Категории:

План. Вступ. Розділ Причини виникнення та розвиток терористичних організацій в минулому. Поняття терору та теракту

Поиск по сайту:


Скачать 455.44 Kb.
страница2/2
Дата09.03.2012
Размер455.44 Kb.
ТипРеферат
2.2 Інфраструктура і економічна база терору
2.3 Типологія терористичних організацій.
Державний тероризм
Список використаної літератури
Подобный материал:
1   2

^ 2.2 ІНФРАСТРУКТУРА І ЕКОНОМІЧНА БАЗА ТЕРОРУ

У міру нарощування своїх сил і можливостей терорсередовище майже завжди як-небуть дистанціюється від свого початкового ідеологічного центру і починає жити самостійно або напівсамостійно. При цьому ідеологічний центр, як правило, легалізується у виді партії, а керування терором бере на себе бойовий штаб. Наприклад, ірландська ІРА давно вже практично незалежна від свого політичного крила - партії Шинн Фейн.[21]

Наявність дистанції між легальним політичним і терористичним крилом організації розширює можливу соціальну базу - ті, кому не до вподоби насильство терористів, можуть примкнутися до "мирного" політичного крила. Але справжня самостійність терорсередовища з'являється, коли за рахунок початкової фінансової підтримки прихильників і спонсорів створена система базування і тренувань і забезпечене самофінансування.

Головний засіб самофінансування - кримінальна діяльність. Наявність високоорганізованої й оснащеної військової сили забезпечує терорсередовищу становище бути "поза конкуренцією" у будь-якій зоні організованої злочинності. Тим більше, що карне середовище не має ні такого "ідейного" заряду, ні, як правило, штабів такого інтелектуального рівня.[10]

У результаті терорсередовище витискує, а частіше - включає у свої структури "звичайну" організовану і неорганізовану злочинність, нарощуючи тим свої можливості і беручи під свій контроль ключові сфери кримінального бізнесу. Сьогодні головне джерело фінансування тероризму - не внески прихильників або допомога "терористичних держав" (хоча і те, і інше мають місце), а контроль наркобізнесу, рекету, проституції, торгівлі зброєю, контрабанди, грального бізнесу і т. д.

Наприклад, основне джерело фінансування перуанського руху "Сендеро луміносо" і ліванської "Хезболлах" - наркобізнес, а цейлонских "Тигрів звільнення Таміл Ісламу" - наркотики й угоди "зброя - дорогоцінні камені".

Такий " економічно сформований" тероризм спроможний уже до серйозної самостійної діяльності, і не тільки в масштабах "своєї" країни. Проте сьогодні розгортання такої діяльності можливо лише за наявності структур для "відмивання" грошей - у вигляді контрольованих банків, фірм, виробничих підприємств. Саме терорсередовище створює такий економічний сектор, іменований нині "сірою економікою".

"Відмивання" частіше усього проводитися в кризових зонах світу, де ослаблений державний контроль. З цієї причини Росія зараз входить в число найбільш "стерильних". [13]

Результати можна спостерігати, наприклад, в Італії, де операція по боротьбі з корупцією "Чисті руки" сходить нанівець через об'єднану протидію терористів і чиновників, які продалися.

***

^ 2.3 Типологія терористичних організацій.

Захоплення "чорної" і "сірої" економік із їхніми багатомільярдними оборотами й арміями організованої злочинності перетворює лідерів терору в хазяїв потужної економіко-політико-військової сили. Ця "сфера терористичних послуг" не може залишатися незатребуваною, у тому числі і "легальними гравцями" - державами. Але через незаконність такого використання і неприйняття його громадською думкою проводити його можна тільки у виді таємних операцій під керуванням спецслужб.

Так, наприклад, спецслужбами Великобританії був у свій час організований басмацький терор у радянській Середній Азії. Інший приклад - американський "ірангейт", де ЦРУ на гроші, виручені від продажів зброї "ворогу" - Ірану, фінансувало терор "контрас" у Нікарагуа.

Таким же чином організовували війну моджахедів проти уряду Афганістану, куди 3 млрд. доларів уклали США, ще стільки ж - інші країни, у т.ч. ісламські, і 10 млрд. - колумбійські наркоділки. Гульбеддин Хекматиар - не тільки опора тамтешнього терорсередовища, але і король наркобізнесу. І, незважаючи на те, що третина попадаючого в США героїну, йде з Афганістану, ЦРУ фінансувало Хекматіара приблизно до 1994 р., коли зробило нову ставку - на терористів "Талібана".

Залишки бойовиків-терористів (8-15 тис.чол.) після відходу СРСР з Афганістану сьогодні стали однією з опор розвитку тероризму в Північній Африці, Боснії, на Близькому Сході, у Чечні, Таджикистані і. . . самих США. Те, що відбувалося і відбувається в Боснії, показує, у свою чергу, що США планомірно створюють ісламську тероросферу в Європі, щоб перешкоджати надмірній самостійності останньої. [23]

Вмикання тероризму в гру спецслужб потребує визначеного "узаконювання" з погляду "ідейної" частини терорсередовища. Оскільки її первинний ідеологічний центр для цього, як правило, не здається через свої переконання й амбіції, то впроваджується або створюється в керівництві терорсередовища новий ідеологічний центр, спроможний реалізувати цілі спецслужб.

Яскравим прикладом «нового типу війни» у Латинській Америці може стати терористична діяльність уругвайського «Руху за національне визволення», або, як його ще називають, «руху тупамарос».

Виник тупамарос як радикальна, активна суспільно-політична організація, але репресії з боку держави каналізували діяльність руху в терористичне річище. Захопивши зброю в одному зі стрілецьких клубів (такий зачин є практично стандартним для будь-якої терористичної організації), тупамарос здійснюють серію нападів на банки, магазини, склади, вантажівки, гральні доми (що, знову такі, притаманне майже кожній терористичній групі), «експропріюючи експропріаторів» і віддаючи захоплене незаможним прошаркам населення.

Намагаючись заробити авторитет, тупамарос демонструє свою силу (теж характерна особливість всіх терористичних організацій), але старається уникнути кровопролиття. Здійснюючи ідею «другої влади», рух організовує «народні в'язниці» та «народні суди», викрадає впливових політичних лідерів Уругваю без будь-яких політичних і матеріальних вимог, залякує високопоставлених державних чиновників. Дещо пізніше тупамарос починає практикувати викрадення іноземних громадян та дипломатів.

У боротьбі з «Рухом за національне визволення» каральні органи Уругваю використовують всі доступні їм засоби. У відповідь на це тупамарос відповідає кривавими терактами, спрямованими проти представників репресивних органів. Упродовж кількох років в Уругваї точиться кровопролитна війна між бойовиками руху та урядовими військами. До 1972 р. тупамарос було розгромлене. Лишилися тільки нечисленни групи опору, дієспроможність яких була вкрай обмежена.[2]

***

Не менш відомою терористичною організацією, що з'явилася в Європі наприкінці 60-х рр. і діє досі, є італійські «Червоні бригади». Виникла ця організація 20 жовтня 1970 р. Саме в цей день в одному з лівоекстремістських видань з'явилося повідомлення про створення «пролетарської організації, яка має намір боротися проти господарів та тих, хто їм служить».

Коли Андреас Баадер та його найближчі сподвижники вийшли з лівацької молодіжної організації «Республіканський клуб», то керівна верхівка «Червоних бригад» залишила, свого часу, лоно таких лівацьких угруповань, як: «Потере операйо» («Робітнича влада», або — скорочено — «Потоп»), «Потта контінца» («Боротьба триває»), «Аутономія операйя» («Робітнича автономія») та «Авангуардія операйя» («Робітничий авангард»).

За рік до виникнення «Червоних бригад», 1 листопада 1969 р., в одному з дешевих готелів неподалік Генуї відбулася нарада кількох десятків активістів вищеперелічених лівацьких угруповань. На ній була обговорена тактика і стратегія терористичної діяльності і сформоване ядро «Червоних бригад». Виступаючи на цьому своєрідному семінарі, 28-річний Ренато Курчо, якого пізніше італійська преса назвала «історичним засновником «Червоних бригад», закликав ліваків «перейти до збройної боротьби». На його думку, вона була єдиним способом «звільнитися від влади капіталу». Курчо вважав, що «діяти належить у містах, де знаходиться організаційний і політичний центр експлуатації. Треба завдати удару в самісіньке серце системи».

Початок активної діяльності «Бригате россе» випав на т. зв. «промисловий трикутник Турін — Мелан — Генуя».

Серед членів бойових груп «Червоних бригад» були робітники, студенти, дрібні комерсанти, нащадки найбагатших родин Італії та значних політичних діячів, а також підприємці і професори університетів, лікарі, адвокати тощо.

Спочатку «Бригате россе» не привертали до себе особливої уваги. Переважно вони підпалювали машини, били, а подеколи й калічили підприємців середнього рівня, інженерів, начальників цехів — «експлуататорів робітничого класу». Об’єктами нападу обиралися, як правило, люди правих поглядів, здебільшого колишні члени фашистської партії. Дії «Червоних бригад» сприймалися спочатку владою й громадськістю як суто анархічні.

Дещо пізніше списки намічених жертв «Бригате россе» розширюються. До них потрапляють не лише підприємці, але й політичні діячі, судові чиновники, лікарі. журналісти - всі, хто «служить капіталові».[11]

Від диверсій та «вуличного насильства» «Червоні бригади» поступово переходять до викрадень.

У цей же час значна частина червонобригадівців опинилося на нелегальному положенні. Наймаються явочні та конспіративні квартири, купуються фальшиві документи, зброя, типографське обладнання для друку листівок. З метою «самофінансування» «Червоні бригади» здійснюють пограбування банків.

Першою жертвою «Бригате россе» стає поліцейський, що загинув під час арешту кількох бойовиків. Згодом терористи вбивають прокурора Генуї Коко (за його особливу незговірливість). Далі кількість вбивств наростає наче снігова лавина.

У відповідь влада підключае на допомогу поліції карабінерів. Відбувається низка арештів. Лави «Червоних бригад» рідіють. Здавалося б, кінець терористичної організації вже близький. Але відбувається дещо цілком протилежне.

3авершусться «романтичний» період у діяльності «Бригате россе». Йде процес переформування сил організації. Ужорсточується конспірація. Розробляється більш чітка організаційна структура. «Бригади» організуються за принципом «колон», кожна з яких була автономною, і члени яких знали лише дуже обмежену кількість своїх однодумців Діяльність кожної колони поширювалася на певну територію. Колона, своєю чергою, складалася з «бригад», кожна з яких налічувала не більш як 5 чоловік, Очолювали організацію стратегічне керівництво та виконавчий комітет, що підтримував, зокрема, зв'язки з іншими терористичними організаціями за кордоном. На найвищому щаблі організаційної ієрархії знаходилося політичне керівництво. Окрім того, організація поділялася на підпільну мережу бойових груп та груп, що здійснюють функції розвідки і служби інформації, займаясь вкоріненням своїх людей на підприємства, в міністерства і навіть у поліцію. Також (фахівці «Червоних бригад» здійснюють вивчення результатів психологічного впливу інформаційних акцій організацій - листівок, комюніке тощо.

Терористичні акти «Червоних бригад» стають дедалі організованішими та зухвалішими. Доходить до того, що терористи за 15-20 хв. до вчинення чергового вбивства телефонували до газет і казали: «Суб'єкта А буде вбито сьогодні о такій-то годині».

У період найвищої активності організації до її ворогів зараховано не лише «експлуататорів» та їхніх «вислужників», але й «зрадників лівих», які не схотіли «підключитися до революційної боротьби».

Після того, як «Червоні бригади» не змогли досягти своїх стратегічних цілей (однією з яких було визнання за організацією статусу політичної) це стало зрозумілим після викрадення і вбивства колишнього прем'єр-міністра, голови ХДП Італії Альдо Моро, вони переходять від тактики знищення конкретних цілей до масового терору. Основними об'єктами їхніх акцій стають громадські місця, школи, університети транспорт.[11]

1979 р. сталося 2150 вибухів, підпалів та нападів на приміщення громадських і державних організацій та окремих людей. Нападів зазнали 133 навчальних заклади, 110 приміщень профспілок, 106 секцій християнсько-демократичної партії, 91 — комуністичної партії. 90 карабінерських казарм та поліційних відділків.

За даними книги Мауро Галлені «Доповідь про тероризм», з 1969 по 1981 рр. в Італії було вчинено понад 12 тис. терактів, в результаті яких 362 чол. було вбито і понад 600 -- поранено.[8]

Втім, поліція також часу не гаяла. 710 середини 1980 р. її зусиллями було заарештовано 638 бойовиків, розгромлено 67 їхніх баз та явочних квартир, захоплено сотні одиниць зброї та тисячі документів. До 1983 р., коли діяльність організації була зведена до мінімуму, в італійських в'язницях знаходилося понад тисячу бойовиків «Червоних бригад», хоча, на думку фахівців, чисельність цієї організації перевищувала 2000 чол.

***

Азійський тероризм за своїм розмахом та інтенсивністю нічим не поступався європейському. Яскравим прикладом його проявів може стати історія японської «фракції Червоної Армії».

Як і в Європі, в Японії, по загасаючому молодіжному бунтові кінця 60-х настає доба тероризму.

Навесні 1969 р. «Комуністична молодіжна спілка» Японії виключає зі своїх лав екстремістські налаштованих молодих людей з Осаки та Кіото. Керівництво спілки вважало, що країна ще не визріла для збройної боротьби. Виключені ж, вважаючи, що студентський рух переможено і масові демонстрації є марними, створюють свою організацію під назвою «Фракція Червоної Армії», обравши ту саму назву, що і їхні західнонімецькі однодумці. У вересні 1969 р. до неї входило бл. 400 чол.[9]

У японській «Червоній Армії», як, втім. І в будь-якій іншій терористичній організації, в основу була поставлена практична діяльність, а вчення, що його ця діяльність повинна була зреалізувати, відсувалося на другій план.

У лістопаді 1969 р. у віддаленому готелі префектури Яманасі відбувся своєрідний семінар членів бойового ядра «Червоної армії», на якому були обговорені план нападу на резиденцію глави уряду та технологія виготовлення вибухових пристроїв. Але закінчити обговорення «червоноармійці» не встигли, оскільки готель був здобутий штурмом спецзагоном поліції. Було заарештовано 53 чол., а також вилучено зброю, вибухові пристрої та компоненти для виготовлення вибухівки. За підготовку нападу па прем’єр-міністра учасникам «семінару» дали по два роки. Як бачимо, початок «бойового шляху» японської «Червоної армії» був вельми скромним.

Перша значна невдача змусила замислитися «червоноармійців» не лише про морально-теоретичне обгрунтування терористичних методів ведення боротьби, але й про сувору конспірацію, а також про детально розроблену тактику.

Було вироблено три різновиди бойових акцій:

  • викрадення значних політиків (для обміну на заарештованих товаришів);

  • пограбування банків (з метою самофінансування);

  • напади па склади зброї.

Навесні І971 р. «Червона армія» проводить три пограбування банків, а влітку — ще одне. Вдалий же напад на збройний магазин вчиняє ідеологічно споріднена «Червоній армії» група під назвою «Організація спільної боротьби проти японсько-американського договору безпеки». Згодом ці дві організації об'єднуються задля ефективнішої боротьби.

Цікавою особливістю японської «Червоної армії» був внутріпінні терор, культивований її керівництвом. Від моменту створення організації внутріорганізаційні вбивства були узвичаєною річчю. Згуртованість членів «Червоної армії» зміцнювалася спільними злочинами, кров'ю та страхом.

Ще однією особливістю японської «Червоної армії» було те, що верховодили в ній (як і в РАФ) жінки. Після того, як перший лідер організації Цунео Морі «заподіяв собі смерть» в одній з в'язниць, керівником «Червоної армії» стає Фусако Сігенобу (як це не дивно, але її батько, ультраправий націоналіст, цілком спокійно поставився до ультралівих переконань та діяльності своєї дочки. Спокійно порівняно з тим, що батьки деяких «червоноармійців» здійснювали самогубства, дізнавшись про причетність своїх дітей до «Червоної армії»).

Переосмисливши стратегію, Сігенобу дійшла висновку, що необхідно об'єднати зусилля із вже діючими терористичними групами, її вибір впав на палестинців, які тоді мали великий досвід терористичної діяльності, зброю, гроші і допомогу з боку країн «розвиненого соціалізму».

Сігенобу вирушає на Близький Схід і зустрічається там із Жоржем Хаббашем, лідером «Народного фронту визволення Палестини», що виник 1967 р. після поразки арабських країн у «шестиденній війні». Збираючись створити у Палестині марксистську державу після її «визволення від сіоністів», Хаббаш наголошував на особливій значущості акцій проти цивільних об'єктів з максимальною кількістю жертв, тому що такі акції привертали увагу світової громадськості до ситуації на Близькому Сході.

Думка Фусако Сігенобу з цього приводу була ґранично простою: «Коли імперіалісти привласнили собі право вбивати в'єтнамців та палестинців, то і ми повинні мати право розтрощити Пентагон і вбивати імперіалістів».

Невдовзі після тієї заяви члени «Червоної армії» влаштовують бійню у Тель-Авівському аеропорту, розстрілявши з автоматів 26 чол. і поранивши 80. Але це було лише початком. Перелік проведених терористичних акцій «Червоній армії» є неймовірно довгим. Втім, свою діяльність ця організація не припинила і досі.

***

Свого часу лідер Ірану Хаменеї в інтерв'ю журналові «Аль-Алям» заявив: «Ми вважаємо, що лише екстремістський рух здатен протистояти чорному деспотизмові великих світових держав і досягти успіху. Тому ми не лише не заперечуємо свого екстремістського підходу до глобального деспотизму, але й визнаємо його і пишаємося ним».[5]

Було б необачним вважати ісламський тероризм (та тероризм взагалі) чимось однозначним, таким собі згустком зла та насильства, що протистоїть прогресові та гуманізмові. Ісламський екстремізм (як сунітського, так і шиїтського штибу), що широко використовує терористичні методи боротьби, є єдино можливим варіантом силового протистояння країн Близького Сходу Заходові. «Буря в пустелі» наочно продемонструвала, що ісламський світ не спроможний чинити безпосередній воєнний опір експансіонізмові світових держав. Тероризм взагалі, й ісламський зокрема, постає силовим контрзаходом у відповідь на державний тероризм Заходу. Тому недаремно на сесії спецкомітету з проблем міжнародного тероризму ООН, що відбулася 1973 року, пропозиція арабських країн включити державний тероризм в концепцію міжнародного тероризму була заблокована країнами Заходу, які виступили проти віднесення урядових акцій до категорії тероризму. І це зрозуміло. Хто ж добровільно відмовиться від ефективного інструмента зовнішньої політики?

Особливості ісламського тероризму зумовлені насамперед його релігійною підставою, яка зумовлює індивідуальну мотивацію членів екстремістських груп, чий фанатизм, ретельно виплеканий і підтримуваний керівництвом групи, дозволяє їм чинити такі ризиковані і часто самогубні акції, на які навряд чи зважились би нерелігійно мотивовані терористи. Загибель під час джихаду (а саме так розцінюють свою діяльність ці групи) є, з їхнього погляду, прямою дорогою до раю, і не дивно, що багато терористів не лише ладні, але й прагнуть загинути під час виконання завдання. Недаремно на стінах будинків у Газі можна побачити плакати з таким змістом: «За допомогою Бога і наших мучеників ми очистимо нашу землю від євреїв!». Або: «Бійці Ісламу люблять смерть більше, як солдати Рабина люблять життя!».[12]

Ісламська етика та естетика смерті, отже, є однією з підвалин ісламського тероризму.

Ісламським терористам взагалі властивий високий ступінь залученості до теракту, що є однією з відмінностей релігійно мотивованого тероризму. Останньому притаманна деяка відстороненість, відокремленість особистості терориста від чиненого ним теракту; він розглядається і розглядає себе як холодне, розважливе знаряддя, за допомогою якого робиться ще один крок на шляху до мети. Ісламський же терорист вбачає в теракті не лише засіб досягнення мсти, але й своє особисте спасіння, він ставиться до теракту як до форми служіння Аллахові, що робить для нього теракт «особистою» справою.

Тут можна провести паралелі з т. зв. екстатичним тероризмом, коли застосування тероризму може стати заледве не емоційно-релігійним дійством і коли емоційний вплив на терориста стає основною мотивуючою силою теракту.

Відзначною рисою ісламських терористичних організацій є наявність майже в кожній з них харизматичного лідера, який, як правило, є і творцем очолюваної ним групи.[20]

Остання зазвичай складається з ізольованих один від одного осередків, до кожного з яких входить не більш як 10-11 чол. Ці осередки часто називаються «сім'ями» («усар»). Як правило, осередки спеціалізуються на певному відтинку роботи від місіонерсько-вербувальної діяльності до вуличних боїв.

При лідері групи, що має дуже високий релігійний харизматичний авторитет існує консультативна рада. Рішення цієї ради можуть бути для лідера як обов'язковими, так і необов'язковими.

При прийомі до осередку групи, новачка піддають впливу цілої низки заходів, спрямованих на значну (а подеколи і тотальну) перебудову його особистості. Метою цієї перебудови є фактична деперсоналізація особи, перетворення її на автомат, що кориться лише «волі Аллаха», вираженій у шаріаті та наказах лідера групи. Ідеологічна обробка членів ісламських терористичних груп спрямована на те, щоб виховати в них дві якості: готовність до покори та готовність до самопожертви. Перша якість основується на гаслі «Свобода — це покора Аллахові». Друга — на гаслі: «Хто не жадає мученицької смерті, віра того є слабкою».[7]

Дуже велику увагу керівництво ісламських терористичних груп приділяє ізоляції своїх членів від суспільства, що полегшує психологічну та ідеологічну та ідеологічну підготовку, дає лідерам монополію на ідейний вплив, а також звужує світ бойовика до розмірів групи і прив’язує в такий спосіб його до останньої.

Перебудова духовно-цінністної системи членів ісламських терористичних груп призводить до того, що вони виконують всі накази та йдуть на смерть цілком добровільно і навіть радісно. Настанови ісламу перестають бути для них зовнішнім чинником, перетворюючись на внутрішні, і багато ісламських терористів дотримуються їх цілком щиро, не тому, що вони повинні, а тому, що вони хочуть. Характерним побічним ефектом всього цього є почуття моральної вищості не лише над ворогом, але її над усіма іншими людьми.

Ісламський тероризм є одним з найпотужніших терористичних рухів у світі, діяльність якого виходить поза рамки Близького Сходу. Симптомами цього є: захоплення 24 грудня 1994 р. в Алжирі аеробуса А300 компанії «Ер Франс» бойовиками «Озброєного ісламського угруповання» з метою його підриву над Парижем; вибух бомби 1993 р. в нью-йоркському Світовому торговельному центрі, вчинений арабською терористичною групою шейха Омара, діяльність якої доти не поширювалася поза межі Єгипту; і арешт 1996 р. нью-йоркськими командос (SWAT) двох молодих арабів, що виготовляли у себе в помешканні вибуховий пристрій. З приводу останнього випадку фахівці ФБР вважають, що за їхньою спиною стоїть ХАМАС.[1]

Якщо це справді так, то це означає, що дана терористична організація відійшла від своєї декларації про боротьбу лише з Ізраїлем і лише на його території і збирається вступити в боротьбу також і з союзниками Ізраїлю на їхній території. Судячи з усього, саме у зв'язку з цим 1997 р. адміністрація США склала список екстремістських організацій, члени яких в екстреному порядку підлягають висилці з країни.

***

Треба зазначити, що організації типу РАФ, «Червоних бригад» чи то «Народної волі» — це вчорашній день тероризму.

Сьогодні визначальну роль у терористичному русі цілого світу відіграватимуть організації, що набули нової форми, трансформувавшись у справжні корпорації зі своїми банками, виробничими потужностями, юридичною інфраструктурою, значними земельними володіннями, суперсучасними засобами масового знищення і десятками, а то й сотнями, тисяч добре зорганізованих, абсолютно контрольованих верхівкою організації членів. Чудова камуфльованість подібних організацій та їх транснаціональний характер роблять їх невразливими. Студенти 70-х з автоматами навпереваги виглядають просто смішно порівняно з тими монстрами, що виникають у надрах сучасної цивілізації. Світ стоїть на порозі нової доби, доби занепаду абсолютної могутності держави. Концентрація значного капіталу у приватних руках і легка приступність надсучасних технологій створюють сприятливе середовище для виникнення в рамках суспільства замкнених соціотехногенних утворень, що прагнуть зруйнування цього суспільства.

Основною формою боротьби (у сполученні з іншими), до якої вдається подібне соціотехногенне утворення у процесі протистояння державному апаратові країни, в якій воно виникло, стає тероризм. Те, що нині визріває в розумах інтелектуалів і свідомості мас, об'єктивувавшись в економічних, політичних, виробничих, інформаційних, соціальних тощо відносинах, невдовзі змусить битися в конвульсіях всю цивілізацію. Першим несміливим проявом прийдешньої доби є «АУМ Сінріке».

Релігійний компонент «АУМ» більшою мірою відноситься до методів духовно-психологічного контролю й управління, аніж до якоїсь конкретної форми вірування.[2]

«АУМ Сінріке» - це ізольоване соціотехногене утворення з широким спектром напрямків діяльності. Тепер вже не секрет, що однією з основних цілей «АУМ» була реалізація політичних амбіцій її керівництва. А ці амбіції включали в себе не більше і не менше як захоплення влади в країні і встановлення жорсткого авторитарного режиму на чолі з лідером «АУМ» Секо Асахара. Треба зазначити, що прагнення колишнього спеціаліста у галузі голковколювання не були безпідставними. За неповні десять років Асахара (а може той, хто стоїть за його спиною), створив одну з найпотужніших фінансових організацій Японії, про реальні можливості якої так досі нічого й невідомо. Існують припущення, що «АУМ» розгромлена лише де-юре, а не де-факто.

Як свого часу повідомила японська газета «Іомімурі», майно «АУМ» оцінюється у 2,5 млрд. йєн (29 млн. доларів). Крім того, організація володіє земельними ділянками, загальна площа яких становить 136 тис. кв. м, 16 будівлями в Токіо і в десяти префектурах країни.

Не викликає сумніву те, що цифра 29 млн. доларів є лише видимою частиною айсберга, якщо враховувати, до прикладу, що Мохан Раджніш, будучи главою секти «Бгагван Осхо», розпоряджався 200 млн. доларів, і це при тому, що його організація за розмахом діяльності і в слід не годна була ступити «АУМ Сінріке».

Окрім того, що «АУМ» є великим власником нерухомості, її члени активно займалися (а може, і займаються) фінансовими операціями та підприємницькою діяльністю. Організація мала ресторани, крамниці, нелеґально виробляла зброю, кераміку та сільгоспдобрива. Сектанти душею, тілом і майном належали (належать?) організації. У Японії їх налічувалось бл. 10 тис., у Росії - 25-35 тис., а скільки по цілому світі – навряд чи можна встановити.[2]

До реалізації своїх політичних цілей Асахара готувався з дивовижною ретельністю та розмахом. Поліцейській обшук будинків та складів «АУМ» дав вельми цікаві результати. Виявляється, секта мала в розпорядженні: чудово обладнану хімічну лабораторію; невеликий хімічний комбінат, оснащений найновішим обладнанням; понад тисячу бочок з 40 різними хімічними речовинами, підібраними в такий спосіб, що з них можна синтезувати або отруйні сполуки, або наркотики, або вибухівку. При цьому у зразках грунту тої землі, що належала «АУМ», виявлено сліди зарину та ботулізму (2). Хоча, ймовірно, експерименти з ядерними матеріалами на території Японії не велися, секта активно готувалася до створення ядерної зброї. Свідченням цьому є дуже докладна і секретна документація про надскладний процес збагачення урану для атомних станцій і ядерної зброї, що була вилучена японською поліцією в одного з членів «АУМ Сінріке». До цього можна додати, що організація мала протиатомні бункери і запаси антидотів — ліків яки нейтралізують дію нервово-паралітичних газів.

Готуючись до захоплення влади, Асахара сформував тіньовий кабінет з 20 міністрів і мав намір створити військові формації, що повинні були пройти підготовку в Росії.

Звичайно ж, якщо «АУМ Сінріке» і не знищена повністю, то принаймні знаходиться «під ковпаком» у поліції. Але хто скаже, скільки подібних організацій існує у світі і скільки їх ще виникне в найближчому майбутньому?

^ ДЕРЖАВНИЙ ТЕРОРИЗМ

У політичній ситуації, що склалася на сьогодні у світі, державний тероризм є не меньш актуальним, аніж тероризм організованих екстремістських груп.

На думку західних фахівців, головними особливостями державного тероризму є такі моменти:

1. Він має суто секретний характер;

2. Держави заперечують свою відповідальність за теракти;

3. Терористичні дії здійснюються через спецслужби, які вербують і озброюють терористів;

4. Опікувані державами терористи краще озброєні і можуть краще забезпечити ефективність теракту, ніж автономні групи.

Як зазначає П.Вілкінсон, «приблизно 25% терористичних актів підтримуються або спрямовуються державами. Це може виражатися в моральній підтримці, матеріальній допомозі, постачанні зброї, навчанні користування нею, постачанні фондами, наданні притулку».[3]

Окрім цього, частину терористів держави використовують безпосередньо, контролюючи групи, що вдаються до вбивств, підпалів та інших диверсійних акцій за кордоном. Але найбільш широко застосовується метод використання терористичних рухів, що виникають в іншій країні або в середовищі емігрантів з неї.

Нема потреби доводити те, що будь-яка сучасна держава більш чи менш широко використовує терористичні методи у своїй політичній боротьбі. Список т. зв. «спеціальних операцій», здійснених будь-якою державою, є вельми довгим. Вбивства і диверсії стали постійним елементом зовнішньої та внутрішньої політики сучасної держави.

Яскравим прикладом того, як на очах у цілого світу, під звуки фанфар і масового радіння здійснюються великомасштабні терористичні акції, може стати воєнна операція «Буря в пустелі», проведена переважно збройними силами США проти Іраку.

Те шоу, що було влаштовано у світових масмедія і мало відігравати роль висвітлення перебігу бойових операцій, лише почасти стикалося з дійсністю.

У той час, як інформаційні агенції натхненно просторікували про «гуманізм об'єднаних сил», що завдають високоточні удари лише по військових об'єктах, те, що відбувалося в Іраці, можна порівняти лише з діями ВПС Британії та США відносно Німеччини під час другої світової війни. Але якщо тотальні бомбардування Третього Рейху мали воєнно-стратегічні цілі, то дії союзницької авіації в Іраці переслідували цілі суто політичні та економічні.

Одразу ж по проведенні акції «Буря в пустелі» стало відомо, що з 88500 т бомб, скинутих тільки американською авіацією па Ірак, лише 7% (6520 т) влучили в ціль. З них 40% впали мимо цілей, а з некерованих бомб 70% (62 137 т) влучили не туди, куди планувалося.[17]

При цьому офіційно заявлялося, що метою бомбардувань є завдання точечних ударів по військових об'єктах Іраку. Насправді ж стратегія повітряних ударів передбачала систематичне руйнування цивільної інфраструктури країни.

Руйнуючи господарську базу Іраку, Вашингтон планував пригнічення його політичного суверенітету. Прикриваючись санкцією ООН, США на очах цілого світу провели великомасштабну терористичну акцію, яка й не снилася РАФ, «Хамас» чи «Червоним бригадам».

Розробники планів повітряної війни початково визначили в Іраці 27 цілей, що мають воєнно-стратегічне значення, але в перебігу операції список був розширений до більш як 700 цілей. Питання про знищення цивільних об'єктів навіть і не ставилося; ясно було і так, що головне - зруйнувати якомога більше — тоді при відновленні зруйнованого, Ірак потрапить у залежність від іноземної допомоги.

Комісія ООН, що відвідала Ірак у березні 1991 р., констатувала, що зруйнування цивільної інфраструктури відкинуло Ірак до стану доіндустріального періоду і має «майже апокаліптичні масштаби».

За два тижні після початку повітряних акцій у Перській затоці генерал ІІІварцкопф запевнив, що іракські електростанції атакуються в обмеженому масштабі, «щоб не заподіяти шкоди мирному населенню». Але насправді система електропостачання Іраку практично перестала існувати.

Вільям Аркін, американський військовий експерт, оцінює число безпосередніх жертв від бомбардувань серед мирного населення у 2300 чол. А від зруйнування мережі електропостачання і припинення внаслідок цього доставки населенню питної води вмерли лише в перші місяці по війні, за даними Аркіна, 111 тис. чол. Відсутність медичної допомоги, брак продуктів харчування і катастрофічна антисанітарія призвели до епідемій тифу та холери і спричинили, за даними ЮНІСЕФ, лише в період з січня по серпень 1991 р. зростання дитячої смертності у чотири рази. У серпні 1994 р. лише від шлунково-кишечних захворювань померло 2298 дітей, у 20 разів більше, ніж за той самий місяць 1980 р.[17]

Один з найвищих офіцерів ВПС США заявив: «Цивільне населення не можна вважати зовсім безвинним. Воно живе у цій країні і несе в кінцевому підсумку відповідальність за те, що там відбувається».

Очевидно, цей офіцер не знав, що на початку 70-х один з ідеологів сучасного тероризму Еміль Анрі заявив, маючи на увазі всіх тих, хто терпимо ставиться до «політичного режиму капіталу»: «БЕЗВИННИХ НЕМАЄ».

СПЕЦТЕРОРИЗМ

Співробітництво спецслужб із тероризмом створює якісно нове явище - спецтероризм. (Так, у Росії вже на початку сторіччя есерівські терористи через Азефа контролювалися царською охраною, і вбивство, не без відома останньої, Столипіна - типовий приклад спецтероризму).

Залучення тероросфери в операції спецслужб неминуче веде до розмивання меж між ними.

Такий процес становлення спецтерорсередовища вже загрожує підім'яти під себе державність. Найбільш відомий приклад - Колумбія, де тільки надзвичайні міжнародні заходи зуміли вирвати державу з-під практично повного контролю наркомафії. І турецькі терористи - "сірі вовки" - як усередині Туреччини, так і за її межами, у тому числі в Азербайджані, діють не тільки під контролем, але і з активною участю турецьких спецслужб.

Одним із результатів становлення спецтерорсередовища є можливість тероризму вже легально впливати не тільки на економіку, але і на держполітику. Росте також спроможність її керувати суспільством. Це дає спецтероризму майже монопольне щодо організації і демонстрації суспільству всіляких "спецподій" типу Будьонівська і Кізляра-Первомайська.

Оскільки діяльність спецслужб і комерційної діяльності терорсередовища практично завжди носять міжнародний характер, то розвиток таємних операцій неминуче веде до переплетення спецтероризмів різних країн і призводить до появи регіональних і всесвітніх спецтерористських інтернаціоналів.

Яскравий приклад - війна в Анголі, де спецслужби всіх утягнених у конфлікт держав керували різноманітними племенними бандами, причому найчастіше через подвійне і більше перевербування цих банд самі спецслужби були вже не в змозі зрозуміти, хто, де і кого реально контролює і де чия агентура. Те ж відбувалося й в Афганістані. [2]

Проте через мінливість міжнародної ситуації інтернаціонали, щоб бути стійкими, повинні мати для своїх учасників стійкі і яскраві постійні цілі, довгострокові привабливі ідеали, що виправдують брудні засоби. Для чого, по-перше, створюються їх всесвітні ідеологічні центри, часто представлені потужними наддержавними структурами. По-друге, під найбільш активні ідеали інтернаціоналів перевербовується частина спецслужб різноманітних держав.

Створюється своя спецтерор- ідеологія, економіка, політика, культура, журналістика, наука, освіта - головні прикмети розвитку теперішнього спецтерору.

При цьому терор зовсім не ціль подібних утворень, а всього лише один з інструментів, застосовуваний "у міру необхідності". Ціль же тих, хто стоїть за всім цим і за спиною тероризму - ВЛАДА.

При цьому рядові терористи суцільно і поруч не мають ніякого уявлення про тих, на кого вони в кінцевому рахунку працюють, і цілком можуть щиро вірувати в ті ідеї, під котрі їх організують і посилають убивати. Чимало рядових і командирів тієї ж ОУН, пускаючи ріки крові по Україні, щиро вважали, що борються за її "незалежність", тоді як на ділі вони були не більш ніж знаряддям Німеччини в справі встановлення її влади на Україні?

У даний час до найбільш потужних спецтерорінтернаціоналів експерти відносять фашистський "Чорний інтернаціонал", радикально-ісламський "Інтернаціонал Джихада" і (не варто дивуватися!) радикально-екологічний "Зелений інтернаціонал". Існують і "зони порозуміння" між ними - "арійський" расизм, антикомунізм, "экологізм" і радикалізоване "арійське язичество" (яке проповідує відмову від християнства на користь древніх "природніх" поганських богів - представники його є й у Росії, іменуючи собі венедами).

Так, християнська "Ліванська фаланга" із самої своєї підстави контролювалася абвером і гестапо, а потім знайшла загальну мову і з радикальними ісламістами - на базі юдофобії і "арійського" расизму. Вона ж фінансувала наркобізнес і тероризм (і лівий, і правий) у Латинській Америці.

Член "Чорного інтернаціоналу" Всесвітня антикомуністична ліга (ВАКЛ) одним із фундаторів має АКЛАН - Антикомуністичну лігу азіатських народів, створену уцілілими японськими військовими злочинцями, що мають відмінні контакти з радикальними буддійськими структурами. По деяким даним, з АКЛАН пов'язана відома "Аум Синріці", а конгрес ВАКЛ у Сеулі в 1970 р. пройшов під егідою "Церкви об'єднання" Муна, що діє й у Росії. [4]

Територія "червоних кхмерів" у Камбоджі з ініціативи Пол Пота знаходиться під контролем. . . "Фонду дикої природи" принца Пилипа.

Під час війни (різанини) у Руанді табори з підготовки терористів обох сторін знаходилися в заповідниках на території Уганди, Руанди і Заїру. Це нітрохи не турбувало "світову екологічну громадськість". Але коли уряд Уганди спробував боротися з терористами в заповідниках, дії угандійської армії викликали категоричний протест "экологістів", у першу чергу - того ж "Фонду дикої природи"! Виявилося, що саме в цей момент там "треба було підсилити турботу про горил".

А зі слів одного з відомих экологістів США (і до того ж керівника Латино-американського відділення Демографічного відділу Держдепу!) Т.Фергюсона: "...Коли чисельність населення виходить з-під контролю, її скорочення потребує авторитарного уряду, навіть фашизму... У Сальвадорі знищується занадто мале число осіб, щоб вирішити проблему... Якщо обірвати шляхи транспортування продовольства, можна буде створити швидку тенденцію зниження показника народжуваності".

Фашизм і поруч з ним - неомальтузіанство, яке підтверджує, що причина бідності більшості людей на планеті - не грабунок Заходу, а надмірність населення - вісь кредорадикальних экологістів. "Золотий мільярд". Заходові не потрібно "зайвих" споживачів ресурсів Землі.


^ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ :


1.ІВЧЕНКО В.І.Тероризм// Політика і час/№1.2. 2000

2.Марков М.М. Тероризм-1997 Дуель N 14 (36). Date: 15-07-97

3.Андрій ЯЦЬКО. ОНТОЛОГІЯ НАСИЛЬСТВА: ТЕРОР і ТЕРОРИЗМ ЯК ЕЛЕМЕНТИ ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ (опубліковано в журналі «Українські проблеми» N1, 1998 р.)

4.Волощук П. Близький Схід //Підтекст- 1997- №23

5.Воробьев И. Нужны выверенные сценарии антитеррористического противодействия //НВО-1999-№48

6.Давыдов Е. Терроризм: истоки и эволюцыя цели и средства.//Досье секретных служб.-2000 №1

7.Долгин Н., Малышев В. Терроризм- угроза обществу//Основы безопасности жизнедеятельности.-2000 №3

8.Дорошенко А. Терор і тероризм //Політика і час.-1997-№8-9

9.Илюхин В. Лечить нельзя карать!//НВО-1997-№40

10.Ємельянов В. Об’єкт тероризму:його ознаки.//Право України.-1999-№11

11.Ємельянов В. Щодо кримінально-правового визначення тероризму// Право України.-1999-№8

12.Змеевский А.,В. Гарабрин. Тероризм. Нужны скоординированые усилия мирового сообщества //Международная жизнь.-1996-№4

13.Комисаров В.С.,Емельянов В.П. Террор, терроризм, «государственный терроризм»: понятие и соотношение // Вестник Московского университета- 1999 №5

14.Косырев Д. Чеченский день в Страсбурге// Независимая газета-2000 №19

15.Краснов А. «Бескровные войны»: реальность или миф//Зарубежное военное обозрение 2000 №1

16.Крот А. Биохимический терроризм// Підтекст-1997№1

17.Морозов Г.И. Международный терроризм// США экономыка, политика, идеология-1997.№11-12

1   2

Скачать, 584.87kb.
Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru
Разработка сайта — Веб студия Адаманов