Категории:

Реферат на тему: "Мотивація самопізнання"

Поиск по сайту:


Дата09.03.2012
Размер0.62 Mb.
ТипРеферат
Содержание
2. Самопізнання як певна активність.
3. Мотивація самопізнання на різних рівнях активності.
3.3. Мотивація самопізнання на рівні діяльності.
4. Формування потреби самопізнання.
Подобный материал:

 Реферат на тему:


"Мотивація самопізнання"

Виконав аспірант факультету психології
КНУ імені Тараса Шевченка
Риндер Іван Дмитрович


План

1. Відображення, пізнання, самовідображення і самопізнання

2. Самопізнання як певна активність

3. Мотивація самопізнання на різних рівнях активності

4. Формування потреби самопізнання

Висновки

Перелік використаної літератури


1.Відображення, пізнання, самовідображення і самопізнання.
        Існує три принципово різних відношення людини до світу: пізнавальне відношення, практичне відношення і етично-естетичне відношення, відповідно теоретичним поглядам С.Л. Рубінштейна. Пізнавальне відношення – процес проникнення в сутність взаємовідносин і властивостей буття. Здійснюючи пізнавальну діяльність людина в теоретичній формі освоює світ, будує його свідомий образ [8 ;102-110].
        Об’єктивний світ (ноумени, об’єктивна реальність) можна поділити на матеріальний та ідеальний. Ідеальний об’єктивний світ – це те, що не має характеристик матерії (вага, розмір, колір, форма). Об’єкти ідеального об’єктивного світу не доступні органам чуття. Психічне, психологічне соціальне є явищами ідеальними – об’єктивної реальності. Психічне є прикладом ідеальної реальності. Психічне дає можливість існування суб’єктивної реальності.
        Суб’єктивна реальність (феномени) – це відображена в свідомій чи несвідомій формі об’єктивна реальність (ідеальна чи матеріальна) в психіці людини. Це така реальність крізь призму якої суб’єкт спостерігає, пізнає об’єктивний світ. Але тут слід зауважити, що суб’єктивна реальність іншої людини для нас є об’єктивною ідеальною реальністю. Ця суб’єктивність об’єктивується. Курт Левін стверджував, що відображення «поля» для суб’єкта відображення (1) є суб’єктивною реальністю (те саме в НЛП: територія і карта). Але для суб’єкта (2), який є стороннім стосовно цього поля і спрямовує відображення на суб’єкта (1), поле (відображуване суб’єктом (1)) є об’єктивною реальністю. Відображаючи яку, він (суб’єкт (2)) формує свою суб’єктивну реальність. Суб’єктивна реальність це результат відображення. Б. Ф. Ломов виокремив, у відповідності з тим, які процеси залучені, такі три рівні відображення: сенсорно - перцептивний, рівень уявлень, мовно – мисленнєвий та свідомий, як якісно і кількісно вищий рівень відображення з залученням всіх пізнавальних процесів. А також дві форми: образи, поняття.
        О.О. Потебня з цього приводу писав, що образ трансформується в символ, а потім в знак (слово). Тому доцільно виокремити ще одну форму відображення – символ. Як щось проміжне між знаком і образом. Образи бувають чуттєвими та мислительними (Ткаченко О.О.). Ще доцільно виділити таку форму відображення як елементарні відчуття отримані органами чуття. Таким чином, суб’єктивна реальність представлена в таких формах: відчуттях, чуттєвих та мислительних образах, символах, поняттях (знаках). Ці форми відображення є продуктом еволюції пізнання об’єктивного світу. Знання про об’єктивний світ поступово зазнавали екстеріоризації у вигляді малюнків на стінах печер, символічних зображень та ін. Аж поки справа дійшла до знаків (понять), як універсального засобу (і форми) пізнання. В результаті взаємодії людини та об’єктивної реальності утворюється не тільки суб’єктивна реальність, а й знаково-символічна реальність. Знаково – символічна або символічно – знакова реальність це вся сукупність знакових і символічних систем. До знакових систем належить мова. Одиницею знакової системи є знак, в мові - слово. Схема нижче показує, що знак пов'язаний з об’єктом через значення. Таким чином, знак можна поділити на матеріальну сторону знака (це в слові «людина» сукупність букв) та ідеальну – це значення слово «людина». Значення знака це по суті суб’єктивна реальність суб’єкта створення знака – народ, науковець (категорія, термін, наукове поняття). Але для інших це об’єктивна реальність. Знаково – символічна реальність є засобом фіксації всієї сукупності знань людства про об’єктивну реальність. Іншими словами, можна сказати символічна і знакова реальність – це суб’єктивна реальність всього людства, відображення світу.
        Відображення – загальна властивість матерії, що полягає в здатності об’єктів відтворювати (з різним ступенем адекватності) ознаки, структурні характеристики і відношення інших об’єктів. Характер відображення залежить від рівня організації матерії, через що воно якісно різне в органічній і неорганічній природі, у світі тварин і світі соціальному, в простих і високоорганізованих системах [ 17]. Психічне відображення: при переході від біологічної форми відображення до психічної виділяються наступні стадії: 1) сенсорна яка характеризується відображенням окремих подразників; 2) перцептивна – перехід до неї виражається у здатності відображати комплекс подразників у цілому; 3) інтелектуальна – виявляється в тому, що на додаток відображення окремих предметів виникає відображення їхніх функціональних відношень і зв’язків [ 17]. Відображення людиною об’єктивної реальності здійснюється завдяки фізіологічному та психічному в людині. Психічними є вищого рівня явища тісно пов’язані з фізіологічними але такими не вважаються через відсутність в них матеріальних властивостей. Ці явища також пов’язані з функціонуванням організму, системи, яка може називатися особистістю в залежності від кількості і якості психічного. Достатньою якістю і кількістю для того щоб систему, організм назвати особистістю є свідомість. Психічними є такі явища, які не тільки пов’язані з відображенням. Як і свідомість пов’язана не тільки з відображенням (пізнанням), а й з регуляцією, оціночним ставленням (структура свідомості). Проте відображення виконує дуже важливу в психічній активності роль.
