Категории:

1 Місце художнього стилю в системі стилів літературної мови

Поиск по сайту:


Скачать 405.88 Kb.
Дата28.03.2012
Размер405.88 Kb.
ТипДокументы
Содержание
Практична цінність
Об’єм і структура
1.1. Місце художнього стилю в системі стилів літературної мови
1.2. Образність мови
1.3. Мова автора
1.4. Мовна характеристика героя
2.1. Словниковий склад художнього твору
2.1.2. Емоційно-експресивні слова
2.1.3. Просторічно-розмовна лексика
2.1.5. Соціальні жаргони
2.2. Стилістичні виражальні засоби
2.2.2. Порівняння як засіб художньої образності
2.2.3. Епітети як ознака авторської майстерності
2.3. Лексико-семантичні виражальні засоби
Крез, як поживаєш? Пузир. Вашими молитвами. Хоч і не такий кремезний
2.3.2. Синоніміка мовних засобів
2.3.4. Омоніми, пароніми та парономази
2.4. Фразеологічні виразні засоби
2.5. Фонетичні виразні засоби
2.5.1. Емфатичний і логічний наголос
...
Полное содержание
Подобный материал:


ЗМІСТ



ВСТУП ……………………………………………………………………...

РОЗДІЛ І. Загальна характеристика художнього стилю

1.1. Місце художнього стилю в системі стилів літературної мови……………………………………………………….

1.2. Образність мови ………………………………………….

1.3. Мова автора ………………………………………………

1.4. Мовна характеристика героя ……………………………

РОЗДІЛ ІІ. Засоби реалізації художнього стилю

2.1. Словниковий склад художнього твору

2.1.1. Нейтральна лексика ………………………………….

2.1.2. Емоційно-експресивні слова ………………………...

2.1.3. Просторічно-розмовна лексика ……………………..

2.1.4. Діалектизми …………………………………………..

2.1.5. Соціальні жаргони …………………………………...

2.2. Стилістичні виражальні засоби

2.2.1. Метафоризація значень слів як засіб створення образної мови ………………………………………

2.2.2. Порівняння як засіб художньої образності ………..

2.2.3. Епітети як ознака авторської майстерності ……….

2.3. Лексико-семантичні виражальні засоби

2.3.1. Полісемія як засіб створення виразності ………….

2.3.2. Синоніміка мовних засобів …………………………

2.3.3. Антоніми …………………………………………….

2.3.4. Омоніми, пароніми та парономази ………………...

2.4. Фразеологічні виразні засоби ………………………….

2.5. Фонетичні виразні засоби

2.5.1. Емфатичний і логічний наголос …………………...

2.5.2. Мелодика та паузування …………………………...

2.5.3. Звуконаслідування ………………………………….

2.5.4. Недоліки мови ………………………………………

2.6. Словотворчі виразні засоби

2.6.1. Індивідуально-авторські новоутворення ………….

2.6.2. Етимологізація ……………………………………...

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………….

3


5

6

7

8


9

10

11

11

12


13

14

15


16

17

18

18

19


20

20

21

21


22

23

24

25



ВСТУП


Вивчення специфіки художньої мови має в літературознавстві давню традицію опису. Художній стиль завжди привертав увагу дослідників завдяки своєму надзвичайному стану серед інших стилів мови, а також широкому колу питань щодо мовної майстерності, талановитості і методу словесно-художнього зображення.

Виявляючи особливий спосіб мислення, словесне мистецтво відтворює дійсність через конкретно-чуттєві образи. Мовна картина світу письменника виконує естетичну функцію, що передбачає зв’язок між тим, хто створює художній світ, і тим, хто його сприймає. Однак, образне відтворення життя та художньо-естетична функція характерні для мистецтва взагалі. Чим же тоді відрізняється художня література від інших видів мистецтв – музики, живопису, скульптури, балету, театру, кіно? В чому полягає специфіка кожного з цих типів? Ця специфіка визначається насамперед матеріалом, яким користується митець. Для композитора таким матеріалом є звук, для живописця – фарба, для скульптора – мармур, глина, гіпс, дерево, камінь тощо. Для творця художньої літератури таким матеріалом є мова, слово [1].

Саме в словесно-художньому мистецтві значення і вага слова, мови як першоелемента літератури, як засобу вияву і реалізації об’єктивних відносин дійсності піднесені на високий рівень [2; 7]. Образно-художня мова – це невід’ємна частина будь-якого художнього твору. Саме вона відтворює специфіку літературних творінь, є їх найважливішим конструктивним елементом, що відрізняє поезію і прозу від творів наукових, від документально-канцелярського листування. За її допомогою утворюються чудові образи, картини, сцени [6; 12]. Виражальні можливості мовних засобів, їх добір і характер взаємозв’язку визначають своєрідність сюжетних переходів, зображувальність ліній, що утворюють рух художньо-стилістичних обертонів цілісної поетичної єдності [3; 5]. Звертаючись безпосередньо до уяви читача, художня мова здатна відтворити і рухи, і їх пластику, і звуки, і психологію героя, і його філософське світосприймання, тобто всю складність життя і людських почуттів у найрізноманітніших формах їх вияву. Художнє слово спроможне творити ілюзію живого, повнокровного життя. В цьому і полягає сила художнього малювання словом, бо, як матеріал словесного мистецтва, воно має величезні зображувальні можливості [1].

Художній стиль обслуговує духовно-естетичну сферу життя народу. Мистецтво художнього слова полягає у розкритті потенційних можливостей мови, які завдяки довершеності мовного матеріалу, його незвичності, оригінальності, художньої доцільності досягають ефективного емоціонально-естетичного впливу на читача, розвивають його мовний смак. Художній стиль, об’єднуючи мовні жанри художньої літератури (поезію, прозу, драму), а також усі індивідуально-авторські художні стилі, становить певне узагальнення щодо прийомів і засобів створення художньої образності [8; 8]. В словесно-художньому мистецтві немає і не повинно бути гіпертрофії якихось одних, навіть і важливих, засобів і забуття, відсторонення, знехтування інших. Різні категорії словесно-художніх засобів повинні бути гармонійно і художньо-пропорційно, конструктивно-архітектурно поєднані в загальній художньо-смисловій, ідейній композиції і архітектоніці твору [2; 9].

Отже, тема наступного реферату – специфіка реалізації художнього стилю.

Актуальність роботи зумовлена необхідністю вивчення засобів реалізації художнього стилю з позиції стилістики тексту, що буде сприяти виявленню закономірностей художнього тексту.

Метою роботи є вивчення різноманітних засобів реалізації художнього стилю.

Зазначена мета роботи передбачає виконання наступних завдань, а саме:

1. Дати загальну характеристику художнього стилю, вказати його відмінні риси від інших стилів мови та випадки їх взаємодії;

2. Узагальнити і описати засоби реалізації художнього стилю;

3. Виявити функції і мету використання різних засобів в художніх творах.

^ Практична цінність роботи полягає в тому, що її матеріал може бути використаний на заняттях з стилістики тексту, при написанні рефератів та курсових робіт.

