Зміст а. Основи теорії держави

Поиск по сайту:


НазваниеЗміст а. Основи теорії держави
страница30/32
Дата09.03.2012
Размер5.79 Mb.
ТипДокументы
Смотрите также:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
Основними видами порушень законодавства про природно—заповідний фонд є:

— нецільове використання територій та об'єктів природно—за­повідного фонду, порушення вимог проектів створення та організації територій природно—заповідного фонду;

— здійснення в межах територій та об'єктів природно—заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;

— організація на територіях та об'єктах природно—заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без по­переднього проведення екологічної експертизи або з порушен­ням її висновків;

— невжиття заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно—заповідного фонду;

— порушення строків і порядку розгляду клопотань про створен­ня територій та об'єктів природно—заповідного фонду;

— порушення вимог щодо використання територій та об'єктів природно—заповідного фонду;

— перевищення допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушення вимог на­даних дозволів на використання територій та об'єктів природ­но—заповідного фонду;

— псування, пошкодження чи знищення природних комплексів територій та об'єктів природно—заповідного фонду та зарезер­вованих для включення до його складу;

— самочинна зміна меж, відведення територій та об'єктів при­родно—заповідного фонду для інших потреб.

Порушення законодавства України про природно—заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність.

Закон України «^ Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р. регу­лює відносини у галузі охорони, використання і відтворення тварин­ного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи напіввільних умовах, на суші, у воді, ґрунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) еконо­мічної зони.

^ Об'єктами тваринного світу є:

— хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земно­водні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, гол­кошкірі та інші) тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, ля­лечки тощо), що перебувають у стані природної волі;

— частини диких тварин (роги, шкіра тощо);

— продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо);

— залишки викопних тварин;

— нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин.

Об'єкти тваринного світу, а також місця токування, линяння, гніздо­вих колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є середовищем перебування об'єктів тваринного світу, підлягають охороні.

^ Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в особі Верховної Ради України. Верховна Рада Украї­ни може делегувати свої окремі повноваження власника тваринно­го світу органам державної виконавчої влади в галузі охорони, вико­ристання і відтворення тваринного світу.

Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним законо­давством шляхом, можуть перебувати у колективній або приватній власності.

Державне управління у галузі охорони, використання і відтворен­ня тваринного світу здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Авто­номної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, а також Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях та інші спеціально уповноважені на це державні органи.Використання тваринного світу громадянами може бути загаль­ним та спеціальним.

Громадянам гарантується право загального використання тва­ринного світу для задоволення життєво необхідних потреб (естетич­них, оздоровчих, рекреаційних тощо) безплатно. Загальне викорис­тання здійснюється без вилучення об'єктів тваринного світу з при­родного середовища (за винятком аматорського і спортивного рибаль­ства у водоймах загального користування).

^ До спеціального використання належать усі види користуван­ня тваринним світом (за винятком аматорського і спортивного рибаль­ства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх ви­лученням (добуванням, збиранням і таке інше) з природного середо­вища. Спеціальне використання тваринного світу здійснюється за спеціальними дозволами, що видаються в порядку, який визначаєть­ся Кабінетом Міністрів України.

Поширеним різновидом спеціального користування є мислив­ство.

Мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані при­родної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливсь­ких угідь. Надання у користування, в тому числі в оренду, мисливсь­ких угідь здійснюється на строк не менше 15 років. Близьким до мисливства є поняття полювання. Полювання — це дії людини, спрямовані на вистежування, пере­слідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мис­ливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утриму­ються в напіввільних умовах.

Полювання в межах мисливських угідь здійснюється громадяна­ми, які досягли 18—річного віку й одержали у встановленому порядку дозволи на добування мисливських тварин та інші документи, що засвідчують право на полювання.

^ Охорона тваринного світу включає систему правових, організа­ційних, економічних, матеріально—технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення і раціональне викорис­тання об'єктів тваринного світу.

Узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення, та заходи щодо їх збереження і науково обґрунтованого відтворення містяться у спе­ціальному державному документі, який називається Червоною кни­гою України.

Червона книга України є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону занесених до неї видів тварин і рослин.

^ До Червоної книги України заносяться види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умо­вах на території України, в межах її територіальних вод, континен­тального шельфу та виключної (морської) економічної зони і знахо­дяться під загрозою зникнення.

Занесені до Червоної книги України види тварин і рослин підля­гають особливій охороні на всій території України.

Залежно від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин чи рослин, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі категорії:

— зниклі;

— зникаючі;

— вразливі;

— рідкісні;

— невизначені;

— недостатньо відомі;

— відновлені.

У Червоній книзі України про кожний із видів тварин і рослин, занесених до неї, вказуються такі відомості: категорія, розповсюд­ження, основні місця знаходження, чисельність у природі, в тому числі за межами України, її зміни, відомості про розмноження або розведення в неволі (культурі), заходи, що вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони, джерела інформації. У Книзі також містять­ся картосхеми розповсюдження та фотографії (малюнки) занесених до неї видів тварин і рослин.

Ведення Червоної книги України покладається на Міністерство екології та природних ресурсів України. Підставою для занесення до Червоної книги України певного виду тварин або рослин є дані про чисельність та її динаміку, ареал і зміни умов існування, що підтвер­джують необхідність вжиття термінових заходів для їх охорони.

^ Рішення про занесення видів тварин і рослин до Червоної книги України приймається Міністерством екології та природних ресурсів України. Воно ж здійснює державний контроль за додержанням ви­мог щодо охорони та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги.

Особи, винні у порушенні вимог охорони та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, притягаються до адміністративної, матеріальної, кримінальної та іншої відповідаль­ності відповідно до законодавства України.

Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання та роз­повсюдження Червоної книги України не рідше одного разу на 10 років.


^ 11. ПРАВОВА ОХОРОНА АТМОСФЕРНОГО ПОВІТРЯ ТА ВОДНИХ РЕСУРСІВ


Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих еле­ментів навколишнього природного середовища. На збереження спри­ятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшен­ня для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне се­редовище спрямований Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р. Він визначає правові і організаційні основи та екологічні вимоги у галузі охорони та використання атмо­сферного повітря.

Управління у галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Республіки Крим, Міністерство еко­логії та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування.

^ У галузі охорони атмосферного повітря встановлюються:

— нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;

— нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речо­вин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біо­логічних факторів стаціонарними джерелами;

— граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які від­водяться в атмосферне повітря при експлуатації технологіч­ного та іншого обладнання, споруд і об'єктів;

— нормативи використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення;

— нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих га­зах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних фак­торів.

Контроль у галузі охорони атмосферного повітря спрямовується на забезпечення додержання вимог законодавства про охорону і використання атмосферного повітря всіма державними органами, а також підприємствами, установами, організаціями та громадяна­ми. Контроль може бути державним, виробничим та громадським.

^ Державний контроль у галузі охорони і використання атмосфер­ного повітря здійснюється:

— місцевими органами державної виконавчої влади;

— Міністерством екології та природних ресурсів та його органа­ми на місцях;

— Міністерством охорони здоров'я України та його органами на місцях у частині додержання нормативів екологічної безпеки

(гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин в ат­мосферному повітрі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу), інших правил і нормативів, спрямованих на попередження не­гативного впливу на здоров'я людей;

— Державною автомобільною інспекцією Міністерства внутрішніх справ України та її органами на місцях у частині додержання нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих га­зах та шкідливого впливу фізичних факторів, встановлених для відповідного типу автомобільного транспорту та сільськогос­подарської техніки;

— іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.

^ Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здій­снюється підприємствами, установами, організаціями, іншими органами в процесі їх господарської та іншої діяльності, якщо вона шкідливо впливає або може вплинути на стан атмосферного по­вітря.

^ Громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища.

Правопорушеннями у галузі охорони атмосферного повітря є:

— порушення прав громадян на екологічно безпечний стан ат­мосферного повітря;

— перевищення лімітів та нормативів гранично допустимих ви­кидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря;

— перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідли­вого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря;

— викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та вико­ристання атмосферного повітря як сировини основного вироб­ничого призначення без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів;

— здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат;

— впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських про­позицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівля у зарубіжних країнах і експлуатація технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосфер­ного повітря;

— порушення правил складування і утилізації промислових та побутових відходів, транспортування, зберігання і застосуван­ня засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральнихдобрив та інших препаратів, що спричинило забруднення атмосферного повітря;

— проектування і будівництво об'єктів з порушенням норм і ви­мог щодо охорони і використання атмосферного повітря;

— невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійсню­ють державний контроль у галузі охорони та використання ат­мосферного повітря;

— відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інфор­мації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також приховування або перекручення відомостей про стан еко­логічної обстановки, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря.

Особи, винні у порушенні законодавства про охорону атмосфер­ного повітря, несуть відповідальність відповідно до актів законодав­ства України.

Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

^ До водного фонду України належать:

1) поверхневі води:

— природні водойми (озера);

— водотоки (річки, струмки);

— штучні водойми (водосховища, ставки) і канали;

— інші водні об'єкти.

2) підземні води та джерела;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

^ До водних об'єктів загальнодержавного значення належать:

— внутрішні морські води та територіальне море;

— підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;

— поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що зна­ходяться і використовуються на території більш як однієї об­ласті, а також їх притоки всіх порядків;

— водні об'єкти в межах територій природно—заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

^ До водних об'єктів місцевого значення належать:

— поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загально­державного значення;

— підземні води, які не можуть бути джерелом централізовано­го водопостачання.

Води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і на­даються тільки у користування. Народ України здійснює право влас—

ності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повнова­ження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Державне управління в —галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодав­ства України.

Використання вод здійснюється в порядку загального і спеціаль­ного водокористування, для потреб гідроенергетики, водного і повітря­ного транспорту.

^ Загальне водокористування здійснюється громадянами для за­доволення їх потреб (купання, плавання на човнах, аматорське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) без­коштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.

^ Спеціальне водокористування — це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних вод. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу. Спеціальне водокористування може бути короткостроковим (до трьох років) або довгостроковим (від трьох до двадцяти п'яти років). У разі необхідності строк спеціального водокористування може бути продовжено на період, що не перевищує відповідно коротко­строкового або довгострокового водокористування. Продовження строків спеціального водокористування за клопотанням заінтересо­ваних водокористувачів здійснюється державними органами, що ви­дали дозвіл на спеціальне водокористування.

Спори з питань використання і охорони вод та відтворення вод­них ресурсів розглядаються державними органами охорони навко­лишнього природного середовища, водного господарства, геології, місцевими радами та судами.

Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінар­ну, адміністративну, цивільно—правову або кримінальну відпові­дальність згідно з законодавством України.


^ М. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО


1. ПРЕДМЕТ ТА ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА


Кримінальне право це галузь права, норми якої встановлюють, які діяння є злочином, називають види злочинів та покарання, що за­стосовуються до осіб, які ці злочини вчинили.

^ Суб'єктами кримінальних правовідносин є:

— фізичні особи, які вчинили злочин;

— держава в особі уповноважених нею органів (органи слідства, суду, прокуратури тощо).

Правовідносини між цими суб'єктами виникають з моменту вчи­нення злочину і припиняються з моменту повної реалізації криміналь­ної відповідальності за вчинений злочин.

Основним джерелом кримінального права є кримінальний закон —^ Кримінальний кодекс України, що набрав чинності 1 вересня 2001 р. (далі— ККУкраїни).

Кримінальний кодекс України складається з двох частин — Загаль­ної і Особливої:

— у ^ Загальній частині містяться норми, які визначають поняття злочину, основи і порядок призначення конкретного виду пока­рання, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність тощо. У загальній частині КК України з'ясовано також чинність у часі, в просторі та по колу осіб;

— в ^ Особливій частині КК України встановлюється коло діянь, які визнаються злочинами, аналізуються ознаки конкретних складів злочинів, визначаються покарання, які можуть бути призначені за скоєння конкретних злочинів.

Кримінальний кодекс поширює свою дію на всю територію України.

До осіб, що підлягають відповідальності за цим кодексом, нале­жать усі, хто вчинив злочини на території України, за винятком інозем­них громадян, що мають дипломатичний імунітет. Громадяни України, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідаль­ності за Кримінальним кодексом України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України. Якщо громадяни України зазнали кримі—

нального покарання за межами України, вони не можуть бути притяг­нуті в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

Злочинність і караність діяння визначається законом, який діяв на час вчинення цього діяння.

Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання чинності та­кож на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює ка­раність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має.


^ 2.ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА СКЛАД ЗЛОЧИНУ


Злочин — це передбачене кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину, що посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та конституційний устрій України.

^ Ознаки злочину:

суспільна небезпека. Означає, що дія чи бездіяльність зав­дає шкоду чи створює загрозу завдання шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом;

протиправність. Означає, що злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом. Під проти—правністю розуміється порушення особою конретної криміналь­но—правової норми;

винність. Означає, що діяння вважається злочином тільки тоді, коли в діях особи є вина у формі умислу чи необережності;

караність. Означає, що злочином є тільки те діяння, за яке законом передбачений певний вид і розмір покарання.

Діяння не може вважатися злочином, якщо воно не має хоча б однієї з цих ознак. З іншого боку не є злочином діяння, яке формаль­но має всі ознаки злочину, але не становить суспільної небезпеки.

Склад злочину— це його структура, яка включає сукупність об'єктив­них і суб'єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.

^ Склад злочину включає:

— об'єкт;

— об'єктивну сторону;

— суб'єкт;

— суб'єктивну сторону.

Об'єкт злочину— це суспільні відносини, що охороняються кри­мінальним законом, тобто права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, кон­ституційний устрій України, мир і безпека людства.

Об'єктивна сторона це зовнішній вираз злочину. Об'єктивна сторона злочину включає:

— власне суспільно небезпечне діяння;

— суспільно небезпечні наслідки діяння;

— причинний зв'язок між діянням та його наслідками;

— час, місце, спосіб вчинення злочину, знаряддя і засоби, об­становку вчинення злочину.

Суб'єкт злочину— це фізична особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним. В Україні кримінальна відповідальність за злочини настає з 16 років, а за деякі злочини — з 14 років.

Суб'єктивна сторона це внутрішня, психічна діяльність осо­би, що вчинила злочин.

^ Суб'єктивна сторона включає:

вину особи, яка може проявлятися у формі умислу чи необе­режності. Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Пря­мим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небез­печний характер свого діяння (дії або бездіяльності), перед­бачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або без­діяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необе­режність поділяється на злочинну самовпевненість та зло­чинну недбалість. Необережність є злочинною самовпев­неністю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або без­діяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

мотив, тобто певні внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив вказує на те, чим керується особа, вчиняючи злочин;

мету, під якою розуміють уявлення особи про бажаний ре­зультат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на такі види:

злочини невеликої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання;

злочини середньої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

тяжкі злочини, за які передбачене покарання у виді позбав­лення волі на строк не більше десяти років;

особливо тяжкі злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.


^ 3. СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ УМИСНОГО ЗЛОЧИНУ. ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ВІД ДОВЕДЕННЯ ЗЛОЧИНУ ДО КІНЦЯ


У кримінальному праві розрізняють закінчений та незакінчений злочин.

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі озна­ки складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК Ук­раїни.

Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування за­собів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діян­ня (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Кримінальне право передбачає інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фак­тично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Добровільна відмова характеризується двома ознаками — добровільністю та закін­ченістю. Мотив відмови при цьому значення не має.


^ 4. СПІВУЧАСТЬ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ


Співучасть — це умисна спільна участь декількох суб'єктів зло­чину у вчиненні умисного злочину. Вчинення злочину у співучасті є більш небезпечним, ніж вчинення його однією особою. В той же час деякі злочини можуть вчинятися тільки у співучасті, наприклад бан­дитизм.

За об'єктивними ознаками співучасть поділяють на дві форми:

просту, при якій всі співучасники є виконавцями злочину, тобто роль їх однакова;

складну, при якій учасники виконують різні ролі, в залежності від чого виділяють виконавця, підбурювача, пособника та орга­нізатора злочину.

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з інши­ми суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідаль­ності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК України.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (зло­чинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організато­ром також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну орга­нізацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансуван­ня чи організовувала приховування злочинної діяльності організо­ваної групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинен­ня злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням за­собів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочи­ну іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

^ За суб'єктивними ознаками розрізняють такі форми спів­участі:

злочин вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь де­кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою;

злочин вчинений за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які зазда­легідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення;

злочин вчинений організованою групою якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинен­ня цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним пла­ном з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи;

злочин вчинений злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змо­вою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосе­реднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учас­никами цієї організації, або керівництва чи координації злочин­ної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.


^ 5. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ


У кримінальному праві виділені випадки, коли діяння мають оз­наки злочину, але через певні обставини позбавлені суспільної не­безпеки, тому не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

^ До обставин, які виключають злочинність діяння, належать:

— необхідна оборона;

— крайня необхідність;

— затримання особи, що вчинила злочин;

— фізичний або психічний примус;

— виконання наказу або розпорядження;

— виправданий ризик;

— виконання спеціального завдання з попередження чи роз­криття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Хоч ці діяння і містять зовнішні ознаки злочину, але вони спрямо­вані на захист інтересів суспільства, держави чи окремих громадян, тому вони не є суспільно небезпечними, а навпаки — є суспільно ко­рисними.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто по­сягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайно­го відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або зверну­тися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

У ч. 1 ст. 38 КК України зазначається: «Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлен—ня її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи».

Поняття крайньої необхідності дає ст. 39 КК. Вона передбачає, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що без­посередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї лю­дини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам дер­жави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впли­вом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відпо­відно до положень статті 39 КК України.

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохороню­ваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шко­ду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяль­ністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрун­товано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвер­нення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюва­ним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спе­ціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяль­ності. Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за

вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особ­ливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язано­го із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.


^ 6. ОСУДНІСТЬ, НЕОСУДНІСТЬ, ОБМЕЖЕНА ОСУДНІСТЬ


До кримінальної відповідальності може бути притягнена тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення злочину могла усві­домлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кри­мінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тим­часового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хво­робливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

При вирішенні питання про визнання особи неосудною викорис­товуються два критерії — медичний і юридичний.

^ Медичний критерій діє за наявності однієї з таких ознак:

хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія тощо);

тимчасовий розлад психічної діяльності, який раптово і на короткий час настає в період загострення деяких психічних хво­роб (алкогольний психоз, марення, викликані травмою тощо);

недоумство (олігофренія, інбіцильність, дебілізм);

інший хворобливий стан психіки, тобто певні захворювання, пов'язані з розладом психічної діяльності (тимчасовий психіч­ний розлад, психопатії тощо).

^ Юридичний критерій неосудності складається з двох ознак:

інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої

дії;

вольової, тобто нездатності особи керувати своїми діями.

Питання про осудність вирішується судово—психіатричною експер­тизою у всіх випадках, коли виникає сумнів з приводу осудності підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного. Стан неосудності вста­новлюється в момент вчинення злочину. Однак особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, також не підлягає покаранню.До такої особи можуть бути застосовані такі примусові заходи медичного характеру:

— надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

— госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним на­глядом;

— госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим на­глядом;

— госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при при­значенні покарання і може бути підставою для застосування при­мусових заходів медичного характеру.


^ 7. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. ВИДИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ


Кримінальна відповідальність — це вид юридичної відпові­дальності, що встановлюється державою, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину і полягає в обмеженні прав і сво­бод засудженого.

Підставою накладення кримінальної відповідальності є наявність у діях особи складу злочину. Однією з форм кримінальної відпові­дальності є кримінальне покарання.

Кримінальне покарання є заходом державного примусу, що за­стосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

^ Метою кримінального покарання є:

— кара за вчинений злочин;

— виправлення та перевиховання засуджених;

— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1. Штраф — грошове стягнення, що накладається судом у ви­падках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного

в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини не пе­редбачено вищого розміру штрафу.

2. ^ Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, яке може застосовуватися до особи засудженої за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, якщо така особа має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

3. ^ Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне пока­рання на строк від двох до п'яти років або як додаткове пока­рання на строк від одного до трьох років.

4. ^ Громадські роботи, які полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого само­врядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним ін­валідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

5. ^ Виправні роботи, які можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем роботи засу­дженого.

Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

^ Виправні роботи не застосовуються:

— до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною,

— до непрацездатних,

— до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку,

— до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних служ­бовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправ­них робіт.

6. ^ Службові обмеження для військовослужбовців, які засто­совуються до засуджених військовослужбовців, крім військово­службовців строкової служби, на строк від шести місяців додвох років у випадках, передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк пока­рання не зараховується йому в строк вислуги років для присво­єння чергового військового звання.

7. ^ Конфіскація майна, яка полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК України. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

8. Арешт, який полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції , і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військо­вослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

9. ^ Обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально—виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспіль­ства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці.

Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років, і не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

10. ^ Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців призначається військовослужбовцям строкової служ­би на строк від шести місяців до двох років у випадках, перед­бачених КК України, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замі­нити позбавлення волі на строк не більше двох років триман­ням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

11. ^ Позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засу­дженого та поміщенні його на певний строк до кримінально—виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років.

12. ^ Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особ­ливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеці­ально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можли—ве застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчи­нили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

^ Основними покараннями є:

— громадські роботи;

— виправні роботи;

— службові обмеження для військовослужбовців;

— арешт;

— обмеження волі;

— тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців;

— позбавлення волі на певний строк;

— довічне позбавлення волі.

^ Додатковими покараннями є:

— позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

— конфіскація майна.

Як основні і як додаткові покарання можуть застосовуватися:

— штраф;

— позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.


^ 8. ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ТА ЗВІЛЬНЕННЯ БІД ПОКАРАННЯ. ПОГАШЕННЯ І ЗНЯТТЯ СУДИМОСТІ


При призначенні кримінального покарання суд керується такими загальними засадами:

— призначає покарання у межах, встановлених статтею закону, який передбачає відповідальність за скоєний злочин;

— призначає покарання у точній відповідності з положеннями Загальної частини КК України;

— враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину;— враховує особу винуватого;

— призначає покарання з урахуванням обставин справи, що по­м'якшують і обтяжують відповідальність.

Деякі особливості має призначення покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними части­нами однієї статті Особливої частини КК України, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, вста­новленими законом.

При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шля­хом повного чи часткового складання призначених покарань.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю зло­чинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК України, яка передбачає більш суворе покарання.

Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю зло­чинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України.

Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих пока­рань довічним позбавленням волі. До основного покарання, при­значеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додат­кові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких осо­бу було визнано винною.

Призначення покарання за сукупністю вироків має місце тоді, коли особа після постановлення вироку, але до повного відбуття по­карання вчинила новий злочин. У цьому випадку суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не—відбуту частину покарання за попереднім вироком.

При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встанов­леного для даного виду покарання в Загальній частині КК України.

У випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, за­гальний строк позбавлення волі може бути до 25 років.

Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, служ­бового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а та­кож позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде вис—

новку про можливість виправлення засудженого без відбування по­карання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

^ Обвинувальний вирок не виконується, якщо його не було ви­конано в такі строки, рахуючи з дня набрання вироком чинності:

два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;

три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

^ Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбав­лення волі;

п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;

п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого зло­чину.

^ Обвинувальний вирок не може бути приведений у виконання,

якщо з моменту його постановлення минуло п'ятнадцять років і осо­ба не скоїла нового злочину.

Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437—439 і частині першій статті 442 КК України.

Після засудження винуватого судом і набрання законної сили вироком у особи виникає стан судимості. Стан судимості може бути припинений шляхом погашення чи зняття і означає повну ліквідацію правових наслідків засудження.


^ 9. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ


Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчи­нення злочину виповнилося 16 років.

Особи, які вчинили злочин у віці з 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів:

— умисне вбивство;

— посягання на життя державного чи громадського діяча, праців­ника правоохоронного органу, члена громадського формуван­ня з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжно­го у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуд­дя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, по­в'язаною з наданням правової допомоги, представника інозем­ної держави;

— умисне тяжке тілесне ушкодження;

— умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження;

— диверсія;

— бандитизм;

— терористичний акт;

— захоплення заручників;

— зґвалтування;

— насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом;

— крадіжка;

— грабіж;

— розбій;

— вимагання;

— умисне знищення або пошкодження майна;

— пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів;

— угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряно­го, морського чи річкового судна;

— незаконне заволодіння транспортним засобом; —— хуліганство.

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяж­кості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

^ У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

— застереження;

— обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до пове­дінки неповнолітнього;

— передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колек­тиву за його згодою, а також окремих громадян на їхнє про­хання;

— покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятиріч­ного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкоду­вання заподіяних майнових збитків;

— направлення неповнолітнього до спеціальної навчально—ви­ховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом мо­жуть бути застосовані такі основні види покарань:

штраф, який застосовується лише до неповнолітніх, що ма­ють самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється су­дом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот вста­новлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

громадські роботи, які можуть бути призначені неповноліт­ньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість вико­нання даного виду покарання не може перевищувати двох го­дин на день.

виправні роботи, які можуть бути призначені неповнолітньо­му у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудже­ного до виправних робіт, здійснюється відрахування в дохід держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків;

арешт, який полягає у триманні неповнолітнього, який на мо­мент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції у спеціально пристосованих установах на строк від п'ят­надцяти до сорока п'яти діб.

позбавлення волі на певний строк особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути при­значене на строк більше десяти років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини —більше п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покаран­ня у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних ви­ховних установах. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяж­кості.Покарання у виді позбавлення волі призначається неповно­літньому:

за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавлен­ням життя людини,— на строк до п'ятнадцяти років.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю.

Реклама:




1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Скачать 5.79 Mb.
Поиск по сайту:
Разместите кнопку на своём сайте:
Генерация документов


База данных защищена авторским правом ©GenDocs 2000-2011
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты
Учебный материал

Рейтинг@Mail.ru