        Людина діє і діючи вона змушена пізнавати себе так само як вона пізнає своє оточення. Таким чином, в її суб’єктивній реальності присутня інформація не тільки про об’єктивну реальність, яка її оточує, а й про саму себе. Нижче ми пропонуємо схему, що розкриває зміст суб’єктивної реальності, її структурні компоненти: знання про оточуючий світ, знання про себе.
        Компоненти блоку – «мої уявлення про мене»: 1. В процесі життєдіяльності в організмі формується деяке стабільне психічне утворення – образ самого себе (схема тіла), який дозволяє йому більш ефективно і адекватно діяти. Врахування перцептивних наслідків, які поступають в результаті власної рухової активності, врахування положення тіла і його органів в просторі, врахування функціонального стану органів відбувається постійно. На рівні організму як цілого виникають і формуються особливі інтегральні утворення, які полегшують організму інтерпретацію відомостей про нього самого. На основі інформації про положення тіла і його частин в просторі (пропріоцепція) і стану руху органів (кінестезія) формується схема тіла – «суб’єктивний образ взаємного положення і стану руху частин тіла в просторі». Як показують дослідження схема тіла простягається дальше фізичних границь тіла і включає предмети, які довго знаходяться з ним в контакті, наприклад, одяг. Схема тіла – психічне утворення, яке може включати і елементи, які фізично відсутні, як наприклад, в випадку утворення «фантомної кінцівки» при хірургічних ампутаціях [ 14; 15]. 2. На основі інформації від інтероцепторів, які відображають стан внутрішніх органів і внутрішнього середовища, виникають відчуття, яке дифузно відображає загальний стан організму. Ці відчуття формують те, що можна назвати самопочуттям (самовідчуттям) організму. Певний вклад в самопочуття вносять, напевно, і больова, і температурна чуттєвість [ 14; 15]. 3. Феноменальне „Я” – це уявлення людини про себе. На відміну від схеми тіла і самопочуття ці явища стосуються особистості людини. Схожість схеми тіла і феноменального „Я” – це схожість їх функцій [ 14; 24]. Структура феноменального „Я” залежить від характеру тих процесів самопізнання, результатом яких воно являється. В свою чергу, процеси самопізнання, включені в більш об’ємні процеси: в процеси спілкування людини з іншими людьми, в процеси діяльності суб’єкта [ 14; 70]. 4. Окремою одиницею суб’єктивної реальності є таке явище як – мої уявлення про мої уявлення про світ. Виділення цього компоненту умовне, оскільки воно включається в зміст феноменального «Я». Але його виокремлення це спроба зауважити, що мої уявлення про світ є також об’єктом мого самопізнання, результатом якого і є цей компонент. Психічне поле – це ідеальний простір в якому існують суб’єктивні уявлення людини. На психічному полі співіснують: схема тіла, самопочуття, феноменальне «Я».
        Людина як і стосовно світу проявляє три відношення, так і стосовно себе вона також проявляє: пізнавальне відношення, перетворююче і оціночне (етико – естетичне) відношення. Ці три відношення авторами об’єднуються в поняття самовідношення. Відповідно самовідношення має когнітивний компонент, оціночний компонент і конативний компонент. Відома схема, що розкриває структуру самосвідомості, теж констатує згадані відношення людини до самої себе.
        Когнітивний компонент це, іншими словами, самовідображення і самопізнання. Сарджвеладзе Н.І. виділяє два типи самовідношення: суб’єкт – об’єктне і суб’єкт – суб’єктне. Перше полягає в інструментальному ставленні до себе – «я» виступає для досягнення якої-небудь цілі. Власні можливості, схильності, особистісні якості та внутрішні стани розглядаються як об’єкти – засоби. Люди схильні до такого самовідношення переймаються питаннями: «Що таке самість?», «Що таке моє Я?». Суб’єкт – суб’єктне самовідношення полягає в тому, що когнітивні процеси здійснюються з позиції внутрішнього спостерігача. Люди задаються запитанням – «Хто Я?». В першому випадку людина ніби дивиться на себе з боку інших людей, а в другому – погляд спрямований з середини. Автор виділяє три виміри самовідношення: біологічний, психологічний і соціальний вимір. Розглянемо детальніше ці виміри для формування цілісної картини того, що саме стає об’єктом самовідношення, а відтак і самовідображення, і самопізнання [ 13; 109-110].
        Біологічний вимір: 1) відношення до своєї зовнішності і анатомічних особливостей; 2) відношення до своїх біомеханічних і функціонально-фізіологічних можливостей.
        Психологічний вимір: 1) відношення до своїх сенсомоторних особливостей і інструментальних можливостей; 2) відношення до своїх інтелектуальних здібностей (Я: розумний – нерозумний, логічний – інтуїтивний, розмірковуючий – практичний); 3) відношення до своїх емоційних особливостей; 4) відношення до своїх вольових якостей і результатів своєї діяльності; 5) відношення до себе як до неповторної особистості, почуття – самототожності.
        Соціальний вимір: 1) відношення до свого соціального статусу (до статусу в системі формальних відносин, до соціально – економічного чи соціометричного статусу); 2) відношення до того як до мене ставляться інші, чого від мене очікують; 3) відношення до себе як до носія певних соціально – моральних норм і цінностей.
        Самопізнання, як і пізнання, починається з самовідображення, як несвідомого процесу формування інформації про себе в власному психічному полі, такої інформації, як вже згадувалося, як «схема тіла» та самопочуття. Самопізнання це вже свідомий процес формування свідомого власного образу, який розкриває складні власні психічні властивості, стани, процеси та ін., а також сутнісні зв’язки між ними. Самопізнання робить значний вклад в формуванні «феноменального Я». Кажучи точніше, самовідображення на певних етапах свого ускладнення включає самопізнання.

^ 2. Самопізнання як певна активність.
        І. І. Чеснокова наголошує: «Перш за все необхідно підкреслити, що самопізнання в психічній діяльності особистості виступає як особливо складний процес опосередкованого пізнання себе, розгорнутий в часі, пов'язаний з рухом від одиничних ситуативних образів через інтеграцію подібних численних образів в цілісне утворення – в поняття свого власного „Я” як суб’єкта, відмінного від інших суб’єктів» [15; 89].
        Існує два значення терміну активність: 1) сторона, складова будь-якого процесу взаємодії чи дії, детермінована внутрішньою природою об’єкта; 2) процес, характер якого в цілому визначається перш за все внутрішньою детермінацією об’єкта, його самообумовленістю [5; 165-166].
        Виходить, що процес більш загальне поняття по відношенню до поняття активності. Процеси бувають пасивні – коли об’єкт в якому відбувається процес не є причиною цьому процесу, а причинами являються якісь зовнішні по відношенню до нього об’єкти і явища (зовнішня детермінація); активні – коли об’єкт в якому розгортається процес визначає характер його перебігу (внутрішня детермінація). Тому сказати, що самопізнання це процес просто не достатньо. В реальності абсолютно активних і абсолютно пасивних процесів не буває. Тому в визначенні поняття «активність» вказується лише на певну сторону, складову процесу, що є активним процесом, проявом активності, активністю.
        Параметри активності:
        1. Міра ініціативності. Нижня границя міри може бути названа як абсолютна пасивність – детермінованість існування об’єкта тільки зовнішніми впливами (чого реально не існує). Середня позиція за цим параметром – реактивність, яка за своїми енергетичними характеристиками і тими результатами, до яких вона призводить, виходить за межі прямих енергетичних і структурних змін, викликаних у об’єкта стимулом який впливає. Верхня границя – абсолютно спонтанна активність, визначеність поведінки об’єкта виключно внутрішніми станами (чого також реально не існує).
        2. Просторово – часовий проміжок між початком акту, пов’язаного з тратою енергії, та його позитивним результатом, який призводить до накопичення енергії (чи уникнення більш крупних втрат).
        3. Перехід від процесів адаптивного характеру до процесів активного конструювання, перетворення зовнішніх умов існування системи, яка прагне зберегти і розвинути свою внутрішню обумовленість [5; 167-168].
        Діяльність людини характеризується найвищими показниками по всім трьом переліченим якісним параметрам порівняно з активністю тварин чи, тим більше, неживих систем. Але в будь-якій діяльності є і активні, і пасивні складові, і різне їх співвідношення деяким авторам дозволяє говорити про активну діяльність [5; 168-169].
        Процеси з меншим рівнем активності також включаються в діяльність і представниками діяльнісного підходу розглядаються як складові діяльності – це дії і операції. Найменш активними процесами є операції. Оскільки суб’єкт операцій (або точніше учасник) практично не впливає на їх перебіг так як це відбувається в випадку діяльності чи навіть дії. Середнє місце за рівнем активності між операціями і діяльністю займають процеси які називають діями. Дія це процес організований суб’єктом для досягнення поставленої цілі. Тут виникає питання самопізнання це операція, дія чи діяльність? Зрозуміло, що самопізнання це процес, але процес який?
        Для відповіді на це запитання слід розібратися в теоретичних схемах запропонованих представниками діяльнісного підходу. Засновником діяльнісного підходу є О.М. Леонтьєв. Він пише: «Ми називаємо діяльністю процеси, які характеризуються тим, що те, на що направлений даний процес в цілому (його предмет), завжди співпадає з тим об’єктивним, що спонукає суб’єкта до даної діяльності» [18; 89-90]; «Дією ми називаємо процес, підпорядкований уявленню про той результат, який повинен бути досягнутий, тобто процес підпорядкований свідомій цілі» [6; 96], «крім свого інтенціонального аспекту (що повинно бути досягнуто), дія має свій операційний аспект (як, яким способом це може бути досягнуто), який визначається не самою пособі ціллю, а предметними умовами її досягнення. Способи реалізації дії ми називаємо операціями» [6; 97]. Далі як Леонтьєвим так і іншими представниками діяльнісного підходу обговорюється проблема розуміння психічних процесів як діяльності: психічна діяльність, мисленнєва діяльність. Ставиться питання чи можна психічний процес назвати психічною дією чи діяльністю? І якщо можна тоді за яких умов?
        Продемонструємо як ставиться і вирішується зазначена вище проблема. Д.Б. Ельконін зазначає: «Психічна діяльність в власному смислі цього слова, яка являє, по нашим сьогоднішнім поняттям, тільки орієнтувальну, організуючу, управляючу частину зовнішньої діяльності і екстеріоризується тільки в самому характері цієї зовнішньої, практичної діяльності – її впорядкованості, її русі, її логіці. … так звана розумова діяльність є також діяльність. Вона реалізує такі ж задачі, вона так же побудована, як і зовнішня, фізична, трудова діяльність; вона так же має свою орієнтувальну частину» [6; 338]. Таким чином, Д.Б. Ельконін пише про ділення будь-якої діяльності, в тому числі і розумової, на її орієнтувальну і виконавчу частину. Орієнтувальна частина – психологічна ланка діяльності, це частина предметна за своїм змістом і має свою операційну будову, але вона позначає лише якусь функцію по відношенню до всієї виконавчої частини [6; 336-337].
        Гальперін П.Я. продовжує констатувати щось подібне: «…потрібно саму психічну діяльність розуміти як предметну діяльність. Але предметна діяльність, якою б вона не була – зовнішньо-предметною чи ідеально-предметною, - не тільки предметна. Вона так же як і будь-яка діяльність, тобто в ній є операційна сторона, в ній є мотиваційна сторона [6; 335].
        В іншому місці О.М. Леонтьєв уточнює: «…ті чи інші розумові дії можуть входити в структуру безпосередньо практичної, матеріальної діяльності, і навпаки, зовнішньо-рухові операції можуть обслуговувати виконання розумової дії в структурі, наприклад, чисто пізнавальної діяльності»[6; 99]. Далі той же автор продовжує: «Існують окремі діяльності, всі компоненти яких являються суттєво внутрішніми; такою може бути, наприклад, пізнавальна діяльність. Буває і так, що внутрішня діяльність, яка відповідає пізнавальному мотиву, реалізується суттєво зовнішніми по своїй формі процесами; це можуть бути або зовнішні дії, або зовнішньо-рухові операції» [6; 99].
        Інші науковці розглядали вже не психічну діяльність, розумову чи пізнавальну діяльність, а мислення як діяльність: «Мислення це не тільки діяльність, але і всередині її безперервний, недизюнктивний психічний процес аналізу, синтезу і узагальнення постійно змінних, тобто нових і тому в багатьох аспектах невідомих обставин життя даного суб’єкта. За допомогою такого пластичного, лабільного процесу, який безперервно формується, індивід визначає нові для себе, зовсім конкретні умови і вимоги задачі, яка виникла, і майбутньої проблемної ситуації, відповідно використовуючи вже сформовані у нього відносно стабільні операції, формуючи нові інтелектуальні дії [12; 455-456].
        Якщо мислення як діяльність, як система операцій здійснюється людиною переважно усвідомлено, тоді всередині її мислення як процес, навпаки, формується в основному на рівні несвідомого, хоча і під незначним контролем з боку суб’єкта (його цілей, усвідомлених мотивів). Цей процес усвідомлюється його суб’єктом лиш в дуже невеликій мірі [12; 456].
        Ломов Б. Ф. висловлює критику діяльнісного підходу, яка полягає в тому, що понятійний апарат и схеми аналізу діяльності розроблені для вивчення ціленаправленої, свідомої діяльності людини. Дії тут розглядаються як довільні акти, підпорядковані свідомій цілі, даної в певних умовах (задача), а спосіб реалізації дії як операція [7; 157]. Застосування цього апарату і схем аналізу до вивчення вищих форм і рівнів психічного відображення, особливо свідомості може бути корисним. Однак по відношенню початкових форм, воно навряд виправдано. Трактування цих форм як результатів дії вносить непотрібний момент довільності: процес представляється так, ніби суб’єкт сприймає не те, що є в дійсності, а те, що йому потрібно. Насправді, якщо прийняти, що первинний сенсорно–перцептивний образ є результат цілеспрямованої системи спеціальних дій, що він будується, коректується і приводиться в відповідність з відображуваним об’єктом за допомогою перцептивних дій, тоді з цього можна зробити парадоксальний висновок: щоб виник актуальний перцептивний образ, необхідно, щоб він вже був до початку відображення (в формі цілі) [ 7 ; 157]. Але сенсорний (и перцептивний) образ не являється результатом нашої довільної свідомої діяльності. Основна і головна умова його виникнення – це вплив предметів та явищ об’єктивної дійсності на органи чуття [7; 157]. Ця критика обґрунтовує існування таких процесів (наприклад, сенсорно-перцептивних), які не підпорядковуються поставленим цілям суб’єкта. Цей факт стверджує існування операцій самих по собі. На відміну від діяльнісного підходу, який говорить про обов’язкову підпорядкованість операцій діям, а дій діяльності.
        З всього вище сказаного можна зробити висновок, який заслуговує уваги. Виявляється, що пізнання, інтелектуальні процеси, мислення, в тому числі і самопізнання, можуть розглядатися на трьох рівнях. Ці процеси можуть носити характер операції, дії, діяльності. Звідси самопізнання може бути розглянуте на таких трьох рівнях: 1) самопізнання на рівні операцій – операції які включені в діяльність результатом яких є знання, в тій чи іншій формі, суб’єкта про себе; 2) самопізнання на рівні дій – організований процес суб’єктом для досягнення цілі, яка полягає в отриманні знань суб’єктом про самого себе; 3) самопізнання на рівні діяльності – процес організований суб’єктом спрямований на пізнання себе, який відповідає усвідомленій потребі в знаннях про себе і свідомо поставленій цілі, яка стосується отримання знань про самого себе.

  Таблиця.










Процес самовідображення

Процес самопізнання










Операції

Самопізнавальні операції - операції, які включені в діяльність результатом яких є знання, в тій чи іншій формі, суб’єкта про себе













Дії




Самопізнавальні дії - організований процес суб’єктом для досягнення цілі, яка полягає в отриманні знань суб’єктом про самого себе










Діяльність




Самопізнавальна діяльність - процес організований суб’єктом спрямований на пізнання себе, який відповідає усвідомленій потребі в знаннях про себе і свідомо поставленій цілі, яка стосується отримання знань про самого себе


        На рівні операцій самопізнання носить характер відображення або самовідображення, а на рівні дій і діяльності цей процес, і є власне самопізнанням. Оскільки пізнання і самопізнання це свідомий процес, процес підпорядкований поставленим цілям, потребам.
        В цьому контексті доречно згадати теорію Я. А. Пономарева, яка на думку Ломова Б. Ф. являється перспективною для дослідження творчого компоненту діяльності. Відповідно теорії, так зване інтуїтивне рішення задачі базується на подвійності результату діяльності. Ця подвійність полягає в тому, що окрім прямого продукту (який відповідає свідомо поставленій цілі), в результаті дій міститься також побічний продукт, який виникає незалежно від свідомого наміру; він складається під впливом тих властивостей предмету діяльності, які включені в дію, але іррелевантні відносно цілі. Зазвичай (але не обов’язково) побічний продукт не усвідомлюється тим, хто його продукує, так як його увага зайнята ціллю. Однак при певних (досить багатозначних) умовах неусвідомлюване (чи не повністю усвідомлене) відображення побічного продукту може стати регулятором дії. В цьому випадку побічний продукт, якщо він містить «ключ до задачі» призводить її до інтуїтивного рішення. Спосіб рішення при цьому не усвідомлюється, він суб’єктивно переживається як неочікуваний, як інсайт [7; 230].
        Щось подібне констатується в «принципі творчої самодіяльності» описаним С.Л. Рубінштейном. В процесі діяльності людина творить себе. Таким чином, знання про себе стають побічним продуктом діяльності (самопізнання на рівні операцій).
        Процес самовідображення, що відбувається на рівні операції забезпечує наявність елементарних знань суб’єкта про самого себе (сенсорного і перцептивного образів), а самопізнання забезпечує свідоме вдосконалення знань суб’єкта про самого себе.

^ 3. Мотивація самопізнання на різних рівнях активності.
        3.1. Мотивація самопізнання на рівні операцій. В психологічних роботах часто можна зустріти поняття «мотиваційна сфера особистості». Під мотиваційною сферою особистості розуміють всю сукупність мотиваційних утворень, яка є у певної людини: мотиви, потреби, цінності та цілі, аттетюди, поведінкові патерни, інтереси. З точки зору розвитку її характеризують такі показники, як широта, гнучкість, та ієрархізованість. Цілеспрямоване формування мотиваційної сфери особистості – це в сутності, формування самої особистості [3; 182-183].
        Мотиваційна сфера, весь її склад у конкретної людини обумовлює, детермінує в тій чи іншій мірі всі процеси суб’єктом чи учасником яких людина є. Так всі процеси пам’яті знаходяться в певній залежності від мотиваційної сфери суб’єкта запам’ятовування. Це стосується не тільки мнемічних дій і пам’яті як діяльності, а й мнемічних операцій. Самопізнання дуже тісно пов’язане з пам’яттю.
        П.І. Зінченко порівнював продуктивність мимовільного запам’ятовування одного і того ж матеріалу в залежності від того, яке місце займає цей матеріал в структурі діяльності (мотив, ціль, спосіб виконання діяльності). Був отриманий переконливий результат: матеріал, пов'язаний з ціллю запам’ятовується краще порівняно з матеріалом, який пов'язаний з умовами досягнення цілей; фонові подразники запам’ятовувалися гірше всього [12; 233]. Іншими словами, застосовуючи висновок П.І. Зінченка, інформація про самого себе зберігається об’ємніше і чіткіше тоді коли дана інформація була обумовлена мотивом (самопізнавальна діяльність), в меншій мірі коли – лише ціллю, і ще менш об’ємніше, і чіткіше – коли інформація отримана в результаті забезпечення умов досягнення інших цілей, тобто не самопізнавальних цілей.
        Анциферова Л.І. констатує факт наявності мотивації у психічних процесів наступним чином: «…психічні процеси завжди включені в трудову, перетворюючу, практичну і теоретичну діяльність. Вони підпорядковуються мотивам і цілям цієї діяльності. При всій безумовній справедливості твердження А.Н. Леонтьєва про мотивацію і діяльність («Ми називаємо діяльністю процеси, які характеризуються тим, що те, на що направлений даний процес в цілому (його предмет), завжди співпадає з тим об’єктивним, що спонукає суб’єкта до даної діяльності» [18; 89-90]) воно зовсім не означає, що у процесів сприймання і мислення немає власної мотивації [18; 89-90]. Далі Анциферова уточнює: «Психічна діяльність (йдеться про психічні процеси) мотивується не породженням психічних утворень, але пізнанням оточуючого світу, орієнтацією в умовах перетворюючої діяльності» [18;91]. Таким чином, в приведеній вище інформації вимальовується той факт, що несвідома, мало усвідомлена активність – операції, в тому числі і операції самопізнання, підпорядковуються так чи інакше мотиваційній сфері суб’єкта, з одного боку, і діяльності, і діям в які ці операції включені, з іншого. Самопізнання на рівні операцій мотивується складовими мотиваційної сфери: потреби, інтереси, цілі, цінності, установки, мотиви та ін. Нижче приведена схема, що показує вплив мотиваційної сфери на самопізнання. При чому не обов’язково перелічені в схемі мотиваційні утворення (потреби, цілі…) повинні носити характер пізнавальний чи самопізнавальний вони можуть впливати на протікання операцій пов’язаних з самопізнанням. «Впливати на протікання» означає не тільки детермінацію характеру перебігу самопізнавальних операцій, а й те що мотиваційна сфера впливає на кількість таких самопізнавальних операцій.
        Перелічені, в запропанованій схемі, операції можуть включатися в інші дії чи діяльності не пов’язані з самопізнанням але результати цих операцій – знання людини про себе є побічним продуктом, тобто не тим продуктом на який спрямована дія чи діяльність в які дана операція включена. Для більшої теоретичної ясності розмежуємо поняття детермінації та мотивації. Справа в тому, що на рівні операцій говорити про мотивацію взагалі не приходиться навіть якщо на цю операцію впливають мотиваційні явища. Так, Ільїн Е.П. стверджує: «…якщо поставити питання про те чи можна говорити про мотивацію поведінки тварин, то відповідь слід дати наступну: ця поведінка в такій мірі мотивована, в якій вона має довільний характер»[3; 17]. Відповідно мотивація це детермінація яка супроводжується довільними процесами: свідомий аналіз ситуації, вибір цілі, побудова плану дій та ін.. На рівні операцій самопізнання, точніше сказати, детермінується як мотиваційними утвореннями, так і не мотиваційними: наприклад, рисою характеру чи рівнем інтелекту. Проте мотивація це теж детермінація але своєрідна, що дає підстави виокремити цей вид детермінації людської поведінки.
        3.2. Мотивація самопізнання на рівні дій. Подібно тому, як поняття мотиву співвідноситься з поняттям діяльності, поняття дії співвідноситься з поняттям цілі [15; 96]. Коли перед нами розгортається конкретний процес зовнішній чи внутрішній, тоді зі сторони мотиву він виступає в якості діяльності людини, а як підпорядкований цілі – в якості дії чи системи, ланцюга дій [15; 96–97]. Самопізнавальні, і будь-які інші, дії підпорядковані свідомим цілям. Не зважаючи на те, що цілі обов’язково усвідомлюються суб’єктом, однак не завжди цілі ставляться власне ним. На нашу думку існують три варіанта постановки цілей: 1. Оточення, соціальне середовище, культура чи окремі представники на певних підставах, в залежності від конкретного випадку, висувають перед людиною певні вимоги, ставлять перед нею цілі; в результаті чого людина на певних підставах, завдяки певним умовам приймає цілі як власні «потреби». Це як правило відбувається тому, що від досягнення поставлених зовні цілей залежить задоволення власних потреб людини. Наприклад, працівник ставить собі за ціль максимальний прибуток фірми, оскільки в разі досягнення цієї цілі він отримає фінансову винагороду яка відповідає його потребі в матеріальному забезпеченні. Інший приклад, учень працює над досягненням цілі поставленої вчителем – написати твір про себе, оскільки отримавши позитивну оцінку він задовольнить свою потребу в похвалі, визнанні і прийнятті оточуючими (батьки, вчитель). 2. Щось подібне відбувається коли діяльність яку виконує людина ставить перед ним ряд цілей для досягнення яких потрібно виконати відповідні дії. Це опосередковані цілі підпорядковані основній цілі, меті. Наприклад, виконуючи навчальну діяльність, основною метою є отримання знань, умінь і навичок перед студентом ставляться цілі: закінчити навчальний заклад успішно, приходити на заняття вчасно, уникати пропусків, мати прийнятний вигляд відвідуючи заклад освіти та ін. Це ж саме може стосуватися і самопізнання коли самопізнавальні цілі є лише опосередковуючою ланкою. Наприклад, для того щоб налагодити спілкування з колегами по роботі, людина ставиться перед ціллю – дізнатися про себе деяку інформацію (власні вподобання, те що може не сподобатися в ній іншим, пошук тих сторін власної особистості на яких варто акцентувати, демонструвати в процесі спілкування, знайомства та ін.). 3. Людина сама ставить перед собою ціль на основі власного вибору, вона хоче досягти те до чого в неї потреби як такої немає але те, що нею вважається як потрібне. Це випадок коли суб’єкт сам зобов’язує себе досягнути щось, виконати щось. С.Л. Рубінштейн пише: «Вся справа в тому, що повинності не тому стають значимими для мене цілями, що мені цього безпосередньо хочеться, а я хочу цього тому, що усвідомив суспільну значимість цих цілей і їх реалізація стала моєю кровною, особистою справою, до якої мене спонукає з силою яка перевищує силу елементарних, тільки особистісних прагнень» [15; 173]. Наприклад, людина ставить перед собою ціль – кожного дня виділяти час для заняття спортом; у даної людини не має потреби вставати з ранку, бігати і виконувати фізичні вправи, більше того вона це жахливо не любить. Але зваживши все, усвідомивши значимість цієї справи вона приймає рішення, ставить перед собою згадану ціль. Тепер розглянемо приклад, що стосується самопізнання: ціль - пізнати себе, ставить перед собою людина прочитавши і усвідомивши твердження Сковороди про важливість самопізнання, і задумавшись над народною мудрістю про те, що люди схильні помічати у інших дрібниці і не бачити великих речей у себе «під носом». Потреби в знаннях про себе людина як такої не має але вже переймається ціллю самопізнавального характеру і відповідно виконує дії самопізнання. Слід зауважити, що досягнення цілі передбачає залучення вольових зусиль. Саме тут включається в мотиваційний процес воля. Поставлені свідомі цілі не завжди відповідають потребам людини, а інколи такі цілі жорстко суперечать бажанням. Але виконання дій спрямованих на досягнення поставленої цілі з часом актуалізують, підсилюють чи формують відповідну потребу: потребу в занятті спортом, потребу в успіху фірми, потребу в знаннях про себе (потребу в самопізнанні).
^         3.3. Мотивація самопізнання на рівні діяльності. Тут мова йтиме про самопізнавальну діяльність. Пригадаємо, що є основним критерієм для визначення процесу як діяльності. Гальперін П.Я. пише: «Ділення на діяльність, дію, операцію йде у Олександра Миколайовича не по предметному, операційному їх змісту, а по мотиваційному. Діяльністю називається те, в чому співпадають ціль і мотив, дією називається те, в чому ціль вже не співпадає з мотивом, але ще виступає як опосередкована ціль, а операція – те, що взагалі втратило будь-яку самостійність, автоматизована частина, в якій навіть її результат не виступає як ціль [6; 331]. Анциферова уточнює: «Психічна діяльність мотивується не породженням психічних утворень, але пізнанням оточуючого світу, орієнтацією в умовах перетворюючої діяльності» [18; 91]. Під мотивом тут розуміється усвідомлена потреба. Тому можна сказати так: коли потреба відповідає цілі тоді процес спрямований на задоволення потреби і досягнення цілі називається діяльністю. Так, якщо людина має потребу в самопізнанні і відповідно здійснює певну активність для задоволення потреби і досягнення цілі, відповідно пізнавального характеру, ця активність є самопізнавальною діяльністю. Ця активність детермінується мотивом який теж можна відповідно назвати мотивом самопізнання. Слід уточнити, що мотив самопізнання дорівнює потребі в самопізнанні плюс самопізнавальна ціль. Нижче нами пропонується схема, що розкриває співвідношення діяльності і її компонентів (дія, операція) з мотиваційними утвореннями (потреба, ціль, мотив):

        Крім цього в літературі приводяться такі замітки стосовно мотивації діяльності: «Одна і таж дія може реалізовувати різні діяльності, один і той же мотив може породжувати різні цілі, і відповідно різні дії» [18; 97]. С.Л. Рубінштейн стверджує «Яким б не був початковий мотив включення в мисленнєву діяльність коли включення відбулось в ній обов’язково починають діяти мотиви пізнавальні, бажання знати щось, ще не відоме» [15]. Для розгортання самопізнавальної діяльності обов’язково потрібна усвідомлена потреба в знаннях, в інформації про себе. Потреба на відміну від цілі описується словом «хочу», а ціль – «мені потрібно», «я повинен».

  ^ 4. Формування потреби самопізнання.
        У вітчизняній психології в класифікації потреб на матеріальні, духовні і соціальні, потреба в пізнанні оточуючого середовища і себе відноситься до духовних [3; 41-42]. Г. Мюррей серед переліку психогенних потреб виділяє потребу в пізнанні і потребу в самосвідомості (усвідомлення себе унікальною особистістю) [3; 43]. Згадується потреба в нових враженнях, до невротичних зараховується потреба в інформації. Б.Ф. Ломов виділяє потреби людини в субстанції, енергії і інформації.
        Ільїн дає таке, на наш погляд влучне, визначення потреби: «Потреба особистості це відображення в свідомості нужди (необхідності, бажаності, чогось в даний момент), яке часто переживається як внутрішня напруга (потребнісний стан) і, яке спонукає психічну активність пов’язану з ціле покладанням» [3; 38].
        В контексті розгляду формування потреби самопізнання виникає питання – якою вона є природною чи соціогенною, неприродною. Дослідження, які особливо інтенсивно розгорнулися за послідні 10 – 15 років, переконливо доказують, що у живих істот, поряд з так званими органічними потребами, існує сильна потреба пізнання, яка досягає свого найвищого розвитку у людини. [18; 89-90].
        Обуховський приводить такі факти, які підтверджують подібність природної потреби в пізнанні з всіма іншими природними фізіологічними потребами: 1) «…вищою нагородою для мавп, які брали участь в експериментах з ціллю вивчення закономірностей научіння, являється не їда, якої вони швидко насищаються, а шанс подивитися мультфільм, який був попередньо скритий за ширмою»; 2) «…навіть дуже голодний щур, який вирішує класичну задачу пошуку шляху в лабіринті, спочатку просто так бігав по ньому, займаючись пізнавальними дослідженнями оточуючого середовища, а тільки після цього приступив до задачі, яка винагороджувалася смачним лакомством»; 3) «…щур підвищує свої здібності вивчення лабіринту і без використання підкріплення, нагород в вигляді їжі»; 4) «…дитина навіть яка не їла протягом 14 годин, опинившись за столом, часто замість, того щоб їсти, починає кидати горох в молоко (…), кидати ложечки на підлогу, намагаючись малювати картоплею» [10; 167].
        Інший автор наводить експеримент коли мавпи часами займалися розв’язанням простих механічних задач, їхня поведінка не підкріплювалася, крім самого розв’язання, це була єдина винагорода [11; 202].
        Чітко окреслюється ідея про те, що потреба в дослідженні оточуючого світу, в отриманні нової інформації про нього настільки ж глибоко вкорінена в самій природі організму, як і його направленість на збереження основних фізіологічних констант. Спостереження за тваринами показали, що вже в них широко розповсюджена «дослідницька мотивація», яка має важливий біологічний смисл. Прагнення досліджувати оточуючий простір як сферу можливої поведінки, прагнення вивчати властивості об’єктів, співвідношення між ними, шляхи до них і т.п. – все це тягне за собою такі вигоди для індивіда і виду, які не менш суттєві в плані виживання, ніж оборона і захист від середовища [11; 200-201].
        Крім того за словами Обуховського «…природні потреби мають в основі механізми задоволення, сформовані в ході еволюції в вигляді більш чи менш направлених потягів» [10; 166]. Відповідно якщо потреба в пізнанні має глибинний характер вона повинна теж мати механізми задоволення типу інстинкту чи рефлексу. Виявляється так і є «…в процесі пізнання грають роль: вроджений орієнтувальний рефлекс, який ініціює пізнавальні дії, і дослідницький рефлекс який з’являється після них, який ініціює реалізацію дослідницьких дій» [10; 168].
        Негомеостатична, дослідницька поведінка обумовлена деякими властивостями вищих нервових центрів – перш за все активуючої системи (яка локалізована в стовбурі мозку). Дослідження цієї системи нейрофізіологічними методами показало, що подразники виконують дві функції – сигнальну (інформаційну) і активуючу (енергетичну). Коли один і той же подразник починає повторятися, він швидко втрачає другу – активуючу функцію. Втрата їм здатності викликати збудження означає зниження рівня активності відповідних мозкових апаратів. Така ситуація повністю б задовольняла організм, якщо б його єдина задача полягала в підтримці гомеостатичної стабільності [11; 201].
        Організм має необхідність в тому, щоб зберігати збудження своєї активуючої системи, хоча і не на надлишковому рівні, але на достатньо високому, для успішного пристосування до середовища, рівні. А це можливо лише при задоволенні «сенсорногого голоду», тобто потреби в нових зовнішніх подразниках, коли старі, звичні перестають задовольняти цю потребу. Звичайно принцип гомеостазу тим самим зовсім не втрачає значення, але виявляється недостатнім, щоб пояснити мотивацію поведінки [11; 201].
        Таким чином, потреба в пізнанні і самопізнанні має підґрунтя в глибинних потягах і прагненнях людської природи. Її соціальність полягає лише в значному впливі на її розвиток історії і еволюції людини.
        На нашу думку найглибшим потягом, яким характеризується людина і все живе є виділений Фрейдом елемент несвідомого – потяг до життя. Все живе хоче жити і це безсумнівно видно в активності в якій воно себе проявляє. Можна зробити висновок, що на основі потягу до життя базуються: прагнення до стабільності і прагнення до розвитку. Прагнення до стабільності відповідає дифіцитарній мотивації за Маслоу (дифіцитарне пізнання) і згаданій вище – гомеостатичній мотивації; прагнення до розвитку відповідно – буттєвій мотивації (буттєве пізнання) і дослідницькій мотивації.
        З прагнення до стабільності і з прагнення до розвитку випливає необхідність в знаннях, в інформації про навколишнє середовище, і самого себе. В. В. Столін в своїй праці обґрунтовує необхідність організму в інформації про самого себе наступним чином: «…процес відображення живими організмами на відміну від неживих тіл завжди відбувається в умовах руху самих систем, що сприймаються. При цьому в потоці інформації частина змін пов’язана з змінами в зовнішніх об’єктах, а друга частина викликана рухами системи яка сприймає. (…) Для того щоб відображення було адекватним організм повинен розвивати в собі здібність відокремлювати в потоці стимуляції те, що являється стимулюючим інваріантом, який відповідає об’єкту, від того, що привнесено його (організму) власною активністю, і використати і те, і інше для регуляції своєї поведінки. Так, наприклад, для того щоб сприйняти величину об’єкта константною, при її зміні на сітківці ока, суб’єкт повинен сприйняти пропорційні зміни в відстані від нього до об’єкта, викликане його приближенням (віддаленням) чи приближенням (віддаленням) самого суб’єкта. В обох випадках сприйняття власного руху чи нерухомості є умовою адекватного сприйняття величини об’єкта. (…) Можна сказати, що будь-який акт сприйняття передбачає перцептивне самовиокремлення і суб’єктивну просторово локалізовану присутність того хто сприймає. (…) Згідно уявленням Н.А. Бернштейна, одним з ключових моментів рухової активності являється знання про стан периферичного рухового апарату. Без цих знань (сенсорної інформації) команди із центральних ланок нервової системи про здійснення рухів виявляється принципово неефективними. (…) Самовиокремлення організму відбувається не тільки в рамках сприйняття зовнішніх об’єктів і формування рухів. Це самовиокремлення виступає і в формі відчуттів, які відображають функціональний стан окремих органів, в тому числі внутрішніх (інтероцепція), а також в формі больових відчуттів» [14; 12-14].
        Необхідність в знаннях про себе може не доходити до свідомості, а отже і не ставати потребою, оскільки усунення необхідності має рефлекторний характер, вона усувається за допомогою автоматизованих операцій. Результати цих самопізнавальних операцій залишаються несвідомими або мало усвідомленими.
        Необхідність в знаннях, інформації переживається і відповідає таким явищам як: «інформаційний голод», «сенсорний голод», «прагнення до нових вражень» та ін. Таке явище як інформаційний голод, судячи по всьому, випливає з прагнення до стабільності і безпеки, оскільки він виникає тоді (і дискомфорт який його супроводжує), коли зменшується стабільний об’єм потоку інформації.
        Людина на рівні організму і на рівні особистості має необхідність в знаннях про себе для ефективного функціонування і розвитку. Якщо необхідність усвідомлюється, тобто людина відчуває пізнавальний інтерес до себе, можна говорити про появу самопізнавальної потреби.
        За часовою характеристикою потреби діляться на тимчасові, стійкі і такі, що періодично виникають [3; 44]. Необхідність в їжі, воді, повітрі, безпеці являються досить постійними, ці потреби являються стійкими. Потреба в знаннях про себе на пряму і в більшій мірі залежить від суб’єкта, від його життя і соціального середовища в якому він перебуває. Наприклад, цікавість (російською мовою – любознательность) в психологічній літературі визначається як інтегральна властивість особистості, яка об’єднує ряд інтелектуальних, емоційних і вольових якостей (чутливість до проблемної ситуації, сприйнятливість до проблеми, уважність, спостережливість, самостійність, наполегливість, критичність та ін.); цікавість проявляється в прагненні до самостійного відкриття знань і існує в двох формах чи станах: 1) потенціальному – схильність, готовність і можливість виконати самостійний пізнавальний пошук; 2) актуальному – переживання ситуативної пізнавальної потреби, самостійна постановка цілі, стан інтелектуальної напруги, переживання успіху і т.д. в процесі отримання нового знання [6]. Таким чином, сила і характер потреби в самопізнанні має ряд детермінант.
        Обуховський К., польський психолог, виділяє два види потреб в пізнанні: 1) потреба в пасивному пізнанні; 2) потреба в активному пізнанні.
        Перше пізнання полягає в формуванні, накопичені людиною знань, вже готової інформації, а друге – стосується формування розуміння. Таким чином, в пасивному пізнанні людина накопичує знання, в активному – формує власні знання шляхом переосмислення, самостійного дослідження. Автор, пасивне пізнання називає природнім, а активне – неприроднім. Він пише: «Можна прийняти припущення, що природне пізнання необхідне для виживання, а неприродне – для розвитку особистості» [10; 156]. А. Маслоу теж виділяє бажання знати і бажання розуміти при цьому констатуючи, що «…бажання знати домінує над бажанням розуміти» [9; 72].
        На нашу думку виділені Обуховським види потреб в пізнанні і виділені Маслоу бажання, можна перенести на потребу в самопізнанні. Людина має можливість отримати знання про себе з найближчого соціального середовища, використавши тест, вона дізнається хто вона за темпераментом, за характером, прочитавши гороскоп дізнається про ще ряд характеристик але все це стосується пасивного пізнання. Якщо потреби в активному пізнані у людини не має, самопізнавальна активність обмежиться вище переліченим. Польський психолог про це пише так: «…в деяких ситуаціях, при відсутності необхідної установки мислення, людина обмежується природнім пізнанням. Визначаючи себе, вона може зробити це, тільки ідентифікуючись з тим, що їй є даним в культурі, за допомогою існуючих моделей. Вона самовизначається але бездумно, жорстко залежачи від того, з чим вона себе ідентифікує» [10; 154]. Приклад, можна знайти у Століна, який описує явище прямого та непрямого навіювання образу «Я» дитині, її батьками: «…образ і ставлення до дитини, яке сформувалося у батьків, передує розвитку власного образу «Я» і ставлення до себе у дитини. Свій образ і ставлення батьки транслюють дитині або в прямій словесній формі, або в непрямій формі – в формі такої поведінки з нею, яка передбачає певні риси і якості дитини. Вони роблять це або свідомо, з виховної мети, або несвідомо. Параметри того, що саме в образі дитини являється об’єктом навіювання, залежить від багатьох факторів: від прийнятих в суспільстві соціокультурних еталонів, зразків, норм, від імпліцитної теорії особистості дитини, яка є в батьків, від їх намірів і планів в її адрес, від їх власних мотивів і потреб» [14; 34–35]. Виникає питання, що запускає активне пізнання, формує необхідність в активному пізнанні і самопізнанні? Як формується потреба в активному пізнанні?
        Нижче нами виділені деякі фактори, які впливають на активацію активного пізнання і самопізнання або іншими словами формують потребу в активному пізнанні і самопізнанні на певний період часу:
        1. Відсутність готової інформації. Це практично не можливо з сучасним розвитком інформаційних технологій. На сьогоднішній день існує дуже багато як справжніх психологічних тестів, так і публіцистичних псевдонаукових тестів за допомогою яких можна отримати великий об’єм інформації яка претендує на розкриття особистості людини, її здібностей та рис. Існує достатньо багато прикладів для ідентифікації починаючи від зірок телебачення, сцени, героїв фільмів та закінчуючи представниками найближчого оточення: друзі, однокласники, знайомі, батьки, вчителі та ін.
        2. Наявність суперечливої інформації (відсутність гармонії, когнітивний дисонанс). «Людина прагне до внутрішньої цілісності, до стану консонансу». [12; 468]. Людині властиве прагнення зберегти свій «Я-образ» якщо не позитивним то принаймні не суперечливим. Центральним утворенням самосвідомості є «Я-концепція» - узгоджена, спрямована, несуперечлива і вербально зафіксована система уявлень про самого себе [4]. Емельянов Ю.Н. виокремив навіть відповідну соціогенну потребу – прагнення до самототожності. Яка полягає в гармонізації всієї системи відношень особистості (в тому числі компонентів відношення і самовідношення), в цілях досягнення структурно – функціональної визначеності [2; 98]. В умовах коли джерел з яких людина може отримати інформацію про себе багато, безперечно з’являться невідповідності, суперечності. Так, якщо дитині батьки все її дитинство говорили, що вона добра, ввічлива, щира, і потім коли дитина стикнувшись з фактами, які ставлять під сумнів наявність у неї цих якостей, тоді вона відчуватиме необхідність подолати невизначеність. Це можна легко зробити за допомогою механізмів психологічного захисту типу витіснення, заперечення та раціоналізації. Можна привести інший приклад, людина провівши з інтересу чи поставленої цілі перед нею, кілька психологічних методик результати яких абсолютно чи частково протилежні, в результаті людина не отримала цілісної картини – образу власного „Я”. Звичайно людина може виплутатися шляхом знецінення результатів які їй не приємні, чи шляхом надання переваги тим які більш приємні для неї. У дослідженнях Є.Т. Соколової та І.М. Кадирова виділяються такі захисні стилі стабілізації «Я-концепції» залежно від ступеня вираженості й переваги в їх структурі афективних або когнітивних детермінант: 1) афективні – такі, що призводять до глибокого блокування в самосвідомості негативної інформації про себе (витіснення, заперечення); 2) когнітивні – такі, що пропускають у самосвідомість негативну інформацію про себе, але при цьому суттєво викривлюючи її (раціоналізація, дискредитація) [4]. Таким чином, можна виділити два способи збереження самототожності. В першому випадку збереження самототожності досягається за рахунок перекривання сенсорного входу і раціоналізації, тобто, «Я» даного індивіда уникає реорганізації досвіду і перегляду самовідношення (ригідна установка). В другому – «Я» розширює свою перцептивну зону, ідучи на зустріч нової інформації, хоча це й пов’язано з реконструкцією минулого досвіду (пластична установка)[2; 99-100].
        3. Наявність життєвих проблем. Обуховський про це пише так: „Один з моїх колег займався дослідженням факторів, які прискорюють перехід від етапу пасивної ідентифікації до етапу формування власного смислу життя. Ми розуміли, що ідентифікація являється більш зручним станом речей. Таким чином, одного інтелектуального дозрівання, виявляється, було не достатньо для переходу до цього складного і ненадійного етапу пошуку себе в світі… Виявилося, що пришвидшує розвиток особистості те ж саме що й лишає комфорту злагодженого перебування в середовищі. Розлучення батьків, зміна школи – саме ці фактори змусили до глибшого розмірковування про себе і тим самим прискорили розвиток [10; 158]. При чому не тільки життєві проблеми, а проблеми взагалі впливають на формування активної потреби в пізнанні. Дослідження показують, що виконання суб’єктом цілісних актів пізнавальної діяльності, мотивуючою ланкою яких являється проблемна ситуація, яка передбачає пізнавальну активність і сприяє розвитку «любознательности» як властивості особистості [7].
        4. Наявність у людини прагнення до абсолютної істини. Як вже відомо дослідниками виділяються потреби, які вважаються принципово такими, що не виводяться з біологічних потреб. Саме до таких потреб відносять – потребу в абсолютній істині [3; 43]. Іншими словами така цінність як істина впливає на активізацію активного самопізнання.

Висновки.

        Людина характеризується трьома відношеннями до світу і до себе: пізнавальне, перетворююче і оціночне. Відповідно самовідношення поділяється на самопізнання, саморегуляцію (самоперетворення) і самооцінку (самоставлення). Це відповідає структурі самосвідомості. Пізнавальне відношення до себе включає самовідображення і самопізнання. Самопізнання це свідомий процес на відміну від самовідображення. Як і пізнання, самопізнання і самовідображення спрямовані на осягнення об’єктивної реальності. Результатом самопізнання і самовідображення є знання (уявлення), такі як, схема тіла, самовідчуття, феноменальне «Я», які існують в психічному полі суб’єкта і називаються його суб’єктивною реальністю, суб’єктивними знаннями про себе.
        З точки зору активності і мотивації самопізнання може розглядатися як операція, дія чи діяльність. Оскільки відповідно діяльнісного підходу не тільки зовнішня предметна діяльність має свою орієнтувальну, мотиваційну сторону (психічний компонент), а й внутрішня, ідеальна діяльність, наприклад, психічна діяльність, пізнавальна діяльність, мисленнєва діяльність, теж має орієнтувальну, мотиваційну сторону (психічний компонент). Самопізнавальна операція характеризується найнижчим рівнем активності, рівнем участі з боку суб’єкта. Але на неї впливають компоненти мотиваційної сфери людини : цілі, цінності, потреби, установки та ін.. На цьому рівні самопізнання є швидше самовідображенням. Результат самопізнання на рівні операцій слабо або взагалі не усвідомлюється. Цей результат називається побічним продуктом діяльності і відповідає принципу творчої самодіяльності, коли людина виконуючи якусь з діяльностей змінює себе, наприклад, отримує нові знання про себе. Самопізнавальна дія характеризується більшою активністю, оскільки підпорядковується свідомій цілі суб’єкта. Хоча цілі усвідомлюються однак не завжди суб’єкт сам ставить перед собою цілі. Останні можуть суперечити наявним бажанням і потребам суб’єкта, і відповідно потребують використання вольових зусиль. Самопізнавальні цілі можуть випливати з цілей що відповідають потребам, з життєвої ситуації або шляхом самостійної постановки цілей суб’єктом через осмислення, усвідомлення певних аспектів буття. Найвищим рівнем активності характеризується самопізнавальна діяльність, що відповідає наявності у суб’єкта самопізнавальної потреби – «відображена в свідомості бажаність, необхідність знань про себе, що переживається відповідною напругою». Тому для того щоб самопізнання було активним у суб’єкта необхідно щоб він мав потребу в самопізнанні, а не тільки ціль.
        Потреба в пізнанні і самопізнання, як доведено має глибокі природні коріння. Однак дослідники говорять, що ця потреба зазнає еволюційного розвитку стаючи при цьому все більш і більш далекою від її природного вигляду. Тому, можна виділити два види самопізнання, як це робили з пізнанням оскільки в даному контексті між ними не має принципової відмінності: природне самопізнання або пасивне, що полягає в накопиченні безпосередньо отриманих знань про себе (від батьків, вчителів, вихователів, друзів, рідних, оточуючих) та неприродне самопізнання або активне самопізнання, яке полягає в осмисленні отриманих знань. Пасивному самопізнанню характерна відповідна потреба, а активному – потреба в пасивному самопізнанні. За Маслоу, перша потреба (в активному пізнанні і самопізнанні) характеризує буттєву мотивацію, а друга – дефіцитну мотивацію. Першу характеризує бажання розуміти, а другу – бажання знати.
        Ми виділили такі фактори, що формують активну потребу в самопізнанні і відповідно запускають активне самопізнання спрямоване на осмислення, отримання власних знань про себе: відсутність джерел інформації про себе, що є мало ймовірним в сучасних умовах розвитку суспільства; наявність неузгодженостей в знаннях про себе; наявність життєвих проблем чи просто значимих проблем і наявність прагнення до абсолютної істини або цінності «істини» у людини в її ціннісно-мотиваційній сфері.


Перелік використаної літератури

  1. Величковский Б.М. Когнитивная наука: Основы психолггии познания: в 2т. – Т.1 / Борис М. Величковский. – М.: Смысл: Издательский центр «Академия», 2006. – 448с.

  2. Емельянов Ю.Н. Стремление к самотождественности как социогенная потребность индивида / Проблемы формирования социогенных потребностей. Под ред. Ш.Н. Чхартишвили и др. – Тбилиси, 1981. – 354с.

  3. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер, 2006. – 512с.: ил. – (Серия «Мастера психологии»).

  4. Корнєв М.Н., Костромицька О.С. Основні чинники неадекватності самопізнання людини – Вісник. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 1999. – №7.

  5. Корнилова Т.В., Смирнов С.Д. Методологические основы психологии. – Спб.: Питер, 2009. – 320с.: ил. – (Серия «Учебное пособие»).

  6. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность / Алексей Никалаевич Леонтьев. – 2-е изд., стер. – М.: Смысл; Издательский центр «Академия», 2005. – 352с.

  7. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М.: «Наука», 1984. – 443с.

  8. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. К.: Вища шк., 1998. – 479с.

  9. Маслоу А. Мотивация и личность. СПб.: Питер, 2003. – 352с. – (Серия «Мастера психологии»).

  10. Обуховський К. Галактика потребностей. Психология влечений человека. – СПб.: «Речь», 2003. – 296с.

  11. Петровський А.В., Ярошевський М.Г. Основы теоретической психологии. – М.: ИНФРА – М, 1998. – 528с.

  12. Психология ХХI века: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. – М.: ПЕГ СЭ, 2003. – 863с.

  13. Сарджвеладзе Н.И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой. Тбилиси. «Мецниереба», 1984. – 204с.

  14. Столин В.В. Самосознание личности. – М.: Издательство Московского Университета, 1983. – 284с.

  15. Хрестоматия по психологии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов/ Сост. В.В. Мироненко; Под ред. А.В. Петровского. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1987. – 447с.

  16. Чеснокова И.И. Проблемы самосознания в психологии. – М.: «Наука», 1977. – 143с.

  17. Шапар В.Б. Психологічний тлумачний словник. – Х.: Прапор, 2004. – 640с.

  18. Шорохова Е.В. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М.: «Наука», 1969. – 376с



Скачать, 263.67kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru
Разработка сайта — Веб студия Адаманов