Література першої половини ХХ століття

Поиск по сайту:


НазваниеЛітература першої половини ХХ століття
страница7/18
Дата09.03.2012
Размер3.43 Mb.
ТипДокументы
Смотрите также:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18



____________________________________________________________________________________

^ Найвідоміші представники авангардистської й модерністської течій першої половини ХХ ст.

Серед найвідоміших представників модерністської та авангардистської поезії першої половини ХХ ст. значимістю свого художнього вияву та масштабом свого впливу на загальноєвропейський та світовий літературний розвиток особливо виділяються французи П.Елюар і Г.Аполлінер, англієць Т. С.Еліот, австрійці Г.Тракль і Р.М Рільке, іспанець Ф .Гарсіа Лорка, чех В.Незвал і поляк К.І.Галчинський.

Його слова про кохання насичені таким же світлим, гуманістичним світоглядом і всеохоплюючою силою почуття, як і ті вірші, якими він, в ім’я народного звільнення і звичайного людського щастя, боровся проти фашизма та війни” (М.Черневич). Поль Елюар, справжнє ім’я якого Ежен Еміль Пол Грендель (1895 - 1952) – це визначний французький поет, майстер любовної лірики, поет-громадянин, патріот, борець за мир, активний учасник дадаїстського і сюрреалістського руху, найбільший поет французького літературного Опору, автор понад 70 книг.

Юнаком Елюар прийняв участь в Першій світовій війні, потрапив під газову атаку німців, був важко поранений. Тоді ж він пише свої перші поетичні збірки “Обов’язок і тривога”(1917) і “Вірші про мир”(1918), в яких відображені його фронтові враження, ненависть до війни і мрія про мир. Післявоєнна дійсність не виправдала його сподівань на краще життя, в його віршах звучать нотки розчарування буржуазною цивілізацією. “Я ненавиджу царство буржуазії!” – пише Елюар у вірші “Критика поезії”. Бунтарські настрої зумовили звернення Елюара спочатку до дадаїзму, а потім до сюрералізму, під впливом якого написані його віршові збірки 20-х-початку 30-х років: “Вмирати від того, що не помираєш”(1924), “Столиця скорботи”(1926), “Кохання Поезія”(1929), “Безпосереднє життя”(1932) та ін. Прикметною рисою сюрреалістичних віршів Елюара є зовнішня простота, поєднана з надзвичайною ускладненістю і суб’єктивністю принципів побудови його художніх образів. І.Еренбург писав про поезію Елюара: “Він робив усе, щоб позбавити свою поезію зовнішніх ознак поетичності. У його віршах немає віршових розмірів, рим, асонансів... вони тримаються виключно на ритмі”. Елюар часто звертався до віршів в прозі і позбавляв свої тексти розділових знаків. Одна з наскрізних тем його творчості, від ранніх віршів до останніх поетичних збірок – тема кохання до жінки.Кохання, за Елюаром, це завжди радісне і святкове почуття, яке надає людині казкової сили і могутності. Напередодні Другої світової війни Елюар активно включився в загальноєвропейську антифашистську боротьбу. Він перекладав французькою вірші Лорки, розстріляного фашистами, спростовував політичні амбіції нацистів, закликав співвітчизників до спротиву (вірші збірки “Природна течія”, 1938). В роки Другої світової війни він став справжнім поетичним голосом французького Руху Опору. В цей час з’являються його поетичні збірки "Відкрита книга ІІ", "Поезія і правда" та «Остання ніч». Поетичним маніфестом Опору стає елюарівський вірш “Свобода (інша назва вірша – “Єдина думка”) з книги “Поезія і правда”. Його переписували, читали на мітингах, підпільно розповсюджували. Англійські льотчики скидали “Свободу” у вигляді листівок. Двадцять разів у вірші повторюється синтаксична конструкція (білий чотиривірш), що завершується однаковими словами “Я ім’я твоє пишу”. Багаторазовий повтор і широкий (на перший погляд дивний) діапазон уявлень, відчуттів, речей, на яких поет пише слово “свобода” є художньо виправданим. Адже йдеться про свободу під час окупації, що була дійсно “єдиним словом” і “єдиною думкою”, до яких вели різноманітні, бодай і примхливі поетичні асоціації.

В післявоєнні роки поезія Елюара все більше насичується злободенним гуманістичним змістом, рухається від “горизонта однієї особистості до горизонту усіх”.

"^ Класицист у літературі, рояліст у політиці й англокатолик у релігії", - так визначав свою життєву і творчу позицію видатний англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії (1948), один з найвидатніших представників літератури модернізму, автор поезій, поем, віршованих драм, літературно-критичних статей Томас Стернз Еліот (1888-1965).

Світ, змальований Томасом Стернзом Еліотом — глибоко трагіч­ний. У ньому відбилася занепо­коєність поета станом сучасної йому цивілізації, коли людині залишалася зруйнована приро­да, забруднені міста, знеціне­на культура та забута віра, і вона врешті-решт перетворила­ся на виснажену та порожню істоту. У творах поета все кри­чить про безвихідь і прире­ченість, а світ наче сприй­мається людиною без очей:

Перша віршова збірка Еліота "Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока". Твір побудовано як «потік свідомості» Альфреда Пруфрока, а сам герой є своєрідною пародією на Гамлета. Він не здатний на вчинок, не спроможний кохати, бути щасливим. Світ, в якому існує Пруфрок,— ворожий і нездоровий.

Світове визнання принесла Еліотові поема “Безплідна земля”(1922), яка складається з п'яти не зв'язаних між собою частин. У поемі співіснують різні історичні часи, реальне переплітається з фантастичним, а дій­сне — з уявним. Поетична розповідь ведеться від імені людини, не обмеженої ні часом, ні простором, і при цьому багатоликою: це і віщун Тіресій з давньогрецької міфо­логії й одночасно лицар з легенди про святий Грааль, він же Фердінанд з «Бурі» Шекспіра і водночас фі­нікійський моряк Флебас. Ліричний герой перебуває і в Лондоні, і в Парижі часів Бодлера. Та головна постать «Безплідної землі», за свідченням Еліста,— це сліпий оракул, «адже те, що він бачить,— суть поеми ».

Віршові твори Еліота доволі складні, “зашифровані”, містять чимало літературних натяків і поетичних цитат. Через те вони не дуже піддаються не тільки розумінню, а й перекладу. Поезія Еліота є однією з вершин неоміфологічної свідомості в поезії ХХ ст. – типу художньої ментальності, однією з ознак якого є активне використання у тканині твору міфологічних сюжетів і образів. “Використання міфу,- зазначав Т.С.Еліот, - проведення постійної паралелі між сучасністю і минулим... є засобом контролювати, упорядковувати, надавати форму і значення тому величезному видовищу суєти і розброду, яке являє собою сучасна історія”. Досить активно Еліот застосо­вує асоціативний метод, своєрідно використовуючи цитати з художнього набутку Вергілія, Данте, Шекспіра та іншх письменників. Лірика Еліота має надзвичайно тонку й гнучку форму. Її насичено метафорами, повторами й алітераціями; віршовий лад часто змінюється: вільний вірш переходить у традиційні римовані форми і навпаки. Суттєву роль у поетиці Еліота відіграють натяки, недомовки, відгомони стилю інших поетів тощо Усе це дуже утруднює сприйняття еліотівської поезії.

1943 р. світ побачив поетичний цикл "Чотири квартети", що складався із чотирьох частин-поем ("Іст Кокер", "Берн Нортон", "Драй Селвейджес", "Літтл Гіддінг"). Композиція твору заснована на уявленні про єдність чотирьох стихій (повітря, земля, вода і вогонь), чотирьох пір року і чотирьох віків людини; в творі відбито погляди поета на світ, життя і вічність. Основні ідеї поем - "туга" і "жах буття", смерть і знищення. Після появи цього циклу Еліот більше не писав поетичних творів.

В центрі лірики Тракля... парадоксальна тотожність свтіла і темряви, духовності і святотатства, при цьому сам він розуміє цю тотожність як знак історичної чи метаісторичної катастрофи, як есхатологічне знамення останніх часів”, скажімо, загибелі Європи або кінця світу”(С.Авернціев).

Талановитий австрійський поет і драматург Георг Тракль (1887-1914) за життя був невідомим навіть у вузьких поетичних колах. Тепер він вважається одним з найвизначніших представників раннього європейського експресіонізму. Його фантастично-метафорична поезія пронизана похмурими апокаліптичними настроями.

1906 р. Тракль написав одноактну драму "Танець смерті", яку було поставлено у Зальцбурзькому театрі. Наступного року його друга одноактна драма "Fata morgana" зазнала провалу. 1913 р. друкується перша поетична збірка “Поезії”. На початку Першої світової війни Тракль записався добровольцем на фронт, служив лейтенантом медичної служби в австрійській армії. Був відправлений у Галичину, де після битви при Гродеку мав дві доби самотужки обслуговувати величезну кількість поранених і умираючих. Здійснив після цього спробу самогубства. 27 жовтня 1914 р. потрапляє у Краків. 3 листопада Тракль покінчив життя самогубством, перебуваючи у краківському шпиталі. Посмертно була надрукована друга книга його віршів “Сни Себастіана” (1915). Найвідоміші його поезії – “Людство”, “Псалом”, “Зимові сутінки”, “Пісня про Європу”, “Сонце”, “Літо”, “Весна душі”, “Гродек”, “Мовчазним”. Багато з них просякнуте безвихідною тугою, апокаліптичними видіннями спустошеної й спаленої землі, пророцтвами про загибель світу. Ще в його довоєнних творах (“Людство”) змальовано війну як всепожираючу загибель, ганьбу і зрадництво. Вірш “Гродек” являє собою крик-протест проти того, що кривавому вівтарю війни будуть принесені в жертву майбутні покоління. Тракль, як і інші поети-експресіоністи, не відтворював реальність, а творив “другу дійсність”. У поезії “Спокій і мовчання” йдеться про похорон сонця. Поет зображує, як сонце ховають у голому лісі – в місті, де все вже померло ще раніше, а ховають його пастухи, тобто ті, хто має оберігати життя. Страшна метафора Тракля обіймає увесь світ, відтворюючи його стан напередодні загибелі.

Художні образи Тракля часто алогічні і ірраціональні, їх зв’язок з реальністю ослаблений і має асоціативний характер. Для поезії Тракля властива відмова від рими і метра, його синтаксис суттєво “поламаний”, з віршових розмірів він найчастіше звертається до верлібра.

"Я хочу бути поетом від голови до ніг, народженим поезією і загиблим від поезії...", - писав один з найбільш значних представників іспанської модерністської поезії першої половини ХХ ст., знаменитий поет Федеріко Гарсіа Лорка(1898-1936), про якого всесвітньо відомий кінорежисер Бунюель, що з ним товаришував поет, згадував: "Чудовий оратор, привабливий, підкреслено елегантний, у бездоганній краватці, з блискучими темними очима, Федеріко мав талант притягати до себе людей своєрідним магнетизмом, перед яким ніхто не міг устояти".

Лорка –автор численних поем та віршових збірок: “Книга віршів”(1921), "Поема про канте хондо"(1922), Пісні”(1927), циклу віршів "Андалузькі віньєтки"(1927), книг віршів "Поет у Нью-Йорку"(1929), "Ода Волту Вітмену"(1933), поеми "Плач за Ігнасієм Санчесом Мехнасом"(1935), поетичної збірки "Диван Тамаріт"(1935). Творчий геній Лорки не менш яскраво виявив себе й у драматургії: п’єса-казка “Чаклунство метелика”(1920), драма “Маріана Пінеда”(1927), “Чарівна чоботарка”(1930), знаменитий цикл так званих “андалузьких трагедій”: “Криваве весілля”(1933), “Єрма”(1934), “Донья Росіта”(1935) та ін.

Вже з середини 20-х років, під впливом друзів, особливо художник-сюрреаліста Сальвадора Далі, Лорка вдається до спроб писати у новій, сюрреалістичній манері, пробує, за його словами, "випустити на волю всі сни нестримної фантазії, розпрощатися із законами логіки і похмурому організованому абсурду навколишнього життя протиставити свою нісенітницю - зухвалу, відверту!". Вершиною поетичної слави Лорки став поетичний цикл “Циганське романсеро”(1928), в якому поет оспівує вільнолюбиве життя циган. Сюрреалістичні прийоми сполучені в збірці з традиційними мотивами іспанського фольклору, оповідь з інтонацією ліричної сповіді: “я намагаюсь поєднати циганську міфологію з відвертою буденністю плинного часу. Виходить шось дивовижне, та, надіюсь, і по-новому прекрасне. Я прагну добитися того, щоб образи, якими я зобов'язаний своїм героям, були зрозумілі для них, були видінням того світу, де вони живуть, хочу зробити романс злагодженим і, ніби камінь, міцним... Залишиться книга романсів, і можна буде сказати, шо це книга про Андалузію”, - писав Лорка. Головними мотивами збірки є природа, людська душа, любов і розлучення, почуття і пристрасті, ворожнеча і смерть. Людина зливається тут із світом природи, а приватна доля з життям всевіту.

Доля поета склалася трагічно, 19 липня 1936 року він був розстріляний франкістами неподалік від Гранади. Поезія Лорки продовжує хвилювати почуття людей і по сьогоднішній день. Трагічний образ поета оспіваний митцями багатьох країн. Серед українських поетів йому присвятили свої вірші Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник, М.Сарма, Л.Забашта, П.Дорошко, Б.Нечерда.

^ Найбільш яскрава риса творчої індивідуальності Незвала, що визначила увесь пафос його поезії, - писала дослідниця творчості поета Л.Богданова, - пристрасна закоханість в життя, незнищенне відчуття радості земного буття. Упродовж усього свого творчого шляху Незвал прагнув відкривати нові можливості поезії, розширювати її горизонти, якомога точніше відображати у своїх віршах характер шаленого ХХ століття”. Вітезслав Незвал(1900-1958) – один з найбільшх чеських поетів ХХ століття, фундатор авангардистських напрямків чеської поезії – поетизму і сюрреалізму.

Незвал - автор численних поетичних збірок "Пантоміма"(1924), "Маленький садочок троянд"(1926), "Близнюки"(1927), "Вірші на листівках"(1927), "Епітафії"(1927), "Гра в кості"(1929), "П`ять пальців"(1932), "Скляний плащ"(1932), "Зворотний квиток"(1933), "З Богом і платочок"(1934), "Жінка в множині"(1936), "Прага з пальцями дощу"(1936), "52 гіркі балади вічного студента Роберта Давида"(1936), "Абсолютний могильщик"(1937),"Празький пішохід"(1938), "В п`яти хвилинах від міста"(1939) та ін., поем “Дивак-чародій”(1922), "Акробат"(1927), "Едісон"(1928), "Незнайомка з Сєни"(1930),"Сигнал часу"(1931), "Прусаки"(1939), "Історичне полотно"(1939), драматичних творів.

Тематика і пафос першої друкованої збірки Незвала "Міст" - це спогади про роки, проведені у селі, картини сільської природи, сумні елегійні почуття, зв`язані , з одного боку, з любовними переживанями, а, з іншого боку, з загальною орієнтацією молодого поета на поетику символізму; водночас в збірці знаходить своє місце і традиційна реалістична поетика, а з нею соціальні мотиви, зокрема, мотиви соціальної несправедливості, мотив світу, вільного від насилля і злиднів. Поема "Дивак-чародій", яка поклала початок популярності Незвала, була незвичайною як за своїм змістом, так і за художньою формою. Відмінна від традиційних для чеської поезії 20-х років мотивів та прийомів, вона започатковувала в ній художню течію, яка отримала назву "поетизму", що абстрагувався від соціальної проблематики і зосереджувався переважно на темах комедіантства, творчості й інтимно-ліричних темах.

Назва поеми “Дивак-чародій” була навіяна однією з прозових книг Аполлінера "Загниваючий чародій". В своїй поемі Незвал ставить складні проблеми сенсу життя і мистецтва, природи людського щастя, суті тих історичних змін, які привнесла у людське суспільство революція. Поема насичена яскравими фантастичними образами і картинами, комбінує принцип сюжетної і асоціативної композиції. Сюжетною основою поеми служить розповідь про фантастичні мандри Дивака-чародія, своєрідного біографічного двійника поета. Наступна поема Незвала "Акробат" стала своєрідним поетичним документом, в якому поет в символічній формі засвідчив факт свого ідейного розходження з принципами поетизму. В основі першої частини поеми лежить конфлікт між мистецтвом поетизму, яке уособлює Акробат і його неможливістю задовольнити духовні запити людей. Акробат йде по фантастичному канату через Рим, Париж, Прагу. Він має намір дійти до Сибіру, де хоче посадити червону троянду Європи разом з жовтою трояндою Азії, що буде символом доброзичливих посмішок двох континетів. Однак Акробат не виправдав сподівань, покладених на нього і зірвався з канату. В другій частині поеми, "Сповіді", Незвал наділяє акробата своєю біографією, підкреслюючи цим автобіографічний зміст трагедії канатоходця. В цій частині Незвал намагається простежити, як формується світовідчуття поета: від перших дитячих вражень, яскравих, простих і безпосередніх - через юнацькі роки і муки кохання - до відчуття нестерпної сірості і одноманітності навколишнього світу. Поет розчарований тим, що після падіння акробата люди виявили до нього повну байдужість. Лише одна жива істота не залишилась байдужою до акробата. Це безногий хлопчик, який забрав акробата з собою і повів його до фантастичного міста - санаторію божевільних. В такій формі Незвал натякав на своє зацікавлення сюрреалізмом, який намагався наслідувати безпосередність дитячих вражень і принципи ірраціональної творчості). З 1934 року Незвал став на чолі чеських поетів-сюрреалістів, які в авангардистських образах змальовували соціально-значимі проблеми чеської дійсності. Найбільш яскраво сюрреалістичні прийоми знайшли відображення в поетичних збірказ Незвала “Жінка в множині” і “Абсолютний могильщик”. Сюрреалістичні тенденції частково збереглися і в післявоєнній поезії Незвала.

У світову літературу XX століття поет Константи Ільдефонс Галчинський увійшов як безсумнівний нова­тор художньої форми, який поставив на службу мис­тецтву прийоми гротеску й абсурду. Творчість Галчинського відзначається парадоксаль­ністю думки, афористичністю і лаконізмом письма, уза­гальненістю характеристик. Його поетичний стиль по­єднав лірику, гумор і сатиру” (Г.Бондаренко). Оригінальний і екстравагантний поет, Галчинський (1905-1953) став справжньою окрасою польської модерністської поезії.

Модерністські уподобання Галчинського виявили себе вже в циклі віршів, написаних під час навчання на відділенні англійської філології Варшавського університету. У 1923 році вийшли друком перші вірші Галчин­ського. В його ранній поезії багато від юнацької пози, бажання епатувати («Вулиця шарлатанів», «Музі ніжки цілую», «Привіт, Мадонно») і водночас несприйняття богемності й естетства («Одягну я штани чорні, цвин­тарні...»). Починаючи з 1928 р. Галчинський свідомо співвідносить себе з польською модерністською поетичною групою “Квадрига”. Тоді ж в однойменному журналі опублікував кілька своїх віршів, уривки із повісті “Порфіріон Ослик, або Клуб святотатців” (окреме видання 1929р.), поему “Кінець світу” (окреме видання 1929р.). В повісті “Порфіріон Ослик” змальовувались фантастичні пригоди господаря фабрики штучних носів, які були гострою сатирою на звичаї та побут міщанства. Сатирична поема “Кінець світу” була написана як пародія на поширені в тогочасній модерністській літературі так зв. “катастрофічні поезії”, в яких пророкувався близький кінець світу. З інших творів Галчинського 30-х років, в яких він свідомо орієнтується на принципи модерністської поетики, слід назвати поеми «Бал у Соломона»(1931) і «Народне гуляння»(1934). “Бал у Соломона” –це лірична, сюрреалістична поема, побудована у формі незв’язаних між собою асоціативних вражень. Поема “Народне гуляння”- твір, в якому реалістичні картини народного гуляння переплетені з гротескно-фантастичними вставками.

В роки війни поет написав усього кілька віршів, пронизаних біллю за долю близьких та любов’ю до батьківщини ( «Лист із полону», 1942; «Пісня про прапор», 1942 та інші, усього близько до десяти). Таємно переправлені з табору, куди Галчинський потрапив з початком фашистської окупації Польщі, вони були відомі польському читачу і користувалися великою популярністю. В післявоєнні роки Галчинський залишався одним з провідних сатириків Польщі (сатиричні сценки під назвою “Театрик “Зелена гуска”, публіцістичні фейлетони «Листи з фіалкою», збірка «Зачаровані дріжки» та ін.)


__________________

^ Запитання і завдання:

  • Охарактеризуйте головні тенденції розвитку модерністської літератури на початку ХХ ст.

  • Які модерністські напрямки отримують в цей час поширення в літературі? Дайте їм характеристику?

  • Які авангардистські напрямки з’являються в західноєвропейській літературі на початку ХХ ст? Як ви розумієте суть їхнього авангардистського бунтарства?

  • Назвіть найвідоміших представників модерністської та авангардистської західноєвропейської поезії початку ХХ ст. В чому, на вашу думку, полягав їхній внесок у розвиток принципів модерністського та авангардистського мистецтва?



^ З французької поезії. Гійом Аполлінер


...їв за п’ятьох, брехав за десятьох і був честолюбивий за двадцятьох чоловік одразу. ...Лірик у побуті, містифікатор, трішечки сноб, людина, що прагнула посісти гідне місце у суспільстві, а зналася із дурним товариством... до останку вірний друзям, безкінечно відданий своїм почуттям, нестримно веселий і нещасний ледве не до отупіння, чудовий поет, компанійська людина, з якою приємно випити чарку, волоцюга, що мав репутацію напіваристократа, людина, яка ні защо б не поступилася гідністю, великодушна і мізерна одночасно, душа багата і знервована, більш, ніж хтось інший гідна любові” (Ю. Хартвіг)


_____________________________________________________________________________________

^ В мені перемішалась кров слов’янина і кров латинянина”. Творча постать Гійома Аполлінера.

Гійом Аполлінер(1880-1918) по праву вважається однію із ключових постатей західноєвропейського поетичного авангарду. Людина, щедро обдарована поетичним талантом, людина незвичайної, драматичної долі, в якій, як в дзеркалі, відбились складні суперечності та пошуки тієї історичної епохи, до якої він належав. Французький поет, прозаїк, драматург, есеїст, теоретик мистецтва, Гійом Аполлінер прожив коротке, але надзвичайно насичене подіями, творчими контактами та митецькими пошуками життя. Людина, яка піднесла Францію на п’єдестал вищих здобутків світової поезії ХХ ст., не була французом за походженням і отримала французьке громадянство лише незадовго до смерті. “В мені перемішалась кров слов’янинна і кров


^ 1880 (26 серпня) – народився у Римі.

1887 - 1897 - здобуває освіту на півдні Франції: в колежах і ліцеях Монако, Канна, Ніцци.

1897 - оселяється у Парижі, де відвідує поетичні кафе, знайомиться з французькими поетами П.Фором, А.Сальмоном, М.Жакобом.

1899 - живе з братом в пансіонаті бельгійського містечка Ставло, де закохується у юну валлонку Марей Дюбуа. Втеча братів із Ставло.

^ 1900 - захоплення 16-річною сестрою його друга - Ліндою Моліною да Сільва.

1901 - їде у Німеччину, де перебуває понад року, здійснюючи звідти подорожі до Чехії, Бельгії та Голландії. Працює домашнім вчителем французької мови у родину графині Мільгау, переживає кохання до Анні Плейдон, молодої англійки, яка служила тут гувернанткою.

^ 1903 - засновує власні журнали "Le Festin d'Esope" і "La Revue immoraliste".

1903 - 1907 - працює в різних символістських виданнях.

1905 - знайомство з Пікассо, зближення з французькими художниками-авангардистами (А.Матісс, Л.Брак, Ф.Леже).

^ 1907 - знайомство з 22-річною художницею Марі Лорансен, яка стане подругою поета в наступні п’ять років.

1911(7- 12 вересня) - за підозрою у викраденні з Лувру “Джоконди” Леонардо да Вінчі, проводить у в’язниці Санте".

^ 1914 (5 грудня) – з патріотичних міркувань йде добровольцем на фронт, зачислений у 38-й артилерійський полк, який квартирувався в Німі (південь Франції).

1915 - перебуває на передовій, спочатку рядовим в артилерії, потім лейтенантом у піхоті.

1916 (17 березня) - отримує тяжке поранення в голову осколком снаряду. Поетові надано французьке громадянство.

^ 1918 (9 листопада) – помирає у Парижі внаслідок застуди.
латинянина”, - писав сам Аполлінер, і це дійсно так. Мати Аполлінера – Анжеліка Костровицька – полька (з білоруських земель) за походженням, донька зубожілого шляхтича, який, рятуючись від переслідувань, емігрував до Італії після поразки польського повстання 1863 року. В Італії вона утекла від батька до Риму з якимсь італійським офіцером (як припускають, на ім’я Франческо Флуджі д’Асперман), від якого народила двох позашлюбних дітей, одному з яких – названому при народженні Вільгельмом Аполлінарієм Костровицьким судилося в майбутньому стати поетом із світовим ім’ям. Романські корені, за словами біографів, визначили зовнішність і південну жвавість характеру Аполлінера, слов’янські – гордість і відкритість. Напівромантична, напівавантюрна історія його народження дала Аполлінеру пізніше привід для нескінченних містифікацій: він стверджував, що його батьком був якийсь римський кардинал, або принц Монако, а в числі своїх пращурів називав Наполеона і Папу Римського. За спогадами сучасників, Гійом Аполлінер був кремезним, міцним чоловіком, темноволосим, з красивими і виразними рисами, прекрасним кольором обличчя. Мав добре виховання, в офіційних місцях поводився по-світськи, умів носити одяг. Він завжди був у центрі уваги: володів даром об'єднувати людей. Водночас, у Аполлінера був складний характер, в якому дивовижно поєднувались як непривабливі, так і напрочуд світлі, зігріті теплом людяності душевні риси. Польська письменниця Юлія Хартвіг так змальовувала психологічний портрет Аполлінера: “масштаби поетичного Гаргантюа, якому тяжко пристосовуватись до людських критеріїв”.

Як поет Аполлінер формується на перехресті літературних традицій, що йдуть з поезії ХІХ ст. і в столітті ХХ зустрічаються з новими принципами художнього світобачення. Тому в його поезії, особливо раннього періоду, дослідники зауважують елементи класицизму, романтизму й більш пізніх – символізму та імпресіонізму, які далі поступаються місцем поетичним пошукам, пов’язаним з експериментами в дусі нового часу, уособленням якого стала художня практика кубістів, футуристів, унанімістів та сюрреалістів. Подібна строкатість, чудернацьке поєднання багатьох “ізмів” і є однією з головних відмінних ознак поетичного стилю Аполлінера, в творчості якого ліризм поєднувався з філософським напруженням, трагічне світовідчуття – з вірою у світле майбутнє, фольклорні мотиви – з найсучаснішими засобами зображення, експеримент - із розвитком та збагаченням літературних традицій. Та й сам Аполлінер не любив пов’язувати свою творчість із різними "-ізмами". Він писав: “Назви шкіл не мають жодного значення і служать лише для щоб розрізняти групи живописців і поетів. Істотним є лише прагнення до органічності світобачення і до пізнання світу в його цілісності”. А про себе сказав: "Я не маю власної поетичної системи, вірніше, маю їх багато". Усій творчості Аполлінера притаманний дух невпинного новаторського пошуку, прагнення звільнити мистецтво від канонів та обмежень, зробити його співзвучним духовним прагненням та життєвим ритмам сучасної доби. Подібно вченому, який своїми відкриттями забезпечує невпинність науково-технічного розвитку людства, Аполлінер своїми поетичними пошуками не тільки визначив найбільш перспективні напрямки розвитку поезії перших десятиліть ХХ ст., але й підготував грунт для тих авангардистських експериментів та відкриттів, які визначать вектор руху літератури другої половини ХХ ст.

^ Періодизація творчості Гійома Аполлінера

1897-1914

1914-1918

^ 1897 – починає писати вірші.

1899- перший поетичний цикл юного Аполлінера - "Ставло".

1900 - поетичний цикл "Любовні диктовки для Лінди".

1901 – добірка поезій в журналі “Гранд Франс” під прізвищем «Костровицький», ліричний цикл “Рейнські вірші” та поема “Пісня нелюбого в коханні” .

1903 - 1907 – вірші в символістських журналах, новели, переклади з Боккаччо, нотатки про письменників і художників.

^ 1908 - цикл з 18 мініатюр "Коробейниця, або Звіринець для мирян".

1909 - книга "Чародій, що гниє".

1910 - збірка новел "Єресіарх і Кº".

1911 - поетична збірка “Бестіарій, або Кортеж Орфея"; цикл віршів «У в'язниці Санте».

1912 (лютий) - поезія "Міст Мірабо", (листопад-грудень) - поезії "Зона" і "Вандем’єр" .

1913 - поетична книга “Алкоголі”, вірш “Лорелея”.


1914 - книга прози "Кінець Вавілона", (жовтень 1914 - вересень 1915) - ліричний цикл "Послання до Лу".

^ 1915 - вірші й листи, звернені до юної мешканки Алжира Мадлен Пажес.

1916 - прозова книга "Вбитий поет".

1917 - п’єса “Груди Тірезія”,

1918 - поетичний збірник Аполлінера “Каліграми. Вірші Миру і Війни”, вірші "Зарізана голубка й водограй" , “Маленьке авто”, програмна стаття «Нова свідомість і поети»

^ 1920 - роман “Жінка, що сидить”, драма “Колір часу”.

1952 - опубліковано збірку “Меланхолічний страх”.

1977- надруковані фрагменти незакінченого роману "Привид роду Гогенцоллернів".

Реклама:




1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Скачать 3.43 Mb.
Поиск по сайту:
Разместите кнопку на своём сайте:
Генерация документов


База данных защищена авторским правом ©GenDocs 2000-2011
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты
Учебный материал

Рейтинг@Mail.ru