^ Об’єм і структура роботи.

Реферат складається із вступу, 2-х розділів, висновків та списку використаних джерел.

У вступі обґрунтовується вибір об’єкту дослідження та актуальність теми реферату, визначаються мета, головні завдання, практична цінність, коротко описується структура роботи.

У першому розділі подана загальна характеристика художнього стилю у системі стилів мови, розглядаються головні відмінні риси художнього стилю.

У другому розділі розглядаються стилістичні, лексико-семантичні, фразеологічні, фонетичні та словотворчі засоби реалізації художнього стилю.

У висновках підводяться підсумки дослідження.


РОЗДІЛ І. Загальна характеристика художнього стилю

^ 1.1. Місце художнього стилю в системі стилів літературної мови


Художня література є, певною мірою, законодавцем і розсадником норм зразкового літературного вираження, тією лабораторією, де відбувається творча обробка мовних засобів загальнонародної мови. Цим визначається місце і роль мови художніх творів в системі стилів національної літературної мови. У творах видатних письменників найбільш повно і виразно відображена вся структура літературної мови, але й чітко виявлені головні тенденції її розвитку [3; 3].

Художній стиль відрізняється своєю образністю та виразністю і завдяки своїм особливим експресивно-естетичним якостям помітно виділяється серед інших різновидів літературної мови. Художня література є формою суспільної свідомості, дзеркалом дійсності і тому чутливо реагує і всебічно відтворює багатогранні явища суспільного життя. З цієї причини в художніх творах часто використовуються різноманітні мовні засоби, частина яких міститься не стільки в мові авторської розповіді, скільки в мові персонажів в якості засобів словесно-художньої зображувальності [6; 59-60]

Таким чином, вже за складом мовних засобів художній стиль суттєво відрізняється від інших стильових різновидів літературної мови. Це зазначав ще Л.В.Щерба, який зіставляв мову художньої літератури з мовою офіційно-ділового листування: «Мова художніх творів має, звичайно, значно більше варіацій, ніж ділова мова, але вони є не такими явними і у будь-якому випадку не так легко класифікуються. Але головним є те, що вони мають цілковито інший напрямок: вони повинні малювати все те різноманіття розмовних, соціальних, частково й географічних діалектів, які поєднує ця літературна мова. Через мову малюється те соціальне середовище, до якого належать діючі особи» [16; 24].

Мова художньої літератури відрізняється від інших стилів не тільки за складом мовних засобів, але й своїми художньо-естетичними якостями. Це образна мова, що має в своєму розпорядженні історично вироблену систему засобів словесно-художньої зображувальності [6; 60].

Однак, було б невірно абсолютно відмежовувати художній стиль від інших стилів. Вбираючи у себе компоненти всіх інших функціональних стилів, художній стиль трансформує, переосмислює їх; він широко використовує одиниці мови, що належать до різних часових зрізів, до соціальних та територіальних видозмін національної мови. Щодо відкритості стилістичної системи мова художньої літератури найближче стоїть до розмовного стилю, бо вона активно послуговується мовою фольклору, позанормативними, некодифікованими мовними засобами: архаїзмами, історизмами, діалектизмами, неологізмами (загальномовними та авторськими), некодифікованими розмовними висловами, якщо вони відповідають вимогам естетичної міри, стилістичної доцільності. У художньому стилі відтворюються зразки норм літературної мови, відбувається модифікація, оновлення експресивних засобів, передається національний колорит емоційного відображення дійсності [8; 8].

Також слід зазначити, що єдність комунікативної і естетичної функцій властива не лише художньому стилю. Естетичні якості, емоціональність так експресивність характерні також стилям публіцистичних творів, стилям наукових робіт та, взагалі, різною мірою усім стилям літературної мови. Наприклад, поряд з точністю, зрозумілістю і загальнодоступністю мова публічних виступів агітаторів та пропагандистів завжди відрізнялася такими емоціонально-експресивними якостями, як цілеспрямованість, пристрасність, упевненість, жвавість та образність [14; 15].

Таким чином, художній стиль органічно входить в склад системи функціональних стилів літературної мови і відіграє важливу роль для її розвитку.


^ 1.2. Образність мови


Експресивність, тобто виразність, образність мови, що виявляється на тлі стилістично нейтральних засобів і контекстів, - це категорія семантико-стилістична. Зазвичай образність утворюється значеннєвими домішками у слові та появою в ньому оцінювально-характеристичних елементів. В утворенні експресії значну роль відіграють стилістичні якості слів та їх оточення. Так, наприклад, діалектне слово, що використане на тлі літературних, застаріле – поряд з сучасними роблять мову експресивною [3; 12].

Образність мови – це також категорія мовностилістична, бо ця якість утворюється за допомогою значеннєвої своєрідності слів, а також прийомів використання, способів розташування різноманітних мовних засобів. Мова стає образною тоді, коли в словах активізуються метафоричні значення та інші змістовні нашарування, коли використовуються порівняння, перифрази та ін. в таких випадках слова позначають поняття та речі і визивають в свідомості яскраві картини та асоціації. [6; 14]

При визначенні якостей образної мови важливо встановити, які зображувальні можливості закладені в самому слові і як образність утворюється шляхом майстерного сполучення слів. Потебня слушно зазначав, що «елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів та постійних сполучень … мізерна порівняно із здатністю мов утворювати образи та сполучення слів» [13; 104]. Аналіз образних слів та їх угрупувань переконує, що ця стилістична якість знаходиться в прямій залежності не тільки від змістового об’єму слів, але й від законів їх сполучуваності. Вже давно встановлено, що слова з конкретним і предметним значенням метафоризуюються частіше і відрізняються образністю. Навпаки, слова з більш широким і абстрактним значенням не дають таких результатів [9; 27].

Образність, художність мови – це і мовно-естетична категорія: з нею пов’язане уявлення про красу, прекрасне, про досконалість та вишуканість словесної форми художнього твору і його внутрішнього змісту. Досконалість словесно-художньої творчості досягається тоді, коли мовні засоби і їх використання в найбільшій мірі виражають досконалість її ідейного змісту [6; 15].


^ 1.3. Мова автора


У розкритті ідейних поглядів письменника, у творенні художніх образів велика роль належить, насамперед, авторській мові. Митець, описуючи героїв, їхні вчинки, виявляє своє ставлення до них, освітлює героя певним забарвленням – позитивного або негативного характеру, розкриває перед читачем свою авторську оцінку тих якостей, що типізовані в даному образі [6; 76].

Наприклад, читаючи твір І.П. Котляревського «Енеїда», ми переконуємося, що він написаний у так званому «низькому» стилі. Автор для зображення богів, напівбогів добирає «низькі» слова, особливо багато «низьких» дієслів, іменників, прикметників. Такі слова відповідають травестійно-бурлескному характерові твору: адже герої тут і повинні малюватися зниженими, смішними, на противагу високим героям урочистої «Енеїди» Вергілія. Коли ж у другій половині поеми на перше місце висуваються інші ідеї – ідеї патріотизму, героїчного захисту своєї Батьківщини, автор для характеристики героїв знаходить і інші слова. Герой уже наділяється цілим рядом позитивних рис. І це сприймається насамперед через авторську мову, відповідно дібрану її лексику [1].

Авторська мова в художньому творі є могутнім засобом як типізації, так і індивідуалізації героя. Увага до авторської мови художнього твору нерідко допомагає нам відкривати нові сюжетні ходи, не помічені раніше нюанси [9; 34]. Засобами авторської мови письменник нерідко створює так звані наскрізні образи. Цим терміном називають образ, що проходить через увесь розділ, уривок, твір, а інколи – і через усю творчість письменника. А створюється він теж відповідно дібраними словами. Наприклад, у романі О. Т. Гончара «Прапороносці», де письменник хвилююче розповідає про велич і благородство нашого воїна-визволителя, таким наскрізним образом є образ птахів. Такі композиційні прийоми сприяють глибшому розкриттю ідейного змісту художнього твору [1].

^ 1.4. Мовна характеристика героя


Читаючи художній твір, ми не лише зримо уявляємо героя, а й чуємо його мову з усіма її індивідуальними особливостями; тобто сприймаємо те, що в літературознавстві називають мовною характеристикою героя. Така характеристика є одним з найскладніших і найважливіших прийомів розкриття образу-персонажу.

Адже люди в житті говорять по-різному, мають свої, індивідуальні мовні особливості. Відмінність у мові окремої людини зумовлюється і її освітою, і світоглядом, і віком, і місцевими мовними впливами (діалектом), і настроєм, душевним станом у даний момент (та сама людина в горі і на радощах буде говорити не однаково), і талантом. Всю сукупність оцих особливостей письменник має передати лише одним засобом – через слова та поєднання їх у реченні. І вся ця складна «робота» під силу художньому слову. Отже, читаючи твір, треба бути дуже уважним до мовної характеристики, не втратити отих нюансів стилістичного забарвлення, які автор хоче до нас донести. У мовній характеристиці героя важливим є не лише те, що говорить персонаж, а й те, як він говорить [1].

Образ Хоми Хаєцького (роман О. Гончара «Прапороносці») – один з найяскравіших в українській радянській літературі. Як саме, в чому розкривається цей герой? Насамперед, у його вчинках. Але, крім вчинків, - і в його мові. У нього зустрінемо і ділектизми та просторічні слова: «Вйо... Гаття на Букурешті!», «Хай бог милує, щоби я гарбав та свавільничав!... Я тільки своє забрав!», і приклади народної етимології:

– «...Бачиш, Йоно, Померанію?

– Де? – Йона довірливо зазирає в карту.

– Ось вона кругом.— Хома накриває долонею Німеччину.— Де фашизм, там йому й помиранія».

Назву пруської провінції Померанії герой замінює іменниковим новотворенням від слова «помирати».

Яким бачимо Хому Хаєцького в цьому невеличкому епізоді – в розмові з Йоною? Які індивідуальні риси характеру тут проявляються? Перед нами людина, щедро наділена народним гумором, народною дотепністю. Хома, який раніше, в перших розділах роману, ще боявся бою, найбільше думав про своє особисте господарство, тепер піднявся до розуміння історичних закономірностей суспільної боротьби, по-державному дивиться на хід світових подій [1].

Таке майстерне використання лексико-синтаксичного багатства у мовній характеристиці героя допомагає письменникові створити повнокровний художній образ.


РОЗДІЛ ІІ. Засоби реалізації художнього стилю

^ 2.1. Словниковий склад художнього твору

2.1.1. Нейтральна лексика


Використання лексики різних стилістичних шарів у художньому творі є одним з вирішальних засобів реалістичного зображення дійсності. Ця лексика дає можливість письменникові показати особливості соціального та професійного середовища, походження, освіту, характер героя, його чуття мови і т.д. Стилістичні шари лексики дуже гнучкі, рухливі і в художньому творі виконують важливі зображувальні та виражальні функції [6; 196].

Основний шар словникового складу становить собою нейтральна, або загальновживана, лексика. Це назви найпоширеніших предметів і явищ, назви відомих найширшим колам понять. У стилістичній «нейтральності» цих слів, узятих поза контекстом, найкраще переконатися у спостереженнях. Якщо прочитати слова відвага, мрія, чоботища, голівонька, кохання, звитяжний, неважко відчути, що всі вони оповиті серпанком емоційності. А от в словах перо, вуглець, арифметика, підошва, вагон поетичного нічого немає, це яскраві зразки загальновживаної, нейтральної лексики [1].

Всі стилістично активні лексеми та групи виділяються, відшаровуються на тлі нейтральної лексики. Саме на її тлі ми визначаємо такі лексичні шари, як застарілі та іншомовні слова, неологізми та діалектизми; на її тлі сприймаємо найтонші відтінки різноманітного стилістичного забарвлення слів-синонімів тощо. Отже, маємо справу з таким ніби парадоксальним явищем: стилістично нейтральна лексика сприяє виявленню стилістично активних компонентів, стилістично яскравих лексем. А якщо вона сприяє такому виявленню, то чи можна цю лексику вважати цілком нейтральною? Звичайно, ні.

Читаючи повість І. Я. Франка «Борислав сміється», ми разом з Бенедьом Синицею потрапляємо до Борислава, стаємо свідками реальних подій, цікавих, напружених, хвилюючих. А ці події і вчинки героїв передаються тут майже виключно загальновживаними словами: «Бенедьо працював цілими днями при своїй фабриці, витичував плани будинків, заправляв робітниками, наглядав за вчасним довозом цегли, каміння, вапна і всього потрібного ... А вечорами, по роботі, він не раз до пізньої ночі ходив у важкій задумі по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинків, до тісних хат та комірок, де жили робітники, заходив в бесіду з старими й малими і розпитував їх про їх життя й бідовання» [11; 36].

Отже, так звана нейтральна лексика – це не якийсь пасив у словесному мистецтві. Вмілим використанням такої лексики письменник може вирішувати найскладніші мистецько-творчі питання. Нейтральна лексика служить засобом точної передачі подій і вчинків, а вже вони підводять читача до певних висновків, до сприйняття ідейних позицій автора.

Дуже важливу роль відіграють нейтральні слова у створенні портретів і передачі пейзажів. Тут значення загальновживаної лексики надзвичайно велике. Розглянемо знаменитий пейзажний малюнок, яким починається повість І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця висока біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш». Цей опис давно став класичним зразком, своєрідним еталоном високої поетичної майстерності, справжньої поетичності в зображенні пейзажу. Але якщо проаналізувати лексику наведеного уривка, можна побачити, що окрім двох метафор, одного порівняння, одного слова емоційної семантики та одного, хоч і двічі вжитого слова з відповідною афіксацією (невеличка), всі інші слова – загальновживана, нейтральна лексика: долина, гори, річка, верби, село, тече, зеленіють, блищить і т. д.

Отже, можна зробити висновок про те, що загальновживана лексика є не лише першоосновою художньої літератури, а й виконує різноманітні виражально-зображувальні функції [1].


^ 2.1.2. Емоційно-експресивні слова


Народна мова надає письменнику в розпорядження велику кількість емоційно забарвлених слів, що відрізняються яскраво вираженою експресивністю. Ці мовні засоби виділяються у складі лексики завдяки тому, що їх номінативні значення ускладнені оцінно-характеристичними значеннєвими відтінками. В залежності від своєрідності цих оцінних характеристик у складі цієї лексики відрізняються:

1) слова зі значенням пестливості (дідуньо, березонька, голубонька);

2) слова, що виражають вибачливу іронію (злодюжка, працівничок);

3) слова, що використовуються для вираження зневажливої та презирливої оцінки (дівчисько, писака, скиглій, канюка);

4) слова зі значенням збільшуваності (голосище, ножища);

5) лайливі слова (падлюка, мерзотник, дурень).

Використовувані в художніх творах, ці слова не тільки зберігають закладені в них значеннєві та експресивні якості, але й підсилюють їх. Емоційно-експресивна лексика дозволяє письменнику всебічно характеризувати людей і виявляти при цьому відношення самого автора до зображуваних героїв і передавати читачам свої симпатії або антипатії [6; 224-226].

^ 2.1.3. Просторічно-розмовна лексика


Особливе місце в словниковому складі художнього твору займають просторіччя. Цей шар лексики охоплює слова, характерні для повсякденної мови, поза діловими, офіційними стосунками, звичайно у звертанні до осіб, з якими співрозмовник вважає можливим говорити просто [4; 93].

Просторіччя – це мовний засіб, що побутує в різноманітних соціально-мовних стилях загальнонародної розмовно-побутової мови і залишається за межами загальновизнаних засобів і норм літературного вираження. Просторіччя протиставляються мовним засобам, що входять в систему літературної мови, і кваліфікуються як відхилення від літературної норми, як нелітературна мова. Тому просторічні слова і вирази зазвичай розглядаються як фамільярно-спрощені, стилістично знижені, іноді грубуваті, не характерні для книжної зразкової мови [6; 227].

Однак, саме наявністю просторічно-розмовної лексики значною мірою визначається специфіка мови художнього твору. Адже за своїм обсягом мова художнього твору значно ширша від загальнонаціональної літературної мови, бо охоплює цілий ряд «позалітературних» елементів, де чи не найбільше місця припадає на просторічно-розмовні слова та вирази. В художніх творах ці слова використовуються для змалювання певної місцевості, етнографічних описів і особливо для мовної характеристики персонажів з усіма їх багатоманітними індивідуальними рисами. Вони використовуються в мові представників різних шарів населення, виступаючи яскравою ознакою демократизації мови та літератури на відповідних етапах її розвитку, вживаються з найрізноманітнішими стилістично-значеннєвими відтінками, з найрізноманітнішою тональністю [1].


2.1.4. Діалектизми


На відміну від просторіччя діалектизми – слова або вирази, властиві мові якогось району, області і незрозумілі в інших місцевостях країни, – не грають ролі резерву для поповнення літературного словника. В художній літературі вони виступають в якості лише матеріалу стилізації і створення мови відповідних персонажів [6; 230]. Діалектизмами письменники (особливо в мові героїв) підкреслюють територіальне походження персонажів, їх характери, індивідуальні особливості, освіту, розвиток, гумор, дотепність, душевний настрій у момент зображення тощо. Діалектизми широко використовуються майстрами художньої літератури і в авторській мові: в етнографічно-побутових описах, у створенні характеру зображуваної місцевості і т. ін. [1].

У повісті І.Я.Франка «Борислав сміється» показане зародження промисловості в Галичині, змальовані трудові будні «робучого люду». Героїв оточує світ будівельних матеріалів, знарядь праці – інструментів, пристроїв, готових виробів. І все це зображується засобами виробничої лексики, нерідко забарвленої у діалектні відтінки: рискаль (лопата, заступ), оскарб (мотика для обробки каміння), тертиця (дошка) та ін [11; 47].

Інколи діалектизми служать письменникові для глибшого розкриття своєї позиції, свого погляду на дійсність. Ось читаємо про лицеміра і крутія Семена в романі М.П. Стельмаха «Чотири броди»: «Коли у вісімнадцятому році гетьман Скоропадський утік до фон Гінденбурга, Магазаник накивав п'ятами з війська. В якогось хуторянина... він обміняв гетьманський кожушок, сині шаровари, смушеву з золотою китицею шапку, чоботи з по-турецьки загнутими носками і по-турецьки криву шаблю на свитку, іршані штани, полатані шкарбанища та батіг». Діалектизм іршані штани (виноска в романі пояснює: «з овечої або козлячої шкіри») авторові потрібний для того, щоб різкіше протиставити селянські злидні франтовитій формі «військ» Скоропадського. А в справжньому художньому творі таке протиставлення зовнішнім виглядом не обмежується, воно має глибший зміст: це і протиставлення долі, інтересів, ідейних позицій буржуазного націоналіста «гетьмана» Скоропадського і трудових народних мас.

Як бачимо, художні функції діалектизмів, і досить багаті, і досить гнучкі; діалектизми під пером справжнього майстра – сильний засіб художнього змалювання дійсності [1].


^ 2.1.5. Соціальні жаргони


В процесі свого розвитку літературна мова зазнавала деякий тимчасовий вплив і навіть тиск соціальних жаргонів, підстави для існування яких нині відсутні. Засоби літературного вираження тому іноді не тільки засмічувалися, насичувалися елементами жаргонного слово використання, але й навіть відповідним чином відбиралися і культивувалися [6; 235].

В художній літературі елементи лексики соціальних жаргонів знаходять різноманітне відбиття. Вони є іноді головним і найбільш характерним матеріалом для створення мовних портретів дійових осіб. Багато персонажів, створених письменниками, типові і виразні саме завдяки тому, що їх мова насичена елементами соціального жаргону, властивого тому середовищу, із якого вони вийшли [6; 236]. Наприклад, у романі Г. Тютюнника «Вир» героями є селяни-колгоспники, у творі зображується їх життя, прагнення, характери. Тому і мова персонажів наповнена лексикою, що позначають явища і предмети з життя колгоспного села, його побуту, виробництва [2; 18].

^ 2.2. Стилістичні виражальні засоби

2.2.1. Метафоризація значень слів як засіб створення образної мови


Як засіб посилення виразних якостей словника художньої мови метафоризація є найбільш ефективним і продуктивним експресивним виявом художньої літератури – і прози, і поезії. Неповторна індивідуальність образів, що виникають в метафоричних сполученнях, а також практично необмежена сполучуваність слів роблять метафоризацію невичерпним джерелом створення експресії [7; 40-41].

В основі метафоризації лежить співіснування, паралелізм головного і переносного значень слова. Такий паралелізм, що виражається в своєрідному нашаруванні на пряме значення переносного, яке ніби проектується на перше і є зрозумілим лише тому, що виступає на тлі першого, і сприяє метафоризації, тобто створенню образно-фігуральних значень. Для метафоризації є типовим абстрагування якоїсь найбільш характерної ознаки, що покладена в основу назви. Наприклад, слово орел, що позначає «царя птахів», пов’язане з уявленням про владне, величне, гордовите, царствене. Саме ці ознаки абстрагуються і створюють стилістичне ядро переносного значення. Метафора не називає, а головним чином характеризує. Це пояснюється тим, що в процесі метафоризації посилюються переважно якісні ознаки. Образність мови створюється завдяки тому, що в значеннєвій структурі метафори лежить елемент порівняння та зіставлення. Однак на відміну від порівняння, яке щось із чимось зіставляє, в метафорі спостерігається своєрідне внутрішнє зіставлення, тобто порівнюване та об’єкт порівняння не називаються [6; 124].

В художній мові використовуються чотири головні типи метафор:

1) «неживому-живе» (неістоті приписуються ознаки істоти) – заревли зенітки;

2) «неживому-неживе» (неістоті приписуються нехарактерні для неї якості неістоти) – алеї ріки;

3) «живому-живе» (істоті приписуються нехарактерні для неї якості істоти) – сердиті бички;

4) «живому-неживе» (істоті приписуються якості неістоти) – незріла людина.

Головним типом метафоризації і засобу художнього відтворення дійсності є приписування якостей істот предметам і явищам неживої природи, що складає сутність уособлення, тобто персоніфікації. Цей тип метафор широко використовується письменниками і поетами в художній літературі. Наприклад, в збірці віршів Д.Павличка «Таємниця твого обличчя» прийом персоніфікації зустрічається 250 разів [8; 247]. В українській прозі приклади метафоризації найчастіше можна знайти в творах М.Коцюбинського: «замовкла сіра земля, здрімнули хати, тополі і поле»; «сполох літав над селом, знімався вгору, до верхніх хатин, скочувався вниз, скакав з покрівлі на покрівлю»; «з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш» [7; 50].


^ 2.2.2. Порівняння як засіб художньої образності


Аналізуючи тропи, Вольтер підкреслював, що порівняння завжди контролюються розумом. Справді, в художній мові порівняння використовують перш за все як засіб пізнання – розкриття ознак описуваних предметів і явищ [8; 233]. Під порівнянням розуміється зіставлення описуваних осіб, характерів, подій, явищ. В результаті цього зіставлення зображуване як би конкретизується, стає більш явним і виразним. Однією з найважливіших ознак вдалого порівняння є елемент новизни, винахідливості [6; 491]. Емоційність виписаного образу цілком залежить від того, наскільки митцю слова вдалося проникнути в суть зображуваного, розкрити в ньому нові, несподівані грані [8; 233].

Порівняння допомагають письменникові розкрити характер зображуваної дії, подати «картинний» образ дійсності: передати форму, розмір, запах, внутрішню якість предмета тощо. Часто порівняння вживається для змалювання художнього образу людини, розкриття її внутрішнього світу.

Звичайно в порівняннях розрізняються суб’єкт (те, що порівнюється), об’єкт (те, з чим порівнюється) і ознака зіставлення. Ця ознака може бути досить очевидною і постійною, а інколи несподіваною, випадковою [8; 233; 6; 491].

Зображувальні можливості порівнянь знаходяться в прямій залежності від їх структурної своєрідності. За своєю структурою порівняння поділяються на наступні типи:

  1. Порівняльні звороти, що використовуються, як правило, із сполучниками як, ніби, мов, немов, наче: «Як вихор, пролітай в гармонь, о, вогню молодий!», «Худа печаль і довга туга, мов потопельник, попливла», «Хай спогади линуть за вітром, немов голубі пелюстки» (М.Бажан);

  2. Порівняльні підрядні речення, що приєднуються до головного речення за допомогою порівняльних сполучників;

  3. Порівняння з прикметником у вищому ступені, що часто використовуються із сполучником ніж;

  4. Порівняння, створені за допомогою прикметника схожий.



^ 2.2.3. Епітети як ознака авторської майстерності


Епітети – це ті ознаки художньої мови, за якими одразу пізнається авторський стиль, стиль майстра. Письменники, знаходячи свої неповторні художні означення, художньо осмислюючи дійсність, створюють поетичні образи на основі порівняння неживих предметів з істотами, тварин із людьми, людей із тваринами, рослинами, речами [8; 223].

Граматична будова української мови дає змогу вибирати різні форми для вираження художніх означень-епітетів.

Найбільш широко письменниками використовуються прикметникові епітети: «волоокий Біленко допитливо поглянув на Чигирина», «Чи ти, може, Мирославу Григорівну виманюєш своїми баранячими пачісками?» (М. Стельмах). Для передачі характеру, вдачі персонажів вживаються прикметники із суфіксами оцінної семантики -уват-, -ист-: «журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврін Гримич», «Де ж у цього підсвинкуватого дідька набралося стільки добра?» (М.Стельмах).

Широко застосовуються в художній літературі означення у формі орудного відмінка, який за граматичною функцією є прислівником, що означує дієслово: «За мить він птахом забився в дужих руках поліцаїв», «Данилові ворота цигикають чайкою», «Віджартовувалась Оксана і лебідкою проходила …» (М.Стельмах).

До художніх означень належать також вислови з родовим відмінком іменника, які фактично є перехідним явищем між епітетом і власне метафорою: «черпак долоні», «хистка зернина вогню», «заволохачена лопата руки», «зелені кислички очей» (М.Стельмах) [1].


^ 2.3. Лексико-семантичні виражальні засоби

2.3.1. Полісемія як засіб створення виразності


Однією з найважливіших особливостей слів є їх смислова багатозначність. Це значить, що слово може мати кілька значень, може передавати різні поняття залежно від тексту, в якому вживається. Так, наприклад, слово голова може означати і частину організму, і назву особи, яка очолює певну групу людей (голова ради загону, голова колгоспу), і передню частину якогось збірного поняття, здатного рухатись (голова колони, голова поїзда). У художньому ж творі ця багатозначність ще вагоміша, гнучкіша. Тут слова можуть набувати нових відтінків, часто ледве відчутних. І саме в цьому полягає специфіка художньої мови. Слово в його контексті може набувати дуже своєрідного відтінку, значно віддаленого від основного змісту лексеми. У контексті художнього твору відбувається ніби нове народження слова: до його основного значення додаються ще й окремі часткові значення, що йдуть від усієї ситуації мовлення, від загального характеру і стилю висловлюваної думки [1].

В художній літературі зіткнення різних значень полісемантичних слів зазвичай використовується для створення комічного ефекту [7; 52]: «От приміром, іде полем заклопотаний голова артілі. Голова в голови розколюється від думок різних.» (О.Вишня).

Важливе значення в художніх творах має і прийом суб'єктивного смислового наповнення слова в діалозі, тобто такий стилістичний хід, коли герой якісь почуті слова чи вирази сприймає по-своєму. І це дуже влучно розкриває сутність персонажа: його розум чи обмеженість, дотепність чи тупість, освіченість чи темноту. Розглянемо уривок із п'єси І. Карпенка-Карого «Хазяїн»:

«Золотницький. Здоров, здоров, Феноген! А ти, ^ Крез, як поживаєш?

Пузир. Вашими молитвами. Хоч і не такий кремезний, як вам здається».

Крез – це ім'я царя Лідії, стародавньої рабовласницької держави в Малій Азії; за грецькими переказами, він володів величезним багатством. У переносному значенні крез – це багатій. У відповіді Пузиря Золотницькому розкривається його неосвіченість [1].

Експресивне використання багатозначності слів, однак, не обмежується функцією смішного, хоч вона в різноманітних її виявах найбільш поширена. Іноді грою на різних значеннях виражається іронія, що переходить в сарказм. Нерідкими є випадки, коли полісемія дозволяє відобразити суто людські, соціальні відносини і ситуації, які не містять нічого комічного [7; 52].


^ 2.3.2. Синоніміка мовних засобів


Синоніміка – це сфера нескінченних можливостей мовної творчості. «Муки слова», яких зазнає кожний письменник, - це насамперед робота над синонімічними засобами мови. Пояснюється це тим, що в основі синоніміки лежить спільність значення мовних засобів. В кожному синонімі представлене те спільне, що поєднує його з іншими словами, і те приватне, що відрізняє його від інших [6; 252].

В художній мові синоніми поділяються на семантичні, що відрізняються відтінками значеннєвих змістів, та стилістичні, які характеризуються тим чи іншим емоційно-експресивним забарвленням. Семантичні синоніми використовуються переважно для чіткого відображення думки, її комунікативної сутності. Стилістичні синоніми створюють естетичний ефект і слугують для характеристики персонажів, явищ, ставлення автора до зображуваної дійсності [7; 52].

Стилістична спрямованість, відповідність усій стилістичній атмосфері мовлення є однією з найважливіших особливостей синонімів. Читаючи поему І.П. Котляревського «Енеїда», ми помічаємо, що тут принцип відбору синонімів, їх стилістичне спрямування зумовлене цілим рядом факторів: ідейно-тематичним змістом, жанровою специфікою тощо. За жанром «Енеїда» І. П. Котляревського – це перероблена, знижена, бурлескна поема, в ній події мають бути протиставлені високому, героїчному, патетичному. Ось чому найхарактернішими для твору є слова негативного забарвлення, як-от синоніми до слова іти: «Еней попхався, куди очі почвалав»; «троянці волочились, шлялись, вештались, поплелися». Велика кількість синонімів пояснюється ще й тим, що І.П.Котляревський першим звернувся до могутніх джерел народної мови, і та небачена сила народно-розмовної стихії так захопила поета, що він не міг не зачаруватись нею. От звідки у нього нагромадження синонімів, як у сцені розправи баби над грішниками біля двору пана Плутона:

«Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла.

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила

В окремих сценах добір синонімів відповідного стилістичного забарвлення пояснюється ідейними позиціями автора. І.П.Котляревський добре знав панівні шари тогочасного суспільства і в своїй поемі майстерно викривав їх негативні риси. Саме в цьому причина знижувальних синонімів до слова говорити, які автор використовує змальовуючи богів у поемі: «порощити», «кобеніти», «клясти», «ганьбити» [1].

2.3.3. Антоніми


Антоніми є одним із яскравих засобів експресивного пожвавлення художньої мови, що нерідко сприяє й більш глибокому вираженню думки. Застосовувані для зображення контрасту, антоніми завжди використовуються як корелятивні слова, поєднані в замкнені пари, чим вони відрізняються від використання значень полісемічних слів, омонімів і синонімів, які припускають і непарне застосування [7; 58].

Антоніми виражають антитезу і пожвавлюють думку підкресленим зіставленням тих чи інших її боків. Функції антонімів досить різноманітні. Вони можуть використовуватися в пейзажних малюнках: «Біла ніч скінчилась. Починався чорний день.» (І.Франко), в зображенні почуттів, будь-яких життєвих колізій: «Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці, та й складали добро, не знаючи самі, кому, бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.» (П.Мирний).

До антитези, що виражається антонімами, дуже близьким є оксюморон як поєднання слів з прямо протилежними значеннями: «Я не маю вже краплі гарячої крові й для живих мертвяків.» (М.Коцюбинський).


^ 2.3.4. Омоніми, пароніми та парономази


В експресивному використанні в художній мові спостерігаються усі типи омонімії: повні (абсолютні омоніми), омофони (слова, що збігаються фонетично, але не орфографічно), омоформи (слова, що збігаються в звучанні та написанні лише в окремих формах). Художнє використання омонімів багато в чому збігається з використанням полісемії, що пояснюється схожістю цих категорій лексики як в плані вираження, так і в плані змісту. Використовуються омоніми найчастіше для створення комічного ефекту [7; 53]: «А тепер, бачите, куди завернуло?! Жінка з косою в руках! Не тільки на голові коса, а й у руках!» (О.Вишня).

Пароніми (однокореневі слова, що мають схоже звучання) та парономази (різнокореневі слова, що мають схоже звучання) зазвичай використовуються в зіставленнях як засіб вираження комічного. Використання паронімів в художній літературі обмежено: можна знайти лише порівняно нечисленні приклади. Частіше спостерігається використання слів з випадковим звуковим збігом, бо таке явище більш привертає увагу, сприймається як навмисна гра слів [7; 53]: «Напружим в один бік, направим в другий – і крешем, і кришим, і крушим як стій.» (П.Тичина).


^ 2.4. Фразеологічні виразні засоби


Під фразеологічним складом мови розуміється запас ходячих, влучних, часто повторюваних, сталих, «крилатих» виразів, що побутують в мові і знаходять в художніх творах різноманітне застосування. До фразеологічних засобів мови відносяться не лише ідіоми, але й прислів’я та приказки, афоризми письменників, крилаті рядки віршів, сталі словосполучення. Письменник користується цим матеріалом, тому що всі ці засоби вираження входять в систему мови і надають їй своєрідний національний колорит і специфіку [6; 279].

Матеріал художньої літератури дозволяє виділити три прийоми виразного використання фразеологізмів, а саме: введення їх у контекст без зміни значення і складу, змістове перетворення і перетворення їх складу [7; 65].

Найбільш широко в художній літературі використовуються фразеологізми без зміни їх значення і складу. Ці образні одиниці, стилістично схожі зі словами, слугують в художньому тексті здебільшого для характеристики діючих осіб: «Що за дитина мій Карпо, такий слух’яний, такий тихий, хоч у вухо бгай.» (І.Нечуй-Левицький).

Що стосується змістового обігрування сталих виразів, тут спостерігається явище метафоризації фразеологізмів, що виникає вслід незвичних для них зв’язків із словами головного контексту, і семантично в принципі не відрізняється від лексичної [7; 67]: «Іван Миколайович! От спасибі! Яким вітром? – Південним, теплим!» (І. Карпенко-Карий).

Характерна для мови варіативність сталих виразів широко використовується письменниками для їх оновлення. Основні випадки індивідуально-авторських перетворень складу фразеологізмів наступні: часткова або повна заміна їх компонентів, поєднання двох виразів, їх скорочення, інколи – граматична деформація [7; 69]: «Браконьєрові закон не писаний.» (О.Вишня); «Чи баба з воза, - що ж? Велика дуже вада. Кобилі легший віз, сьому кобила й рада.» (П. Гулак-Артемовський); «Лучче синиця в жмені, як журавель в небі. Або, як той грек мовив: лучче живий хорунжий, як мертвий сотник…» (І.Котляревський).

В художньому творі фразеологія відіграє досить відповідальну роль, тому що за її допомогою письменник досягає яскравості і соковитості мови, коли відтворює улюблені засоби народного вираження [6; 286].


^ 2.5. Фонетичні виразні засоби


Одним із засобів створення художньої образності є також використання фонетичних виразних засобів, а саме: емфатичного і словесного наголосу, мелодики та паузування, звуконаслідування, анатомо-фізіологічних та ситуаційних недоліків мови.


^ 2.5.1. Емфатичний і логічний наголос


Емфатичний наголос, що здійснюється довгою вимовою голосного чи приголосного, виражає ефективний стан мовця. Емфаза посилює реалістичність художнього тексту і дозволяє в якійсь мірі «чути», а тому і краще відчувати схвильованість мови діючих осіб або їх ставлення до співрозмовників [10; 49]: «Пан Микола був ввічливий, услужливий, занадто, може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись поза нього: «Їжтеїжте …». І те ж-ж … виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.» (М.Коцюбинський); «Воронцов, нахилившись вперед, майже прошепотів, немов відкривався капітанові з глибокою таємницею: «Донбаський шахтар, ста-лін-гра-дець!.. Розумієте? Рятівник Європи, рятівник світової цивілізації …» (О.Гончар); «Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-роста!» (О.Вишня).

З метою створення експресії в художній літературі має місце й вживання словесного наголосу, коли наголос графічно позначається знаком акценту. Письменники можуть використовувати наступні прийоми:

1) навмисний збіг слів та їх форм, що розрізняються наголосом: «Стою я коло діжки, як стіна, а вона там за дверима цмокається і дзигорить, наче сóрок сорóк на тину (І.Нечуй-Левицький);

2) відхилення від літературної норми, діалектний наголос: «Чéкай-но ти, чéкай, - скрикнув на те Довбанок, - прийде ще такий час, що ми, шляхта, будемо вами, хамами, їздити!» (І.Франко).


^ 2.5.2. Мелодика та паузування


Інтонаційно-мелодичний бік мови як один із його фонетичних засобів є найбільш безпосереднім вираженням ставлення до предмета повідомлення і суттєвим фактором створення образності не тільки віршованої, але й прозаїчної художньої мови [3; 49]. В якійсь мірі мелодика і паузування відтворюються на письмі пунктуацією, що, як відомо, відбиває і синтаксичне, і ритмомелодичне членування мови. При цьому і звичайні, в межах встановлених правил, випадки використання розділових знаків слугують в літературному творі і інтелектуально-логічній, і емотивній меті, виражають змістові відносини між частинами висловлювання та безпосередньо відображують почуття [7; 28]. Найбільш поширеним засобом вираження є три крапки. Метою їх використання на письмі є не тільки позначення незакінченості висловлювання, але й вказівка на значні роздуми та сильні почуття, збудженість, схвильованість персонажів: «Товариші… брати… яке ж це щастя, що довелося за Київ… і мені… убогому каліці… чесно … вмерти… Невже ж… Невже ж це правда?» (І. Кочерга).


2.5.3. Звуконаслідування


Звуконаслідування як фактор художньої мови зумовлені фонетикою, оскільки вони здійснюються її засобами – звуками людської мови, які письменник пристосовує для імітації нерозбірливих звучань: стихійних проявів природи або результатів діяльності людей, як, наприклад, грім, постріли тощо, звуків, що видають тварини. Звуконаслідування, що вводяться в словесну тканину твору, посилюють його реалістичність і дають можливість читачеві не тільки уявляти, але й ніби чути зображуване [7; 29].

Особливо часто в художній літературі спостерігається імітація звуків неживої і живої природи: «Нагло, як грім з ясного неба, - з дзвіниці грякнув на сполох дзвін. – «Бов-бов-бов…» (А.Головко). Також використовується відтворення звуків у вустах людини, що властиві тваринам: «Затиснувшись десь на узліссі в окопі, почуєте кування зозулі. «Ку! та ку! – лункими краплями падатиме в зелені.» (О.Гончар). Також в художній літературі нерідко вживаються звуконаслідування, що супроводжують сміх: «Оце пекло? Ха-ха! Оце тортури? Хо-хо! Оце пекельні муки? Хе-хе? (О.Вишня).


^ 2.5.4. Недоліки мови


В арсеналі звукових засобів експресії знаходяться й недоліки мови, що пов’язані з анатомічними чи фізіологічними аномаліями мовного апарату мовця, а також різноманітні огріхи, обмовки і незвичні звучання, спричинені якимись завадами, специфічними умовами говоріння.

До анатомо-фізіологічних недоліків мови відносяться фіксовані на письмі вікові особливості вимови дітей, а також шепелявість, гаркавість дорослих: «Мамо! Дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски», - обізвалася з-за дверей дитина.» (П.Мирний). Також в літературі часто відтворюється акцентна вимова людей, для яких українська мова не є рідною: «А нам говорили, що руські, що комунішти…- хвилюючись белькотіла одна з делегаток [угорка].» (О.Гончар).

До ситуативних недоліків належать різні обмовки, перестановки, мова сплячої людини, а також випадки, коли персонажі навмисно вимовляють слова невірно: «А коли б ви знали, яка та цариця розумна! – обізвався Кованько. – Вона й досі не вимовить слова «рекомендую», а все каже «рікіміндую» – по-міщанськи.» (І.Нечуй-Левицький).


^ 2.6. Словотворчі виразні засоби


У використанні словотвору з художньою метою розрізняється дві групи явищ: створення індивідуально-авторських неологізмів і художня етимологізація.


^ 2.6.1. Індивідуально-авторські новоутворення


Головним засобом виразного використання словотвору є створення письменниками індивідуально-авторських неологізмів, оскільки вони, на відміну від канонічних слів, експресивні та збагачують художню мову. Створення індивідуально-авторських неологізмів в художній літературі здійснюється всіма засобами словотвору – морфологічними, лексико-семантичними, морфолого-синтаксичними і лексико-синтаксичними [7; 73-74].

Найчастіше в художній літературі можна спостерігати морфологічні новоутворення. При цьому дуже поширеними виявляються слова, утворені засобом складання слів. Це пояснюється значною, а іноді й більш семантичною, комунікативною і особливо естетичною ємністю складних слів порівняно з простими: теплорукий (П.Тичина); веселогубий, жагучоокий (М.Стельмах); живолупи, монархозвірі (Галан); «В селі Рута-М’ята «вища раса» тікала опівночі. Бігли пофюрерно: спереду селофюрер, потім вулицефюрер, потім завулкофюрер, потім куркофюрер, гускофюрер, індикофюрер, поросятофюрер.» (О.Вишня).

Особливу групу складних слів, що спостерігаються у окремих авторів, складають іменні поєднання, у складі яких є прикладка: свист-голосіння, трави-непослушки (О.Малишко).

Серед афіксальних неологізмів найчастіше письменниками використовуються суфіксальні. Суфікси різних груп (зі значення особи, суб’єктивної оцінки та ін.) у поєднанні з твірними основами містять у собі достатню інформацію комунікативного і естетичного характеру, що дозволяє широко використовувати суфіксальні утворення з експресивною метою: житечність, весніти, роздверити (П.Тичина).

Досить рідко на відміну від суфіксальних вживаються префіксальні новоутворення, що в цілому відповідає мірі поширеності таких неологізмів у мові: роздверити, наструнений (П.Тичина).

Неологізми, що творені лексико-семантичним засобом, - це випадки використання загальних імен у якості власних назв: ^ Пузир (І.Карпенко-Карий); Галушка, Часник (О. Корнійчук).

Морфолого-синтаксичні новоутворення з художньою метою вживаються досить часто, але, як і в мові взагалі, - це майже виключно результати субстантивації: «Лишилося тільки спакуватися … Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так втомили.» (М.Коцюбинський).

Спостерігаються в літературі й індивідуальні лексико-синтаксичні новоутворення. Графічно такі слова передаються у написанні разом або через дефіс: «Тільки чин на йому біси-батька-зна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що!» (І.Нечуй-Левицький); «українські хтобільшедасть-націоналісти» (О.Вишня).


2.6.2. Етимологізація


Етимологізація як гра слів, що складається у зіставленні лексичних одиниць із співзвучними коренями з метою конкретизації словотворчого значення, семантичної твірної основи, тобто встановлення внутрішньої форми художнього слова, збігається з експресивним словотвором. Основою для художнього вживання етимологізації, як і для вживання паронімії і парономазії, є якість нашої свідомості асоціювати слова чи семантично значимі елементи мови, що представляють більш чи менш формальну схожість. Однак за умов етимологізації увага сконцентрована на внутрішній формі – семантичній і образній мотивації художнього використання слова, актуалізованої та приписуваної йому.

Етимологізація в художніх текстах використовується для вираження іронії, сарказму, деколи для зображення дитячого сприйняття світу, вона може сприяти пожвавленню пейзажних малюнків. Часто етимологізація вживається для характеристики неосвічених чи недостатньо освічених людей або як засіб характеристики розумового складу людей, що з задоволенням філософствують [7; 85-88]. Ось деякі приклади етимологізації з творів української літератури: «Пачеллі знає, що в протестантстві немає вже навіть і сліду будь-якого протесту.» (Я.Галан); «Гетьман Скоропадський. … Прогетьманував щось місяців, мабуть із шість, а то й менше, і, вірний своєму прізвищеві, скоро впав під ударами робітників, селян та Червоної Армії.» (О.Вишня); «Якось раз панотець спитав мене: «Чому святого отця називаємо «Пієм?» Простодушна відповідь гласила: «Бо святий отець любить випити!» (Я.Галан).


ВИСНОВКИ


Дослідження художнього стилю обов’язково передбачає виявлення традиційної та індивідуально-авторської образності, що міститься у лексико-семантичній сполучуваності, текстових зв’язках мовних елементів, оригінальному використанні джерел стилістичного урізноманітнення мови та виразових засобів усіх наявних функціональних стилів [Єрмоленко: 8].

У рефераті проводилося дослідження специфіки реалізації художнього стилю. З метою більш чіткого визначення та теоретичного обґрунтування особливостей художнього стилю уявлялося доцільним спочатку дати його загальну характеристику. Художній стиль був розглянутий в системі інших стилів мови та були описані його головні відмінні риси. Також були вказані випадки взаємодії та перетинання художнього стилю з іншими стилями.

Далі розглядалися засоби створення образності художнього твору. Була розглянута проблема використання різних шарів лексики з метою створення художньої експресії. Також були виділені наступні типи виразних засобів: стилістичні, лексико-семантичні, фразеологічні та фонетичні засоби. Далі виразні засоби кожного типу описувалися окремо.

Серед стилістичних засобів були виділені метафори, порівняння та епітети.

Серед лексико-семантичних засобів біли описані багатозначні слова, синоніми, антоніми, омоніми, пароніми і парономази.

Фонетичні засоби були представлені емфатичним і логічним наголосом, мелодикою і паузуваням, звуконаслідуванням, недоліками мови.

У складі словотворчих виразних засобів були проаналізовані два типи: створення індивідуально-авторських неологізмів та етимологізація.

Було виявлено функції кожного з виразних засобів та роль, яку вони відіграють для створення образності художнього тексту. Кожний засіб було розглянуто на прикладах з української художньої літератури.

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


1. Бацій І. С. Краса і сила слова: Бесіди про мову худож. твору.— К.: Рад. школа, 1983. – 96 с. http://www.madslinger.com/mova/Batsiy_Krasa_i_syla_slova/

2. Білодід І.К. Її чисті джерела (Із спостережень над мовою сучасної української художньої прози) // В кн. У майстерні художнього слова / К.: Наукова думка, 1965. – С. 5-67

3. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: «Высшая школа», 2005. – 288 с.

4. Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка. М.: Учпедгиз, 1955.– 296 с.

5. Грицютенко І.Є. Мова та стиль худож. творів Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). К., 1959. – 118 с.

6. Ефимов А.И. Стилістика художественной речи. М.: Издательство Московського университета, 1961. – 520 с.

7. Ковалев В.П. Выразительные средства художественной речи. К.: «Радянська школа», 1985. – 136 с.

8. Культура української мови (Відп. Ред.. С.Я.Єрмоленко). К.: «Либідь», 1990. – 304 с.

9. Лосев А.Ф. Проблема художнього стилю. К.: Наукова думка, 1997. – 286 с.

10. Пешковский А.М. Принципы и приемы стилистического анализа и оценки художественной прозы. М., 1927.

11. Полюга Л. М. Слово у поетичному тексті Івана Франка. К., 1977. – 124 с.

12. Пономорів О.Д. Стилістика сучасної української мови. К.: «Либідь», 1992.– 248 с.

13. Потебня А. А. Из записок по теории словесности. X., 1905. – 256 с.

14. Пилинський М.М. Взаємодія художнього і публіцистичного стилів української мови. К.: «Наукова думка», 1990. – 216 с.

15. Тимошенко П.Д. Мова творів Михайла Коцюбинського. // В кн.: Михайло Коцюбинський. К.: Радянська школа, 1968. – 236 с.

16. Щерба Л.В. Современный русский литературный язык. «Русский язык в школе», 1939. - №4. – С. 22- 27

17. Януш Я.В. Мова української класичної драматургії. Л., 1983. – 176 с.

18. Українська мова. Енциклопедія. [Редкол.: В.М. Русанівський, О.О.Тараненко, М.П. Зяблюк та ін.]. К.: “Укр. енцикл.”, 2000. – 752 с.


Скачать, 188.07kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru