Гуцуляк Олег Борисович

Поиск по сайту:


НазваниеГуцуляк Олег Борисович
страница44/53
Дата09.03.2012
Размер9.64 Mb.
ТипМонография
Смотрите также:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   53
прямий нащадок крові любові Майстра та Цариці (герб роду -- пташка Худ-худ, яка благословила цю любов, згадується у Корані, 27:20-26); так і всі "вільні каменярі" ("франкмасони"). Щоправда, від офіційного шлюбу цариці Савської та царя Соломона походить династія ефіопських імператорів (також, крім народженого Мелькарта, перворідним сином Баслу та Анат-"Слави Баслу" вважався в Угаріті Амурру, праотець амореїв). "Слава Царів", "Ковчег Заповіту, "табот" був викрадений Менеліком І, сином царя Соломона і цариці Савської, і з того часу зберігається у Сіонському соборі в Аксумі, у місті коронації ефіопського царя царів -- негуса негесті. Але деякі версії ототожнюють сина Адонірама і Балкіс та родоначальника ефіопської династії, називаючи його "Пресвітером Іоанном, володарем Ефіопії".

   Даний фінікійський міф з причин побутування аріїв на Близькому Сході тотожний з індоарійським переданням про богиню Тару ("Зоря"): дружина наставника богів Бріхаспаті Тара була захоплена богом Місяця Сомою, що викликало війну між двома класами богів - девами та асурами. Верховний бог Брахма повернув Тару чоловікові, але вона вже була вагітна від бога Соми і народила божественного Будху ("Мудрий"), персоніфікацію планети Меркурій. Будху був одружений на богині жертвопринесень Ілі Судьюмні, донці Мітри-Варуни, і мав від неї сина Пурураваса - першого царя Місячної династії, дружина якого -- лебедина апсара Урваші (колізія їх взаємин тотожна давньо-українській казці про Діву-Лебідь та узбецькій поемі "Гуль і Санубар"), пір'я якої спалив чоловік і потім змушений шукати її у далекому царстві нагів-зміїв. Цікаве в цьому сенсі братство давньо-індійських зодчих-каменярів (дв.-інд. "шайлалака"), які пов'язані з культом нагів. Також родоначальник тюрків - огузів Огуз-каган є сином Ай-каган ("Місяць-каган"), а відома Османська династія теж є "Місячною" (тадж. "мохі осмон" - "ясний місяць") і походить з туркменського племені кайи, котре, у свою чергу, є потюрченим монгольским племенем кай.

   Аналогічну генеалогічну колізію засвідчила й Біблія. Другий син Іакова-Ізраїля Нефталія звабив наречену свого брата Іуди Фамарь, яка від цього народила сина Переза, який став предком царського роду Давида та Ісуса Христа. За це Нафталія був позбавлений права "первородства" (Буття, 25:22; 38).

   Також єгипетська традиція знає переказ про те, що богиня неба Нут, дружина сонячного бога Ра, завагітніла від бога землі Геба, внаслідок чого народжуються боги Осіріс та Сет та їхні сестри-дружини Ісіда і Нефтіда, і після певного прокляття на невірну дружину та її потомство (що проявилося у неможливості Нут розродитися у певний календарний період та вбистві Сетом Осіріса), сонячний Ра сходить в утробу Ісіди і народжується як бог Гор.

   Таким чином Пуруравас тотожний Мелькарту, Іла - Астарті, Демарунт - Будху, Дагон - Сомі, Бріхаспаті - Небові, Тара - наложниці Неба (Анат?).

   Згідно з ваджраяною Тара, родоначальниця тібетців, народилася від сльози бодхісатви Авалокітешвари. Аналогічно від сльози бога Ідзанакі народилася богиня сонця Аматерасу, родоначальниця японського імператорського роду ("око/сонце" > "сльоза/промінь"> "життя"). Також напрошується паралель з близькосхідною богинею Ішхарою, витоки якої можуть бути суто індоєвропейські: Ішхара ~ хетт. ešhahru "сльози, кров" < дв.-інд. asram "сльози, кров" (хетт. ešhar "кров" ~ дв.-інд. asrk "кров"). Саме їй віддав перевагу герой Гільгамеш, відкинувши поклоніння семітській Інанні-Іштар і ставши одним з адептів "каменярства" ("споруджувачів муру").

   Таке ж генеалогічне передання існувало у франків: жону короля сікамбрів Клодіо (Хлодіона) викрав "звір Нептунів, на Квінотавра подібний" ("Хроніка Фредегара", ІІІ,9). Після її повернення народився син двох батьків Меровей, засновник династії Меровінгів, у тілі якого об'єдналися сакральна кров титанічної стихії та королівська, яку виводять з іудейського коліна Веніаміна ("син правої сторони", "син півдня"), останнього сина Іакова і єдиноутробного брата Йосифа Прекрасного. Саме з коліна Веніаміна походять ізраїльський цар Саул та апостол Павло (Рим. 11:1).

   Двоприродність Меровея передалася його синові Хільдеріку, який відзначався надзвичайною похітливістю і безчестив дочок франків (найвірогідніше, користувався "правом першої ночі"), за що зазнавав переслідувань від змовників і змушений був рятуватися в гостях у імператора Маврикія (ще один "традиційний сюжет", за яким правителя радо приймають у Царгороді; пор.: полянський князь Кий, прийнятий імператором, та Хілдерік, ім'я якого може етимологізуватися як "Прут/Палиця-король"). Від шлюбу Хільдеріка з невірною жоною тюрінгського короля Базиною народився наймогутніший володар франків -- Хлодвіг. Якось, під час пограбування християнських святинь, йому до рук потрапила велика чаша для причастя з церкви міста Реймс, але на прохання єпископа цього міста, святого Ремігія, вона була повернена і з часом саме від нього король і франки прийняли хрещення в католицьку віру, на відміну від решти германських етносів, які дотримувалися аріанської єресі ("Хроніка Фредегара", ІІІ, 16, 20-21). Як наслідок, у католицькій традиції Франція отримала назву "старшої дочки Риму".

  

^ ПРЕМОРДІАЛЬНА ТРАДИЦІЯ

   Отже, у часи праіндоіранської спільності було єдине уявлення про таємниче царство щасливих людей і богів десь на північних (північно-східних) горах (північ у кельтській традиції тотожна "лівій стороні", а "південь" -- "правій", а відповідно, "схід" -- "перед", "захід" -- "позад", що чітко демонструє вихідну позицію "обличчям на схід" як "поклоніння світилу"), довкола яких рухаються світила і де спостерігаються арктичні явища (півроку - "день", півроку - "ніч"). "... Слідом за тим, -- пише Ю. Евола, -- як в незапам'ятні часи зникла північна Прабатьківщина, спогад про неї перейшов із історії в метаісторію. Тепер це особлива зникаюча дійсність, недосягнена для зовнішніх зусиль, що досягається тільки через духовну працю. "Шлях до гіпербореїв, -- говорить Піндар, -- не може бути знайденим ні по воді, ні по суші, він відкривається тільки героям, котрі, як Геракл, залишилися вірними олімпійському принципові". "В таємничу область найдальшої Півночі неможливо проникнути ні на кораблі, ні на возі, досягти її можна тільки летом духа", -- попереджує Лао-цзи. "Вона в моєму дусі", -- говорять про Шамбалу, гіперборейську Вітчизну з тібетського передання". Прагнення досягнути північної землі блаженних стало розглядатися у семітській традиціїї проявом найбільшого гріха - гордині: "... Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: "Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!" ("Ісайя", 14:12-14).

   Від іранців це передання успадкували скіфи, і, начебто, від останніх воно перейшло до греків, що і засвідчив Геродот у розповіді про ісседонів, арімаспів та гіпербореїв і Ріпейські гори (тобто Уральські; від хант. rep "гора").

   Одначе той факт, що до праіндоіранської спільноти раніше входили вірмени*, фрако-іллірійці і греки (це була т.зв. "східна" гілка праіндоєвропейців, а "західною" була пра-германо-кельто-романо-балтослов'янська єдність; "північною" - пратохари, "південносхідною" -- нуристанці, "південною" - хетти та інші анатолійці*), дає підстави вважати, що і у еллінів існувало власне передання про північне царство Блаженних. Саме на півночі грецькі міфи розташовують печеру володаря вітрів Борея, з іменем якого й пов'язують північний народ гіпербореїв - "народ, що живе вище помешкання Борея" (пор.: дв.-грец. giper з дв.-нд. upar; але, як на нас, тут відбулося переосмислення греками фактами своєї мови індоарійського топоніму, утворенного зі складання префіксу upa- за аналогією з upasurya "на сонячній стороні"). У "Природній історії" Плінія Старшого дослівно говориться: "За цими (Ріпейськими) горами по той бік Аквілону, щасливий народ, що називається гіперборейцями, досягає досить похилого віку і прославляється чудесними легендами. Вірять, що там знаходяться петлі світу і крайні межі обертання світил. Сонце світить там на протязі півріччя, і це тільки один день, коли сонце не ховається від весняного рівнодення до осіннього, світила там сходять тільки один раз на рік під час літнього сонцестояння, а заходять тільки під час зимового. Країна ця знаходиться вся на сонці, з благодатним кліматом і не має ніяких шкідливих вітрів. Будинками для цих жителів є гаї та ліси; культ Богів справляється окремими людьми і усім суспільством; там не відомий розбрат та усякі хвороби. Смерть приходить там тільки від пересичення життям" (IV, 26).

   Геракл носив епітет "Гіперборейський", бо, як писав Піндар, "досяг земель, що за спиною у крижаного Борея". Таке ж ім'я мав і Персей, котрий переміг Горгону Медузу у землях "крижаного Борея". Аналогічно японський бог Сусаноо-но мікото, молодший брат верховної богині сонця Аматерасу, переміг восьмиголового змія, врятував земну діву і після коїтусу з нею склав першу танку на знак навічно непорушної єдності людей і богів:

  

   Вісім хмар встає --

   Вісім ярусів у Ідзумо.

   Для коханої дружини

   Зводжу грядою ввись

   Вісім ярусів палацу.

  

   Богом-володарем "гіпербореїв" був сонцесяйний Феб (Гіперіон), ототожнений у класичну епоху зі змієборцем-героєм, покровителем пастухів Аполлоном (ще в поемах Геродота на рівні співвідношення світла і темряви прослідковується чітка протилежність Аполлона Геліосу як богу світла, а постійний ворог троянського бога Аполлона ахеєць Ахіллес має у своєму образі чітко сонячні характеристики), якого ірано-елліни Середньої Азіі ототожнювали з Мітрою, бо в нього в "Авесті" наявний епітет "володіючий широкими пасовиськами". Цей елемент синкретизму Аполлона і Мітри спостерігається вже в часі Ахеменідів (в арамейських варіантах перекладу грецьких текстів іранське ім'я "голова влади", що стосується Мітри. Щодо того, що у грецькій пізньоантичній традиції епітет "монарх" стосується Гермеса, слід зауважити на наявність у вищезгаданій Коммагені з І ст. до н.е. чітко зафіксованого зерваністського синкретичного бога Аполлона - Мітри - Геліоса - Гермеса. Крім того в Середній Азії Мітру ототожнювали з Діонісом, про що засвідчив Марціан Капелла (Mart. Cap., 48,25-31), внаслідок чого деякі функції Діоніса були перенесені на Аполлона.

   Власне дане ототожнення Мітра-Діоніс може, на нашу думку, пояснити легенду в "Індиці" Мегасфена та біографів Александра Македонського про завоювання Індії Діонісом, а через п'ятнадцять поколінь правителів з роду Діоніса представником іншого роду (але цієї ж самої династії) - Гераклом (Крішною?): "... після винаходу чисел, воїнство Діониса висадилося в Індії: інші воїни, граючись дельфінами в морській воді, обернулися на суші на буйних сатирів і, потрясаючи своїми ітіфалосами, грозилися зґвалтувати жінок будь-якого віку, знатних і простолюдинок, інші, похмурі і бородаті, обплутані зміями, тягли бурдюки, наповнені пурпуровим вином, безліч голих бабів пританцьовували навколо дубів, що неквапливо прямували на своїх коренях, подібно павукам. П'яний Силен у квітчастому лахміттю, викрикуючи непристойну пісню, знову видерся на чотириногого упертюха і взявся дражнити незграбного вовкоголового селянина, що приставав до верескливої грудастої відьми. Посередині незліченного воїнства фавнів, сатирів, вовкулаків, менад, лемурів, мімаллонів, тельхінів, аспіолів, котилася, запряжена леопардами, колісниця, де лежав посипаний квітами, у вінку з плюща і дубових листків, юний бог вина, оргій і перетворень..." (Нонній, "Діяння Діоніса", 5 ст. н.е.).

   Арріан (2 ст.н.е.) у своїй "Індії" так повідомляє про "похід Діоніса": "... Нісейці ж - не індійське плем'я, але походять від тих, котрі прийшли в індійську землю разом з Діонісом; можливо, це нащадки тих еллінів, котрі виявилися нездібними до війни і не могли брати участь у тих битвах, котрі Діоніс вів проти індійців; а може бути що, навіть Діоніс поселив тут місцевих жителів з їх доброї волі разом з цими еллінами і назвав цю країну нісейською впам'ять гори Ніси, а саме місто - Нісою. І гора, що поряд з містом, біля підніжжя котрої розташована Ніса, називається Мерос, тобто "Стегно", на спогад про ту нещасну подію, котрої зазнав Діоніс негайно після свого народження... Є багато переказів, що ще раніше Александра ходив походом на Індію Діоніс і підкорив індійців. Про Геракла таких переказів не так багато. Не поганим свідоцтвом походу Діоніса є місто Ніса, гора Мерос ("Стегно") і те, що на цій горі росте плющ (також цю гору описав посол Селевка І Мегасфен в IV ст. до н.е., -- О.Г.) і що самі індійці йдуть на битву під звуки тимпанів та кімвалів і що одежа у них яскрава, як у вакханок Діоніса; ... Коли Діоніс прийшов сюди і переміг індійців, він побудував їм міста і для цих міст видав закони; він дав індійцям, як і еллінам, вино і навчив засівати землю, давши їм насіння... Діоніс вперше запряг биків у плуг, перетворив більшість індійців з кочівників у землеробів і озброїв їх військовою зброєю. Діоніс навчив їх поклонятися богам, як іншим, так особливо собі, граючи на кімвалах і тимпанах, і навчив їх сатирівському танцю, котрий греки називають кордаком. Він навчив їх носити довге волосся на честь бога і прикрашати їх пов'язками і намащуватися духмяними мазями... Йдучи геть з Індії, після того як він там все облаштував, царем цієї країни Діоніс поставив одного зі своїх друзів, Спатембу (Спітама! - О.Г.), більше за інших посвяченого у вакхічні таємниці. Коли Спатемба помер, царська влада перейшла до його сина Будії (Будда! - О.Г.). Батько царював над індійцями п'ятдесят два роки, а син - двадцять років; потім царську владу успадкував його син Крадева. І потім, довгий час, в порядку спадковості царська влада переходила від батька до сина. Коли ж пряма спадковість припинилася, то царем у індійців обирався кращий за моральними якостями та знатністю. Геракла, котрий, за переказами, прибув у країну індійців, самі індійці називали "народженим землею". Цього Геракла шанують особливо сурасени (відоме Плінію, VІ, 60, -- О.Г.), індійське плем'я, в землі котрих є два великих міста - Метора і Клейсбора; через їх область протікає судноплавна ріка Іобарес. За словами Мегасфена, самі індійці розповідають, що у цього Геракла зброя та одіж були такі ж, як і у фіванського; у нього було в Індії велика кількість синів, і цей Геракл був одружений на багатьох жінках; дочка ж у нього народилася тільки одна. Ім'я цієї дочки було Пандея (відома Діодору, ІІ, 38, Полієну, І, 3,4, Плінію, VІІ, 22; вважається, що тут маються на увазі Пандави, сповідники Крішни, -- О.Г.); країна, де вона народилася і владу над котрою їй вручив Геракл, називається Пандеєю, за іменем дівчини... не маючи чоловіка, достойного одружитися на його дочці, він сам з'єднався шлюбом зі своєю семирічною дочкою, щоб нащадків від себе і від неї залишити царями індійців... Від Діоніса до Сандракотти (Чандрагупти, -- О.Г.) індійці нараховують 153 царя, років же 6042... Діоніс був старший від Геракла на п'ятнадцять поколінь, як говорять індійці..." (Арріан, "Індія", 1: 4 - 7; 5: 8-9; 7: 5, 7-8; 8: 1-7; 9: 2, 9-10).

   Мотив про похід Діоніса в Індію ми бачимо у апокрифічному "Слові Мефодія Патарського", де оповідається про те, як у IV тисячолітті від створення світу Прівор (або Самьїашкар), нащадок четвертого сина Ноя Мунта, котрого брати обділили при отриманні в спадок земель світу, у "двадцять п'яте літо Орове" йде війною на нащадків Хама, відвойовує сім міст (від Євфрату до Ізрогею) і засновує Індійське царство. В часі це співпадає з початковою датою ряду календарних систем, що навіть дало підстави говорити, що 11 серпня 3114 р. до н.е. (дата майянського календаря) або 18 лютого 3102 р. до н.е. (дата індуїстського календаря -- початок Калі-юги)-- це день, коли на землю зійшли боги.

   "... Нісейським богом індуси і всі інші східні племена називають Діоніса за індійською Нісою... За власними розповідями мандрівників, зійшовши на гору, вони виявили там святилище Діоніса, котре нібито сам Діоніс спорудив собі на славу, оточивши кільцем лаврових дерев таку ділянку землі, котра потрібна для співрозмірного храму. Стовбури лаврів обвиті виноградом і плющем, а посеред капища зведено кумир бога ... Діоніса-виноградаря... Кумир зведений з білого каменю і являє образ молодого індуса. Коли бог веселиться, струшуючи Нісу, то міста в долині чують його і радіють разом з ним. Стосовно Діоніса елліни не згідні з індусами, та й самі індуси розходяться у думках. По-нашому, він із Фів пішов на Індію військовим та вакхічним походом, про що свідчать, окрім іншого, і пожертвування у Піфійське святилище, що зберігається у тамтешній скарбниці, -- це індійське срібне блюдо (!!! - О.Г.) з написом: "Діоніс, син Семели і Зевса, від індусів - Аполлону Дельфійському". А ось індуси, мешкаючі у околицях Кавказу і на берегах Кофену, стверджують, начебто Діоніс явився до них ассірійським гостем, хоча й знаючим фіванські обряди. Однак індуси, населяючі межиріччя Інда і Гідраота, а також мешкаючі на просторах аж до Гангу, говорять, що Діоніс - син ріки Інду, а вже до нього явився фіванець, запозичив у нього тирс і перейняв таємні священнодійства - він-ось і назвав себе сином Зевса, оголошуючи, що начебто до самого народження жив у батьківському стегні і з цієї причини отримав від нього гору Мер (Стегно), що сусідня з Нісою, а на Нісі начебто він на славу індійського Діоніса виростив виноградні лози з пагіння, принесеного з Фів..." (Флавій Філострат, "Життя Аполонія Тіанійського", 2:2, 8,9; аналогічно три царі V Сонячної династії, "сини Ра", народилися в 2-му номі Нижнього Єгипту "Бедрі"-Hpš/Jwc у місті Сахебу "Зігнута спина, горб", біля тепер. поселення Зат ель-Ком).

   Як вважає М. Д. Бухарін, в основі цієї легенди лежить індійський ритуал вінчання на царство - раджасуя, здійснений, начебто, першим царем - цивілізатором Індії. Цей обряд описаний М. Еліаде.

   Індійський вчений Д. Косамбі вважає, що у еллінському переданні про походи Діоніса та Геракла в Індію відобразилися саме факти індійської міфології -- цивілізаційна місія, відповідно, богів Індри та Крішни. Саме перший, знаменитий своєю пристрастю до п'янкого напою та буйством, познайомив Індію з технікою обробки металів, зокрема залізом, із застосуванням у землеробстві бичачої тяги та будівельним мистецтвом. Надалі у найбільш розвинутих землеробських районах Пенджабу культ Індри був витіснений культом Крішни. Той факт, що після Діоніса один з правителів називався Крадева, а донькою Геракла була цариця Пандея, логічно привело до того, що у переказі про боротьбу між царськими родами відбився у грецькій історіософії саме давньо-індійський епос "Махабхарата" про перемогу Кауравами Пандавів -- роду сповідників Вішну (Крішна - одна з його аватар; Крішна є "легалізацією" змішання індоаріїв з тубільним населенням Індостану: він народився у середовищі народу ядавів, відгалуження етнічної дравідомовної групи андхра в районі гір Віндхья та ріки Джамни). Начебто, за словами Ктесія, царство пандів (відоме вже як "падеї" Геродоту на сході від Інду; ІІІ, 98-99), яким правили тільки жінки з роду Геракла, знаходилося десь у Північно- Західній Індії. У Птолемея "країна Пандоуй" розташована вздовж ріки Бідасп (Гідасп - притока Інда, тепер Джелум), а Пліній Старший пише, що "oppidum Panda" знаходиться "за Паропамісадами" (тобто на північному заході). У землі пандів (діалектний варіант: манди), які є частиною більшого народу довгожителів - макробіїв, знаходиться гора Мерос, присвячена Юпітеру, де був вирощений Діоніс, та місто Ніса. Також вони називаються еллінами "собакоголовими" (кюнокефали), а іншими індами -- "??????????", тобто "походячі з роду Карушів", або "каруші, що управляються жінками (stri)". Це близьке назві міста Клейсбора (Карушапура), де Геракл був прославлений разом із Матхурою (Arr.Ind.8.5) . Якщо, на думку М.Д. Бухаріна, Діоніс - це одна з аватар Вішну -- пуранічний перший цар Прітху ("Широкий"), "сяючий, як Агні", народжений вже від мертвого (!) тирана Вену, епонім землі (прітхіві) як такої, культуртрегер та цивілізатор індійської землі, то цілком, на нашу думку, можна запропонувати погляд, що він є "еманацією", "функцією" ведичного бога Мітри, який вже за авестійською традицією є "вимірюючим (облаштовуючим)" землю (Х 78), пов'язаний з даруванням землею рослинності та плодів.

   Рене Генон, відповідно, ототожнював гецький міф про народження Діоніса з ребра (по-грецьки "стегно" - meros) з легендарною ведично-буддійською горою - "віссю світу" Меру (Сумеру). В каббалістично-езотеричній традиції з даним мотивом співставляється місто Ієрихон та євр. jare:ch "стегно". Тут також слід додати, що автохтонна назва пірамід ("піраміда" -- грецьке слово) у стародавніх єгиптян -- mr.

   Проте, на наш погляд, також можливо, що ототожнення Діоніса з першим володарем сходу слід пояснювати співставленням грецького та перського міфів про народження (відродження) божества з боку (неприродним чином; пор. із самоусвідомленням себе персів як "бокових" аріїв -- іран. pars-, parsav "ребро", "бік", "край", "окраїна", "украина" > Parsa, Parsava, Parthava "Персія"). А саме - Діоніс "доношувався" у боку Зевса, після того як необережно загинула його матір (у осетин герой Батрадз доношувався у спині батька). У зурваністському міфі Ахріман розірвав бік отця (бога Зурвана - Часу) і появився на світ першим, тим самим отримавши владу як над світом як першонароджений (його братом - близнюком був Ормазд). Але ця влада обмежена лише десятьма тисячами років, після чого запанує Добро. Також у індуїстських генеалогічних легендах цар Сонячної династії Мандхатрі, син Юванашви, народився з боку свого батька. Тут також хочеться нагадати біблійне народження Єви з ребра Адама:"... "Ребро", -- зауважує Аннік де Сузнель, -- насправді є "боком", tsela по-давньо-єврейськи", що, отже контамінує загальноєвразійський (якщо навіть не афроєвразійськоаустричний!) мотив.

   Також "Рігведа" (IV, 18) знає аналогічний мотив народження бога Індри з боку матері Адітьї:

  

   Я не хочу тут виходити. Це поганий прохід.

   Я вийду поперек -- через бік.

   Я повинен звершити багато не звершених (діянь).

  

   Так, Ю. Евола писав: "... Проте, тема переживання, смерті і воскресіння Сонячного Бога в Матері (тема привнесеного у світ богів становлення і вічної зміни) носить очевидно "антиолімпійський", "негіперборейський" характер. Ця тема, що зобов'язана своїм виникненням впливу Півдня й означає протиставлення: Діоніса -- Аполлонові, Локі -- асам, неясну потребу буття в пантеїстичному екстазі -- спокійній впевненості в собі і природної надприродності "божественної" раси".

   Проте, можливо, співпадіння мотиву народження бога з боку бога-чоловіка (занесене і на Кавказ) має більш глибоке коріння. Адже встановлено, що носії євразійської андроновської культури (2000 ст. до н.е.) були індоіранцями, а передуюча їй культура Аркаїм-Сінташта (дані топоніми є башкирськими: "Сінташта" - "Біля камяного ідола", "Аркаїм" - "Становий хребет") відповідає періодові, коли носії прагрецької та праіндоіранських мов перебували в контакті (на 3000 ст. до н.е. прагрецька, прафракійська, праіндоіранська і правірменська становили нерозчленовану мовну єдність, в той час як від праіндоєвропейської єдності відокремилися анатолійці, а потім тохари).

   Також, як на нашу думку, греки ототожнили індійське місто Ніса з містом малоазійського передання, довкола якого відбувалися аналогічні колізії, а саме - містом Nesas (Nyssa; староассірійська назва -- Канес, Каніш), котре чеський вчений Б. Грозни, який розшифрував анатолійські клинописні тексти, ототожнив з сьогоднішнім турецьким містом Muradli Ojuk на південь від ріки Галіс (тепер - Кизил-Ірмак, по-хеттськи -- Марассанда "Мара-ріка"). Підстави на таке ототожнення дає той факт, що, згідно з переданням, наведеним Аполлодором (Apollod. III, 5, 1--2), Діоніс почав свій славнозвісний похід в Індію з малоазійської Фрігії (заснованої балканськими фракійцями, які захопили землі анатолійських хеттів), рушивши ... на північний захід через балканську Фракію (де підкорив сітонів) та причорноморську Скіфію. Також, згідно з анатолійською традицією, засвідченою у вищезгаданій цитаті з "Життя Аполлонія Тіанського", у поході Діоніса в Індію брали участь духи -- "пани". Думається, що тут мова йде саме про хеттську царську гвардію -- "панкус" (пор. з ірл. fianna "солдат" та укр. "пан").

   Саме малоазійською Нісою заволодів цар міста Kussara (Куссара) Pithanas (Пітанас), який титулувався "великодержець драбини (сходів?)". Науковцями визнано погляд А. Смєшека на те, що хеттське місто Куссар (першопочаткова назва Kusewaras), згадане у "Історії Лідії" Ксанфа як Xuaris, було перейменоване в лідійську епоху в Сарди (Sfardis) -- "Столиця".

   Син Пітанаса Anittas (Аннітас; десь 1930-х рр. до н.е.), відомий за знаменитим написом Анітти (сучасні науковці уточнюють дату подій т.зв. "Тексту Анітти" - 1780 рр. до н.е.), зробив це місто своєю столицею, заволодів усіма землями між Чорним та Середземним морями та проголосив себе великим царем (додамо, що археологічно славнозвісна Троя вже існувала ціле тисячоліття, а мінойський Кріт почав досягати апогею свого процвітання). Після цього він надзвичайно перебудував і розширив місто. Поклонявся він богові Шіу(на)шуммішу, тобто siunas-mis "Бог мій" (хуррити називали його Іррупі - "володар мій"), епітетом якого, начебто, було Хальмашуітта -- ha-nuashu-it "царський трон". В цьому богові вбачають власне давньо-грецького бога Олімпу Зевса та дравідського походження індуїстського бога Гімалаїв Шіву.

   Тільки пізніше, на кінець ХІХ ст. до н.е. царі хеттів перенесли свою столицю у місто Hatti (Hattusas, теперішній Богазкей), свого часу зруйноване і прокляте царем Аніттою, через що сусідами стали називатися хеттами (зокрема, у "Біблії" та ассірійських текстах), але самі себе визначали саме як "нісійці", відокремлюючись від аборигенного не-індоєвропейськомовного (а близького праабхазо-адигам) народу хаттів. Безпосередніми етнічними нащадками хеттів стали лідійці (а споріднених хеттам лувійців -- лікійці; згідно з "Історією Лідії" Ксанфа Лідійського (V ст. до н.е.), якого цитує Діонісій Галікарнаський, у Атія (персоніфікація хеттів) було два сини -- Лід і Торреб, які стали родоначальниками лідійців і торребів), які після поразки їх царя Креза від перського царя Кіра зазнали іранізації, навали кіммерійців (допомоги для боротьби з ними лідійський цар Гуггу, тобто Гігес, просить у ассірійського царя Ашурбаніпала), а далі -- й еллінізації, зрештою, вплинувши на формування власне вірменського ("хайк") етносу. Також вже в античну епоху стало "загальним місцем" передання про походження етрусків як переселенців з Лідії (зі столицею Лідії Сардами пов'язують один із "народів (з-за) моря" -- шарданів, котрі дали назву острову Сардинія, поряд з якими згадуються турші, тобто тірсени-етруски), в той час як цивілізаційно вони вже сформувалися не як малоазійці, а на італійському грунті. Саме археологічні дані свідчать про інвазію в італійську культуру Вілланова іншоетнічного елементу зі східносередземноморським характером. Зокрема ним було принесено письмо, яке виявляє архаїзм у порівнянні з іншими писемностями, що виводяться з фінікійського алфавіту, а також назви букв, засвідчені пізнішою латинською традицією, що повністю співпадають з давніми угарітськими назвами, та спосіб записування чисел, характерний для лікійського малоазійського способу. Самі ж етруски, попри наявність малоазійсько-сірійських міграційних термінів, виявляють мовну спорідненість саме з північнокавказькими хурритами (населяли в основному область на півдні Малої Азії -- Кіццуватну, де сусідили з індоєвропейцями-лувійцями, а також вищезгадані Ханаан та Мітанні, і мігрували на північ, де в степах України відомі як носії старосільської археологічної культури), що дало підставу розглядати їх мову як етрусько-лемноський діалект хуррито-урартської прамови. Зокрема генетичною паралеллю міфологічному етруському богу Сатре (= латин. Сатурн) є хурритський sidar-ni- "закляття, прокляття", етруському eis-/ais- "бог, небо" -- пн.-кавк. *Has "небо", заг.-єніс. Есь (es) "бог, небо", кельт. субстр. Єзус тощо.

   Хеттського царя Pithanasa (Пітанаса) цілком можна співвіднести з грецьким міфологічним персонажем Піфоном (Python), а Anittassa (Анітаса) - з Антеєм. Якщо Антея перемагає Геракл (переказ про це схожий з хеттським міфом про перемогу бога Еа над Уллікуммі), то Піфона (як символа спроб експансії хеттів в Елладу) - бог Аполлон. Піфон тут символізує спробу контролю хеттів над стародавнім торговим шляхом з Сірії через країну хеттів у Північно-Західну Анатолію (Ахійяву; згідно з П. Гіндіним, прагреки - ахейці спершу перейшли Мармурове море на територію Анатолії, а потім змушені були повернутися в Європу та колонізувати власне Елладу) і далі через протоки у Європу, який вів до багатих оловом родовищ Богемії, Піренеїв та Британії (як аналогічно їм не вдалося встановити контроль над джерелом міді -- Кіпром). Справа в тому, що олово, яке при сплавленні з міддю дає бронзу, не належить до числа поширених металів, а тому бронзовий вік знаменував подальше розділення суспільства на класи (володіти бронзовими виробами могла меншість), жорстоку боротьбу та далекі походи кочових племен Євразії, метою яких було заволодіти копальнями та джерелами доброї води для стад великої рогатої худоби. На часі інвазії праеллінів на Балкани і в Анатолію хетти вже володіли ефективними способами оброблення заліза і ретельно оберігали секрети виробництва. В їхньому середовищі цей метал був доступний багатьом, а не лише монопольно зосереджувався у руках вузької касти воїнів, з нього виготовляли сокири для вирубування лісів та плуги для підняття більш важких грунтів. Тому не дивно, що пієтет довколишніх етносів перед хеттською матеріальною культурою призвів і до такого ж ставлення до їх духовної культури.

   Аналогічно героями міфів виступають царі хеттів Телепінус (він же грецький Телеф), Суппілуліума (герой троянського циклу Сіпіл). Богинею полювання у хеттів була Рутас (~ грецька Артеміда), бог шляхів Яяс "Прочанин" (~ грецький Ясон), Хепа (~ семітська Хева/Єва або Sibyllai/Сивіла). На основі прочитання хеттських клинописних табличок вченими встановлено запозичення хеттських божеств давньо-грецькою міфологією: Ахіллес -- "морський приплив", його батько Пелей -- "прибережний, змочений водою пісок", його мати Фетіда -- "вода, зрошуюча землю", Паллада -- богиня "срібного міста" Афін (Hattinai), Посейдон -- "Господар (Ваал) Сідону", Пріам (perramos) -- "цар" тощо. Також герої Трої мають цілком хеттські імена: Андромаха -- Andra-m-aku "блакитноока", Телемах -- Pawah-telmah, Александр (ім'я Паріса) -- Alak-sandus (де друга частина імені вказує на теонім Santas, Sandon, який греки передали в "Ілліаді" як Ксанф, ім'я бога ріки Скамандр), його носій згадується в археологічних даних як цар Vilusa, тобто Іліону (Трої). Лідійці, мовні та етнічні нащадки хеттів, знають богів Аснянь -- Афіну, Артімус -- Артеміду (з неодмінним епітетом adalus -- "сестра"), Ламетрус -- Деметру, Бакіс -- Вакха (Бахуса), Армас -- Гермеса, Елос -- Геліоса, Арес -- Ареса, Пільданс (Pldans) -- Аполлона (з епітетом tavsas -- "великий").

   Хетським богом воріт був саме Апулунас (Апалунас), якого хетти ототожнювали з хурритським Тешшубом (Тешубом), а семіти -- з Елем ("Баб-Ель", Вавилон -- "Ворота Бога"). Зображення останнього хетти помістили у своїй столиці у вигляді воїна-охоронця воріт, тримаючого типово "амазонську сокиру". Тож не дивно, що у Гомера Аполлон виступає оборонцем малоазійців. Цікаво також, що хетти полюбляли прибивати над воротами в якості оберега опудало орла з роздвоєною головою.

   Аполлон -- покровитель будівельників, митців і жерців Дельфійського храму, покровитель родючості, захисник урожаю, цілитель, даруючий дощ. Він виключно македонцями наділявся епітетом "володар" (ст.-грец. ??????, арам. ????). Народжений богинею Лето на "неправильній" землі - острові, спеціально для цього створеному Зевсом, в той час як Гера закляла породіллю неможливістю народити на землі -- Геї (пор. з вищенаведеними мотивами "неправильного" народження героїв в (на) могилах або від предмету -- коштовності, горошини, комахи).

   "... Аполлон спершу шанувався в Анатолії, потім - на Кріті, до того ж спершу він уособлював колообіг рослин, а пізніше - колообіг Сонця. Цей бог, котрий колись втілював надії землероба, забезпечував родючість, котрий шанувався у Делосі, разом зі своєю матір'ю - богинею родючості в Дельфах вже не пов'язаний з орною землею, із селянською працею... Шанований як дитя Зевса, як Сонце, як промінь, як джерело світла, він стає патріархальним богом, носієм божественного одкровення, котре дане людям через посередництво оракулів. Ми знаємо, що ці пророцтва мали на меті ... перш за все політичні цілі. Чи є випадковим, що розквіт дельфійського оракула випадає на той же час, що й розквіт політичної влади аристократії поліса, котра вже відірвалася від виробництва? Очевидно, що за протиставленням неба і землі, Аполлона і Діоніса приховується протистояння політичної влади і народу, аристократії і селянства (с. 163). Аполлон представляє створений богами порядок у космосі і полісі. В його особі на людину дивиться бог, освячуючий існуючий стан речей, а виробничі відносини, що виникають як наслідок діяльності людини у дійсному світі, постають перед людьми у дійсному світлі, постають перед людьми як щось божественне, надприродне, і це приховує загадку їх дійсного походження внаслідок відчудження діяльності. Класичний спокій Аполлона в дійсності є перш за все відображення консерватизму аристократії, абсолютизація того порядку у полісі, при котрому олігархія панує, виходячи з природних прав. Аполлон втілює у собі принцип такого об'єктивного суспільного середовища, котре береться у відриві від суб'єктивної діяльності і зводиться на рівень надприродного. Він - релігійне вираження апології спокою, порядку, даної структури". "... На Делосі виступає культ Аполлона на аграрному тлі. Зв'язаний з матір'ю Лятоною, ... культ на Делосі сягає, можливо, часів матріярхату, що в'яжеться з раннім осілим життям і початками агрокультури. Тому гіперборейські дівчата, чи жінки (їхні імена -- Арга та Опіда або Опіс і Гекаерга, які супроводжували породіллю Лето, та Гіперіоха і Лаодіка, після смерті яких на Делосі гіпербореї перестали надсилати дари, -- О.Г.), а не мужчинии є послами й приносять дари з земних плодів на Делос (а не до ближчих їм Дельф!), де аграрний стиль релігії розвинувся сильніше, як це слідує з Геродотового оповідання про гіпербореїв (4, 32-36). Отже, як виходить з вищеподаного, аграрний мотив релігії праукраїнського населення, яке правдоподібно виступає в даному оповіданні під назвою гіпербореїв, має зв'язки з аграрною релігією Делосу. В оповіданні говориться, що гіперборейські жертви принесено на Делос Артеміді, а не Аполлонові, що знову вказувало б на матріярхальний мотив. Та непевність, чому гіпербореї приносили дари сестрі, а не братові, може свідчити між іншим про те, що у первісній стадії делійського вірування обидва ті культи становили найправдоподібніше один культ з тим, що Артеміда була відповідником жіночої статі до Аполлона, маючи майже ті самі компетенції та атрибути. Бо як на підставі солярних вірувань Аполлон перебував якийсь час року, під час зими в Греції, далеко в країні гіпербореїв, так само на підставі люнарних вірувань Артеміда перебувала головно за таврійськими горами тоді, тоді, коли греки не бачили місяця, отже в день, або у темні, безмісячні ночі... А. Picard догадується, що початків міту про гіпербореїв треба дошукуватися радше на Кріті... Щойно опісля "перенесено" гіпербореїв до Тракії..., з Тракії більш на північ, отже на північне побережжя Понту, тобто південну смугу античної України (у Страбона зазначається, що гіпербореями називаються мешканці побережь Понту Евксинського, Істру та Адріатики, "Географія", 11, 6, 2; румунський дослідник Гетікус-Васіле Ловінеску у своїй праці "Dacia Iperborea" констатує, що Гіпербореєю в індоєвропейській традиції завжди називається північ стосовно півдня, -- О.Г.), далі до прибалтійської й вкінці скандинавської смуги...". Вергілій у "Георгіках" (ІІІ, 349-389) мешкаючими "під гіперборейською Ведмедицею" та "повівом рифейського евру" (тобто вітру з Репейських гір -- Уралу) називає скіфів, які населяють землі від Меотидського озера (Азовсього моря) до Родопських гір (беруть початок з Фракії), що "простягаються до середини полюсу". І їхнє зимове життя під рудими шкурами тварин, у теплих землянках та з чашами, повними кумисом та кислим соком горобини сповнене справжнього блаженства. Йому вторить Сенека у "Діалогах": "... Вони здаються тобі жалюгідними? аж ніяк не шкода те, що звичка зробила (другою) природою: бо те, що розпочате з необхідності, поволі переходить в насолоду... Те, що здається тобі бідуванням, є способом життя стількох племен ..." (Seneca, Dialogorum Liber I, IV,14).

   Можливо, що уявлення про батьківщину Аполлона на північ від Греції наклалося на легенду про якусь могутню цивілізацію гіпербореїв на півночі Європи: "...до останнього льодовикового періоду, в ті часи, коли ще не існувало Північного моря, на землях Крайної Півночі розташовувалася велика країна гіпербореїв, що вже досягла значного ступеню цивілізації". Ідея премордіальної цивілізації була оригінально розвинута російським поетом В. Капністом у "Кратком изыскании о гипербореянах" (1815), де автор ставить питання про походження слов'ян від гіперборейців та атлантів.

   Аналогічне зауважує Ю. Евола: "...Традиція гіперборейського походження, як у її відпочатковій олімпійській формі, так і в її реставраціях "героїчного" типу, лежала в основі цивілізаційної діяльності раси, котра в період між кінцем гляціальної епохи та початком неоліту поширилася євразійським континентом. Деякі гілки цієї раси прийшли безпосередньо із Півночі. Інші мали своєю вітчизною західно-атлантичні землі, де було створено щось на зразок копії суто нордичного центру. Ось чому у різних співпадаючих за суттю символах та легендах іноді говориться про північно-арктичну землю, а іноді -- про західну... Так, наприклад, згідно з кельтською доктриною, першопредком людей був Бог Мертвих, Діспатер, мешкаючий в далекому регіоні по той бік океану, на "острові Межі", звідки, за переданням друїдів, прийшла частина доісторичних мешканців Галлії (-- d'Arbois de Jubainville G., "Le cycle mythologique irlandais", Paris, 1884. Ірландська назва "Земля під хвилями", -- tir fa tonn..., можливо, було спогадом про затоплення цієї землі)".

   Дослідник А.В. Ільїн у праці "Геоморфологія рельєфу Атлантичного океану" констатує, що внутрішня будова рельєфу височини Роккол свідчить про занурення великої частини материка на північний захід від Британського острова. Про те, що північноамериканські береги з'єднувалися з Європою посередництвом Гренландії та Ісландії, а також сухопутним мостом між ними (умовна назва -- Terranova або "поріг Томпсона" -- лінія Гренландія-Ісландія-південна Норвегія), свідчать однакові види тварин, мешкаючих на півночі Європи та на півночі Америки.

   Власне в Х тис. до н.е. закінчився останній льодовиковий період (його пік був біля 20 тис. років тому). Північний льодовик почав танути, і кількість води у Світовому океані додалася, його рівень підвищився на 125-150 км, виявилися затопленими гігантські частини суші. Це призвело до відокремлення Азії від Америки. Також на території сучасної Західно-Сибірської рівнини вирувало величезне Мансійське море (озеро), утворене підпруджуванням льодовиком північних рік, яке своїм стоком (і навіть стоки Обі, Єнісею та Лєни) впадало на південний захід -- через Аральське та Каспійське моря (власне в них досі збереглися як релікт північнольодовиковий лосось та форель) у Чорне та Середземне моря. Разом з цілим комплексом русел-проток, спіллвеїв, прадолин та внутрішніх озер-морів це море утворювало Велику Західну систему стоку талих вод (втричі перевищувала басейн сучасної Амазонки), що простягалася на сім тисяч кілометрів від Саянського хребта на сході до Альп на Заході.

   Найбільш високий рівень Світового океану внаслідок танення льодовика був у 9600 р. до н.е. Платон (427-347 рр. до н.е.), з посиланнями на свідчення предка своїєї матері афінського архонта Солона (640-559 рр. до н.е.) з роду легендарного Кодра, опускання Атлантиди датує 9570 р. до н.е. Саме тоді ж відбулася перебудова ландшафтів на території Європи та Передньої Азії. Така ж перебудова відбулася і в Америці Свідченням цього є Ніагарський водоспад, кам'яні ступені якого зазнають тиск падаючої води. Коли якийсь ступінь розмивається, то вода спрямовується на наступний. Спеціалісти встановили, що Ніагарський водоспад виник внаслідок різких геологічних зрушень у часовому відділі між 8-м і 13-м тис. до н.е. Дані, отримані у Європі, говорять, що в 9880 р. до н.е. відбулася вулканічна катастрофа у басейні ріки Рейн у Німеччині. Спеціалісти назвали її "Помпеями льодовикового періоду". В результаті цієї вулканічної діяльності величезні околиці разом з поселеннями були залиті потоками вулканічної лави, шар котрої сягав п'ятнадцятиметрової товщини, а дощ з попелу досяг сучасної Польщі.

   Перерва у спадковості між людськими культурами спостерігається археологами в Америці та Європі десь в 10 400-х рр. до н.е. Замість слідів людини в цей час спостерігаються відклади осадових морських порід, перемішаних з каменем, що падав зі стелі. Цей факт наявний навіть у знаменитій печері Шанідар в Курдистані (вона знаходиться тепер на 750 м над рівнем моря), котру населяли люди, починаючи з 100 тис. років до н.е.. Новий культурний шар у печері сформувався тільки через 5 тис. років перерви. Аналогічно у франко-кантабрійських печерах, відомих своїм верхньопалеолітичним мистецтвом, в цьому ж інтервалі часу зникають наскельні малюнки. Якщо на час льодовика кількість людства на Землі досягала 20 млн, то за одне тисячоліття після цього чисельність збільшилася в 32 рази (демографічний вибух) і в 11 800-11 600 рр. до н.е. складала 640 млн чоловік. Після цього почав різкий спад кількості населення. За 200 років воно зменшилося в десять разів, а на межі 8000 - 8600 рр. до н.е. чисельність населення Землі становила лише 8 млн чоловік. Саме з цього часу й до тепер спостерігається ріст населення.

   За даними Нобелівського лауреата У.Ф. Ліббі, близько 10 400 років тому в Америці раптово зникають будь-які сліди людини. Разом з ними зникли єноти, гігантські бобри, пеккарі, наземні лінивці (мегатерії), верблюди, лами тапіри, коні, мамонти, мастодонти, шаблезубі тигри, гвинторогі антилопи (капромери).

   Група вчених Флорідського університету (США) виявила докази геологічної катастрофи, відомості про яку дійшли до нас із міфів. Аналіз осадочних порід, піднятих вченими з великих глибин Мексиканської затоки, показує, що 11 600 років тому почалося інтенсивне танення льодовиків Північної Америки. На потепління клімату в ту епоху вказує, зокрема, зміна співвідношень ізотопів кисню-18 і кисню-16 у черепашках морських тварин, яка є відмінним індикатором температури віддалених епох. Відігрівання крижаного щита Америки спричинилося до надходження величезної маси талої води у Мексиканську затоку. Крім того, приблизно тоді ж, 12 тисяч років тому, територія між Норвегією та Шетландськими островами, що тепер становить дно Північного моря, була частиною острова Британія. Тут дослідники, які брали зразки з дна, на глибині більш як 100 метрів знайшли залишки доісторичного поселення. Надалі тут утворився цілий архіпелаг островів, аж доки його не поглинув океан ("Наука і суспільство", 1987, N 12, с. 60). Власне "тепла ріка" в Атлантичному океані -- течія Гольфстрім, яка раніше не досягала Арктики, раптом прорвала якусь небачену перепону і залила на півочі Європи простори, перетворюючи їх на моря та зігріваючи льодовики. Останні розтанули, і звільнена від них суша стала благодатною місциною для тварин.

   Також цікаво, що календарі стародавніх єгиптян, ассірійців вказують одну і ту ж дату катастрофи, яку беруть за точку відліку у своїх календарях -- 11 542 р. до н.е. ("Наука і суспільство", 1985, N 9, с. 44), а за календарями аріїв та майя -- 11 653 р. до н.е.(бо у майя рік складався з кількох циклів, кожен з яких тривав 2760 р.). Отже, точка відліку індійського місячно-сонячного календаря припадає на 11 652 р. до н.е. Ассірійські та єгипетські календарі беруть свій початок від моменту закінчення катаклізму. Так, сонячний єгипетський цикл нараховував 1460 років. Дата завершення одного з цих циклів нам точно відома із написів жерців -- це 1322 р. до н.е. Від цієї часової точки ми можемо відкладати сонячні цикли у минуле. Отримуємо 11 542 р. до н.е. Що ж до ассірійського календаря, то він складався з місячних циклів -- кожен по 1805 років. Тут також маємо дату кінця одного з циклів -- 712 р. до н.е. Таким чином, відкладаючи місячні цикли від цього моменту у минуле, отримуємо той же 11 542 рік. Отже, висновок напрошується, що початок і завершення чергової премордіальної катастрофи відбулися між 11 652 (або 11 653) та 11 542 рр. до н.е. Також древні стверджували про неодмінну циклічність катастроф. Римлянин Цензорінус (3 ст. н.е.) писав, що Земля зазнає катаклізмів через кожні 10 800 років або 13 384 роки. За Орфеєм, цей період дорівнює 12 000 років, а за Кассандрою -- 136 000 років. Аналогічний циклізм засвідчують і давньо-індійські тексти.

   Без сумніву, напрошується згадка про Всесвітній Потоп, засвідчений майже у всіх давніх традиціях. Вчені дійшли висновку на основі аналізу описів катастроф, що епіцентр Всесвітнього Потопу був між Африкою та Америкою. За мірою віддалення від епіцентру характер міфів змінюється, вони стають більш "спокійнішими", "м'якшими".

   Значна частина дослідників, базуючись на міфологічних твердженнях про те, що до Всесвітнього Потопу не було Місяця на небі, вважають, що він був не супутником Землі, а планетою і мав свій супутник. Начебто орбіта його була близькою до Землі і збити його з неї могло інше космічне тіло, що пролітало поруч. Дехто звинувачує у цьому планету Венеру (за Марком Теренцієм Варроном). Спершу Місяць наближався до Землі, із Землі вона виглядав у 20 разів більшим, ніж зараз. Природно, збільшилися місячні приливи. В результаті приливна хвиля сягала кількох кілометрів. Вона й затопила вершини гір. Потім під дією складних гравітаційних сил Місяць знову став віддалятися від Землі. Інші вчені вважають, що причиною катастрофи була зміна нахилу вісі нашої планети відносно площини, у котрій вона рухається (площини екліптики). Вісь змінюється кожні 400 000 років. При цьому вона ще й хитається, а період хитання -- 26 000 років. Якщо змінився нахил осі, то сонячна енергія потрапляє на поверхню інакше. Як наслідок -- інакше розподіляється в атмосфері, внаслідок чого змінюється клімат. Вчені виявили, що у період останнього зледеніння Північний полюс був там, де зараз проходить 60 градус північної широти. Зараз він знаходиться на 90 градусі. Отже, різниця у 30 градусів!

   Жах від космічної катастрофи призвів до кардинального стрибка у свідомості людини, в результаті чого вона стала сприймати довколишній світ ментально-емоційно, недиференційовано міфологічно-дієво осмислювати довколишній світ як нероздільну цілісність та встановлювати між його явищами певні дологічні зв'язки, на відміну від наступної диференційованої (сюжетної) міфології (< міфологічне мислення < міфологічне усвідомлення < міфологічне сприйняття). До цього людина сприймала правильну послідовність відомих явищ (наприклад, схід сонця) у силу їх регулярності як щось дане, що не потребує пояснення. Все світосприймання їх виходить зі "сновидінь" (dream), минуле, теперішнє і наступне співіснують так, як у сні. Тільки коли звичний хід речей порушувався якоюсь раптовою подією, коли людина зіштовхувалася з чимось страшним і незвичним (як природного походження -- затемненням світила, вогнем від блискавки, землетрусом тощо, так і "штучного" -- галюциногени, напої, наркотики), тільки тоді вона -- і то ненадовго -- починала міркувати над причинами цих явищ. Механізм такої транформації свідомості давно прояснений наукою. Російський академік В. Казначеєв констатує, що у архаїчної людини головний мозок достатньо розвинений і кількість нейронів досягає 8-10 млрд. Якщо в кожній клітині-нейроні співіснують білково-нуклеїнові і полеві форми життя, то до певного рівня білково-нуклеїнові структури нейронів, що пов'язані нервовими провідниками, працюють як компютер провідникового типу. Якщо ж у зовнішньому середовищі виникає якась фізична чи географічна аномалія, то всі поля нейронів, які працюють у мозаїці контактного компютера, в один момент можуть об'єднатися в одному кооперативному полі: комп'ютер провідникового типу перескакує на організацію полевого типу. Це призводить до того, що істота-носій такого компютера починає сприймати оточуючий світ ІНАКШЕ, ПО-НОВОМУ. Для цього стрибка біологічних мутацій не потрібно. До цього стрибка гоменіди могли спілкуватися за допомогою тільки сенсорних сигналів (вигуку, зору, запаху тощо). Але достатньо, щоб їх "комп'ютери" перейшли на полеву організацію, як всі вони природним чином опинилися пов'язаними далекойдучим полевим зв'язком. Отже, те, що ми називаємо яснобаченням або телепатією, були обов'язковою формою, обовязковою властивістю на ранній стадії еволюції homo sapiens. Але не все людство зуміло розвинути цей "дар": воно розділилося на більш вдатних" ("Сини Божі", біблійні "нащадки Сифа-Дарунку", homo sapiens) і "менш вдатних" ("Сини людські", "нащадки Каїна", homo capiens). Протягом сотень тисяч років ці два види співіснували (як, наприклад, у тваринному світі співіснують вовки і собаки, і питання, хто з них володіє краще тим чи іншим аспектом "дару"). На жаль, саме злиття двох видів гомінідів призвело до фактичної втрати здібностей, що закріпили й наступні катаклізми.

   Зрештою, потреба комунікації з самим світом стала поштовхом до виникнення мови, яка прийшла на зміну вже достатньо розвинених та складних знакових комунікативних систем (необхідних для предметно-знаряддєвої діяльності; "тут ми також погоджуємося з І. Кантом: "... Музика, танці та гра складають безсловесне спілкування (адже ті малочисельні слова, що необхідні для гри, ще не утворюють бесіди, вимагаючої взаємного обміну думками)..."), що, у свою чергу, призвели до все більш точного, уважного сприйняття. "... А якщо в якості відмінної риси людської мови, -- резюмує І. Топешко, -- ми позначили можливість з її допомогою передавати абстрактні поняття, зокрема, поняття вищого начала життя, то й шукати витоки мови слід там, де з'являється уява про вище начало життя, ... про чудо -- "міф є чудо", за визначенням О.Ф. Лосєва... Ми висловлюємо гіпотезу, що з усього, що могла бачити, чути і відчувати ця істота, до "чудесного" може бути віднесене уявлення постйної новизни оточуючого світу: світ довкола нас увесь час новий, увесь час змінюється, і рослини, і небо, і все живе, і співплемінники постійно змінюються, ніколи не залишаються такими ж, якими були щойно (це, власне, і є потік часу, але він ще довго не буде усвідомлений людиною саме як час) ... Якщо є вища сила, що керує всім колом оновлення, зникнення та повернень, то існують і зразки життя, котрих слід дотримуватися для збереження життя. Якщо світ -- це живий єдиний організм, то з ним можна спілкуватися, як спілкуються між собою всі живі, отже, повинні бути сигнали, котрі цей вищий організм може сприймати і на котрі він реагує ... Для вираження узагальнених, а потім і абстрактних понять використовувалися все ті ж знаки або послідовності знаків...". Тут може бути переосмислена теорія стадіальності, яка свого часу була "новим вченням про мову" М.Я. Марра поставлена, образно висловлюючись, "з ніг на голову": ностратично-бореальні мови ("гіперборейські", за Г. Віртом; "прометеоїдні", за В. Абаєвим-М. Марром) виникли з яфетичних як "новий етап розвитку людської мови в процесі їх трансформації".

   Але І. Топешко, виходячи з того, що людину найбільше вражає "вічно новий світ", пропонує шукати сліди реліктового міфологічного сприйняття у надзвичайно складній сюжетній міфології (міф про оновлення птаха Фенікса, міф про метемпсихоз-переселення душ, міф про загробне царство, міф про вічну молодість, міф про воскресіння Христа, аналогічні казкові мотиви тощо). В дійсності ж людство обирає комунікацію з Вищими Силами саме з причини
Реклама:




1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   53

Скачать 9.64 Mb.
Поиск по сайту:
Разместите кнопку на своём сайте:
Генерация документов


База данных защищена авторским правом ©GenDocs 2000-2011
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты
Учебный материал

Рейтинг@Mail.ru