створюва­лись озброєні банди, які нападали на українських селян і змушува­ли до виїзду на територію СРСР. Коли село чинило опір проти та­ких провокацій, то поляки підпалювали будинки, виганяли людей і дуже з них знущались. А коли дійшло вже до вимушеного виїзду,




боївки нападали на транспорти переселенців і грабували все, що ті везли з собою.

Олекса Конопацький, родом з Глудна, щоденно зустрічав утікачів з лівого берега Сяну, головним чином жінок і дітей, чиїх чоловіків і батьків убили поляки. Банди також переходили на пра­вий берег Сяну, нападали на українські села, безкарно вбивали мешканців, грабували майно і палили будинки.

Під час нападу на Верхню Лещаву нападники пограбували се­ло, спалили кілька хат, побили священика Федеркевича, псалом­щика Найдуха і директора школи 'Степана Крента. Пізніше остан­нього забрали з собою, поламали йому руки і ноги, після чого у Верхній Лещаві живцем кинули у вогонь. (...)

Варварство поширювалось по всьому Надсянню і сусідніх те­риторіях. У Бірчі поляки підпалили хату Михайла Товарницького, у якій перед цим зарізали його матір, дружину і брата... Банда з 400 осіб напала на село Грозьова, підпалила кільканадцять хат і розстріляла багато чоловіків. Цей розбійний елемент походив з польських сіл Войткова, Лещавка, Кужміна, Бірча. (...)

Про польське «геройство» у Надсянні два відомих польських автори, Щесняк і Шота, у своїй книзі <<^ Дорога в нікуди» пишуть:

«7 квітня 1945року польські банди «Лиса» і «Волиняка» напа­ли на село Сянки і вбили 15українців, а їхнє майно пограбували. На­пали також на Піскоровиці (Ярославський повіт) і вбили під час цього нападу 300 осіб. Під кінець 1945року на українське село Пав- локома (Бжозівський повіт) напала польська диверсійна група «Вольность і Неподлеглость» (ВІН) під командуванням «Вацлава» і вбила 365 людей».

Серед організаторів і провідників польських банд були також ксьондзи, дехто з них вирізнявся просто таки нелюдською жорс­токістю й аморальністю. До них належали ксьондз Францішек Журавський і ксьондз Ян Шуль. Ксьондз Журавський, колишній капелан Війська Польського, зібрав терористичну банду майже з 1000 осіб і нападав з нею на українські села. Вбивав священиків і селян, грабував майно вбитих, здійснював найогидніші злочини. Особисто вбив кільканадцять пробощів, серед них священика Анатоля Сембратовича з Бабіц, священика М. Мазура з Тарнавки, священика Івана Дем'янчика зі Скопова, священика Олексія Біли-




ка з Березки та інших. Цей польський ксьондз має на совісті близько тисячі людей, у тому числі поляків. (...)

Банда священика Журавського вирізала у Бахові всіх ук­раїнців і 80 поляків, у Березці вбила 180 осіб разом із священиком Біликом і його родиною, у Суфчині вбила понад 70 беззахисних жінок і чоловіків. Спалила сотні господарств, забрала тисячі голів худоби, коней, овець, свиней, сотні мішків зерна, домашнє начиння, одяг, сільськогосподарські знаряддя. П'яні нападники вбивали українців і поляків вилами, сокирами, кілками без огляду на вік і стать, забирали все, що потрапило під руки. (...)

Іншим таким збоченцем став колишній пробощ Радехова ксьондз Ян Шуль. У 1945 році він оселився зі своїми парафіянами у селах навколо парафії Врублик Крулевський у Кросненському повіті. Мав намір здобути Врублик Крулевський для себе за допо­могою організованих ним самим банд, змушуючи українців до виїзду в СРСР. Банда ксьондза Шуля налічувала 300 осіб і мала сучасну зброю (включно з гарматами).

Протягом усього червня 1945 року відбувалися затяті бої між шулівцями і мешканцями Врублика. Кожного дня з настанням сутінок «військо» ксьондза нападало на Врублик, обстрілювало його і намагалось оточити зі всіх боків. Від вибухів снарядів і гра­нат загорялися будинки. Мешканці затято боронились: одні пиль­нували будинки, інші гасили пожежі. Ті, хто мав відповідну зброю, воювали, щоб не допустити бандитів до села. Стрілянина супро­воджувалася плачем дітей і виттям псів. Такий стан тривав цілий місяць, поки мешканці не капітулювали і не записалися на виїзд до СРСР. А Врублик зайняли шулівці.

У Врублику Крулевському залишився у плебанії священик Іван Волянський. Різними провокаціями і погрозами поляки зму­сили його покинути парафію, а його майно захопили собі. Вдень і вночі шулівці нападали на тих українців, які виїжджали до СРСР. Грабували у них рештки майна. Повідомлена про це військова вла­да вислала до Врублика підрозділи війська і поліції. У селі знайш­ли сотні гвинтівок та іншу зброю. Військо арештувало родину ксьондза Шуля, а він сам встиг втекти на Повернені землі. За свої «заслуги» він був підвищений до декана і отримав багату парафію в Старих Богачовицях у Вроцлавському воєводстві.




Священики Української Католицької Церкви на всьому Над- сянні були окремим об'єктом нападів польських банд. Спочатку воро­ги вбивали їх підступно, ночами, пізніше нападали на церкви під час недільних богослужінь і вбивали при вівтарях, на очах усіх парафіян.

Таким чином загинув священик Орест Венгринович, пробощ містечка Сенява. Вторгнувшись до церкви під час служби, банда відрубала йому голову, вбила найстаршого сина Олександра і вки­нула обидва тіла до палаючої стодоли. У 1943 році в Жукові біля Цэшанова бандити вбили священика-декана Мирона Колтунюка, голову філії товариства «Просвіта». Від польської кулі загинув та­кож священик Ярослав Кнейчук, пробощ у Белжці. У 1944 році бу­ли замордовані пробощ Грабівця — священик Дмитро Німилович, пробощ Кжешовіц — священик Ілля Федевич, пробощ у Кінсько­му — священик Йосиф Криса, адміністратор Кобильниці Руської — священик Григорій Сивак, адміністратор Валчишовиць — свяще­ник Лев Согора, пробощ Міротина — священик Микола Мацюк, адміністратор Волоскова — священик Володимир Радош. Мучили і вбили пробоща Сурохова — священика Михайла Плахту, вбили пробоща Карликова — священика Олексія Малярчика, вбили адміністратора Павлокоми — священика В.Лемця, загинув про­бощ у Лещоватому — священик Стефан Конколовський, 80-річний пробощ Уйковиць — священик Іван Сорокевич, застре­лили пробоща Радружа — священика Василя Гучка, його тіло при­били до парафіяльного паркана. Загинув від бандитської кулі Пе­ремишльський декан і пробощ Негрибки — священик Петро Вой­тович, його тіло вкинули до бетонного колодязя, а дружину і сина Ярослава, студента університету, застрелили. До сучасної польсь­кої катівні у Явожні поляки вкинули приблизно 20 священиків, і жодний з них не вийшов на волю. (...)

За даними польського історика мистецтва Ришарда Бриковсь- кого поляки знищили у Надсянні й Лемківщині 200 церков істо­ричної і культурної цінності. На території Ярославського повіту знищено церкви у місцевостях: Воля Червона (з 1752 року), Ко- женіца (з 1649 р.), Манастеж (з 1719 р.), Радава (з 1850 р.), Радим- но (з 1910 р.); у Радимнянському повіті: Дмитровиці (з 1634 р.), Дусовці (з 1641 р.), Новий Менкіш (з 1869 р.), Орли (з XVI ст.), Лази (з 1893 р.).




Неповний перелік жертв Надсяння,
вбитих польськими боївками у
1944—1945 роках

Березка — 250

Прухник — 5

Бірча — 50

Розбор — 5

Лещава — 2

Болестрашиці — 4

Пьонткова Руська — 50

Дрогоюв — 9

Руська Весь — 10

Журавіца — 5

Скоп в - 120

Воля Залеська — 7

Рушельчиці — 14

Замехов — 5

Бабіце — 6

Малковичі — 104

Яворник Руський — 50

Мацьковичі-Острув — 5

Кобильниця Руська — 27

Радимно — 5

Хотинець — 15

Уйковиці — 19

Дембно — 12

Добра - 40

Домбровка — 14

Домбровіца — ЗО

Каньчуга — 5

Молодич — 33

Кжечовіце — 15

Піскоровиця — 1000

Курилівка — 50

Цепліце — 25

Лежайськ — 78

Горинец — 25

Ожанна — 50

Гураєц — 155

Тарнавка — 20

Менкіш — 5

Бігалє — 50

Сурохів — 20

Коровіца — 15

Труйчице — 70

Стара Весь — 50

Ярослав — 50

Красіце — 50

Лази — 17

Негрибка — 3

Павлокома — 365

Ольшани — 10




Бахов — ЗО




Дубецко — 50




Крамажовка — 5




Кживча — 5




У цьому неповному списку відбита лише частина трагізму ук­раїнського Надсяння.

Микола Андрусяк. Кривавий терор польських боївок у Надсянні // Ярославщина і Засяння 1031-1947. - С. 615-620.

Документ 63

В УЛУЧІ

У центрі Улуча височить 300-метрова гора Дубник, а на ній церква-пам'ятка Воскресіння Господнього. Передвоєнна молодь, об'єднана у читальні «Просвіта», дійшла висновку, що »^аме тут варто насипати могилу і поставити хрест на вшануванню пам'яті про українських січових стрільців. На захід від церкви оула кап­личка, поряд з нею цвинтар, місце спочинку людей, які померли під час І світової війни від страшних хвороб — холери і дизентерії. Саме там насипали могилу під пам'ятний хрест.

У суботу перед Зеленими Святами хлопці хотіли поставити хрест на горі, але побачили поліцію. Дорога до могили була закри­та, тому хрест залишили біля церкви і пішли.

І ось неділя, Зелені Свята. Поліція стояла весь час за сто метрів від церкви. Прийшли командир постерунку С. Замощак і його заступник В. Шалайдзевич. Вони ще й сторожа поставили біля хреста, мого тестя Івана Харидчака, заступника старости. А в цей час навколо хреста зібрались діти. Коли у церкві почали співати «Іже Херувими», хлопці схопили хрест і перенесли його на могилу, приблизно за сто метрів. Поліція не помітила.

Наступного дня хрест був зрізаний невідомою особою. Вночі хлопці знову його поставили, хоча і на метр коротший. Через кіль­ка днів чиясь рука знову зрізала хрест, порубала його і ще розкопа­ла могилу.

Через два тижні приїхав повітовий суддя з Бжозова і допитав на постерунку все село. Усіх питав: «Хто ставив хрест?» Ніхто не сказав. Але тим не закінчилося. Незабаром арештували Олексу Середницького, Володимира Поливку і диригента нашого хору Романа Солтикевича. Перших двох вислали на три місяці до табо­ру в Березі Картузькій, Солтикевича тримали півроку у в'язниці в Саноку. Звинувачували в тому, що під час навчання музики у Кракові розповсюджував на вулиці антипольські листівки, що ходить по селу і співає підозрілі українські пісні. Його захисник П.Загайкевич довів, що ці звинувачення повністю безпідставні,




сфабриковані поліцією, але все одно Солтикевича засудили на рік ув'язнення за якусь книжку, знайдену у його помешканні під час обшуку

Така була правда бідного народу, що він і помолитись за полег­лих братів не мав права.

Настав фатальний 1947 рік. Усіх вивезли на західні землі, село спалили до останньої хати. Залишилась тільки стара церква на горі Дубник з пограбованими іконостасом, царськими воротами, дзвонами. Могилу розкопали дощенту, а відновлений під час війни хрест чиїсь руки знову порубали на шматки.

Микола Ковальський. Бранево//Наше Слово. — 1991. — № 52.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34

Скачать, 7587.14kb.
Поиск по сайту:

Загрузка...


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru