Категории:

Гуцуляк Олег Борисович

Поиск по сайту:


страница26/53
Дата09.03.2012
Размер9.64 Mb.
ТипМонография
Вождь Пілемен пафлагонянам передував, хоробре серце
Власне праслов'янамипредок-герой був ототожнений з архаїчним індоєвропейським божеством, ім'я якого (на честь посвяти) початково
Володар чамбулі мастон
Чамбулі мастон
Подобный материал:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   53
белгів та свевів виходили із середовища придунайської "материзни" -- італо-венето-ілліро-праслов'янської спільності (архіпелагу "креольських островів"). Свевів Цезар називав "новим полчищем" (nova manus Sueborum) (Caes. BG , І, 37). Вони виступили до Рейну (Rhenus) і навіть перейшли на його правий, галльський берег. Тут частина свевів стала відома як "белги", у кельтському походженні яких сумнівався вже сам Цезар (Caes. BG , ІІ, 4) і який під час війни з ними про існування свевів ще не підозрював (а, отже, коли довідався про останніх, то назвав їх "новим полчищем", бо під "старим полчищем", напевно, розумів саме белгів). Як зазначає Ю. Колосовська, "... деякі особливості життя лугіїв змушують припустити, що лугії, як і свеви, належали до одного і того ж народу, не будучи ні кельтським, ні германським. Можливо, вони були народом слов'янського походження. Якщо гарії, названі Тацітом, належали до племені лугіїв (Germ. 43: 3-4) і якщо вони тотожні гарудам Цезаря, які входили в ополчення царя Аріовіста (Caes. B.G. І, 51), то в цьому вбачається прямий зв'язок народу лугіїв з народом свевів. Як і свеви, лугії входили у культову спільноту, об'єднану шануванням землеробських божеств ... У лугіїв був гай, освячений древнім культом (antiquae religionis lucus ostenditur - Tac. Germ. 43.3). Гай для здійснення таїнств мали марси або марсіани - плем'я свевів. В цьому гаю знаходилося святилище богині Танфани і за її культ відповідало усе плем'я (Tac. Ann. І, 51). Мати-земля Нерта (епонім Норику і, можливо, жіночий еквівалент скандинавсього бога Ньйорда з числа класу богів-ванів, батька Фрейра та Фрейї, -- О.Г.) шанувалася племенем свевів у священному гаю (Tac. Germ. 40.2)". Цікавою в цьому випадку є приказка, засвідчена Географом Баварським стосовно свевів: "Suevi non sunt nati, sed seminati" ("Свеви не народжені, а посіяні").

   Цезар характеризує германців на прикладі свевів (відмінних, як він зазначає, від германців: Таціт пише, що ім'я "свеви" (suebia) є більш вірним та древнім (verum et antiquum nomen), на відміну від недавнього для історика з Риму терміну "Германія" (Germ 2.2-3). Свеви, як розповіли Цезарю, -- єдині з германців, котрі не бояться нікого, крім безсмертних богів (Caes. BG ІV.7)) як войовничих та "рискаючих", то саме так визначають його наступники племена саме венетів (венедів)-праслов'ян. Думається, що навіть ім'я "германці" стосувалося швидше спочатку свевів за іменем їхнього родоначальника (приналежність до "культової" спільноти -- "свободи, яка розумілася як "жертва, принесена із сакральною метою" > "свіжа (нова) кров, віддана богам" > "свіжа (нова) кров, влита в етнос через шлюб та побратимство" > "о-своєний, свій" (*svoboda, де -d-a суфікс у збірному значенні < і.-є. *sue-bh-o "свої, співплемінники", "рід"; пор.: дв.-прус. subs "сам, свій", латин. suus "самому собі приналежний"; нім. Schwab "шваб" < дв.-верх.-нім. sw?b? "вільний"< і.-є. *suo- / *sue- "свій, рідний, лівий (пор. з лівим, північним берегом Дунаю!)" ~ sau- "світити") > "чистий", "білий", "справжній"; сталося це, напевно, внаслідок входження до держави свевів-праслов'ян ще й германців - маркоманів). Спогад про єдність зберегли балканські слов'яни у ритуальному персонажі "Герман" (Джерман), аналога румунського (фракійсько-ілліро-венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян - Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця?), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Тут одразу ж хочеться згадати германського верховного бога (і жертву самому собі) Одіна (гот. woчs "одержимий", "істовий" ~ праслов. *vent-). Аналогічне проголошує, як вище зазначалося, й вішнуїзм: "... Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває і той, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну". І звідси напрошується висновок про те, що й праслов'янський аналог -- король В'ячеслав -- мусів бути такою ж, як Одін і Вішну, жертвою (не дивно, що реального історичного Войцеха наважується принести в жертву його брат -- чеський аналог Святополка Окаянного, куди, до речі, останній і втікає, бо його аналог не те що зазнає якогось поганьблення, а стає королем, тобто його вчинок розцінюється у відповідності з традицією, визнавався ритуально законним; до речі, цей київський князь здійснює жертвопринесення своїм амбіціям саме правителів вятицьких та дотичних земель -- Бориса, Гліба та Святослава).

   К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї праслов'янської спільності, зафіксованого, за Г. Ловм'янським, лише на периферіях Давньої Європи (у зв'язку з розселенням): *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") як спадок від більш давньої (реліктової) індоєвропейської спільності, з чим погоджується А. Брюкнер: "Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)"(Цит. за:). Тим більше, що О.М. Трубачов настоював на тому, що слов'янську культуру слід розглядати як "архаїчний варіант індоєвропейської культури".

   Праслов'яни-"венети" просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти -- на схід, південь та захід. "...Процес цей характерний для всіх індоєвропейських народів того часу, і виключати з нього представників праслов'ян, одного з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав" . Саме тут, між середньою течією Ельби і нижньою Одрою, частина "венетів" змінює протослов'янське самоозначення "венети/венеди/в'ятичі/ветенічі" (*wenHtoi < і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") на праслов'янське "великі/вільци/велети" (*vel-), що зафіксували їх германські сусіди (Oueltai, Wilzi, Wilti, Wiltios, Vulsi, Vuloini, Vilini, Wulzi, Weletabi; Адам Бременський у ХІ ст. зауважував, що племена, які слов'яни називають "вільями", німці називають "лютичами", Leuticii, в той час як біограф Карла Великого Ейнхард говорив, що "вільці" -- це німецька назва слов'ян, які самі себе називають "велетами"; Географ Баварський нараховує у "велунцан" 70 міст, що співставляють із засвідченою у "Великопольській хроніці" XIV ст. назвою міста Воліна в усті Одри Welunecz).

   Лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, праслов'яни самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),-- "слов'яни" -- "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків).

   Зазнавши культурного романського впливу, праслов'яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкльошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (вандали, бургунди та племена союзу лугів -- гарпії, гелізії, маннами та наганарвали; пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав'ї та етулійська на Нижньому Подунав'ї, що походить із пшеворської), відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких -- гірське плем'я котінів -- спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров'я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини -- сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст), на наш погляд, і пов'язаний субетнонім "гуцули": пор. з осетин. "гыццыл чизг" - "дівчинка", де "гыццыл" - "мале/малий", а "чизг" - "дівиця", що у європейських писемних джерелах фігурує власне як "язиг" (етнонім сарматського племені, тісно пов'язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок). Тобто карпатські гуцули -- це "малі язиги" в сенсі того, що залишилися в Карпатах (аналогічно група остготів/остроготів, яка відмовилася від войовничого походу на Захід, у "Готиці" Йордана визначається як "малі готи", Geti Minores) і змішалися з германськими гото-вандальскими племенами, а не вирушили у Європу (з європейських язигів, до речі, походить знаменитий канцлер корони Франції, єпископ Парижа в 867-879 та 883-889 рр. Гоццелін д'Анжу) і потім були амимільовані франками. З часом етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на "готські": got/guth + румунський означений постартикль -ul > gu?ul "розбійник, рекетир"..

   Венети в І ст. до хр.е. в альпійських землях спільно з деякими кельтськими та іллірійськими племенами об'єдналися довкола іллірійського племені нориків, утворивши могутню державу Норик, згадану як прабатьківщина слов'ян у "Повісті временних літ". "... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не серез східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов'янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення...".

   Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Як на нас, саме тут відбулася остаточна кристалізація "креолів" у етнос (усвідомлення "свої" впротивагу "чужим") та формування діалектного членування: празахідні слов'яни -- в Воєводині та Західній Паннонії, прапівденні -- на території теперішньої Словенії, північної Хорватії та північної Сербії, прасхідні -- в Трансільванії та Банаті.

   Норик контролював знамениту "Бурштинову дорогу", що починалася на північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети - венети заснували Венецію та заселили Патавію - Падую та Аквілею), проходила через міста Норика та Паннонії - Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського побережжя та племені естіїв (Таціт, "Германія", 45). Свідчення про останнє наявне вже у Геродота: "... Адже я не вірю в існування ріки, що називається у греків Ерідан, котра впадає у Північне море (звідти, за розповідями, привозять бурштин)" (Геродот, "Історія", 3 : 115). На нижній Віслі у Вроцлаві (Бресляу, Переяслав) було перевалочне торжище. Саме звідти поступав бурштин у міста північної Італії.

   Дуже цікавим явищем цієї "Бурштинової дороги" був культ на ній єгипетської богині Ісіди, який в І ст. хр.е. принесли італійські колоністи - вільновідпущеники, що колонізували Норик та Паннонію. Ісіда ототожнювала із Долею Достатку (Fortuna Abundantia), супутницею Геркулеса, з котрими асоціювалися образи обіцяного Римською імперією "золотого віку". Культ Ісіди тут є тим більш знаменним, що вона є матір'ю не лише Осіріса, але й Міна, бога торгівлі, караванів та торговельного шляху.

   Власне з Паннонії бурштин доставляли римлянам венети (енети), але встановлення в 181 р. до хр.е. римської колонії у венетській Аквілеї та перехід торгівлі бурштином до рук римських купців призвело до втрати зв'язку венетів із Бурштиновим шляхом. Ю. Колосовська звернула увагу на те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже на болгарське та українське "моністо". Щоправда, вона вважає, що це слово занесене у Середнє Подніпров'я з берегів Адріатики, хоча логічніше допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили в якості синоніму до свого слова succinum ("бурштин") ще й венетське glaesum (буквальне значення "жовтий"). Так само італо-сабінське слово rota у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. "рогата".

   Пліній Старший повідомив свого часу, що Нерон відправив спеціальну експедицію за бурштином для прикрашення амфітеатру і на чолі її був прокуратор Клавдій Юліан. Експедиція привезла в Рим величезну кількість бурштину, і найбільший шматок був у 13 римських фунтів (біля 4,257 кг). Солін уточнює, що цей екземпляр подарував Неронові один із царів Германії, а саме -- володар племені свевів Ванній, ставленик Риму та антагоніст язигів-сарматів.

   Якщо з історичним кельто-бритським королем Артуром (VІ ст. н.е.) передання співвідносить події кінця V - початку ІV ст. до н.е., то логічним буде допустити, що схоже явище відбулося з королем венедів В'ячеславом, на якого перенесли уявлення про легендарного короля племені венетів (енетів, ??????? < кельт. uenos "друг", uenja "спорідненість", за О. Шахматовим), що мешкали у альпійських землях, на північному сході сучасної Італії та у Словенії. Венетів вважають носіями археологічної культури Есте, що еволюціонувала з культур полів поховань (ранній період - 950 - 750 рр. до н.е., середній - 750 - 575 рр. до н.е. і пізній - 575 - 183 рр. до н.е.).

   Також венетів (енетів, ?генетів, ???????) згадує у "Ілліаді" (ІІ, 851) Гомер:

  

^ Вождь Пілемен пафлагонянам передував, хоробре серце,

   Який вивів їх із Генет, де стадно живуть дикі мески.

  

   Проте у "Ілліаді" наявне одне неузгодження з персоною Пілемена: у V пісні його вбито, а в ХІІІ пісні він іде за тілом убитого сина, і власне цю суперечність виставляють дослідники як доказ того, що авторами "Ілліади" є декілька осіб. Але легко припустити, що "пілемен" - це не стільки ім'я, а титул володаря Пафлагонії і народу енетів, що населяв цю малоазійську країну (аналогічно до того, як ім'я героїчного короля даків Децебал просто означає "дакський цар", Deci-balus). І мабуть, не лише титул, а явище, характерне для архаїчних королівств, коли система влади опиралася на право володіння землею. Наприклад, на побережжі Екваторіальної Африки у королівствах Лоанго, Каконго, Нгойо вся влада у формі особливого поняття "вене" (з іменем "венет" тут просто збіг!) концентрувалася у верховному правителі: "...Власне інкарнація "Вене" давала необмежену владу над підданими. "Вене" можна зрозуміти як еманацію духів землі, що пішли у землю предків. Земля вважалася неподільною між індивідами, так як її власником виступав весь клан, при ньому не тільки його живі представники, але у першу чергу всі вже померлі члени. Їх представником і виступав "король"...". В іранській зороастрійській системі ця еманація виступає як Амеша Спента ("Безсмертні Святі"), а іпостась її - Хшатра Вайрья ("влада", з відтінком "царство боже") і її носієм вважав себе перський цар Дарій І.

   Після падіння Трої вождь енетів Антенор (ст.-гец. "влада, що залишилася") переселився зі своїм народом у Фракію, а звідти - у країну євганеїв ("благородних") на північному сході від ріки По та північному березі Адріатики, де заснував міста Патавій (сучасна Падуя) та Атеста (сучасна Есте). Тіт Лівій у своїй "Історії" (І 1: 1-3) деталізує це переселення, зазначаючи, що Антенора з немалим числом енетів вигнали заколотники, а об'єднавшись із троянцями, енети прийняли ім'я венетів та заснували нову Трою (тепер , на думку Р. Салінаса Прайса та А. Вучетича, це - с. Гебел, що в долині ріки Неретви, що впадає в Адріатичне море неподалік від міст Дубровник та Спліт).

   У грецькій міфологічній історіографії Антенор був одним з троянських вождів, який схиляв до угоди з ахейцями і навіть зрадив Трою, за що переможці дарували йому життя. Його жоною була жриця Афіни Теано, дочка фракійського царя Кіссея, що робить логічним переселення енетів на чолі з Антенором до Фракії. Синами вождя енетів були Главк ("Блакитний") та Гелікаон ("Вербовий") (Аполлодор, "Бібліотека", У 21; Павзаній, "Опис Еллади", Х 26: 8). З іменем першого сина перегукується латин. venetus "блакитний", venetum "синява" , а також з назвою партії veneti ("блакитні") у римських цирково-гладіаторських іграх.Також сином Антенора та Теано був Акамант ("Невтомний"), вождь дарданців у Троянській війні, який загинув від руки Меріона, крітського лучника.

   Коли в Італію прибуває Еней, венети, за Вергілієм, на чолі зі своїм царем Купавоном, сином Кікна ("Лебедем") стають його союзниками. Кікн начебто був сином бога Аполлона та німфи Фірії (Тірії, Гірії).

   Батько Діомеда Тідей - це ніхто інший як кельтський генеалогічний предок Діт . Купавон же явно символізує протослов'ян - він близький міфічному Купалі, чужому як грецькому, так і тірренському (етруському) середовищу, але побутуючому у іллірійців та пізніше у слов'ян .

   Страбон у "Географії" (ХІІ, 3,8) на рядки Геродота про енетів зауважив, що у його часи у Пафлагонії (Мала Азія) ніяких енетів вже не залишилося, але все одно старогрецький письменник Зенодот був переконаний у достовірності слів Гомера і вважав, що поет мав на увазі не народ, а місто Енети, пізніше відоме як Амсіла. Інші стверджували, що енети були одним з найсильніших пафлагонських племен (Полемон Періегет, "Фрагменти", 22), які мешкали по сусідству з Каппадокією. Втративши свого вождя під час Троянської війни, вони перебралися у Фракію і зрештою заселили спершу північ Македонії (Herod, I, 196), а потім -- Енетику, тобто Адріатичну Венетію (Herod., V:9; Strabo, IV, 4,1; V, 1,4-5; Polib., II:17; Plin., NH, XXXVII:43), а інший клан енетів (Auendeatai) заснував у землі ілірійських іаподів місто Houendo (Strabo, IV, 6,21; VII, 5,4; Appian. Illyr., IV, 16-18).

   Земля анатолійських енетів була розташована в Каппадокії, на правобережжі ріки Галіс (лазо-мегрел. "галі" -- "ріка"), що в ті часи називалася Marašanta- (сучасна р. Кизил-Ірмак), а в області фракійського начебто племені агафірсів (агатірсів) текла річа Маріс (тепер Муреш або Марош ~ кельт. mar- "великий": галл. антропоніми Nertomarus "сильно-великий", Segoaros "переможно-великий", Catumarus "битво-великий" ~ етрус.-італ. Marens/Mars). Вважається, що останній гідронім було занесено з Анатолії. Агатірси начебто були нащадками кіммерійців (Агатірс -- брат Скіфа та Гелона, за Геродотовою генеалогічною легендою), котрі, до речі, теж здійснили свого часу військову експедицію у Північну Анатолію і, зокрема, у Пафлагонію (і чи не шукали вони там своєї прабатьківщини?). Х. Коте припускав, що агатірси тільки у культурному стосунку були близькі фріго-фракійцям, а генетично -- споріднені зі своїми східними сусідами сколотами (скіфами).

   Власне на р. Галіс і осіли кіммерійці внаслідок свого виходу із степів України, будучи витіснені скіфами. Нову їхню землю ассірійці називали Гімірі, а вірмени -- Гамірк. Їх взяв під покровительство мідійський цар Аліат (Геродот, І,73,74). За мирним договором (28 травня 585 р. до н.е.) скіфські землі на схід від р. Галіс перейшли мідянам (Геродот, І,72) і скіфи на чолі зі Спаргапіфом змушені були повернутися в Північне Причорномор'я, де прийняли собі імя "царських скіфів" (і в 514 р. до н.е. виграти війну з Дарієм), а кіммерійці -- на Балканський півострів, будучи пізніше вигнані Аліатом (Геродот, І,16).

   Вірогідно, що спільно з анатолійськими племенами якась частина енетів рушила не на північний захід, у Адріатику та Нижню Саксонію (а звідти -- на схід, асимілювавши пшеворську культуру), а на північний схід, у Північне Причорномор'я, де й стали предками наступних кіммерійців. Адже Тіт Лівій (І 1:1-3) згадав про розкол у общині венетів Пафлагонії. Наші венети причорноморських степів України -- це т.зв. скіфи-"георгої" (ст.-грец. "землероби"?) (Геродот, ІV, 18, 53), що, як довів В.І. Абаєв, є зіпсутою греками назвою мешканців даної місцевості, які самі себе називали gauvarg? - "розводячі худобу" або "шануючі худобу", тобто етнонім не містить жодної вказівки на землеробство, а навпаки. Щоправда, мешкали георгої на Лівобережжі Дніпра на північ від країни "Гілея" ("Лісиста"). Але вже правобережні елліни Гіпанісу (Бугу) називали георгоїв борисфенітами - "подніпрянами". Можливо, що це ім'я означає не стільки місце замешкання по Дніпру (Борисфену, Бористену), а певну приналежність скіфів-георгоїв до торговищ на Борисфені, адже Геродот одразу ж після повідомлення про назву георгоїв борисфенітами зазначає, що греків Гіпанісу (Побужжя) іменують ольвіополітами, тобто причетними до полісу Ольвія. Також Х. Коте зіставив сусідніх і споріднених борисфенітам-георгоям агатірсів із авхатами (aga / aucha + tai) та скіфами-аротерами ("орачами"?). Начебто останній етнонім (????????) -- це зіпсута греками Північного Причорномор'я назва агатірсів даної місцевості, та що цілком вірогідно, що у комплекс причин цієї помилки в історіографії входив побут самих агатірсів, схожий на побут наступних ногайців-орачів, які, будучи кочівниками, зоравши поля і засіявши злаки, відкочовували слідом за худобою, щоб повернуися назад, коли зійде урожай. На думку Х. Коте, етнонім агатірси означає "великі вовкодави", хоча можливе й тлумачення О.М. Трубачова як "прагнучі яскравого (металу); жадаючі золота" (маючи на увазі священні золоті генеалогічні реліквії, про що оповідав Геродот у генеалогічній легенді скіфів).

   На нашу думку, можна припустити й наступні тлумачення: 1) від урумського (діал. грецьк. Пн. Причорномор'я) "ягъя" - "берег", тобто агатірси - жителі побережжя Тіраса (Дністра); 2) дв.-верх.-нім. iga "тис" , тобто жителі басейну рік Тиса та Тірас; 3) санскр. aga - "нерухомі", тобто "осілі на берегах Тіраса". Компонент "ага-" ми зустрічаємо у назві Дністра "Агалінг" у Пентінгерових таблицях, але пояснюємо його на основі старо-грецької мови: ????? "вождь" + ???? (lynx) "рись" або ????? "вербова віть" (Агіолігос, ????????? = "Святовіт"?).

   У зв'язку з останнім цікавим для нас є свідчення Ібн-Фадлана: "... І від краю нігтів декого із русів до шиї є зібрання дерев, зображень і тому подібне", тобто мова йде про татуювання на тілі. Це спонукає згадати свідчення Геродота, що агатірси люблять наносити на тіло густе татуювання, і що саме татуювання, його густота та щільність малюнку говорять про знатність, священність. Крім того, агатірси фарбували (picti) у синій (??????) колір волосся, що, можливо, є спадком праіндоєвропейської давнини (і.-є. *?oer "темний колір" > перс. xval ( < *suer-d- "кіптява"), согд. хwrn- "колір", "барва" , дв.-інд. varna "колір" (> "каста, ранг"), авест. ?ar?nah "фарн", осетин.дігор. xo?run "розфарбовувати", xo?rФn "колір", дв.-іран. *hv?ra; латин. sord?s"бруд"; гот. swarts "чорний колір", дв.-англ. sweart, дв.-верх.-нім. swarz , нім. schwarz "чорний"; дв.-ірланд. sorb "бруд", а також: і.-є. *mel- : ст.-грец. ????? , латськ. melns "чорний", литов. melsvas "синюватий", латин. mulleus "червонуватий"; герм. *m?l-a-n "пляма, знак, прикмета": гот. m?la "знаки", дв.-ісл. m?l "прикмета", дв.-англ.mФl, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. m?l "крапка, пляма" ~індуїстське "тілак"), адже у індоаріїв синій колір зберігся на означення варни шудр , до якої в давнину входили всі землероби (пор.: брахмани - білий, кшатрії - червоний, вайші - жовтий). "Артхашастра" засвідчила також традицію, за якою необроблені або закинуті землі заселялися спершу землеробами - шудрами (s?drakarsaka, де karsaka - "землероб"). Це не дивно, адже в умовах колонізації на новому місці слід було спільно будувати укріплене поселення, освоювати земельні угіддя, налагоджувати стосунки з тубільцями тощо. Це призводило до витіснення на другий план станових норм, відокремленості, що існували на батьківщині між різними родами та професіями. Тому не дивно, що пізніші прибульці з арійського світу на нові землі, виявивши таке неприпустиме змішання у нормальних умовах, цуралися першопроходців, оголошували їх "недоторканими", а себе -- "благородними" (в індоіран arya, а їх земля -- Airyanam; ірланд. aire "вождь", "знать", boaire -- "власник великої рогатої худоби", airig "вільні, котрі мають право обирати князя", Eire -- "країна благородних"; хетт. ara -- "вільний"; дв.-сканд. arjoster, дв.-сакс. ir -- "знать", дв.-сакс. Irminsul -- "дерево-ідол родоначальника саксів Ірміна", irmintheod -- "людство" < "арійський народ"; ст.-грец. aristos -- "кращий", звідки "аристократія" -- "влада кращих"). Не дивно, що Ашвіни як покровителі переселенців та мандрівників розглядаються "Махабхаратою" як шудри серед богів (Марути -- як вайші, Адіті -- як кшатрії, Ангіраси -- як брахмани).

   Єдиний порятунок "недоторканих" останніх був у новому переселенні у нові, неосвоєні землі. Цілком можливо, що такі "сині"-агатірси (аротери) після Троянської війни перейшли з Анатолії на Балкани, освоюючи нові шляхи: нім. Bahn "шлях, дорога", укр. багно "болото, топь" < "торфяне болото" < "місцевість, звільнена від рослинності та дерев внаслідок розкладеного багаття", дв.-ісланд. sorb/sorp "бруд" > сорби, серби "першопроходці; колоністи" (пор.: "... з англ. man "чоловік" можна співставити також црк.-слов. тимено "рідка грязюка" (рус. тина) , грец. ?????? "земля" (пор.: дв. - інд. pu-man "людина", латин. puer, pubes), чеськ. kmnem "плем'я, стовбур роду", пор.: ірланд. cnaim "нога, ляжка", лтськ. nams "дім" (букв. "те, що опалюється", типологічно пор. дв.-рус. племя, але пламя), латин. mensis, англ. moon (типологічно пор. латин. luna < lux), ірланд. men "пилюка", mionn "клятва", бретон. mon "навоз" < "вогонь", укр. мну, словен. monem "терти", ірланд. men "мука", дв.-інд. carmamna "дубильник, кожум'яка", прус. mynix "дубильник"..." ; а також: латин. via "шлях, дорога", дв.-інд. v?ti "переслідує", дв.-англ. wœПan "бродить", wœdl "бідний" та дв.-англ. widl "бруд", дв.-верх.-нім. widillo "немічний; слабкий", ірланд. fiothal "карлик", дв. - інд. vetala "демон", "житель кладовищ", латин. vatius "кривий", дв.-верх.-нім. wadal "те, що хвилюється", "непостійний", сер.-верх.-нім. wadel, wedel "хвилювання", wadalari "волоцюга", дв.-інд. daridra- "волоцюга" > "бідний"; чеськ. chudy "бідний", укр. худий < дв.-інд. ksud "порушувати (норми соціуму), бити, ламати (соціальні установи), rsudra "маленький", санскр. Г?drА "шудра, людина з найнижчої касти, створена з пилюки (!) стоп Пуруші").

   Тут явно напрошується зауваження О.М. Трубачова, що прабатьківщина слов'ян на Середньому Дунаї пов'язана з "болотом" (озеро Балатон і місто Блатьнъ градъ біля Малого Балатона, а також пор. слов. "болото" з фракійською глосою pala "болото, трясовина", латин. palus "озеро"; сам топонім Паннонія теж трактується як "болотяна": фрак. pani, прус. pannean "болото", гот. fan "намул"), над чим, на нашу думку, і іронізує (!) Іордан: "У них болота і ліси замість міст". Окрім того, власне незрозумілого походження давньо-грецьке "варвар" (barbaros) може мати задовільне пояснення саме як жителя Іллірії: іллір. barbis "болото" (у топонімі Metubarbis "Міжболоття"), якому тотожні санскр. barburam "вода", грец. borboros "слиз", албан. berrak "болотистий грунт".

   Підтверджують даний факт виходу протослов'ян "з півдня" (за літописною традицією, з берегів Дунаю) і виявлені В.В. Івановим вищезгадані зв'язки слов'янських мов із давніми анатолійськими та палеобалканськими мовами, що дозволяє говорити про початкове південніше місцезародження слов'янської мови (та етносу) у системі індоєвропейських мов. Можливо, що енети(-генети) представляли собою етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою (за деякими версіями, "сатемних ієрогліфічних хеттів", на відміну від "кентумних клинописних хеттів") та прототохарами, та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх (вже до середини ІІІ тис. до н.е. стосуються окремі ізоглоси, що об'єднюють праслов'янський діалект індо-європейської мови з північно- або східно анатолійським (хеттським), з одного боку, і балто-словянський як групу діалектів з південно- або західно- анатолійським (лувійським), з другого боку, і до останньої входив і пратохарський діалект). У свою чергу хетто-лувійська індоєвропейська спільність в Анатолії зазнала значного впливу від представників тубільного населення (хаттів-протоабхазів), що належало до північнокавказької мовної сім'ї (якщо хетти, палайці та тохари належали до групи мов centum, то енети та лувійці -- до групи мов satem). До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називали "місіями", musai. Відповідно греки знали їх як moisoi, а римляни -- moesi, або mysas gentes, від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія (Moesia), згодом розділена на Верхню та Нижню. Відповідно фракійці Анатолії називалися фрігійцям або брігами, а самоназвою їх було mysi, mysoi. Колізії довкола етноніму місії на Балканах та Анатолії присвячене спеціальне розмірковування Страбона (VII, 3,2; 10). Назва "місії", з причин явища "архаїзації" етносів в писемних джерелах, навіть починається стосуватися слов'ян. Зокрема, "Житіє св. Климента" ХІІІ ст. говорить, що "... мизи європейські" будучи вигнані Александром Македонським на північ вернулися і заняли усі Балкани" (Цит. за:). Також Козьма Празький (ХІІІ ст.) інтерпретує "мізів" як чеське плем'я "мужів", що в давнину мешкало у Дакії.

   У передньоазіатській традиції місії відомі як "західні мушки", на відміну від "східних мушків"-правірмен (грузини вірмен досі називають "мекхи"), з якими спільно переселилися з Балкан в Анатолію в кінці ХІІІ-початку ХІІ ст. до н.е. та розгромили, відповідно індоєвропейські хеттські та лувійські царства та могутню державу Урарту. Саме асиміляція урартів правірменами і спричинила досить оригінальну антропологічну конфігурацію сучасних вірмен. У Біблійній традиції як мушки-фрігійці та правірмени взагалі, так і федерація табальських племен фрігійців Гордія-Куртіса відомі як народи мосх і тувал, а також як "бен-Тогарма", що відповідає у середньовічній вірменській традиції "Дому Торгома". Титул Гордія досить дивний -- "відомий на Заході і на Сході цар", його місто Атуна в історичній традиції саме відоме як "місто Гордія" -- західноанатолійський Гордіон, де знаходився знаменитий "гордієв вузол", а сам він -- син царя Атуни Аш-Хіту/Уш-Хіті та батько не менш знаменитого Міти-Мідаса. Також Гордій -- васал Ассірії і ассірійська традиція називає його "Гурді з Кулуммана", і саме йому ассірійці віддали свого часу під управління всі інші ліквідовані анатолійські царства -- Шінухту, Куе, Хілакку, Мелід та у васальну залежність -- Біт-Буруташ і Тувана. Він переселяє їх населення у своє царство і формує з них "єдину фрігійську націю", а на спустошені землі поселяються "східні мушки"-правірмени. В 705 р. до н.е. Гордій повстає проти Ассірії, що змушує самого Саргона ІІ йти походом у далекий Табал і безславно загинути (труп так і не було знайдено) під копитами кіммерійської кінноти, завбачливо закликаної на нові землі фрігійцями (а тому подальші інтерполяції про те, що кіммерійці "втікали від скіфів", власне породжені спекуляціями наступних поколінь істориків).

   До анатолійської Місії (Mysia) як складова частина входила й область Трої - Троада та плем'я іллірійців -- дардани (вождем яких під Троєю був Акамант, син енетського правителя Антенора). Пізніші історики фіксують дардан на Балканах (від Адріатики до Дунаю) поряд з іншими іллірійськими племенами як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки. Деякі з племен іллірійців -- япіги, мессапи -- населяли Апеннінський п-ів. Мовними нащадками іллірійців вважаються албанці. Відповідно іллірійську, фракійську та дакську мови відносять до палеобалканських мов. М. Грушевський зазначав: "...Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили, що вони були переходним огнивом між групою слов'янською, грецькою й іранською". Наприклад, станом на ІІ тис. до н.е. фракійці в Європі саме розселені були наступним чином: на півночі та сході Балкан -- фракійці та даки, у Македонії мешкали македонці, фрігійці та протовірмени, на півдні Балкан -- пеласги, на заході і північному заході (Албанія та Епір) -- іллірійці та мессапи, а ось на південь від Македонії та острови -- "піратські" грецькі племена. Племена останніх (іонійці та еолійці) конкурували з фракійськими (пелазги, карійці, фрігійці та дарданці) щодо освоєння земель в Західній Малій Азії.

   Крім того, дивним чином слов'янський теонім Сварога, який є богом ковальства (ототожнюється літописцем із Гефестом), виявляється тотожним не тільки санскритському svarha "небо", але й фракійсько-фрагійському лексичному колові: "... surgastoy - родов.відм. однини теоніма, пор. фрак. Surgasteus, віфін. Zeus Syrgastes. Даний теонім, очевидно, запозичений в лід(ійському). Srkastus ... surgasto -- співвідноситься із незасвідченим дієсловом surgadyo і походить далі з і.-є. suergh- "піклуватися"...". Але він також означає "хвилюватися, переживати, бути хворим", що зближує його з вищезгаданим пра-нах.-дагест. sw?rHo "старий". А отже, Сварог -- це "старий бог", deus otius, "бог, який віддалився", аналог оскоплених Урана чи Кроноса, (і міг бути запозиченим саме з однієї з алародійних мов, до яких належать сх.-півн.-кавказькі, хурритська, урартська та етивська), для праслов'ян -- Сварог лишень батько Сонця-царя Дажьбога. У кіммерійсько-анатолійських переданнях останній міг бути лише казковим богатирем, а з частиною кіммерійців, які прийняли участь у формуванні кельтського гальштату, трансформувався у бога-героя Дагду, у германському середовищі -- в тотемічний персонаж (дв.-верх.-нім. *daho > латин. taxo, -nis "борсук" ~ латин. taxus "тис (тисове дерево як Іггдрасіль-кінь бога Одіна)"), у скіфському середовищі -- в бога коней Тагімасада (тут наявний іранський компонент "-мазда", як от у теонімі Ахура-Мазда ~ дв.-інд. adhi-deva "вищий бог", adhica "верховний володар", епітет Шіви з тризубцем-"шріватса", "знаком тільця", з яким, до речі, зображався й верховний бог ассірійців Мардук), ототожненого Геродотом з еллінським Посейдоном. Останній є, в дійсності не стільки бог вод, а, за В. Топоровим, "Супруг Землі" -- poteidavon, що тотожний як ведичному змію Ахі-Будхня, з якого й виростає Світове Дерево, так і слов'янському змію Бадняку, котрий обвився довкола Горюч-Алатир-Каменю, що захований у коріннях Світового Дерева. Останнє росте на Кіян-морі і на ньому орел звив багате гніздо із срубла, золота, перлин, коштовностей і вивів дітей. Коли ж буря вирвала з коренем дерево і втопила гніздо та дітей орла, то він не зміг винести горя, кинувся у низ і розбився об "білгорюч камінь" або хоче це зробити, але сокіл відраджує, і радить полетіти далеко і відшукати "прекрасне нове життя".

   ^ Власне праслов'янамипредок-герой був ототожнений з архаїчним індоєвропейським божеством, ім'я якого (на честь посвяти) початково герой і носив.

   Сам же епічний і історичний герой цілком встановлений. Той факт, що у грецькій (у переданні іншомовних слів) та анатолійських мовах було характерне асимілятивне чергування звуків d//l (т.зв. "південносхідноіранське", притаманне пушту, бактрійській і скіфській мові, але невідоме у сарматській), дає нам підстави до вбачання в прообразі Дагди-Дажьбога кіммерійського царя-героя Лігдаміса, ім'я якого ассірійські джерела більш правильно передають як Dug-dam-me-i (Дугдамме; факт тяжіння "кіммерійського світу" до індоарійського відобразився і тут, адже саме останні фіксують -l- там, де в іранських оригіналах - -d-: дв.-інд. Bahlika, авест. Baxdika "Бактрія", дв.-інд. lipi < західно-іран. dipi тощо). Саме Лігдаміс знаменитий тим, що наказав розграбувати та спалити храм Артеміди в Ефесі (640-рр. до н.е.), в 660 р. до н.е. він розгромив Лідійське царство, штурмом взяв його столицю Сарди та вбив царя Гіга. В 653 р. до н.е. Лігдаміс загинув в Кілікії в битві з царем скіфів Мадієм. Ім'я Лігдаміс, вивченню якого присвячена спеціальна праця С. Тохтасьєва, стало династичним серед правителів Галікарнасу та популярним серед автохтонних жителів Карії та емігрантів з неї (тут додамо, що античність -- "Палатинська Антологія", Діодор Сицилійський та Валерій Марціал -- знає слово lygdos на означення білого мінералу або сорту мармуру). Крім того, як вже на нашу думку, теж саме ім'я могли носити як мідійський родоначальник царської династії Дейок, так і ассірійський намісник у Манні Dai(a)ukku, який був усунутий від влади в 715 р. до н.е. Щодо мідійського Дейока (700-678 рр. до н.е.), сучасника батька Лігдаміса кіммерійського царя Теушпи (який міг одружитися на союзній мідійській принцесі і назвати на честь тестя сина; був розбитий ассірійським царем Асархаддоном в 679 р. до н.е.), то він виступає, у порівнянні з іншими історичними царями Мідії, як ідеальний, мудрий правитель, характерний для епічної іранської традиції, будівничий столиці Екбатани, що дає підстави вченим вбачати у ньому, у порівнянні з іншими історичними царями, "епонімного царя", аналогічно до генеалогічного родоначальника, і внесений був Геродотом у перелік мідійських царів (Дейокідів), як зазначає І. Медведська, саме для узгодження хронології, якою він керувався (150 років правління царів). Крім того, в самій назві країни Каппадокія цілком може міститися й корінь кіммерійського імені "Дейок".

   Продовжуючи досліджувати проблему енетів/генетів, зауважимо, що власне вождем пафлагонців (яких, до речі, в Римі прозивали "тібіями"-"флейтистами, свистунами") з Генетики є Пілемен (??????????). Етимологія імені наштовхує нас на архетип *bala-gwhamo > шумер. GIŠ.BILGA.MEŠ "Більгамес" (>Гільгамеш)", хуррит. dbil.ga.miš, хетт. GIŠ.GIM.MAŠ, що у греків набуло вигляду ????? "великий", "довгий", "голосний, сильний", а у пафлагонців-енетів могло набути ?????? та означати те ж саме, що й словянське "Вяче-" (у імені "В'ячеслав") - "більше" (праслов. *v?tj, сербохорв. Ве?и, польск. wi?ej "більший, великий" < і.-є. *(?)ueg-/aug- "збільшуватися, набирати силу" > герм. *wahs(-an/jan-) "рости" > англ. wax "збільшуватися", дв.-англ. weaxan, нім. wachsen "рости", дв.-ісл. vaxa, гот. wahsjan "збільшуватися, рости" ~ грец. aexein < *aFex "рости", латин. augere "збільшуватися" > Август), семітське Йосиф (Yosseph "збільшувати") та ведичне Васіштха ("Превосходнейший", "найбагатший") як назва однієї із семи традиційних головних екзогамних брахманських груп -- домашніх жерців-пурохітів Сонячної династії (тут напрошується кельтський еквівалент: ірл. Ard-Ri "високий, верховний король" > Артур, ім'я якого пояснене римлянами як "страшний медвідь" ~ малоазійсько-галатська Артеміда, символом якої була ведмедиця). Саме Васіштха, начебто, був зачатий від двох богів -- Мітри і Варуни і народився "з думок" апсари (водяної богині) Урваші (пор. з народженням із голови іншої діви-войовниці -- Афіни, яка у північнонордичній традиції є еквівалентом Одіну, маючому стосунок до "голови мудрості" Міміра). Васіштха -- автор сьомої "мандали" "Рігведи", ідеал брахмана, власник "корови бажань", друг богів і щонайперше -- Варуни, який показує йому зміну дня і ночі, бере його на свій корабель (пор. з мандрами Гільгамеша на кораблі та спробою змагання зі сном). На іранському грунті, як на нас, вже наявне переосмислення антропоніму у напрямку до загальноіран. *winda "той, який перебуває, набуває": дв.-перс. Vinda-farnah "Набуваючий фарн" = грец. ??????????, Інтаферн (як правильна форма наведеного Геродотом та Арріаном імені Іданфірс / Індатірс, хоча можливе й *vidamtrsu- "прагнучий до ведунства, всевідання" на основі дв.-інд. veda "знання, пізнання"). Цікавим також є факт, що початкове ім'я біблійного Авраама є Аврам ("отець високий"), син Фарри з месопотамського міста Ур.

   Надалі слов'янське плем'я в'ятичів у хазарських та арабських джерелах засвідчене як "вантіт". Дослідник В. Щербаков пише: "... у ХІ столітті ... відбулися походи Володимира Мономаха ... на Ходоту, володаря землі Вантіт, і на сина його. Головним містом "вантіт" - ванів був тоді Хордаб (Корьдно у руських джерелах, можливо, Корьден [пор.: Гордієни - місто Ванського царства, у якому цар Руса І встановив пам'ятну стелу на честь перемог над Ассірією, -- О.Г.]). Держава Вантіт була приєднана до Русі. Вона розташовувалася у ті часи на берегах Оки і у верхів'ях Дону ... ванів потіснили на північ в епоху великого переселення народів... Адже власне в'ятичі "сиділи" на Оці і верхньому Доні ... Вани - це "вентичі", венети, венеди і, зрештою, в'ятичі - так це ім'я змінювалося за віки" .

   Отже, відбулося перенесення уявлень про короля доби переселень народів Європи (Venceslas), внаслідок чого у "Літописі Руськім" постала легенда про відселення в'ятичів (venti?i, v?nti?i) "від ляхів" на чолі з вождем Вятком (Ventko), котрий, отже, виводив свій рід від енетських королів і носив той же титул "венетський" ("венети" -- "піддані венета", тобто короля, де в титулі "венет" вбачаємо і корінь u?-: "вождь, вести, воєвода"). Аналогічно, вважає О. Трубачов, ім'я готського короля Вінітарія -- Vinitharius -- є саме прізвиськом, епітетом. Йордан сам зазначає, що це слово означає "переможець венетів" ("Діяння готів", XIV, 79), де правильно відображається догерманське *uenetes готським *winith-, а другий компонент імені arjan означає "орати" (пор. з літописним: "Романе, Романе, худим живеши, литвою ореши"). А сам Вінітарій, проте, мав справу не з венетами, а з антами ІV ст., а з венетами (венедами) сусідував у низинах Вісли.

   Сам етнонім енети (генети, венети) міг походити від північноанатолійського слова, як аналогічно походить іншомовне слово у старогрецькій мові -- ????? "блиск, краса, слава", "волога", відоме також латинянам як h?nos "честь, почесть", "достойність" (потрапивши від етрусків), а саме -- з хаттскої (до-індоєвропейської, протоабхазької) мови Анатолії: hun- "великий".

   З причини того, що на ранній стадії розвитку для всіх мов характерне значне нерозчленування понять, В.П. Кобичев, вказуючи на нерозчленованість у старогрецькій мові понять "мова" і "народ", виявляє таку ж нерозчленованість у слов'янській лексемі "слово": "...Дійсно, у сербохорватській мові слово поряд з іншими має значення "річ, буква" (пор.: гот. mathl "місце зібрання" > "ринок" > mathlein "річ", "мова" > mathlajan "говорити" ~ укр. "мотлох", "мотлошити" ("перебирати" > "пербирати чиїсь якості, обговорювати когось, щось" > "говорити", "базікати"); грец. homilia "зібрання віруючих" > "промова єпископа", -- О.Г.), а дієслово словити - "носитися слухові". У чеській мові похідні від лексеми слово дієслова sluti, slovu, sluyu рівнозначні нашим дієсловам "слити, називатися, бути відомим". У словнику російської мови С.І. Ожегова слово пояснено як "речь, способность говорить..." ... Додавши до основи слов суфікс прикметника ен або енин , у повній відповідності із граматикою слов'янських мов отримуємо словен (пізніше словенин, словянин) - дослівно "мовлячий, розуміючий (дану мову)".

   У зв'язку з цим північноанатолійське "генети"- "слав'яни" (пор.: дв.-інд. sravah "слово" і ?rАvas "слава") теж виявляє аналогічну нерозчленованість: хатт. hu- "говорити" (пор.: заг.-єніс. qДG "слово" > кет. qa', заг.-тібето-бірм. ка- "слово", "річ", шумер. ка "рот", "слово"), що запозичене семітами (дв.-євр. gao "ревіти, вити", "тваринний рик як протилежність людській мові") та індоєвропейцями: *ghu- "звучати" > *gu- ( де ou // u) (наприклад, ст.-слов. говоръ "шум" > "звуки мови"; дв.-інд. ghuka "сова"; ст.-грец. gСos "плач"; нім.діал. gauzen "тявкати", польск. gwar "шум", "говір") та *guou "те, що видає звук" > "бик" (ірл. gС, латськ. guovs, вірм. kov, ст.-грец. ????, латин. bos, bovis, сербохорв. говедо, укр. говядина) тощо.

   Спершу германці переклали етнонім венетів (генетів, енетів) буквально як "ставани" (????????): заг.-герм. steЧn-? "голос", гот. stibna, дв.-англ. stefn, stemn, дв.-сакс. stemna, stemma, дв.-верх.-нім. stimna, stimma "голос(ні)", але згодом відмовилися від цього терміну, для того, щоб передати "мовну гру" у нерозчленованість , переклавши "венети" - "словени", "слав'яни", "скотарі-номади" фактами своєї мови як "роси" (росомони; дв.-ісл. hrСs "слава", дв.-верх.-нім. hr?d, hruod "слава" та нім. das Ross , голл. het Ros "кінь"), що наштовхує на згадку про дв.-інд. "го-вінда" - "пастух" (букв. "поводир корів") - епітет бога Вішну. Це знаходить підтвердження в тому, що у венетів Апенін існував, за Страбоном, особливий культ коня, якого у жертву приносили божественному герою Діомедові (див.: ). Аналогічний обряд існував, за Тацітом, у германців, що, на думку С. Зоговича, свідчить про співпадіння даної міфологеми у всіх індоєвропейців.

   Проте Діомед є власне ворогом троянської коаліції, а отже - і венетів-пафлагонців, але тут переважає мотив викрадення Діомедом коней у Реса ("мова, мовлення, річ"), фракійського володаря, та те, що Діомед став засновником ряду міст у Італії (в Апулії). Проте існувало уявлення і про фракійського царя Діомеда, який теж володів кіньми і які відібрав у нього Геракл на прохання Еврістея. До того ж родовід першого Діомеда чітко виводиться від предка Антенора, як ми знаємо, вождя пафлагонців - енетів.

   Як зауважувалося вище, пафлагонські енети(-генети) представляли собою скотарський етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою та прототохарами, та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх. До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називали "місіями", musai (фракійці Анатолії, відповідно, називали себе фрігійцями або бригами, а в "Рігведі" виступають як "бхрігу", що славилися як творці колісниці бога Індри; тут присутній і.-є. *bhergh- "високий; гора" ~ кельт. briga "підвищення, пагорб"), від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія. Як на нашу думку, ця самоназва (місії, Мізія) споріднена етимологічно з хетт. mekis "великий, багато", що цілком узгоджується і з епонімним індо-європейським персонажем з іменем на значення "великий, більший" (в сенсі анатолійських зв'язків етрусків йому може бути тотожний міфічний володар етруського міста Цере, тиран, який вимагав принесення собі, а не богам, перших плодів нового урожаю).

  

  

  

  

ГЕР-ОГЛИ --

^ ВОЛОДАР ЧАМБУЛІ МАСТОН

   У один семантичний ряд з вищезгаданим народженим у померлої Настасі "золотосяючим дитям (або "золотосяючими близнюками)" Кощеєм та ведично-буддиським божеством Кшітігарбха ("Лоно землі") пов'язується нами тюркський міфо-епічний герой іранського походження Гер-огли ("син могили") чи Кер-оглу ("син сліпого"), народжений у могилі (пор. перший компонент імені з вищезгаданим іменем Керсаспа). Його батько конюх був осліплений ворогом і за це герой мстить.

   Кер-огли -- воїн, чарівник, співець, поет і музикант. Справжнє його ім'я -- Равшан, належав він до племені теке (текінців) з Північного Хорасану. Він -- представник династії ханів Мевру (Морі), його дід -- Тулібай-сінчі (або Джігалі-бек чи Чагалібек), син хана Кавушті, був взятий у полон Оділ-ханом (у туркменській версії -- османом Хункаром) та одружений на принцесі Бібі-Ойші. Їх син, який і є батьком Горгулі (Кер-оглу), називається теж Равшан (варіант: Адібек, Майтар) і свого часу був взятий у полон Шахдар-ханом, царем Зангара з країни кизилбашів (персів-шиїтів). Тут він зустрічається з текінською принцесою Бібі-Хілал. Змушений втікати від правителя, Равшан залишає свою вагітну дружину, яка перед пологами помирає. Її слуга пастух Рустам викопує їй могилу, де в неї народжується син. Немовля вигодовує кобилиця. Підрісши, Гер-огли під час гри побив сина знатного вельможі, через що йому загрожує кара від царя. Тут розкривається таємниця походження Горогли і хлопчику вдається втекти за допомогою Рустама до батька в Євмут на березі Хорасанського озера, де його вихователем стає дядько по матері купець Ахмед-бек (або Боз-оглан). З часом, після смерті брата останнього, Урай-хана, сина Одил-хана, народ обирає правителем саме Горогли, а не Ахмед-бека (Ахмед-сардара). Це породжує між ними ворожнечу. Даний переказ про Горогли повністю ідентичний переказові про дитинство засновника імперії Ахеменідів Кіра Великого в переказі Геродота (порівняймо ім'я Кір з першою частиною імені середньоазійського героя Кер-оглу).

   Кер-оглу, або Гургулі (у іраномовних таджиків), стає засновником і царем країни ^ ЧАМБУЛІ МАСТОН (тадж. "Чамбулі щаслива"; азерб. Ченлі-бел, Шамлі-біл, Шамбіл, Чандибіль, туркм. Чардагли-Чандибел, Чанглібель; узб. Чамбіль, що перекладається як "сосновий перевал"), тобто Шамбхали (Шамбали). В османській версії його країна називається "ліс Саганлу", а столиця - "Керогли каласі". У Грузії іменем Кер-огли названі стародавні фортеці, як от, наприклад, біля Коджорі неподалік від Тбілісі. М. Аджі (Аджієв) виправляє назву по-тюркськи як Шамбкала -- "сяюча фортеця", яка "... була у горах Алтаю, де сім сніжних вершин і де зберігається божественний залізний хрест -- світова ваджра". Є. Парнов, проте, вважає, що назва країни належить до гімалайського культурного кола: "... Шамбала! Загадкова назва. А що, якщо це Чампала? Перевал Майтрейї, бо ла -- перевал, а Чампою, королем улюбленим, називають у Гімалаях грядучого вчителя віри (якої -- буддизму, індуїзму ? -- О.Г.). Якщо це дійсно так, то Шамбала не більше ніж наочний символ віри. Це внутрішня країна, котру кожен може відкрити у собі на вершині восьмичленного шляху на шляху до досконалості...". Ю. Захаров солідаризується з цим підходом, зауважуючи, що у тібетській традиції терміном Шампа позначають як бога Шіву, так і його священну гору Кайласу.

   У зв'язку з тлумаченням назви країни як "сосновий перевал" напрошується паралель з героєм узбецького дастану про Санубара ("Стрункого, як сосна"), сина царя Хуршіда ("Сонце"). Він подорожує у північну країну в пошуках царівни-пері Гуль і сюжет цей дуже схожий з давньо-індійським переказом про першого царя Місячної династії Пурураваса, сина Іли-персоніфікації жертви вогню та Будхи-"Мудрого", персоніфікації планети Меркурій (народжений богинею Тарою від асури Соми-"Місяця", який викрав її, чим спровокував війну між богами) та діву-апсару Урваші та західноєвропейським про Раймондіна (Енно Довгозубий) та Мелюзину (Мелізанду).

  

  

Тулібай-сінчі та Бібі-Ойші

?

Сома і Тара

Равшан (Майтар) і Бібі-Хілал

Хуршід

Будхі і Іла

Кер-огли і пері Ага-Юнус

Санубар і Гуль

Пуруравас і апсара Урваші
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   53

Скачать, 230.93kb.
Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru