Загрузка...
Категории:

Загрузка...

Навчально-методичний посібник (друге видання)

Загрузка...
Поиск по сайту:


страница1/9
Дата09.03.2012
Размер1.72 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
Содержание
О.В. Воловодова
В.А Можаровський
Розділ І. УКРАЇНСЬКА ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ
Вільних громадян можна стратифікувати так: еліту
Напіввільними людьми
Святослава Ярославовича
Митрополита Іларіона
Ярослава Мудрого
Загальні підсумки за темою
Петра Могили
Йосип Кононович-Горбацький
Лазар Баранович
Феофан (Теофан) Прокопович
Яків Павлович Козельський (1729 – 1794)
Загальні підсумки за темою
1. Нові тенденції у вітчизняному історико-культурному процесі.
Козацькі („козацько-старшинські”) літописи
Григорій Грабянка
Самійло Васильович Величко
П’єр Шевальє
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


Міністерство освіти і науки України

Донецький державний університет управління

Кафедра соціології управління


Історія вітчизняних

сОЦіологічних теорій

і вчень


навчально-методичний посібник

(друге видання)


Укладач В.В.Білецький


Донецьк 2007 рік

ББК 60.54 УКРя73

С - 14

Історія вітчизняних теорій і вчень: навчально-методичний посібник / Укладач Білецький В.В. – Донецьк: ДонДДУ, УКЦентр, НТШ-Донецьк, 2007. - 136 с.


ISBN 978-966-2018-00-4


Книга є навчально-методичним посібником, орієнтованим на програму викладання у вищих навчальних закладах дисципліни “Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень” при підготовці соціологів. Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної роботи.


This educational manual is lectures Course of logic, which orient on teaching program of this scientific discipline in higher institutes, in particular in Donetsk state management university. The book also can be used as an educational manual in high schools, lyceums and colleges, in which given scientific discipline teaches. Specific of lectures course character is accounted by aspiring to employ interdisciplinary approach in teaching of students, and also by profile of Donetsk state management university.


Книга является учебно-методическим пособием, ориентированным на программу преподавания в вузах дисциплины “История отечественных социологических теорий и учений” при подготовке социологов. Пособие включает учебно-методический комплекс: лекционные материалы, учебную программу курса и методические рекомендации для самостоятельной работы.


Рецензенти:

^ О.В. Воловодова

- кандидат соціологічних наук, завідувач сектором проблем економічної соціології Інституту економіки промисловості Національної академії наук України

^ В.А Можаровський

- кандидат соціологічних наук, доцент, Донецький державний університет управління


Затверджено на засіданні навчально-методичної ради ДонДУУ.

Протокол №5 від 26.06.2006


ISBN 978-966-2018-00-4

© Білецький В.В. 2007

© Макет Українського

культурологічного центру

Зміст


Передмова . 4

Розділ І. УКРАЇНСЬКА ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ 6

Тема 1. Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів

Київської Русі 6

Тема 2. Соціетальна проблематика і протосоціологія

Козацької доби 18

Тема 3. Специфіка протосоціології Григорія Сковороди 32

Тема 4. Вітчизняні соціокультурні процеси XVII –

кінця XVIII ст., їх вплив на національну свідомість 36

Розділ ІІ. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА

СОЦІОЛОГІЯ 47

Тема 5. Вітчизняні соціологічні рефлексії

початку – середини ХІХ ст. 47

Тема 6. Українська академічна соціологія

кінця ХІХ – початку ХХ ст. 54

Тема 7. Радянська та пострадянська

вітчизняна соціологія 69

Тема 8. Українські соціологічні пошуки у еміґрації 84

Тема 9. Суспільна трансформація як тло сучасної

соціологічної тематики 90

ПІСЛЯМОВА 97

Додаток. Програма дисципліни і методичні

рекомендації 99

ПЕРЕДмова


Ставлення до вітчизняних культурних і, зокрема, наукових надбань сьогодні нарешті зазнає ґрунтовних змін. На відміну від радянської і ранньої пострадянської гуманітарної науки, які гальмували поступ національної культурної автентичності, широке коло вчених поступово починає усвідомлювати, що для повноцінного аналізу і, тим більше, прогнозування соціокультурних, економічних процесів конкретної країни чи народу необхідно детально дослідити його спадщину, під якою слід розуміти широкий спектр унікальних ідейних і матеріальних надбань.

Це повною мірою стосується царин вітчизняної гуманітарної і, зокрема, соціологічної науки, яка сьогодні доволі жваво розвивається. Але куди рухається наша наука у своєму розвої? Які її загальні вектори? Чи має вона якусь специфіку і унікальність? Чи вирізняється на тлі світової українська соціологія і якщо так, то чим ця відмінність обумовлена? Саме ці питання були головними при формуванні пропонованого навчального курсу “Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень”.

Разом з цим, якщо ми припускаємо існування специфічності вітчизняної соціологічної науки, то якої саме, бо, зрозуміло, стверджувати про наявність окремих, ізольованих “українських” соціологічних законів принаймні наївно.

Потенційна можливість відповіді на цю проблему криється у тому, що, подібно до будь-якої гуманітарної дисципліни, соціологія завжди відбивала і продовжує відбивати культурну специфіку конкретного історичного періоду розвитку народу - у цій науці віддзеркалюється стан соціуму, його духовні, культурні, політичні рухи і проблеми. Іншими словами, особливість вітчизняної соціології має бути, принаймні, тематичною.

Розмірковуючи таким чином, ми ставимо задачу у рамках цього посібника розглянути українські соціологічні теорії і вчення, висвітлити ідейні, соціально-фактажні дані з найдавніших часів, які стосуються певних екзистенційних граней вітчизняного соціуму.

Таким чином, у поле нашої уваги неодмінно будуть потрапляти соціальні факти, філософсько-гуманітарні і власне соціологічні ідеї вітчизняних науковців, серед яких нас у першу чергу цікавитимуть ті, що намагалися науково вивчати українське суспільство, його інституції, закономірності розвитку культурних процесів.

Інакше кажучи, до предметної сфери дисципліни "Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень" будуть включені ті ідеї вітчизняних вчених-гуманітаріїв, які стосуються сфери соціального буття.

Крім цього, як вже зазначено, у центрі уваги також перебуватимуть численні соціальні факти, які стосуються сутнісних сторін становлення українського соціуму - починаючи з найдавніших часів. Ці факти (історичні події, матеріальні продукти діяльності, характеристики політичного устрою, звичаїв тощо) є потужним гносеологічним джерелом, цінність якого важко переоцінити тоді, коли мова йде про вітчизняну протосоціологію.

Торкаючись структури навчально-методичного посібника, зазначимо, що викладання даної дисципліни у ВНЗ України за новітніх освітніх вимог робить логічною його побудову з двох головних розділів – “Українська протосоціологія” і “Українська академічна соціологія” .

Кожна з тем цієї книги відповідає змістовим модулям навчальної дисципліни, а наприкінці лекційного матеріалу подані контрольні питання і перелік додаткових джерел інформації. Крім рекомендованого посібника при вивченні матеріалу курсу слід користуватися першоджерелами, підручниками, тематичними фільмами, аудіоматеріалами тощо.

Пропонована робота є навчально-методичним комплексом, який має суттєво полегшити сприйняття студентом навчального матеріалу. Крім тексту лекцій у ньому міститься програма дисципліни, плани семінарських занять з контрольними питаннями і темами рефератів, наведена схема оцінювання знань за кожним модулем дисципліни, містяться загальні рекомендації для самостійного оволодіння дисципліною, список літературних джерел, тестові питання.

Підсумовуючи викладене, висловлюємо надію, що курс не буде складним для засвоєння студентами, розширить їх ерудицію, стимулюватиме самостійний науковий пошук, сприятиме зростанню професіоналізму і формуванню в них комплексної та фахової соціологічної рефлексії.

^ Розділ І. УКРАЇНСЬКА ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ


Як було визначено вище, українську соціологію неможливо аналізувати без її прадавніх витоків, якими є зокрема гуманітарні вчення, філософські умогляди суспільної природи людини, які мають протосоціологічний підтекст.

Разом з цим, еволюцію гуманітарних знань потрібно розглядати з урахуванням специфіки суспільної практики, соціальних фактів української історії – на кожному з її етапів. Саме цьому присвячений перший розділ даного посібника, який допоможе читачеві отримати уявлення про характерні риси української протосоціології – дані про слов’янський і протоукраїнський етнос, суспільство, громаду, елементи символіки, а також загальну інформацію про суспільний, політичний, звичаєвий лад, у якому творили і який відбивали вітчизняні науковці-гуманітарії “доконтівського” періоду соціологічної науки.


Тема 1. Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів Київської Русі


1. Київська Русь на європейському тлі, загальні особливості слов’янського етногенезу.

2. Основні заняття і суспільні відносини населення, релігійні вірування.

3. Елементи протосоціологічного знання.


1. У соціологічному плані аналіз появи і розквіту Київської Русі становить значний інтерес, бо саме тут відбувалися надзвичайно цікаві соціальні процеси культурного, духовного характеру, які істотно вплинули на майбутній розвиток українського народу, його культуру, науку, а також на соціально-політичні, культурні процеси у ряді європейських, азійських і “змішаних” країн.

Інформація щодо соціальних фактів і гуманітарних ідей часів Київської Русі відображена загалом у пам’ятках власне києворуської держави, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, а також у роботах азіатських та західноєвропейських дослідників. Це, насамперед, хроніки, літописи та тогочасні закони, у яких відбивається суспільний устрій, звички та традиції русичів. Разом з цим для якомога повнішого розуміння граней життя києворуського соціуму, сумлінному дослідникові потрібно звернутися до деяких етнографічних, лінгвістичних, а, почасти, і археологічних, даних і пам’яток.

Київська держава була однією з найсильніших слов’янських держав і найбільших монархій (князівств) європейського Середньовіччя. Проіснувавши з ІХ до ХІІІ ст. ця первинна вітчизняна державна форма підтримувала сталі, широкі та інтенсивні політичні, економічні і культурні відносини з ближніми і дальніми сусідами. Ясна річ, це вимагало від аристократії і великого прошарку населення обізнаності у іноземних мовах, толерантного відношення до носів чужої культури тощо, наявність чого підтверджується писемними джерелами - описами подорожей зокрема візантійських та перських істориків.

Доба києворуського соціуму безумовно цікава для дослідників також тим, що в цей час відбувалося закладання основ східнослов’янського етногенезу. На відміну від радянської політизованої науки, яка почасти виконувала ідеологічне замовлення, сучасні дані переконливо свідчать, що географічні, кліматичні перешкоди між племенами, які формально входили до складу Київської Русі не дозволяли формувати їм єдину "давньоруську народність", про яку настійно говорили за часів Російської царської імперії та Радянського Союзу.

Разом з цим, певна консолідація, безумовно, відбувалася – цьому сприяло існування державного центру – Києва і, відповідно, доцентрових соціальних сил. Отже, первинний родовий склад, в основі якого лежала кровна спорідненість, поступово замінювався іншими відносинами, які базувалися на територіальній спорідненості племен. Іншими словами, на окремих територіях Київської Русі, де між родами відбувалися тісні та інтенсивні контакти, формувалися народності шляхом консолідації племен.

У різних регіонах Русі, в межах яких племена спілкувалися без кліматично-ландшафтних перепон, поступово формувалися три базові народності, які сьогодні називаються протоукраїнською, протобілоруською та проторосійською (дві перші були і є більш спорідненими культурно, мовно – таку позицію висловлює більшість фахівців-культурологів, лінгвістів).

В межах даного курсу нас, ясна річ, цікавить поява саме протоукраїнської, яку сформували такі слов’янські племена: поляни, сіверяни, древляни, уличі, тиверці, волиняни, білі хорвати, в’ятичі та їх нащадки. Слід відзначити, що основні етноутворюючі процеси завершилися вже на зламі І та ІІ тисячоліть.

У сучасних теоріях етногенезу українців існує позиція, що саме плем’я полян з причин значної чисельності і вищого культурного рівня відіграло домінуючу роль у інтеґрації східнослов’янських племен. Полянська земля – Подніпров’я з центром у Києві, була вперше названа Руссю у 852 р., це – генетичне ядро, доцентрова сила історичних витоків прото-, а згодом і власне українського народу, його мови, культури, ментальності, традицій, світосприйняття.

2. На європейському тлі Київська Русь є унікальним соціально-історичним утворенням, яке не знало ні класичного рабства, ні класичного феодалізму з його характерною рисою васальської залежності. Не дозволяють ідентифікувати Русь як типову феодальну державу середньовічної Європи також і такі особливості:

  • економічну основу її складали вільні селяни-общинники, приватне феодальне землеволодіння перебувало у зародку;

  • у системі влади відчутною залишалася роль місцевої племенної знаті і (у більшості великих міст) демократичних видів місцевого управління – “віче”;

  • важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родо-племенного ладу, як народне ополчення;

  • відчутними у культурі були вияви язичництва.

Основою культури Київської Русі була самобутня тисячолітня традиція центрально- та східнослов’янських племен (антів та ін.), у господарському укладі яких переважало, загалом, землеробство найбільш "просунутої" на той час технології. Також були добре розвинені скотарство, полювання, бджільництво (бортництво) та рибальство, хоча ці промисли мали підсобне значення.

У Києворуській державі, яка була продуктом тривалого історичного розвитку, існував суспільний поділ праці, була встаткована досить складна соціально-класова структура. Суспільство поділялося на вільних, напіввільних, невільних людей та ізгоїв.

^ Вільних громадян можна стратифікувати так: еліту складали “княжі люди”, “княжі мужі”, з їх середовища поповнювалася вища урядова верхівка; пересічні вільні громадяни міст утворювали купецтво, ремісництво. До нижчого прошарку вільних громадян належали селяни-смерди. Відзначимо, що з поширенням християнства до “вільних” належить також клас духовенства зі своєю ієрархією.

^ Напіввільними людьми (“закупами”) були такі, що потрапляли у борги і вимушені були тимчасово здавати себе у найми, продаватися у рабство.

Невільні люди (“холопи”, “челядь”) - полонені, боржники що не дотрималися умов “закупу”, а також одружені на холопах чи на холопках. Закон Київської Русі надавав можливість цій категорії людей стати вільними. Найнижчу категорію невільних складали раби.

Ізгоями звали маргіналізовані верстви людей, які з різних причин вибули з своєї соціальної групи і не приєдналися до іншої (звільнені на волю холопи і раби, збанкрутілі купці, неписьменні діти священників та ін.). Ці люди перебували під патронатом церкви.

Про складність виробничих і суспільних відносин опосередковано свідчить те, що вже у Х ст. у Київській Русі існувало до ста різних ремісничих фахів (мечники, щитники, сідельники, ювеліри, виробники одягу та взуття та ін.). При цьому найбільшу пошану серед ремісників мали ковалі, кожум’яки і, почасти, мірошники справа яких (особливо перших) вважалася особливо престижною і такою, що пов’язана з магією.

Іншим значущим для соціологічної науки фактом є стрімке зростання міст на теренах Київської Русі, про що свідчить назва цієї держави у деяких скандинавських мовах - "країна міст". Велич нашої столиці так вражала сучасників, що Київ називали "суперником Константинополя", "столицею королівства, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців" (Тітмар Магдебурський, 1018 ст.). До того ж за археологічними даними, на Х - ХІІ ст. у Києві мешкало понад 40 тисяч жителів, що вдвічі більше, ніж у тогочасному Лондоні (!).

Як вже було зазначено, важливими фактами, які додатково висвітлюють оригінальні і самобутні сторони київського державного устрою та влади є віче, а також можливість за певних умов виборності князів військовою дружиною. Іншими словами, українські демократичні традиції закладалися вже тоді, а формальні правителі Русі у своїх владних діях спиралися на громадську опінію і були вимушені постійно враховувати її.

Що стосується відомостей про найдавнішу міфологію та вірування слов’ян-антів, їх попередників, державні форми яких передували Київській, то вони, на жаль, не дійшли до нас повністю, у початковій формі, але з опосередкованих даних випливає їх багаторівневість, складність і глибина пояснення взаємодії людини, природи і Всесвіту. Стосовно релігійних вірувань Київської Русі, то за раннього періоду тут панувало язичництво.

Тут потрібно дещо застерегти читача від упередженого негативного ставлення до усіх різновидів язичництва – у тому числі, язичництва києворуського. Дійсно, багато іноземних або надзвичайно ранніх культів практикували криваві, дикунські обряди жертвоприношення, ініціації - способами, які засуджує зокрема християнська релігія. Разом з цим на вітчизняних теренах до прийняття християнства такі ритуали були виключенням – домінувала досить гуманна і відносно мирна політеїстична релігія з господарсько-утилітарним підтекстом.

Специфіка її полягала загалом у порівняно невеликій (не більше кількох десятків) кількості основних божеств і їх відносно слабкій антропоморфності, що беззаперечно свідчить про якісно глибшу архаїчну древність вітчизняних містичних персонажів у порівнянні, скажімо, з давньогрецькою, де вони були яскраво антропоморфними. Головними ранньокиєворуськими богами були: Перун (грім, блискавка, бог війни), Велес (багатство, родючість, мистецтво), Дажбог (даритель земних благ, Сонця), Сварог (вогонь, домашнє вогнище), Стрибог (вітер і посуха). Більш низькі за ієрархією божества виконували, подекуди функції тотемів, “відповідали” за дрібніші прояви природи – так мавки, лісовики – уособлювали сили лісу, русалки, водяники, болотяники – води тощо. Існували божества, які могли приносити як шкоду, біду (Пек та ін.), так і добро (Лад та ін.).

Окремо серед протоукраїнського пантеону богів слід відзначити одного з найдавніших і особливих богів - Рода, з яким ототожнювалися предки, їх вплив на життя, він забезпечував цілісність і дух родини, благополуччя народження, весілля, був найкрасивішим богом. Вплив цих тисячолітніх вірувань на українську мову очевидний - так слова “врода”, “вродливий” семантично означають, що людина красою вдалася в Рода, “небезпека” означає, що тут не обійшлося без Пека (бога шкоди, роздраю), а давнє слово “вирій” означає рай.

Сили природи обожнювалися, персоніфікувалися і сприймалися як вищі, але не фаталістично невблаганні, їх можна було “задобрити” жертвою, молитвеною формулою, позбутися їх за допомогою магічних обрядів. Заклинання, спеціальні пісні (колядки, щедрівки, гаївки тощо), танці та ігри були звернені до сил природи, в них чітко проявляється календарна повторюваність, пов’язана з господарюванням.

Назагал язичницькі вірування наших пращурів переслідували такі цілі: вмилостивити природні сили, здобути їх прихильність і забезпечити тим самим добробут, благополуччя своєму роду (племені). Іншими словами, науковий аналіз ранніх релігійних вірувань протоукраїнців показує зокрема їх буденну поміркованість – ці вірування були органічно вплетені у канву господарського, побутового, суспільного життя, що сприяло розвитку розсудливості, поміркованості, розважливості, компромісності, прагматизму. До цього відзначимо, що язичницькі вірування постійно еволюціювали, перебували у динаміці. При переході від родового ладу до племенного частина ритуалів забувалася, “інструкції” до них ще довгий час існували у переказах, але згодом їх мета, зміст забулися і ці перекази, наново раціоналізувавшись, ставали казками.

Християнство на Русі було відоме задовго до жорстких і стрімких релігійних реформ Володимира Великого (християнами були князі Аскольд і Дир, княгиня Ольга). У 988-990 роках ця релігія набула статусу державної. Проте, як бачимо пізніше зі специфіки святкування багатьох православних християнських свят, тисячолітні язичницькі обряди у Київській Русі органічно поєдналися з новою релігією, асимілювалися нею (або асимілювали її – існує і така оригінальна позиція), що, безумовно, є знаковим для розуміння автохтонного вітчизняного менталітету. Так, Перун “перетворився” на Іллю, Волос – на святого Власа, Дажбог – на святого Юрія тощо.

Говорячи про життя києворуського соціуму, не можна обійти увагою суспільний статус жінки, який був доволі високим, що нетипово і знаково для тих часів. У майбутній Україні жінці-матері, дружині надавалася вагома роль у родині та суспільстві як берегині роду, господарки, захисника сім’ї у відсутності чоловіка, вихователя, уособлення злагоди. Літературні дані свідчать про повагу до жінки, про її авторитет, усвідомлення сакральності жіночого начала, першооснови життя. Про це свідчать також деякі непрямі дані – так, скажімо, Київ називається матір’ю руських городів, а не батьком, хоча ця назва чоловічого роду.

3. Гуманітарне знання у Київській Русі було недостатньо диференційоване - широко відомими серед письменних громадян були праці переважно античних філософів. Суспільні відносини у києворуські часи ще не досягли такого рівня, коли мислителі (філософи) виділяються як верства - це не дозволяє нам говорити про існування зрілих вітчизняних протосоціологічних поглядів стосовно даного періоду.

Разом з тим, про вітчизняні писемні, у тому числі наукові, літературні джерела (написані не латиною, грецькою чи арабською мовою, а досі загадковими самобутніми "руськими письменами") згадується принаймні вже у 860 р., що є рідкісним явищем для країн тогочасної Європи. Це прямо свідчить про наявність освіченості у доволі широких верств вітчизняного населення. На думку деяких дослідників за часів Київської Русі існував навіть своєрідний культ знання - надзвичайно високо поціновувалися “книжництво”, освіченість. Ця риса масової свідомості подає києворуський соціум у доволі вигідному світлі, бо з-за патристських догматів громадська освіченість ще довго буде вважатися ледь не шкідливою для державності у більшості країн Західної Європи.

Слід зокрема висвітлити цікавий вітчизняний феномен "офіційного" і "побутового" письма і мовлення. Під першим розумілося знання церковнослов’янської (староболгарської) мови, яка була поширена разом з християнством на східні і північні неслов’янські народності при їх колонізації. Іншими словами, більша частина території сучасної Російської Федерації належала етнічно не слов’янським племенам і народностям – у давнину її населяли, скажімо, угрофінські племена: чудь, меря, весь, мурома, мордва, перм, ям, печора та ін.

Згодом ця штучно привнесена на схід офіційна і церковна мова змінилася, засвоїлася слов’янізованими народностями і стала називатися руською – бо принесли її русичі (для релігійного просвітництва, уніфікації спілкування, керування на підкорених територіях). Більше того, з часом більшість колоній отримали так би мовити, високий статус “руських” городів, що було приємно для початково неслов’янського населення - вважатися “руським” означало підвищення престижу, розширення культурних, торгівельних та інших контактів.

Таким чином, мова, на якій велися релігійні відправлення, листування стала мовою мовлення у києворуських колоніях. Саме на її базі сформувалася сучасна російська, хоча зрозуміло, що говорити офіційною мовою києворуських текстів і бути етнічним слов’янином з відповідною спадковою ментальністю – речі не одного порядку.

У свою чергу, українська мова походить не від церковної староболгарської, а від живої побутової лексики, на якій переважно спілкувалися у Київській Русі - про це переконливо свідчать численні древні графіті (у Софійському соборі і не лише у ньому).

Отже, щодо писемних джерел аналізованого періоду, то в них міститься широка фактажна інформація зокрема про:

  • політичний устрій нашої прадержави (життя князів, знаті, етикет, владу, традиції тощо);

  • правові відносини, які динамічно змінювалися при переході від родового ладу до феодального. Загалом зазначимо, що правом регламентувалися численні свободи, порівняно нежорстокі та відносно гуманні покарання (у порівнянні з католицькою Європою);

  • наукові знання та освітні традиції давніх русичів – так, державні школи у різних містах існували ще з часів Володимира Великого, з чим пов’язаний поширений переклад підручників та біблійних текстів.

Складність вивчення елементів протосоціологічного знання і, в цілому, гуманітарних поглядів тогочасних вітчизняних науковців полягає, природно, у певному браку писемних джерел. Проте до нас дійшли окремі вагомі праці:

- Нестора-літописця - "Повість временних літ, звідки пішла Руська земля", "Житіє Феодосія Печерського". Спираючись на праці невідомих попередників, позиції своїх сучасників, легендарні оповідання, героїчний епос древніх русичів, автор розповів нам про головні засади суспільного життя, ідеологію державної єдності, риси ментальності києворуського народу. Твори Нестора містять також багатий географічний матеріал щодо різних країн, які дісталися синам Ноя – Симу (Схід), Хаму (Південь) та Іафету (північні та західні землі, українці – іафетичний народ). Крім цього, літописець показав полян найбільш цивілізованим плем’ям, яке на відміну від древлян, радимичів, вятичів, є “зазвичай до батьків покірними”. Також автор яскраво висвітлив вплив народних вірувань на систему світогляду народу Русі, на його символіку, повсякденне життя (зокрема, на прикмети);

- князя ^ Святослава Ярославовича - "Ізборники", які присвячені проблемі "яко подобає людині бути";

- князів Володимира Мономаха і Ярослава Осмомисла - "Повчання" - блискуча публіцистична праця гуманістичного спрямування, адресована тогочасній молоді. Аналізуючи підвалини соціуму, перший з названих авторів вважав, що кожна людина, незалежно від соціального статусу, є "цінною для князя", тому має бути наділена правом. Він також наголошує на проголошенні людини у якості однієї з провідних цінностей суспільства. У цьому творі зокрема говориться, що справжню цінність для Бога і людей має той, хто справою, а не усамітненням і чернецтвом доводить свою чесноту;

- Данила Заточника - "Моління" - у якому, зокрема, висвітлюється специфіка політичного життя Київської Русі;

- ^ Митрополита Іларіона (“Слово про закон і благодать”), який свідчив, що на Русі є багато людей, які володіють “мудрістю книжною”. У названому творі також проводиться ідея про рівність християнських народів, всіх віруючих перед Богом;

- князя ^ Ярослава Мудрого - “Стародавня Правда” (“Руська Правда”) – збірник світських законів, який показує широкий спектр соціальних відносин. У “Правді” суб’єктами права названо навіть представників найнижчих соціальних прошарків – попри їх явну нерівність. Цікавим є також формальне віднесення до ізгоїв неписьменних представників вищих страт – у тому числі церковних. Відзначимо, що у “Правді” князь, зокрема, підносив авторитет жінки, наказуючи чоловікам “жону свою любити”, але “не давати їй влади над собою” – тут ми бачимо, що потенційно статус жінки міг наблизитися до статусу чоловіка, що для тих часів є рідкістю.

Додаткову інформацію щодо протосоціологічного знання несуть церковні устави, за якими можна встановити назви верств населення певного періоду. Цінність також становлять праці істориків різних країн пізнішого періоду, а також науковців-гуманітаріїв (письменника і філософа Климента Смолянича, слов’янського просвітника Кирила та інших). Цікавими даними насичені також твори руських теологів онтологічного, натурфілософського, етичного спрямування, які продовжують традицію античного мислення і створюють підмурівок для філософських, і соціологічних вітчизняних рефлексій наступних поколінь.

У контексті вищенаведеного, природним є факт поширення у Києвській Русі бібліотек, перші з яких з’явилися при церквах та монастирях. Найбільша знаходилася у Софійському соборі і нараховувала понад 950 томів.

Знаменним також є факт виокремлення науки у самостійну галузь духовної культури. Головною берегинею античної наукової спадщини була Візантія, з якою Русь, на відміну від більшості західноєвропейських держав, підтримувала тісні культурні зв’язки. Це пояснює доволі незначну залежність наукового знання від теологічного, тоді як на Заході вона була тотальною.

^ Загальні підсумки за темою:

Важливі соціальні факти, які походять з різних джерел, дозволяють характеризувати представника києворуського суспільства як людину, що має конкретний і відносно сталий соціальний статус, який залежав від древності роду, освіченості (яка була досить поширеною), професійної спрямованості, чеснот та інших чинників. Тогочасний русич, як ми можемо припустити, мав всі підстави пишатися тим, що він належить до Київської Русі, яка на міжнародному тлі мала чималий авторитет. На внутрішньосуспільне життя діяли розвинені і потужні соціальні регулятори - мораль, релігія та право, яке стрімко розвивалося. При цьому саме православне християнство перетворювалося на потужну консолідуючу, народотворчу силу.

Відзначимо також, що на формування ментальності протоукраїнців, зокрема, впливали геокліматичні чинники, які не відзначалися надзвичайно руйнівними катаклізмами, сприяли сільському господарству, розведенню худоби тощо. Сучасні україністи відзначають, що ці фактори (сукупно з іншими), виплекали у вітчизняному менталітеті потяг до свободи, праці, власності і не дозволили утвердитися у свідомості концепціям фатуму, року, невблаганної долі.

Безумовно важливим для соціологічного аналізу русичів та їх нащадків є врахування специфічного "накладення" християнської віри на тисячолітні язичницькі традиції – воно, зокрема, обумовлює тонке і девчому містичне, пан- або політеїстичне світосприйняття, яке разом з розмаїтою культовою символікою (зокрема, солярною) відбилося у масовому підсвідомому нащадків. Географічні, політичні умови, багата земля обумовлювали толерантність, потяг до свободи та її захисту, які міцно закріпилися у індивідуальній, а також у народній світоглядній традиції "протоукраїнців" і збереглися у ментальності автохтонів до сьогодні.

Легко простежується також спадкоємність між віруваннями, звичаями, традиціями слов’ян Київської Русі та сучасних українців – у народних повір’ях, домашніх побутових артефактах, орнаментах, художніх стилях, традиційно використовуваних матеріалах, різновидах хоббі тощо.

Питання для самоперевірки:

  1. У чому полягає значення вивчення витоків соціальних процесів та явищ?

  2. Коли і як починає формуватися український етнос?

  3. Яким чином тривало перетворення східнослов’янських племен у народності, у чому полягали відмінності перетворення – для кожного з майбутніх народів?

  4. Назвіть спільні риси культури і традицій давніх русичів і сучасних українців

  5. Назвіть основні елементи соціальної структури Київської Русі.

  6. У чому полягає специфіка світогляду русичів після впровадження християнства?


Література за темою:

  • М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996 – С. 34 – 73.

  • Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. - Львів: Новий світ. - 2000. - С. 21 - 34.

  • Українська та зарубіжна культура. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. - С. 239 -263.

  • Примуш М.В. Загальна соціологія. - К.: Професіонал, 2004. - С. 56 - 66.

  • Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. - К.: Каравела, 2005. - С. 20 -28.

  • Історія України. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998. - С. 38 - 57.

  • Ручка А., Танчер В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995. - 347 с.

  • Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн., 6 т.]. – Факс. вид. – К.: АТ Обереги, 1994.

  • Плачинда С.П. Київські фрески: Повісті, оповідання. – К.: Молодь, 1982. – 312 с.



Тема 2. Соціетальна проблематика
і протосоціологія Козацької доби


1. Причини виникнення козацтва, аспекти цього феномену.

2. Соціальна специфіка козацтва.

3. Козацтво як захисник православ’я.

4. Братства як специфічний соціальний інститут.

5. Значення Києво-Могилянської академії для розвитку вітчизняної протосоціології.


1. У межах нашої дисципліни немає можливості і необхідності докладно викладати етапи занепаду, розпаду Київської Русі, розвитку похідних від неї державних утворень (зокрема Галицько-Волинського, Литовського королівства). Зазначимо лише, що ці кризові для української державності явища призвели до стазису (затримки розвитку) у вітчизняній науці, яка загалом почала перейматися теологічною або теологізованою античною філософською тематикою.

Разом з тим, необхідно пам’ятати, що вітчизняне культурне піднесення, яке нарешті відбулося у XVІ –ХVІІІ ст. було значною мірою тісно пов’язане з явищем козацтва. Як підкреслювали Михайло Грушевський і Дмитро Яворницький, причинами виникнення і розвитку феномену українського козацтва були:

  • уходництво на промисел, яке пізніше стимулювалося поневоленням українських селян з боку Речі Посполитої;

  • тиск католицизму;

  • необхідність збереження автентичності народу в оточенні сильних і агресивних суперників (Оттоманська Порта і васальне Кримське Ханство, Річ Посполита, пізніше – Московське царство);

  • захоплення українських земель польськими феодалами.

Таким чином, загалом формування козацтва як суспільної групи, а згодом і як державницької форми відбулося з причин соціально-економічного, політичного, релігійного характеру. Розглянемо їх детальніше.

Український люд перебував у катастрофічному стані – особливо після подій, які сталися у ХV - ХVI ст. (1453 р. - захоплення Константинополя турками, 1569р. - утворення Речі Посполитої, Люблінської, Брестської уній). Під гнітом феодалів народ перетворився на продовольчого постачальника Європи, який нещадно експлуатувався. Крім цього, населення зазнавало грабіжницьких набігів з боку тогочасної Туреччини і Кримського ханства.

Розглядаючи феномен українського козацтва як соціетальне явище (тобто, безпосередньо пов’язане з життям соціуму), можна бачити, наскільки багатогранним і багатофункціональним воно є – розглядати його необхідно принаймні у таких аспектах:

  • як суттєвий і впливовий елемент тогочасної соціальної структури (верству населення);

  • як своєрідну форму соціальної організації людей, об’єднаних спільними цілями, нормами і правилами. Ця соціальна організація швидко зґенерувала авторитетну еліту – політичного, військового іншого порядку;

  • як різновид релігійної організації, оскільки козацтво консолідувалося головним чином на основі православної віри (хоча не лише на цих засадах), захищало її ідеологічно і за допомогою зброї;

  • як соціальний інститут, що об’єднав численні форми державного регулювання і організації суспільних відносин, установ країни (тобто, як форму влади, державний устрій);

  • як військову організацію – самобутній народний і надзвичайно масовий лицарський орден з установами військового вишколу, ритуалами посвячення (у тому числі сакрального характеру), допоміжною інфраструктурою;

  • як складову тогочасного українського суспільства не лише у структурному, але й у територіально-регіональному, економічному, правовому, релігійному, моральному плані.

Зрозуміло, що в результаті іноземного гніту, навалою на українські землі чужинців етнічного, політичного, конфесійного та культурно-побутового кшталту всі вітчизняні культурні, державницько-організаційні, релігійні процеси були пов’язані з прагненням, по-перше, самоідентифікуватися як нація, по-друге, відродити власну незалежність і державність.

2. Перші згадки про козацтво як вже існуюче і вагоме явище датуються кінцем XV ст. Саме ж слово "козак", імовірно, походить від тюркського “кайсак”" (страж" або "конвоїр") .

Формуючись як соціальна, а згодом, - як потужна державотворча сила, козацтво починалося з консолідації значної кількості верств населення (головним чином, селян). Спочатку “у козаки” йшли уходники, а також незадоволений панськими порядками люд, формуючи постійні захищені поселення у пониззі Дніпра (Січі).

Таким чином, формуючись з спонуканих обставинами до самозахисту і військовоспроможних чоловіків різних верств суспільства, козацтво, по суті, складалося з глибоких індивідуалістів, які були об’єднані спочатку лише православним християнським обрядом та небажанням підкорятися будь-якій іноземній владі. Консолідувати цю ланку українського суспільства могли лише особистості, які, крім патріотизму, мали надзвичайну харизму та (іноді) древнє знатне походження.

Ці козацькі вожді (гетьмани), що обиралися привселюдно і публічно, повинні були постійно доводити справою справедливість своєї виборної посади - і так було з будь-якими посадовими особами - суддями, полковниками, осавулами, кошовими отаманами, обозними (старшиною) впродовж всього існування козацької держави. Серед гетьманів слід назвати імена принаймні кількох видатних діячів, з якими пов’язане становлення і процвітання козацтва як явища і державного ладу: Дмитро Вишневецький (Байда), Самійло Кішка, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Павло Полуботок.

Вимоги часу обумовили активні дипломатичні відносини і, часто, боротьбу нового українського державного утворення (Війська Запорозького) з такими основними опонентами - Річчю Посполитою, Московським царством, Оттоманською Портою та Кримським ханством. Це, у свою чергу, обумовлювало необхідність для козацької еліти та всякого, хто бажав до неї належати, успішного навчання у освітніх закладах кількох рівнів, знання принаймні кількох іноземних мов, постійного контакту з європейськими елітами.

У козацькому війську була сувора, чітка та багаторівнева військова організація. З часом авторитет лицарства і майстерності козаків досяг таких висот, що султани, царі та європейські королі мали за честь запрошувати навіть невелику їх кількість для тимчасових військових акцій.

Патріотизм і принциповість у боротьбі за незалежність сукупно з вмілою дипломатичною грою та сприятливою політичною ситуацією призвели до того, що козаки були нагороджені рядом лицарських титулів, прав та привілеїв - звільнені від різних податків, отримали землю, військово-адміністративну незалежність, судовий імунітет. Іншими словами, у XVI ст. козацтво існувало вже як громадський і державний устрій, який найповніше відповідав національному характерові українців і потребам часу. Найвища влада у Війську Запорозькому належала козацькій раді (кошу), вона вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя, обирала старшину і щорічно – кошового отамана.

Зростання чисельності козацтва особливо помітно відбувалося наприкінці XVI - у першій половині XVIІ сторіччя. За польськими документальними даними загальна кількість таких "непослушних" складала до 80% населення. Спроби придушення заколотів призвели до протилежного наслідку – потужних і повсюдних козацьких повстань, внаслідок чого на землях Гетьманщини і вольностей Війська Запорозького була сформована українська козацька держава. Про її географічну масштабність свідчить перелік земель, на які розповсюджувалася гетьманська влада, а також її історично обґрунтовані претензії, які озвучували і пізніше різні політичні сили в Україні. (Кубань, Холмщина, Підляшшя, Закерзоння, Східна Слобожанщина, Берестейщина та інші).

Предметом соціологічної науки є, насамперед, людина як представник певної соціальної групи, її прагнення, суспільна організація, а також групові запити і потреби.

Соціалізація людини на наших теренах за козаччини протікала в атмосфері народних традицій, що мали тяглість від часів язичництва і Київської Русі-України.

У цьому контексті цікавою є система принципів виховання молоді за козацької доби - так звана козацька педагогіка. Вона формувала у підростаючих поколінь синівську любов до рідної землі, готовність її захищати та глибоку духовність. Головна мета полягала у вихованні патріотичної, вільної, фізично сильної особистості козака-лицаря, мужнього громадянина, налаштованого на захист батьківської віри.

Відзначимо, що вплив на особистість здійснювався у багатогранному народному житті не лише у межах сім’ї, роду, але й на інших інституалізованих рівнях суспільного життя, зокрема у навчально-виховних закладах різного типу. Формування найкращих особистісних якостей відбувалося під впливом численних суспільних факторів козацького життя - економічних, культурних, моральних, правових, завдяки чому освіченість та вихованість стали невід’ємними складовими характеру козака. Зазначимо, що після дошкільного виховання у родовому середовищі, шкільного - при церкві, парафії, паланці, вищої освіти - у колегіумах, академіях, зарубіжних університетах відправка “на Січ” була чи не останнім щаблем освіти і виховання, в межах якої чоловік навчався нюансам бойових мистецтв, а за наявності хисту - отримував і сакральні знання (від так званих козаків-характéрників).

Крім зазначеного, цікавим соціальним феноменом тих часів є міфологізація образу козака, який стає головним героєм десятків тисяч пісень, казок, прислів’їв, жартів, народних дум, які почасти мали філософсько-екзистенційний, есхатологічний підтекст.

Походження людини може бути прослідковане за її прізвищем. Формування прізвищ за принципами: топонімії, фаху, національності, з елементами гумору, заперечення, і використанням прийомів словосполуки. У козацькому середовищі поява нових прізвищ пояснювалася власне початком у прибулого нового – військового (козацького) житті, а також небажанням називатися справжнім ім’ям – з магічних мотивів або внаслідок того, що людина розшукувалася окупаційними іноземними властями. Носії прізвищ того часу (з суфіксами -енко, -ович, -евич, - инич, -ський, -цький, -ко), а можливо, і ментальності, складають велику частину сучасного суспільства.

Отже, підсумуємо факти, які становлять цінність для історії української соціології.

  • по-перше, Гетьманщина і Запорізька Січ справедливо можуть вважатися наступними після Київської Русі та Галицько-Волинського Королівства національними українськими державними утвореннями;

  • суспільний стан з часів Київської Русі еволюціонував, не втративши при цьому головних ознак - первинною чарункою суспільного (і не лише) життя залишається рід, проте розвинута особистість за козаччини активно прагнула реалізувати себе у різноманітних суспільних відносинах;

  • у ментальності козаків-автохтонів повною мірою збереглися національна гідність, жага до самостійного і незалежного державотворення на власній землі, потяг до освіти, приватної власності, до праці;

  • певна (імовірно, велика) частина населення сучасної України може вважатися нащадками прямих носіїв козацької ментальності.

3. Козаки в цілому і старшина зокрема активно проявляли себе як поборники традиційної віри - православ’я, особливо у боротьбі з наслідками Брестської унії (штучної злуки) 1596 р. Для демонстрації цього викладемо деякі факти, відомі читачеві з курсів попередніх дисциплін.

З кінця ХІІІ ст. київська православна церква фактично була автокефальною під верховенством константинопольського патріарха. Під час монголо-татарської навали резиденція київського митрополита була перенесена до Москви, що не заважало називатися йому "Київський і всієї Русі". З часом до Москви все більш активно стали вивозитися церковні цінності, а скарбниця все менше витрачалася на обладнання українських храмів - вони біднішали, а у 1589 р. була утверджена Московська патріархія. Не будемо забувати, що у 1503 р. була утворена окрема від московської ланка православної церкви - з галицьким патріархатом. Таким чином на кінець XVI ст. існувало дві православні церкви – патріархати “московський і всієї Русі”, та “київський і всієї Русі”.

Католицька церква розвивалася поруч з православною і, до певного часу, без істотної конкуренції. Проте заможна паства все активніше відвідувала багаті костьоли, а серед православних парафіян (Київського, Галицького “і всієї Русі" патріархату) ставало все менше багатих аристократів, міщан. У 1570-х рр. у Польщі закріплюється орден єзуїтів і проти православної церкви почалися офіційні гоніння.

Сукупно всі негативні явища призвели до того, що у жовтні 1620 р. у Бресті кількома верховними персонами з боку православ’я була підписана унія, яка поєднувала католицьку церкву з православною.

Такий стан породив гострі конфлікти на релігійному та національному ґрунті. Чітке суб’єктивне розмежування людей на “своїх” і “чужих” за віросповіданням відповідало загалом ворожому чи дружньому ставленню до носія конкретної віри. Козаки, до багатотисячних лав яких входили українці різного стану (панство, міщани, селяни) були православними, а тогочасними їх ворогами були католики та мусульмани - саме тому українці стояли насторожі православного обряду.

Посилення православ’я сталося завдяки винахідливості і тонкій дипломатичній грі козацької старшини, зокрема Петра Конашевича-Сагайдачного. Він потай висвятив нових владик і під захистом козацького полку у Києві православна патріархія була поновлена. Польський уряд мусив це стерпіти, що пояснювалося силою України тих часів.

4. У тогочасну жорстку релігійну полеміку були втягнуті не лише інтелектуальні, але й широкі громадські сили. Релігійний конфлікт став приводом, фокусом, точкою, у якій зосередилася маса соціальних, економічних, ідеологічних, етнічних суперечностей. Таким чином, доба зародження і розвитку козаччини збігається з періодом реформаційного руху в Україні, розвитком національної свідомості. Можливо це не простий збіг, а лише різні прояви духовного пробудження народу.

Загрозу зникненню самобутньої віри, мови, культури розуміли найбільш далекоглядні й освічені представники української еліти та духовенства, які розпочали боротьбу за відродження популярності православ’я, розглядаючи його як реальний духовний інтеґруючий чинник, здатний зберегти цілісність українського народу. Серед представників цієї еліти слід назвати, перш за все, державного діяча, вельможного князя, який претендував на королівські трони країн Європи, мецената Костянтина Острозького (1526 – 1608 рр.). Серед безлічі його важливих справ слід назвати, принаймні, такі:

  • відкриття у Острозі вищого навчального закладу – академії. Тут вивчався класичний тривіум і квадривіум, видавалася велика кількість православної літератури, сюди були запрошені кращі інтелектуальні сили;

  • курування перекладу Біблії на зрозумілу народові мову і видання “Острозької” Біблії у 1581 р.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Скачать, 3343.26kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт
Загрузка...


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru