Загрузка...
Категории:

Загрузка...

Психологія управління діяльністю підлеглого

Загрузка...
Поиск по сайту:


Скачать 387.59 Kb.
страница1/3
Дата28.03.2012
Размер387.59 Kb.
ТипДокументы
Подобный материал:
  1   2   3

Психологія управління діяльністю підлеглого

Велич великої людини виявляється в тім, як вона спілкується з маленькими людьми - під таким гаслом редакція продовжує знайомити вас із матеріалами спецкурсу "Психологія управління". Пропонуємо опрацювати теоретичну частину взаємовідносин керівника та підлеглого у площині психології комунікацій

Отже, до справи.

Ключові поняття: людина, індивід, особистість, індивідуальність, психосоціальні кризи, адаптація, менталітет, соціальна позиція, ціннісна орієнтація.

Структура публікації:

Особистість підлеглого як об'єкт управління.

Соціалізація особистості як соціальний феномен. Поняття про психосоціальні кризи.

Характеристика процесу адаптації підлеглого до умов організації.

Система регулювання поведінки та діяльності особистості.

Цінності, ритуали та традиції в регулюванні поведінки та діяльності підлеглого.

Система тестових методик.

Особистість підлеглого як об'єкт управління

Поняття про особистість у психології. Особистість людини завжди була та залишається однією з найбільш інтригуючих таємниць, що хвилювали людство. «Джерела людини лише частково можуть бути зрозумілі та раціоналізовані, - писав відомий російський філософ М. Бердяєв. - Таємниця особистості, її одиничності нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська більш таємнича, ніж світ. Вона і є цілий світ. Людина - мікрокосм і містить у собі все».

Для всебічного аналізу цього соціального феномена необхідно розвести ряд понять - «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність». Ці поняття не тотожні за змістом: кожне з них розкриває специфічний аспект індивідуального буття людини.

Людина - це родове поняття, що вказує на приналежність істоти до вищого щабля розвитку живої природи - до людського роду. Людина - це специфічна, унікальна єдність біологічного та соціального. Як істота біологічна, вона підкоряється біологічним і фізіологічним законам. Як істота соціальна - вона частина соціуму та продукт суспільного розвитку.

Людина народжується на світ уже людиною. Будова тіла дитини, яка з'явилася на світ, обумовлює можливість поведінки, структура мозку - потенційно розвинутий інтелект, будова руки - перспективу використання знарядь праці тощо. Усіма цими можливостями дитина відрізняється від дитинчати тварини. Тим самим затверджується факт приналежності маляти до людського роду, зафіксований у понятті «індивід» (на відміну від дитинчати тварини, від народження та до кінця життя називаного «особиною»).

У понятті «індивід» виражена родова приналежність людини, тобто будь-яка людина (і немовля, і дорослий на стадії дикості, і високоосвічений житель цивілізованої країни) - це індивід. Але, з'явившись на світ як індивід, людина поступово здобуває особливу соціальну якість, вона стає особистістю. Ще в дитинстві індивід включається в історично сформовану систему суспільних відносин, яку він застає вже готовою. Подальший розвиток людини в суспільстві створює таке переплетення відносин, що формує її як особистість, тобто як реальну людину, не тільки не схожу на інших, а й діючої не так, як вони, мислячої, страждаючої, уключеної в соціальні зв'язки як члена суспільства, співучасника історичного процесу.

Таким чином, особистість - це найголовніше в людині, її найважливіша соціальна ознака. Якщо людина - носій найрізноманітніших властивостей, то особистість - це основна її властивість, у якій проявляється її суспільна сутність. Особистість виражає віднесеність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

У вітчизняній і зарубіжній психологічній літературі існує велика кількість визначень особистості, яка залежить від рівня розвитку особистості чи методологічної позиції автора. На наш погляд, одним із найбільш удалих є визначення, що дає психолог О. Петровський. Особистістю у психології позначається соціальна системна якість, що здобувається індивідом у предметній діяльності та спілкуванні, характеризує міру представленості суспільних відносин у індивіді. Відкрити їх може лише науковий аналіз, почуттєвому сприйняттю вони недоступні.

Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим сполученням психологічних рис і особливостей, складають її індивідуальність, що становлять своєрідність людини, її відмінність від інших.

Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Вона проявляється в рисах темпераменту, характеру, у звичках, у переважних інтересах, у якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, уява тощо), у здатностях, у індивідуальному стилі діяльності. Індивідуальність - це неодмінна та найважливіша ознака особистості. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності.

Кілька слів про походження самого слова «особистість». Етимологічний аналіз у ряді мов дає цікавий результат. У російській мові слово особистість сходить до кореня «личина», маска, «накладна пика», яку надягали на себе блазні. Personality в англійській, personnalite у французькій, personlichkeit у німецькій мові - усі ці терміни походять від латинського persona, а воно - від етруської phersy - маска, характерна для Бога потойбічного світу. Латинське слово «persono» означає «вимовляти», говорити через отвір у масці. Нею користувався актор, зображуючи персонаж у античному театрі. Маска при цьому була вираженням певного типу характеру людини й одночасно визначала роль. У древньому Римі цим словом уже позначалася «цивільна» особа. Пізніше, з розвитком суспільних відносин, термін перейшов у розряд наукових.

Варто сказати, що дотепер поняття «особистість» на Сході та на Заході трактується по-різному. У європейській культурі, заснованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник. У східній культурі власне про особистості заговорили з часів Конфуція (554-479 р. до н. е.), для якого «особистістю» був «шляхетний чоловік», тобто той, який активно бере участь в управлінні державою, який печеться про її благо.

У нові часи західна особистість - це, насамперед, індивідуальність, яка нібито стоїть над суспільством, а ідеал східної особистості - людина, яка добровільно віддає себе служінню суспільству.

Різні наукові підходи до розгляду особистості. Особливості психолого-управлінського підходу. Як відомо, особистість вивчають багато дисциплін, у тому числі соціологія, загальна психологія, психологія управління. Яка ж специфіка розгляду особистості цими дисциплінами?

Соціологія вивчає особистість не як індивідуальність, а як соціальний тип. Її цікавлять лише ті риси, які схожі в багатьох людях, які «прив'язують» особистість до групи. Наприклад, у словосполученні «директор Іванов» соціологію зацікавить більшою мірою перше слово. Інакше кажучи, вона звертається до проблеми особистості через призму специфіки суспільних відносин. При цьому мається на увазі, що такі відносини будуються не на основі симпатій чи антипатій, а на основі певного становища, яке займає кожний у системі соціально заданих функцій і ролей.

Загальна психологія вивчає особистість як конкретну людину, у всій її своєрідності та неповторній унікальності особистісних якостей. Вона фокусує свою увагу на індивідуальних внутрішніх механізмах і на розходженнях між індивідами.

У словосполученні, що вже згадувалося, «директор Іванов» психолога буде цікавити друге слово, тобто в чому психологічна конкретика цього Іванова.

Спирання лише на соціологічне або загальнопсихологічне походження явно недостатньо для того, щоби навчитися управляти особистістю підлеглого. Адже нас цікавить не особистість підлеглого взагалі, а підлеглий як представник певної організації. Саме в ній він себе проявляє як особистість, саме у взаємодії з іншими він здатний заявити про себе та бути впевненим, що його голос буде почутий.

Соціальна психологія вивчає насамперед людську поведінку, обумовлену фактом включення людей у реальні групи. Більше того, для соціальної психології, на відміну від соціології, важливий результат взаємодії насамперед у ланці «особистість-мала група» й у меншому ступені в ланці «особистість-суспільство». Адже людина не просто «включається» у те чи інше суспільство. Віна закономірно входить у якусь соціальну групу. Через її вимоги переломлюються інтереси всього суспільства.

Саме група визначає всі суспільні прояви особистості, саме вона найбільшою мірою конкретизує вимоги суспільства у своїх вимогах.

У прикладі, що вже наводився, для соціальної психології особливий інтерес представляє директор Іванов як член відповідної організації, як прекрасний фахівець, підлеглий Петрова тощо. Головне завдання соціального психолога при цьому - розкрити конкретний механізм «уплітання» людської індивідуальності у тканину групового життя. Такий підхід таїть у собі чималу складність. Справа в тому, що не можна спочатку вивчити особистість, а лише потім вписати її в систему соціальних зв'язків. Сама особистість, із однієї сторони, «продукт» цих соціальних зв'язків, а з іншого боку, їхній творець. До речі, не випадково тому одна й та ж сама людина в різних групах поводиться по-різному. Таким чином, для соціального психолога головним у вивченні особистості є вивчення взаємин особистості із групою, причому його цікавить не просто особистість у групі, а саме результат, що виходить від взаємин особистості з конкретною групою.

Для психології управління найбільш близький підхід соціальної психології. Разом із тим є й певна своєрідність. Психологію управління цікавить, як ті чи інші типологічні особливості особистості, розглянуті в загальній і соціальній психології, у соціології, позначаються на участі особистості у сфері управлінських відносин, тобто рольова розмаїтість проявів особистості в цій сфері.

Крім того, психологія управління розглядає прояви особистості не просто в соціальній групі, а в найважливішому її різновиді - в організації. Точніше, її цікавить результат, що одернується від різноманіття взаємин особистості в організації, насамперед по вертикалі. Наприклад, психологію управління цікавить директор Іванов насамперед як керівник організації, як підлеглий Петрова. Головна увага при цьому зосереджує на проблемі мотивації особистості до успішної діяльності в інтересах організації. Ось чому особлива увага акцентується на особистості керівника, на необхідних особистісних якостях.

У такий спосіб головна сфера додатка сил психології управління - дослідження всієї складності проявів участі особистості в управлінських відносинах, управлінській діяльності.

Структура особистості підлеглого. У структурі особистості виділяють такі складові частини:

психічні процеси як основний спосіб існування психічного, його динамічні моменти. Вони розділяються на:

- пізнавальні, що дозволяють орієнтуватися в навколишньому світі (відчуття, сприйняття, подання, пам'ять, мислення, уява, мова, увага тощо);

- емоційні, що виражають відношення до навколишнього світу;

- вольові, що визначають саморегуляцію діяльності;

психічні стани як характеристика психічної активності людей у певних умовах. За домінуючим впливом на діяльність розрізняють:

- позитивні стани, тобто ті, що сприяють рішенню певних завдань (готовність до діяльності, підйом, наснага тощо);

- негативні стани, тобто ті, що утруднюють рішення завдань і взагалі життя (острах, сумніви, сум, роздратованість тощо);

психічні утворення як продукти психічної активності людини. Ведучими психологічним утвореннями прийнято вважати знання, уміння, навички, досвід тощо;

психічні властивості як найважливіше в людині, її системна якість. Виділяють такі психічні властивості:

- самоусвідомлення, тобто усвідомлення людиною самої себе та свого місця в цьому світі («Що таке «Я»?»);

- спрямованість, тобто сукупність стійких мотивів, цілей, потреб, ідеалів, установок, переконань («Чого хоче людина? До чого вона прагне?);

- здібності, тобто особливості людини, що дозволяють їй успішно справлятися з тим чи іншим видом діяльності («Що може людина?»);

- характер, тобто сукупність стійких індивідуальних особливостей, що проявляються у спілкуванні, поведінці, діяльності («Як людина ставиться до себе, до навколишнього та до справи?»);

- темперамент, тобто природно обумовлена сукупність динамічних проявів психіки, протікання психічних процесів («Як людина проявляє себе в поведінці та діяльності?).

Для успішного управління діяльністю підлеглих необхідно враховувати різні показники. Однією з найбільш важливих характеристик підлеглого є його темперамент. Із часів Гіппократа та Галена відомі чотири основних типи темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік.

Перш ніж дати характеристику кожному типу, висловимо ряд попередніх зауважень:

по-перше, у чистому виді жоден із типів темпераменту практично не зустрічається. Для кожної людини характерні прояви всіх чотирьох типів темпераменту, однак якийсь один із цих типів домінує;

по-друге, темперамент як уроджена властивість мало змінюється протягом життя людини. Про цьому треба завжди пам'ятати та не намагатися змінити темперамент підлеглого. Краще знайти йому таку роботу, з якою цей тип підлеглих справляється найкраще;

нарешті, по-третє, немає поганих чи добрих типів темпераменту. Кожний із них має свої переваги та свої недоліки.

Як ілюстрація до різних типів темпераменту розглянемо таку ситуацію. Чотири працівники спізнилися на дуже важливу нараду. Холерик буде намагатися будь-що-будь прорватися на нараду. Його щиро буде обурювати поведінка секретаря керівника, який не дозволяє ввійти до кабінету. Із завзятістю, гідною кращого застосування, холерик буде емоційно пояснювати, чому ж йому так потрібно потрапити на нараду.

Сангвінік, обдаривши чарівною посмішкою секретаря, спробує невимушено пройти до кабінету, де проходить нарада. Перешкода у вигляді секретаря змусить його спробувати зайти ще раз, а потім повернутися та без заперечень покинути приймальню, подумавши: «Не ввійшов, ну й Бог із ним. Зайду під час перерви».

Флегматик, зіштовхнувшись із проблемою, сильно розстроюватися не стане, неквапливо та спокійно повернеться до перерваних справ і буде продовжувати їх скрупульозно виконувати.

Меланхолік буде дуже переживати із приводу свого запізнення й уживати слабкі спроби потрапити на нараду (спроби, тому, що він повинен бути на нараді, а «слабкі» тому що, з'явившись на нараді, він повинен буде відповідати за своє запізнення). Не потрапивши на нараду, він буде переживати про можливі наслідки свого запізнення.

Дамо коротку характеристику кожного типу темпераменту. Життєвим принципом холерика є девіз «Ні хвилини спокою». Для нього характерні енергійність, захопленість, пристрасність, цілеспрямованість, рухливість. Для нього звичайно не характерна злопам'ятність. Улаштувавши розмову на підвищених тонах, холерик уже через півгодини здатний розмовляти з вами як ні в чому не бувало. Погано те, що ви не встигнете за цей час отямитися. Але це вже, як говориться, ваші проблеми. Разом із тим холерик може відштовхувати оточуючих своєю запальністю, агресивністю, нетерпінням, нестриманістю, конфліктністю.

Для холерика найбільшою мірою підходить робота без зайвої дріб'язкової регламентації та шаблонів; робота, що допускає імпровізацію.

У відносинах із холериком неприпустима різкість, нестриманість. Будь-яка його провина повинна бути вимогливо, але справедливо оцінена.

У відносинах із сангвініком керівник повинен керуватися принципом «Довіряй, але перевіряй». Представники цього типу темпераменту звичайно чуйні, захоплені, товариські, рухливі, життєрадісні. Причому ця життєрадісність і спрага життя в них видні кожному, досить побачити щиру посмішку, якою опромінюється все навкруги («Подивишсь на сангвініка, і жити хочеться!», - говорив один із моїх товаришив по навчанню).

Разом із тим сангвініків найчастіше відрізняють зазнайство, розкиданість (тобто він може починати багато справ, не доводячи жодної з них до кінця), легкодумство, необов'язковість, занадто велика контактність. Він контактний співрозмовник і практично з кожним швидко знаходить загальну мову. Погано те, що він не зауважує того, що вже набрид своєю контактністю та товариськістю. Уявімо себе пасажиром поїзда, що відправляється за маршрутом «Київ- Мінськ». У вагон разом із нами підсаджується пасажир-сангвінік. Під'їжджаючи до Ніжина, наш попутник перезнайомиться з пасажирами всього вагона. Ближче до Чернігова він знайде серед попутників не тільки загальних знайомих, а й родичів. Зрештою, його товариськість приведе до того, що в Орші частина пасажирів зійде, хоча їм потрібно прибути до Мінська.

Сангвініку підходить рухлива робота зі зміною видів діяльності та ритму. Йому треба безупинно ставити нові та по можливості цікаві завдання, що жадають зосередження та напруги. Сангвініки вимагають детального та приватного контролю своєї діяльності.

Провідним принципом у взаєминах із флегматиком може бути принцип «Не квапся». Флегматика відрізняють сталість, терпіння, володіння собою, надійність, стійкість в умовах екстремальних впливів. Як правило, це люди даного слова раз і назавжди, яке вони постараються додержати будь-що-будь. Разом із тим для них характерна повільність, іноді байдужість до емоційних сторін життя, деяка «товстошкірість». Крім того, їх відрізняють педантизм і підкреслена акуратність.

Флегматик здатний виявити своє краще «Я» на роботі, що вимагає повільних і плавних рухів, стереотипних дій, порядку та пунктуальності. Його не можна швидко перемикати з одного завдання на інше. Флегматик вимагає до себе систематичної уваги, але без понукання.

У відносинах із меланхоліком необхідно керуватися принципом «Не нашкодь». Його відрізняють висока чутливість, людяність, доброзичливість, м'якість, здатність до співчуття. Він найчастіше виступає емоційним лідером у групі. Це той, хто зможе вас зрозуміти та просто вислухати. Однак для нього характерні в цілому невисока працездатність і висока відволікальність на різні подразники, помисливість, уразливість, замкнутість.

Меланхолік найкраще справляється з роботою, що потребує відносно простих і стереотипних дій, у якій екстремальність зведена до мінімуму. У відносинах із ним не припустимі не тільки різкість, а й підвищений тон, іронія. Про провину меланхоліка краще поговорити наодинці, без залучення всюдисущої «громадськості». Позитивно позначиться на його відношенні до роботи своєчасна похвала за успіхи, рішучість і волю.

Таким чином, урахування індивідуальності кожного співробітника, знання його темпераменту, сильних і слабких сторін становить важливий резерв підвищення працьовитості підлеглих. Вивчення своїх підлеглих вимагає серйозних витрат часу, але виграш, одержуваний при цьому, вагоміший за зроблені витрати.

Соціалізація особистості як соціальний феномен

Поняття соціалізації. Особистість підлеглого прибуває в організацію не з невідомих галактик і планет. Вона народжується та розвивається в певному соціальному макро- та мікросередовищі. Вона приходить у організацію з конкретних родин, організацій, компаній однолітків і несе в собі особливості цього своєрідного соціального оточення. Хочемо ми того чи ні, але наш підлеглий - не чистий аркуш паперу, а цілком сформована людина, яка має свої погляди, переконання, потреби, бажання, ідеали.

Особистість, група, суспільство являють собою діалектичну єдність. Особистість також немислима поза суспільством, поза групою, як суспільство та групи не існують без особистостей. В основі єдності цих трьох доданків, у основі віддзеркалення та закріплення в особистості вимог суспільства, групи тощо лежить процес соціалізації особистості.

Поняття соціалізації вперше було розроблено наприкінці 40-х - початку 50-х років у працях американських соціальних психологів А. Парку, Д. Доллерда, Дж. Кольмана, А. Бандури, В. Уолтерса та ін. Інтерес до проблеми соціалізації в нас виник трохи пізніше, ніж за кордоном, - у другій половині 60-х років. Перші редакції поняття «соціалізація» вказували насамперед на те, що це - процес засвоєння соціальних норм і цінностей, процес уходження в соціальне середовище. Значно пізніше у визначення поняття «соціалізація» були внесені істотні виправлення, що вказують на ту обставину, що не можна цей складний і багатомірний процес розглядати односторонньо, тільки як засвоєння індивідом соціальних норм і цінностей. Соціалізація повинна розглядатися як двосторонній процес, що включає й активне відтворення індивідом суспільних відносин.

Таким чином, соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це двосторонній процес, що включає, по-перше, засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків шляхом входження в соціальне середовище й, по-друге, активне відтворення індивідом системи соціальних зв'язків у процесі діяльності. У результаті цього процесу індивід стає повноправним членом суспільства.

Соціалізація особистості, будучи центральною проблемою соціальної психології, покликана гармонізувати взаємини в ланці «особистість - суспільство». Із перших годин життя людини починається цей процес, у основі якого лежать зв'язки між індивідами й освоєння соціальних навичок. Частково цей процес залежить від уроджених механізмів і дозрівання нервової системи, однак насамперед він визначається тим досвідом, який людина одержує протягом життя.

Соціалізацію не можна зводити до виховання. Поряд із різноманітними організованими впливами суспільства на формування особистості, тобто з вихованням, соціалізація включає елементи стихійного, неорганізованого впливу середовища. Істотно відрізняється процес соціалізації й від процесу розвитку індивіда.

Для розвитку (тобто процесу безперервних змін у психіці й організмі людини), як і для соціалізації, більшу роль грають соціальні фактори, середовище, навчання, виховання. Це те, що зближає ці процеси. Однак є й істотні відмінності. По-перше, розвиток, поряд із соціально-особистісними змінами, включає і психофізіологічні зміни, що відбуваються з індивідом. По-друге, у процесі розвитку особистості на перший план виступають внутрішні сили саморуху, саморозвитку. Процес соціалізації передбачає домінування зовнішніх факторів при активній ролі індивіда.
  1   2   3

Скачать, 76.33kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт
Загрузка...


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru