Категории:

3: Особистість у системі соціальних зв’язків

Поиск по сайту:


Скачать 300.17 Kb.
Дата09.03.2012
Размер300.17 Kb.
ТипДокументы
Содержание
Структурні елементи особистості
Соціальний статус і соціальна роль особистості.
3. Соціалізація особистості
4. Правова соціалізація
Подобный материал:

Тема 3: Особистість у системі соціальних зв’язків


  1. Поняття особистості в соціології

  2. Соціальний статус і соціальна роль особистості

  3. Соціалізація особистості

  4. Правова соціалізація




  1. Поняття особистості в соціології

Основним елементом суспільства, будь-якої форми соціальності є людина. Оскільки особистість є продуктом соціуму, то особливе місце серед соціально-психологічних дисциплін посідає соціологія особистості.

Соціологія особистості — це галузь соціології, яка вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот.

Об'єктом даної галузі є соціальний суб'єкт, зокрема людина й особистість, а предметом — соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя.

Особистість є об'єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін — філософії, психології, антропології, соціології та ін. Специфіка соціологічного підходу до особистості полягає в тому, що соціологія намагається дослідити людину як найважливіший елемент суспільного життя, виділити її соціальні характеристики, визначити весь спектр її взаємодії з суспільством, з соціальними спільнотами, з іншими індивідами. Інакше кажучи, у соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства Особлива увага у соціології особистості приділяється дослідженням взаємозв'язків параметрів соціальних структур та особистісних якостей людей у відповідних соціальних групах. Без дослідження системи особистості, без вивчення процесів, які охоплюють повсякденні міжособистісні відносини, неможливо зрозуміти соціальні процеси, які управляють складними структурами суспільств.

Можна виділити наступні основні аспекти соціологічного аналізу особистості і відповідні до них групи проблем.

1. Людина вивчається як елемент соціальної системи, представник різноманітних соціальних утворень, соціальних спільнот, соціальних інститутів та організацій. У даному аспекті досліджуються проблеми інтеграції особистості до складу різних соціальних спільнот, процеси взаємозв'язку особистості і суспільства, особистості і соціальної групи чи спільноти.

2. Будучи елементом соціальних спільнот, всіх соціальних систем, особистість сама виступає як складна система в сукупності всіх своїх численних соціальних якостей, котрі виступають елементами структури особистості. Актуальними проблемами в даному гоган і виступають проблеми типології особистості, аналізу тих властивостей, що складають її структуру.

3. Особистість досліджується в соціологічній теорії як об'єкт впливу з боку суспільства та його структур. Досліджуються проблеми формування особистості, розвитку її потреб під впливом певної культури, через взаємозв'язок з певними соціальними спільнотами, а також проблеми виховання, освіти, соціалізації особистості.

4. Особистість виступає не лише об'єктом, але й суб'єктом суспільних змін, творцем соціальних спільноті суспільного розвитку, джерелом суспільного життя. В даному аспекті актуальними для соціологічного дослідження виявляються проблеми соціальної діяльності особистості, процеси регуляції та саморегуляції діяльності особистості, фактори і критерії соціальної активності.
^

Структурні елементи особистості


Для розкриття поняття особистості потрібно розмежувати його з близькими за змістом поняттями "людина", "індивід", "індивідуальність".

Термін "людина" вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві "homo sapiens". Термін "індивід" вживається у значенні "конкретна людина", одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом. "Індивідуальність" означає те особливе і специфічне, що відрізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями.

Особистість — це цілісна сукупність соціальних властивостей людини, що формуються та видозмінюються протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку та активної взаємодії з соціальним середовищем.

Особистість людини в її діяльнісних проявах виявляється для інших людей як та чи інша певна сукупність соціально значущих рис особи. В цьому аспекті особистість — порівняно стала сукупність людських якостей, відповідно до формування яких у процесі змужніння індивід стає соціально визнаним і тим самим соціально відповідальним суб'єктом своєї поведінки.

Загалом, сьогодні налічується близько 50 визначень поняття "особистість". Залежно від орієнтації вчених поняття "особистість" розкривається у 3 основних аспектах:

1 — як щось ціле, висновок або єдність окремих ідей, відчуттів, потягів, цілей, мотивів та інших ознак.

2 — як утворення, яке зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адаптацію і виживання.

3 - як щось унікальне, неповторне, найвище в природі та соціальному бутті.

Особистість в соціологічних дослідженнях постає в єдності соціальних якостей, властивостей і рис, набутих під впливом культури, конкретного соціального середовища, в якому живе індивід. Основними рисами особистості є:

• певна міра незалежності, автономності від суспільства;

• наявність самосвідомості, самооцінки, самоконтролю;

• наявність внутрішньої духовної структури, тобто потреб, інтересів, цінностей, мотивів, соціальних норм, переконань.

Чинниками, що детермінують активність особистості є потреби та інтереси.

Потреба — це рушійне джерело активності людини, спрямованої на її задоволення, яке супроводжується суб'єктивним потягом до відчуття приємності або, навпаки, відсторонення від відчуття неприємності, болю. Потреба — це внутрішній психологічний стан людини, відчуття нестачі чогось. Цей стан регулює активність, стимулює діяльність, спрямовану на здобуття того, чого не вистачає.

Найбільш відома класифікація потреб американського психолога А. Маслоу. Він поділив потреби на базові та похідні. Базові є постійними, а похідні — змінюються. Останні ціннісно дорівнюють одна одній і тому не мають ієрархії. Базові потреби можна розташувати ієрархічно, від "нижчих" (фізіологічні потреби) до "вищих" (духовні потреби):

• фізіологічні, сексуальні потреби — продовження роду, у їжі. одязі, житті тощо;

• екзистенціальні потреби - безпеки існування, стабільності, гарантованій зайнятості тощо;

• соціальні потреби - у спілкуванні, належності до колективу, спільній діяльності тощо;

• престижні потреби — в повазі з боку, службовому просуванні, престижі тощо;

• духовні потреби — потреба у самовираженні через творчість. Фізіологічні та екзистенціальні потреби с первинними та вродженими; інші — набутими, тобто соціальними. Згідно з принципом ієрархії, потреби кожного нового рівня стають актуальними для індивіда лише після того, як задоволені попередні запити.

Конкретною формою усвідомленої потреби, реальною причиною діяльності особистості, спрямованої на задоволення цієї потреби є інтереси. Інтерес — це направленість дій індивіда в залежності від можливості задоволення тієї чи іншої потреби. Він виступає як мотив, що мобілізує особу за збереження або зміну умов життєдіяльності. Це результат усвідомлення потреби і вибір шляхів та способів її реалізації в конкретних умовах.

Потреби, перетворені в інтереси стають цінностями. Цінності особистості — це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об'єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення.

Сукупність індивідуальних і загальних, особистих, групових цінностей формує систему ціннісних орієнтацій особистості, якими вона керується у житті. Ціннісні орієнтації — це особистісні орієнтації стосовно цінностей тих чи інших соціальних спільнот чи груп. Вони регулюють загальну спрямованість діяльності людини. Вищим рівнем ціннісних орієнтацій є орієнтації світоглядні, що визначають найзагальнішу ціннісну спрямованість пізнавальної, духовно-практичної та практичної діяльності людини, її вищі цілі життя.

Ціннісні орієнтації діють як певні соціальні настанови — загальні орієнтації особистості, які відображають її можливості діяти відповідно до об'єкта дії. Настанова — це форма перетворення діяльності в реальні, конкретні дії по відношенню до соціально значимих об'єктів. Вони регулюють соціальну поведінку, визначають загальну спрямованість особистості. Настанови також відображають ставлення діючого індивіда до інших людей та об'єктів оточуючого середовища.

Взаємодія потреб, інтересів та ціннісних орієнтацій складають механізм мотивації соціальної діяльності. Мотиви — це внутрішні спонуки до дії, що являють собою відображення у свідомості людей їх об'єктивних потреб та інтересів. Мотивація — є процесом актуалізації якого-небудь мотиву та його функціонування — внутрішнього потягу до діяльності певної спрямованості. В цілому мотивація здійснюється як процес забезпечення пріоритетності діяльності, що є однією з можливих за даних зовнішніх та внутрішніх обставин.

Особистість є не тільки наслідком, а й причиною соціально значущих дій в певному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні та соціальні відносини певних історичних типів суспільства виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Саме в процесі діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з іншого — виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. Вони виявляються в діяльності людини як особисте ставлення до дійсності. Соціальні відносини є тривкою системою зв'язків індивідів, що склалася в процесі їх взаємодії в конкретному соціальному середовищі. Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.

Соціальна якість людини — сукупність взаємопов'язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

До елементів, що складають соціальні якості людини, належать соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що повторюються і становлять певну соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». При визначенні соціальної типології особистості за основу беруть категорію «суспільна формація». Зведення аналізу суспільної формації до аналізу особистості дає змогу розкрити в особистості істотне, типове, яке виявляється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах певного класу, соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких ця особистість належить.

Кожна людина має власні ідеї, мету, думки і почуття. Ці індивідуальні якості визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні думки і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у схожих умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах. Підстави для соціальної типологізації особистостей можуть бути найрізноманітніші, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Найважливіші з них — статус і роль в системі соціальних відносин.

Соціальний тип особистості — результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

Соціологія виокремлює такі типи особистості:

— ідеальний — втілює в собі особливості соціального ідеалу певного суспільства;

— нормативний — репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку даного суспільства;

— реально існуючий, або модальний — переважаючий тип особистості на певному етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного, а тим більше ідеального типів.

Інша типологія особистості побудована на уявній трикомпонентній структурі: гармонійний, традиційний, технократичний та неадагітований тип. Вона може бути корисна під час аналізу сучасних тенденцій розвитку українського суспільства.

Найважливіші компоненти структури особистості — пам'ять, культура і діяльність.

Пам'ять — система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності.

Вона є відображенням дійсності у формі як певної системи наукового знання, так і повсякденних знань відповідно до мети, яку переслідує особистість.

Культура особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.

Постає як реалізація потреб та інтересів особистості, визначає особливості, взаємодії суб'єктів соціального процесу.

Діяльність — цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

Поза відносинами суб'єкта та об'єкта діяльність не існує. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об'єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.

Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є переконання — стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані). У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спрощений, стандартизований образ будь-якого явища дійсності і як схема, що фіксує деякі риси явищ, інколи неіснуючі, приписувані цьому явищу суб'єктивно.

Об'єктивним результатом стереотипізації є спрощене, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене, тлумачення дійсності. Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до подальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєднують із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, а засвоюються під впливом його соціального оточення. Формування стереотипу здійснюється у процесі безпосередньої взаємодії людини з соціальним середовищем і через пропаганду, навчання, виховання особистості.

Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості виступає соціальна система.

На підставі того, як індивід стає елементом соціальної організації, інтегрується в суспільство, визначається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.


  1. ^ Соціальний статус і соціальна роль особистості.

Специфіка особистості визначається її соціальною якістю, тобто сукупністю взаємопов'язаних елементів, зумовлених типом соціальної взаємодії особистості з іншими людьми в конкретних історичних умовах. Ця сукупність складається з таких елементів як соціальний статус та соціальна роль.

Соціальний статус — це становище індивіда або групи в соціальному просторі стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими для даної суспільної системи критеріями (економічними, політичними, соціально-правовими тощо). Відповідно до того, чи набуває людина свій статус завдяки успадкованим ознакам (соціальне, походження, стать, раса), чи завдяки власним зусиллям (освіта, фах), розрізняють соціальний статус успадкований (аскриптивний) та здобутий.

Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Соціальна роль — це певні способи поведінки індивіда або групи, що відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються відповідно до соціального статусу індивіда або групи. Як член суспільства, різноманітних груп й організацій, обіймаючи в них певне місце чи позицію, виконуючи притаманні цим позиціям функції, індивід тим самим здійснює відповідні соціальні ролі: батька, підприємця, вченого тощо. Сукупність ролей, які відповідають даному статусу, називається рольовим набором.

Соціальна роль – типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Значення соціальної ролі як регулятора соціальної поведінки полягає у тому, що, приступаючи до виконання певних соціальних функцій, індивід, як правило, знає права й обов'язки, що відповідають його становищу, і санкції, які можуть бути застосовані у разі їх порушення. Так, від батьків очікують піклування про своїх дітей; від друзів ми розраховуємо на допомогу чи підтримку в разі потреби. Таким чином, соціальна роль — це завжди очікувана поведінка, пов'язана з реалізацією певних прав і обов'язків. Якщо поведінка індивіда відповідає рольовим очікуванням, то вона соціально заохочується (похвала, матеріальна винагорода), у разі відхилення поведінки від рольових вимог і очікувань вона негативно санкціонується (осуд, покарання).

Т. Парсонс здійснив систематизацію соціальних ролей, виходячи з наступних основних характеристик:

1) деякі ролі вимагають емоційної стриманості, в той час як інші дозволяють відверте вираження почуттів;

2) деякі ролі приписані, а інші бувають досягнуті;

3) деякі ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами, інші дозволяють встановлювати неформальні, особисті відносини;

5) різні види ролей пов'язані з різною мотивацією.

Оскільки один і той самий індивід виконує багато ролей, то між ними можливі відносини як гармонії, так і дисгармонії. Дисгармонії виявляються у так званих внутрішніх або міжрольових конфліктах, що виникають переважно на ґрунті суперечностей між різноманітними рольовими вимогами і очікуваннями (добрий сім'янин — поганий спеціаліст; здібний інженер — невдалий підприємець).

Виділяють наступні шляхи вирішення внутрішніх конфліктів.

1. Ізоляція — негативні емоції блокуються, зв'язок між джерелом конфлікту та викликаними ним емоціями не усвідомлюється.

2. Раціоналізація — виконуючи роль, яка не відповідає орієнтаціям людини, індивід переконує себе і всіх інших, що виконує її за власним бажанням.

3. Проекція — приписування іншим учасникам рольової взаємодії власних бажань.

4. Ідентифікація — самоототожнення індивіда з роллю, виконання якої в нього викликає великі труднощі.

5. Реактивне утворення — забезпечує зміну прагнення виконувати недоступну роль на доступну. Наприклад, відсутність батьківської любові замінюється постійною опікою, подарунками [15, с. 118].

Отже, систему особистості утворюють:

1 - положення в системі соціальних відносин;

2 - сукупність соціальних ролей або функцій, які виконують люди;

3 — спрямованість особистості, тобто сукупність потреб, інтересів, поглядів, що виступають мотивами індивідуальної поведінки.

Таким чином соціологія особистості досліджує особистість у системі соціальних зв'язків. Останні є сукупністю факторів, які зумовлюють спільну діяльність людей у конкретних умовах заради досягнення конкретних цілей.
^

3. Соціалізація особистості


Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Соціалізація має дві цілі: сприяти взаємодії людей через виконання ними різних соціальних ролей, та забезпечувати збереження суспільства передачею новим членам відповідних переконань та зразків поведінки.

У змісті процесу соціалізації можна виділити два структурні елементи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Адаптація — пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали. Адаптація означає пристосування індивіда до рольових функцій, до соціальних норм, цінностей, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Проте, людям старшого віку важче, ніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми. Тому наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою освоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовище у внутрішнє "Я". Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності. Виділяють наступні фактори соціалізації:

• сукупність ролей і соціальних статусів, що пропонуються людині суспільством;

• соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус;

• система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві;

• соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей;

• загальна ситуація в країні.

Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації. їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації. Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань. Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Процес соціалізації суто індивідуальний. Тому соціалізація індивіда з необхідністю передбачає його індивідуалізацію, формування особистісних якостей. Соціалізація є безперервним процесом. Вона охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи. Залежно від віку індивіда розрізняють 4 основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують "критичні періоди". Щодо соціалізації дитини — це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації.

Соціалізація особистості у різні вікові періоди характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями.

Метою соціалізації у ранньому віці є формування у дитини мотивації на прив'язаність до інших людей, що знаходить свій виразу довірі, бажанні зробити їм приємне.

У віці від 3 до 7 років на дитину крім батьків впливають додаткові агенти соціалізації: вчителі, вихователі, лікарі, няні. В цей час не тільки виростає кількість агентів соціалізації, але й змінюється програма їх дій. Все більше робиться наголос на оволодінні навичками пізнання та мислення, дитина вчиться вживати слова та букви, опановує систему правил та норм.

Важливий вплив на соціалізацію дітей здійснює школа. В школі дітей навчають не тільки читати й писати, але й дають уявлення про загально прийняті цінності. Школа являє собою суспільство в мініатюрі — саме тут відбувається формування особистості дитини та її поведінки. Освіта забезпечує спадкоємність та відтворення соціального досвіду. Саме у сфері освіти людина засвоює необхідні для соціальної практики знання, цінності, формує навички соціальних відносин. Сьогодні освіта є могутнім джерелом соціально-економічного, науково-технічного, культурного розвитку суспільства. Вона є також сферою духовного росту людини.

Освіта - це цілісна самостійна система, що має інституціолізований характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Освіта інтегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне замовлення, на соціокультурні потреби суспільства.

Функціонування освіти базується на певних принципах:

1) принцип загальності освіти або демократизації школи визначає доступність освіти для різних соціальних та етнічних верств населення.

2) принцип безперервності освіти стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти. Більшість вчених погоджується з тим, що в майбутньому людині потрібно вчитися вже життя.

3) принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

4) принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичний компонент освіти, відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

5) принцип полікультурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

6) принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

7) принци п формування "вільного освітнього середовища", закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.

Освіта як соціальний феномен виконує певні функції. Серед них:

• продуктивна (створення нових ідей, технологій, форм поведінки і т.д.);

• репродуктивна (полягає в безпосередній участі освіти в процесі відтворення існуючих суспільних відносин, соціальної структури);

• стратифікаційна (освіта є засобом соціального переміщення і просування вгору);

• функція відбору (освіта як і всі соціальні інститути певним чином відбирає і розташовує претендентів на певних соціальних позиціях);

• функція передачі накопичених людством знань, спадковості соціального досвіду.

Всі ці функції у реальному житті досить тісно взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Сьогодні основною метою освіти є піднесення загального рівня культури, формування професійно підготовленої, творчої високоморальної особистості.

Доволі складним феноменом є особистість підлітка. Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у спілкуванні, інтенсифікація контактів, перегляд попередніх переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища. У різноманітних особистісних стосунках підліток намагається з'ясувати, як до нього ставляться інші. У ставленні до батьків виявляє ознаки емансипації (відстоювання своєї точки зору, втеча з дому). Зміни фізіологічного характеру викликають у підлітків то загострене, то послаблене сприймання навколишнього світу, спад чи піднесення працездатності й енергії, що супроводжується перепадами настрою, надмірними переживаннями. В цей період виникають статеві потяги і пов'язані з ними нові переживання. Розвивається потреба у визнанні себе представниками протилежної статі. У класі з'являються закохані пари, культивуються дружні стосунки.

Для підліткового віку характерними є явища акселерації (прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозрівання підлітка, що виявляється у збільшенні маси тіла, ранніх термінах статевого дозрівання) та інфантилізму (збереження в психіці й поведінці підлітка особливостей, притаманних дитячому віці). Ці особливості нерідко породжують різноманітні психологічні колізії - смислові бар'єри, конфлікти, афективні форми поведінки. Інфантильний підліток вирізняється незрілою емоційно-вольовою сферою, що проявляється у несамостійності рішень і вчинків, почутті незахищеності. Посилюють інфантилізм недоліки освіти й виховання. Йдеться про такі стилі впливу дорослих на підлітків, як диктат, опіка та вседозволеність.

Важливою для підлітка є самооцінка своєї зовнішності: вони хочуть подобатися іншим, мати привабливу зовнішність. Необразливий на перший погляд жарт на його адресу може спричинити або гострий конфлікт, або глибокі переживання.

Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є дорослість. Виявляється вона як новий рівень домагань, якого підліток фактично ще не досяг.

У підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями, а найважливішими стають стосунки з однолітками. У спілкуванні з ровесниками у них формується не лише перше, серйозніше, порівняно з ранніми віковими зв'язками, товариство, в якому вони отримують підтримку і можуть досягти самовираження, а й реалізується потреба в суспільному визнанні їх соціальної значущості. Таким чином створюються численні підліткові угрупування (референтні групи), в яких підлітки намагаються привернути до себе увагу. Загалом чим гірші стосунки підлітка з дорослими, тим частіше він звертається до однолітків і більше від них залежить.

Сощально-психологічною особливістю сьогодення стали більш гнучкі, рухливі, рівноправні стосунки батьків і дітей. Підлітки намагаються більш автономно вирішувати свої справи, менше радяться з дорослими. Суттєвою є розбіжність у сприйнятті одного покоління іншим: дорослим здається, що діти недооцінюють їх і переоцінюють себе, а підлітки нарікають на нерозуміння, несправедливість дорослих.

Для старшокласників провідним центром розвитку стає особистісне самовизначення, а центром життєвої ситуації, навколо якого починає обертатись вся їх діяльність та інтереси, вибір життєвого шляху. Особливої уваги вони надають самоосвіті та самовихованню. Саме в ці роки розгортається активний процес набуття досвіду спілкування, становлення світогляду, завершується формування соціальних установок.

У цей період вже не такими гострими є міжособистісні конфлікти, менше проявляється негативізм у ставленні до інших, поліпшується фізичне та емоційне самопочуття, підвищується комунікабельність, знижується рівень тривожності, нормалізується самооцінка.

Основним партнером у спілкуванні є ровесник або значущий друг. У процесах спілкування та взаємодії старшокласники знаходять нових друзів та зберігають давніх. Вони шукають друзів за принципом схожості, заміщуючи їх кількість якістю дружби з ровесниками, що поділяють їх погляди і цінності.

Успішна соціалізація учнів в школі не можлива без успішної соціалізації в сім'ї. Тісна взаємодія цих інститутів у процесі соціалізації завжди дає позитивний ефект.

Найважливішим чинником, який впливає на процес соціалізації студентської молоді, є навчальна діяльність. Процес навчання охоплює не тільки дидактичний, пов'язаний із засвоєнням знань, компонент, а й соціально-психологічний, що відтворює характер взаємин у студентській групі, соціально-психологічну групову атмосферу. Соціально-психологічний компонент навчальної діяльності студентів утворюють такі складові: проблеми адаптації студентів до умов навчання у вузі; особливості створення позивного соціально-психологічного клімату у студентській групі; особливості налагодження стосунків студентів із викладачами; проблеми міжособистісних конфліктів. У цьому контексті особливо значущою є проблема адаптації студентів-першокурсників до умов навчання у вузі.

Успішній адаптації сприяє наявність в академічній групі позитивного соціально-психологічного клімату. Позитивними ознаками соціально-психологічного клімату в групі є: довіра та висока вимогливість один до одного; ділова критика; вільне висловлювання власної думки; відсутність тиску як у групі, так і ззовні; прийняття на себе відповідальності за справи спільності.

Необхідною умовою ефективної соціалізації під час навчання є наявність зворотного зв'язку. Йдеться про взаєморозуміння на різних рівнях: "педагог-студент", "студент-студент" тощо. Процес соціалізації в студентській групі може супроводжуватись конфліктами, які нерідко провокують негативні емоції і позначаються на навчальній діяльності студента.

Під час засвоєння нових знань формуються ціннісні орієнтації. Надалі система цінностей людини змінюється лише в кризові періоди, коли одні цінності стають більш значущими, а інші — поступаються їм місцем.

Для дорослих найвагомішими сферами самореалізації особистості є професійна сфера, сфера сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку і самовдосконалення.

На стадії ранньої зрілості людина залучається до всіх сфер діяльності, встановлює близькі стосунки з іншою людиною, виявляє творчі здібності, вибудовує власний спосіб життя. Середня зрілість пов'язана з пошуком відповідей на основні питання про сенс життя, людина намагається здійснити свої мрії. На цей період припадають переоцінка цілей і домагань, аналіз навколишньої дійсності, оточення, прагнення вплинути на майбутнє, стати професіоналом. Супроводжують його і сумніви щодо продовження обраного шляху, страх зниження працездатності, пошук нових цінностей (криза середини життя). Період пізньої зрілості супроводжують занепокоєність (людина намагається продовжити плідно і творчо працювати, виявляти свої здібності та можливості) або відсутність занепокоєності (сприяє виникненню почуття непотрібності, спустошення). Цей період часто супроводжується надмірною турботою про себе.

Таким чином, кожний етап соціалізації індивіда має свої особливості. Зміна вікових стадій супроводжується відповідними психологічними механізмами засвоєння культури, спрямованістю індивідуальних нахилів та інтересів, сприйняттям та переробкою різноманітної інформації, що позначається на внутрішній структурі особи. У період ранньої соціалізації інституалізований вплив суспільства слабко виражений. Однак у міру становлення особи соціалізація набуває досить жорсткого інституалізованого характеру.

Отже, соціалізація - це безперервний процес. У зв'язку з цим інколи соціалізацію поділяють на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих).

Найбільш інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток особистості триває і в середньому, і в похилому віці. Існують певні відмінності між соціалізацією дітей і дорослих.

1) Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, в той час як дитяча соціалізація коректує базові цінності.

2) Дорослі можуть оцінювати норми, діти спроможні лише засвоювати їх.

3) Дорослі не завжди погоджуються з батьками, дітям не дано обговорювати дії батька або матері.

4) Соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти індивіду оволодіти певними навичками, соціалізація дітей формує головним чином мотивацію їх поведінки.

Не слід вважати, що соціалізація — це процес, який відбувається тільки по висхідній. Ресоціалізацією називають засвоєння нових цінностей, ролей, навичок, замість минулих, недостатньо засвоєних або застарілих. Ресоціалізація охоплює багато видів діяльності - від занять з виправлення навичок читання до професійної перепідготовки робітників.

Істотним моментом соціалізації людини є розвиток її соціальної активності, що виявляється у поведінці особистості та її діяльності. В умовах якісного перетворення суспільства проблема соціальної активності мас та особистості набуває особливого значення.

Соціальна активність — характеристика способу життя індивіда, групи, що фіксує свідому спрямованість його діяльності і поведінки на зміну соціального середовища відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей; вияв соціальних ініціатив, участь у вирішенні актуальних соціальних завдань, постійна взаємодія з іншими соціальними суб'єктами. Через соціальну активність реалізуються діяльнісні потенції суб'єкта, його культура, уміння, знання, потреби, інтереси, прагнення. Вона є також особливим способом реагування індивідів та соціальних груп на запити, що постійно посилаються суспільством.

Основними різновидами соціальної активності є: професійна, трудова, громадсько-політична, моральна, управлінська, дозвільна, вербальна. Найважливішими ознаками соціальної активності особистості є сильне, стійке, а не ситуативне прагнення впливати на соціальні процеси та реальна участь в громадських справах. Від рівня соціальної активності залежить динамізм розвитку суспільства, яке зацікавлене в її постійному зростанні.

Результат соціалізації — "соціальний тип особи".

Соціальний тип особистості - певний фіксований набір соціальних властивостей людини, що виявляється у її свідомості та поведінці.

Критерії виділення соціальних типів особистості:

• місце особистості в системі суспільних зв'язків;

• реальні форми життєдіяльності особистості;

• спрямованість особистості.

В. Ядов виділяє наступні типи особистості:

1 — базисний тип особистості — система соціальних якостей індивідів, яка найкраще відповідає об'єктивним умовам функціонування даного суспільства на відповідному етапі його розвитку.

2 — реальний (модальний) тип особистості - реальний тип особистості, який переважає на відповідному етапі розвитку суспільства.

3 — ідеальний тип особистості — індивід з такою сукупністю рис, якостей, які сучасники хотіли б бачити в людині.

В західній соціології існують аналогічні концепції, наприклад, Д. Рісмен запропонував концепцію соціального характеру. Соціальний характер — ядро структури характеру, що є притаманним для більшості членів певної культури, а індивідуальний характер — це те, чим люди, що належать до однієї і тієї ж самої культури, відрізняються один від одного. Д. Рісмен вважає, що соціальний характер дозволяє індивіду виконувати ті вимоги, які ставить перед ним суспільство. При цьому він виділяє наступні типи соціального характеру:

1 — традиційно-орієнтований, консервативний, конформний;

2 — інтровертний (той, що керується внутрішніми мотивами) — поведінка людини визначається сприйнятими в дитинстві принципами, особа стає більш відкритою у ставленні до нововведень і змін, хоч роль традиційних норм і цінностей ще велика.

3 — екстраверт (зовні орієнтована особистість) - така особистість стандартизована, є об'єктом маніпулювання, відчуває себе дезорієнтованою, апатичною, їй не подобається брехня та гноблення.

4 — позитивний характер — автономна особистість, некомфортна, яка має ясні раціональні цілі, що не нав'язуються іншими людьми, більш незалежна щодо впливів свого культурного середовища.

Таким чином, процес соціалізації є історично обумовленим, у результаті нього формуються конкретно-історичні риси особистості, необхідні їй для життєдіяльності в конкретному суспільстві. Зміст, стадії, конкретні механізми соціалізації визначаються структурою цього суспільства і варіюють у різні історичні періоди.

^

4. Правова соціалізація


Правова соціалізація — це процес включення індивіда в систему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. Вона виступає як складова єдиного процесу соціалізації.
Правова соціалізація — це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за особистісними особливостями. Саме цих правових соціалізацій буде досягнуто тоді, коли індивіди, як зазначає Е. Фромм, «досягнуть такого типу поведінки, за якого вони бажають діяти так, як вони повинні діяти як члени даного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що необхідно для суспільства».
Право, як вид соціального регулювання, здійснює прямий вплив на процеси соціалізації, орієнтуючи індивіда в різноманітній соціальний дійсності. Факт правової врегульованості суспільних відносин, спосіб правового впливу на них, визначення належної та дозволеної поведінки, різноманітні заборони — все це оптимізує процеси соціалізації.
У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі правові поняття. Таким чином, основу правової соціалізації становлять:
— засвоєння правових норм і посідання певної позиції стосовно до цих норм;
— оцінка безпосередньої реалізації норм у юридичній практиці, формування ставлення до правових інститутів та установ;
— засвоєння правової ідеології як системного, науково обгрунтованого відображення правової дійсності в ідеях, поняттях, принципах.
Правова соціалізація — це не тільки формування навичок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нормам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнення внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у дитинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємодії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова соціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасником правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов'язки перед суспільством.
У процесі правової соціалізації відбувається поступова інтеграція особистості в широкий соціальний контекст, перехід її до повноцінної участі в функціонуванні громадянського суспільства та держави. Однак при цьому можуть виникати перекручення, деформації, які призводять згодом до появи у індивіда кримінальних нахилів, правового нігілізму, асоціальної й антидержавної поведінки.
У здійсненні правової соціалізації особистості вирішальне значення мають такі чинники:
1) загальний стан економічних, політичних, ідеологічних відносин у суспільстві та державі;
2) ступінь суспільної правосвідомості в цілому і рівень автоматизму правової поведінки, що склалася;
3) безпосереднє соціальне оточення особистості та вплив на неї малих формальних і неформальних груп;
4) рівень правової пропаганди;
5) загальний стан законності, зокрема стан законності у галузі державного управління.
Отже, досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, а й робить свій внесок у розв'язання кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов'язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди, запобіганням і своєчасним розв'язанням соціальних конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод особистості, утвердженням у країні громадянського суспільства і правової держави.

Як відомо, соціалізація - це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей. Проте процес соціалізації студентів-юристів у вищій школі потребує систематичного регулювання.

Професійна соціалізація студентів юридичного профілю — це фактично правова соціолізація. Вона залежить не тільки від знання національних галузей права, а й від рівня оволодіння тими гуманітарними дисциплінами, які формують власне світогляд. Йдеться про філософсько-правові, історико-правові дисципліни та європейське право.

Отже, правова соціалізація юриста, це - віддзеркалення діалектики його становлення як особистості, усвідомлення службового обов'язку, вироблення почуття правової та моральної відповідальності.

Правова соціалізація (професіоналізація) відзначається активним засвоєнням правових норм, розумінням громадянської цінності прав, умінням користуватися правовим інструментарієм у практичній діяльності. Однак сьогодення вимагає від юриста знань не тільки позитивного, а й природного права, творчого поєднання духовних, моральних та

позитивістських норм.

Активна правова соціалізація розпочинається з усвідомлення юристом власного «я», свого місця у соціумі, з оволодіння навичками застосування своїх правових знань на практиці. Цей перший етап правової соціалізації тісно пов'язаний з виконанням службових обов'язків. Службові обов'язки скеровують юриста до конкретизації у використанні засвоєних правових норм, до усвідомлення необхідності і корисності

власних професійних дій. Це формує у нього переконання в цінності права.

Загалом службові обов'язки є головним засобом професіоналізації юриста. Сумлінне виконання ним службових обов'язків виявляється у позитивних діях, спрямованих на охорону прав і свобод громадян. Важливим структурним елементом професійної соціалізації юриста є формування почуття відповідальності. Усвідомлення необхідності

відповідальності за власні вчинки перед державою та суспільством має запобіжне значення, застерігає юриста від застосування необдуманої примусової сили держави, що виявляється у санкціях кримінальних, цивільних, адміністративних та інших норм. Почуття правової та моральної відповідальності — необхідні стимулятори правомірної поведінки юриста.

Отже, почуття правової і моральної відповідальності активізують професійну свідомість правника, скеровують його на свідоме розв'язання суспільних суперечностей, які виникають у його практичній діяльності.

Професійна свідомість юриста, сформована у процесі соціалізації, знаходить вияв також у його пропедевтичній культурно-виховній діяльності. Це торкається загальнокультурного правового виховання громадян, водночас виявляє компетенцію юриста з питань культури тлумачення закону. У рамках юридичної діяльності тлумачення не тільки враховується, а й використовується у діалектиці становлення правника як спеціаліста. Ігнорування результатів тлумачення у правових процесах розглядається як обмеження права на юридичний аналіз справи. Крім цього, знижується можливість здійснити культурно-правове виховання учасників юридичного процесу. Доцільно розглядати правову соціалізацію у культурологічному вимірі. Адже юрист, виконуючи службові обов'язки, органічно поєднує функції знавця букви і духу права, духовно-морального наставника, політолога, психолога-педагога, економіста, актора та ін. Зрозуміло, що це вимагає засвоєння певних видів культур, розкриває творчий потенціал юриста, сприяє його реалізації у суспільстві, підносить рівень та міру включення культур у правове середовище. Але у діяльності юриста існують певні домінанти. Наприклад, як домінуючі виступають використання та застосування правових норм. У таких випадках виявляються специфічні особливості юриста, можливо, й однобічні чи обмежені дії, що свідчать про низький рівень професійної культури. Тому ефективність правової соціалізації юриста як суб'єкта культури передбачає гармонійність, всебічність, тобто наявність максимальної сукупності професійних функцій. Так чи інакше суспільні процеси пов'язані не лише з феноменом права. Тому методологічне значення вміщує розуміння права як загальнокультурного феномена. Зрозуміло, що процес професійної соціалізації складається з певних циклів, етапів, періодів, що залежить, як правило, від життєво-службових ситуацій. Тому ймовірна поява десоціалізації і ресоціалізації.

десоціалізація - втрата індивідом, з яких-небудь причин (наприклад тривала хвороба, відпустка, психічний розлад, ізоляція та інше), соціального досвіду, що відбивається на його життєдіяльності і можливості самореалізації в соціальному середовищі.

Ресоціалізація - це повторна соціалізація, яка відбувається протягом усього життя індивіда. Ресоціалізація здійснюється змінами установок індивіда, цілей, норм і цінностей життя.

Скачать, 144.89kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru
Разработка сайта — Веб студия Адаманов