Категории:

Загальні положення альтернативної лінгвістики

Поиск по сайту:


Скачать 230.49 Kb.
Дата09.03.2012
Размер230.49 Kb.
ТипДокументы
Содержание
Значна кількість мовознавців переконана, що можна успішно віддавати себе детальним мовознавчим дослідженням, не турбуючися пробл
Твердо усталено.., що безсумнівні значні зміни мовних областей інколи взагалі ніяк не відбиваються в пам’ятках матеріальної куль
Абашина Н.С.
Мова і культура можуть поширюватися незалежно від антропологічних типів, але антропологічні типи ніколи не поширюються без культ
Подобный материал:

Загальні положення альтернативної лінгвістики.


Графоаналітичний метод дозволяє досліджувати походження і розвиток мов в доісторичні часи, з допомогою наявного лексичного матеріалу, зібраного в словниках різного типу. Ідея методу полягає в геометричній інтерпретації взаємозв’язків споріднених мов на підставі кількісної оцінки спільних мовних одиниць в парах мов одної мовної сім’ї або групи. Більша спорідненість мов звичайно пов’язується з більшою кількістю спільних мовних одиниць, з яких для статистичної обробки найбільше надаються спільні слова. В основі методу лежить припущення, що існує обернена пропорційна залежність між кількістю спільних слів у парі мов і відстанню між ареалами, на яких сформувалися ці мови. Простіше кажучи, чим ближче проживали одні до одних носії двох споріднених мов, тим більше вони мають в своїх мовах спільних слів. Зрозуміло, що маються на увазі слова давні, такі, якими людина могла користуватися в доісторичні часи, а не ті слова, які виникли пізніше на більш високих ступенях розвитку цивілізації. Визначити давні слова непросто, але можливо, для цього є різні методи. Отож, вибравши необхідні слова в усіх мовах досліджуваної сім’ї, приступаємо до роботи. Спочатку треба виділити з них спільний лексичний фонд, який є одною з характеристик мовної спільноти, але нічого не говорить про рівень спорідненості між окремими мовами, тому в розрахунок він не береться. Решта слів може бути спільною для двох або більше мов, але ми будемо рахувати кількість спільних слів в парах незалежно від того, наявні вони також в інших мовах чи. Після такого підрахунку в усіх можливих парах мов будується графічна модель спорідненості, яка віддзеркалює розташування ареалів окремих мов на спільній території усієї мовної сім’ї. Кожному ареалу відповідає тісне скупчення вузлів отриманого графа, яке утворюються кінцями ребер (відрізків) з довжиною обернено пропорційною кількості спільних слів у парі мов. Кількість ребер дорівнює кількості пар мов, а кількість вузлів на одиницю менша від кількості мов. Процес побудови графа нескладний і лише потребує елементарних знань з геометрії.

А чим довше певна спільнота людей живе на одному місці, тим більше своєрідних рис набуває їх мова. Внаслідок цього генетично споріднені мови можуть мати більше або менше спільних рис. Припускається, що однією з таких первісних прамов була так звана ностратична, яка розчленувалася на шість окремих мов, з яких пізніше розвинулися індоєвропейські, уральські, семіто-хамітські, дравідійські, картвельські і тюркські. Побудована графічна модель шести мов ностратичної макросім’ї дозволила визначити ареали їх формування в Малій Азії і Закавказзі довкола і неподалік трьох озер – Ван, Севан і Урмія (Резайє). В центрі цієї території знаходиться біблійна гора Арарат. Дещо північніше, в долинах Кавказьких гір сформувалися абхазо-адигські, вейнахські і дагестанські мови.

Очевидно, на початку 5-го тис. до н.е. більшість носіїв ностратичних мов почала розселення на нові території. На старій прабатьківщині залишилися картвели, предки сучасних грузинів і, можливо, рештки інших етносів. Семіто-хаміти і дравіди відійшли на південь, а носії індоєвропейської, уральської та тюркської прамов почергово рушили через Дербентський прохід на Північний Кавказ, а далі поступово розселилися на Східно-Європейській рівнині, асимілювавшись серед автохтонного населення, але накинувши йому свої більш досконалі мови. Побудовані графічні моделі мов для кожної з цих трьох сімей дозволили знайти території поселень їх носіїв і ареали формування мов наступного рівня. Вся територія Східної Європи від Вісли до Уралу поділена річною сіткою на кілька десятків ентоформуючих ареалів доволі чітко. Отож, індоєвропейці розселилися в басейні середнього і верхнього Дніпра, і тут в ареалах, утворених його притоками та притоками Прип’яті і Десни сформувалися індоєвропейські діалекти, з яких з часом розвинулися такі мови: грецька, італьська, германська, слов’янська, балтська, тохарська, кельтська, іллірійська, хетто-лувійська, фракійська, фрігійська, вірменська, іранська та індійська. Більша частина носіїв прауральської мови до Уралу не дійшла, а розселилася в басейні Волги. В ареалах його правобережної частини сформувалися такі первинні фінно-угорські мови: фінська, естонська, вепська, саамська, мордовська, марійська, угорська, удмуртська, комі, хантийська, мансійська, а також ще дві або три мови, які пізніше зникли. Та частина уральців, яка перейшла за Волгу на північ, вже не мала тісних контактів з рештою своїх родичів, тому їхня мова розвивалася самостійно і дала початок тим мовам, які відомі тепер як самодійські. Давні тюрки заселили територію між нижнім Дніпром і Доном і тут спільна тюркська мова також пройшла процес диференціювання. Особливо треба відзначити, що тюрки на той час стояли на більш високому культурному рівні, ніж індоєвропейці і фінно-угри, оскільки вони більш активно вели продуктивне господарство, займаючись скотарством і рільництвом. Відповідно, індоєвропейці і фінно-угри запозичили від тюрків багато слів культурно-побутового значення.

На початку 2 тис. до н.е. тюркські племена в своїй більшості залишають прабатьківщину, поступово розселяючись на території від Карпат до Алтаю. Ті тюркські племена, які дійшли до Алтаю, вступили в контакт з тутешніми носіями монгольських і тунгусо-маньчжурських мов і більш багаті і розвинені тюркські мови зробили великий вплив на мови аборигенів, які займалися головно полюванням і збиральництвом, тобто стояли ще досить низькому рівні розвитку. Внаслідок цього монгольські і тунгусо-маньчжурські мови, а також генетично споріднені з ними японська і корейська мають певну кількість спільних рис з тюркськими, що дає підстави для об’єднання їх всіх в одну так звану алтайську сім’ю, хоча тюркські мови, як ми бачили, до неї генетично не належать. Та і сама назва сім’ї “алтайська” неправомірна, бо монгольські і тунгусо-маньчжурські мови сформувалися в басейні Амуру, корейська – на корейському півострові, а японська – Примор’ї. У цьому регіоні Далекого Сходу було друге вогнище людської цивілізації, до якого, до речі, китайці не належали, бо колиска їхньої культури знаходилася десь в центральному Китаї.

Коли переважна більшість тюрків полишила свої землі між Дніпром і Доном, в рух прийшли також індоєвропейські племена. Хети, іллірійці та греки відійшли на Балкани, а італіки (предки римлян, осків і умбрів) після довгих мандрів остаточно оселилися на Апенинському півострові. Другою хвилею на Балкани рушили фрігійці, давні вірмени і фракійці (предки албанців), а давні індійці разом з тохарцями дійшли до Середньої Азії, а потім просунулися до Індостану. Слов’яни ж, ареал яких був на самій півночі індоєвропейської території, рушили на захід, але зупинилися на рубежі Вісли, в той час як їх південні сусіди кельти пішли далі до Центральної Європи. Слід сказати, що рідні місця населення ніколи не полишає повністю, але його рештки часто асимілюються більш численними новоприбульцями, хоча мова автохтонного населення залишає сліди свого впливу на їхні мови. Такі впливи мовного субстрату на етноформуючих ареалах істотно пришвидшують процес диференціації спільної мови новоприбулого населення. Отож, коли германці, балти і іранці зайняли залишені іншими індоєвропейцями ареали, вони змішалися там із попереднім населенням. Германці зайняли ареали кельтів, іллірійців, греків, італіків і їх спільна германська мова досить швидко розділилася на п’ять діалектів, з яких пізніше розвинулися готська, сучасні англійська, німецька, голландська, фризська і північногерманські мови (шведська, норвезька, данська). Одночасно стався процес диференціації іранських та балтійських мов.

Ті тюрки, які перейшли на правий берег Дніпра (а то були давні булгари, предки хазарів та сучасних чувашів), повільно просувалися на північний захід і з часом вступили в контакт з давніми германцями, які заселяли басейн Прип’яті. Булгари жили у більш тісному сусідстві з предками сучасних німців, про що свідчать численні лексичні паралелі між чуваською і німецькою мовами. Цей факт є непоганою підтримкою результатів дослідження, але зайвим аргументом на їх користь є також те, що і германці, і булгари залишили на території Правобережної України численні топоніми, які збереглися аж до наших часів.

В цей час, до початку 1-го тис. до н.е. усі іранські племена залишалися в Східній Європі на території між Дніпром і Доном, а потім їх більша частина вздовж східного берега Каспійського моря пішла в напрямку до Середньої Азії. Ті що лишилися в степах України, стали відомі в історії як кіммерійці. Вони робили грабіжницькі наїзди у Малу Азію через Кавказ, аж поки скіфи не витіснили їх туди назавжди, заселивши весь простір від Дністра до Дону. Скіфи прийшли не зі сходу, як це прийнято вважати, а з заходу. Це були все ті ж булгари, які тепер почали зворотній рух на схід і перейшли на лівий берег Дніпра. Це можна довести з допомогою логіки, археології, і лінгвістики. Більшість скіфських імен, які залишилися в історичних джерелах (а їх близько 200), добре розшифровуються з допомогою чуваської мови, однак серед цих імен є кілька таких, яким не було знайдено чуваських відповідників. Як виявилося, ці антропоніми мають іранське походження, а точніше – курдське. До того ж, кілька десятків топонімів Правобережної України, які не розшифровуються засобами слов’янських і чуваської мов, піддаються розшифровці засобами курдської. Очевидно, предки сучасних курдів, які займали давній ареал фракійців, з часом, так само як і фракійці раніше, спустилися по Десні до Дніпра і перейшли на його правий берег. Тут вони певний час проживали у сусідстві з булгарами, про що свідчать чувасько-курдські лексичні паралелі. Таким чином, якась частина скіфів була іранського походження, але не всі, як це вважалося раніше.

Фінно-угорські племена лишалися осторонь від шляхів великих переселень, але поступово рухалися на північ у тій черговості, яку визначало розташування їх ареалів на прабатьківщині. Так, саамі (лопарі, лапландці), які займали крайній північний ареал загальної фінно-угорської території, були першими в русі на північ і тепер є найпівнічнішим фінно-угорським етносом. Як предки мансі мали свою прабатьківщину на крайньому північному сході, так і тепер мансі займають те саме положення на цілій фінно-угорській території. Те ж можна сказати про інших фінно-угрів, за винятком угорців. Їх прабатьківщина між ріками Хопер і Медведиця лежала поруч із шляхами великих переселень народів, тому історична долі занесла їх до Центральної Європи. Оскільки більшість фінно-угрів не пускалася у далекі мандри, ні для кого з них не виникало можливості заселити великі спорожнілі території, тому диференціація фінно-угорських мов не проходила так широко як індоєвропейських. Деякі мови зберегли свою цілісність, інші розділилися лише на невелику кількість діалектів або близьких мов.

І насамкінець про слов’ян. Слов’яни, які довгий час проживали на досить компактній території, так само довго зберігали єдність своєї мови. І навіть після диференціації слов’янських мов вони є більш подібними одна до одної, ніж, скажімо, германські, які розчленувалися значно раніше. Членування ж слов’янських мов відбулося на початку нової ери, коли слов’яни заселили всю колишню індоєвропейську територію. Вони нашарувалися на автохтонів балтського походження, які замінили тут германців і іранців і вже мали свої окремі мови. Різний субстрат дуже пришвидшив членування слов’янських мов, тому вік кожної з них налічує близько вісімнадцяти століть.

В цьому короткому викладі опущено багато деталей, які самі по собі не є переконливими, але, добре вписуючись у подану тут загальну картину, додають їх більшої повноти і вірогідності.

Вступ


Проведені етногенетичні дослідження передісторичних процесів ґрунтуються на порівняльно-історичному мовознавстві і при цьому мова вважається визначальним фактором при формуванні етнічних спільнот. Такий підхід, очевидно, є природним, оскільки і антропологи високо оцінюють значення мови в етногенетичних процесах:

"Усвідомлення подібності в межах мовної спільності, з одного боку, і усвідомлення відмінностей (і те, і інше усвідомлювалося, очевидно, по-різному – подібність, як повна подібність у всьому, відмінність – як розходження в першу чергу в мові), з другого, одночасно цементували колектив зсередини і посилювали його протиставлення іншим ззовні." (Алексєєв В.П., 1982, 49).

Подаючи результати своїх досліджень в галузі етногенезу, науковці звичайно роблять не тільки більший або коротший огляд робіт своїх попередників із своїми критичними зауваженнями і часом подають контраверсійні думки своїх сучасників. Однак плідні ідеї багатьох видатних науковців практично сформували погляди їх пізніших послідовників і ввійшли складовою частиною в їх праці, а багато висунутих гіпотез і теорій тепер вже розглянуті і відхилені, бо не пройшли перевірки часом, тому вертатися глибоко в історію просто нема сенсу. Крім того, оскільки предмет досліджень цієї роботи надзвичайно широкий, тому хоча б проглянути всю основну літературу просто неможливо, та часто вона (особливо зарубіжна) і не була для автора доступною.

Отже тут будуть викладатися начерки перебігу етнічних процесів як погляд автора лише з мінімально необхідними посиланнями на інші контраверсійні теорії і погляди, але в разі необхідності ми будемо при можливості використовувати фактичні результати попередніх дослідників без посилань на їхнє трактування власних результатів. Але позаяк ця робота оперує мовними фактами і базується на багатолітніх досягненнях і самого мовознавства, і практичних результатах робіт багатьох лінгвістів, було би несправедливо не згадати імена хоча би кількадесятьох визначних мовознавців минулого, котрі присвятили питанню походження окремих мов свої великі наукові праці. Почати треба, безумовно, від англійця Вільяма Джонса, котрий фактично започаткував порівняльне вивчення мов, науково обґрунтувавши спорідненість санскриту, латини, грецької, перської, кельтської та готської мов. Його ідеї розвинули німець Франц Бопп і датчанин Расмус Раск. Далі йде ціла плеяда німецьких мовознавців минулого століття, серед яких Вільгельм фон Гумбольдт, Август Шляйхер, автор ідеї "родовідного дерева" розвитку мов, Йоганн Шмідт, котрий замінив гіпотезу "родовідного дерева" новою – "теорією хвиль". Із слов’янських вчених не можна не згадати росіянина А.Х.Востокова, словенця Франца Міклошича, українця Олександра Потебню, які теж жили в ХIХ столітті і теж займалися головним чином індоєвропейськими мовами. На межі двох століть працювали хорват Ватрослав Ягич, росіяни А.А.Шахматов, Ф.Ф.Фортунатов, поляк Бодуен де Куртене та Фердинанд-Монжен де Соссюр, основоположник французької компаративістської школи, один з представників якої, Антуан Мейе, зробив великий вплив на розвиток мовознавства у нашому столітті. Про праці цих вчених та їхні наукові погляди можна довідатися хоча би в книзі Н.А.Кондрашова "История лингвистических учений" (Кондрашов Н.А., 1979), зокрема про історію слов’янської філології – в роботі А.Є.Супруна (Супрун А.Е., 1989). Критичний розгляд поглядів таких відомих лінгвістів на питання дивергентного і конвергентного розвитку мов : Н.Я.Марра, И.А.Бодуена де Куртене, Г.Шухардта, А.Шляйхера, Й.Шмідта, Ван Гинненкена, Н.С.Трубецького, К.Уленбека, Дж.Бонфанте, В.Пізані та інших можна знайти в невеликій, але змістовній роботі Т.С.Шарадзенидзе (Шарадзенидзе Т.С., 1982).

Звичайно, що питанням етногенезу присвятили свої дослідження не тільки лінгвісти. Для загальної уяви про масштаби проведеної в нашому столітті праці в питаннях етногенезу славістами різних галузей науки можна рекомендувати роботу В.Манчака (Mańczak Witold, 1981, 8-12). Тут можна знайти огляд теорій і думок щодо розташування прабатьківщини слов’ян або індоєвропейців більшості дослідників цих питань : Арумеа, Бернштейна, Білінського, Брюкнера, Будімира, Вернера, Ґімбутас, Ґодловського, Ґоломба, Генсля, Дворніка, Девото, Дейни, Ентвістла, Камоцького, Кіпарського, Кобичева, Коваленка, Костржевського, Кухаренка, Лекова, Лера-Сплавінського, Ловмянського, Мавродіна, Махека, Младенова, Морісона, Мошинського, Налепи, Нідерле, Отрембського, Петрова, Пізані, Поповича, Поуліка, Прохазки, Роспонда, Рудницького, Сафаревича, Седова, Сковронека, Топорова, Траутманна, Удальцова, Удольфа, Фасмера, Філіна, Фурдаля, Хмелевського, Чекановського, Шевельова, Шміда, Шрамма, Штібера, Яжджевського та інших. Крім того, В. Манчак також наводить погляди щодо часу існування праслов’янської мови та початку її розчленування на окремі слов’янські таких вчених як Бірнбаум, Вердіані, Ґеоргієв, Лабуда, Лампрехт, Оссовський, Сенн. (Там же, 12-14).

Звичайно, далеко не всі славісти, котрі зробили помітний внесок в теорію походження слов’янських мов наведені в цих списках. Для прикладу можна навести ще деякі імена та їх, можливо, і не основні праці (Баран В.,1986; Гиндин Л.А., 1990-2; Horálek Karel, 1983; Иллич-Свитыч В.М., 1959; Коломиец В.Т., 1983; Krajčovič Rudolf, 1983; Мартынов В.В., 1982; Mečkovska Nina, 1985; Мельничук О.С., 1966, 1982, Новаковић Реља,1973; Popowska-Taborska Hanna, 1991; Smal-Stocki S., 1913; Третьяков П.Н., 1982; Трубачев О.Н., 1990; Chropovski Bohuslav, Peter Šalkovski, 1983). З поглядами щодо питання етногенезу слов’ян радянських вчених можна познайомитися також в розділі першому під назвою "Давня слов’янська етнічна спільнота" роботи колективу авторів Інституту слов’янознавства і балканістики (Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья, 1982). Там подана також широка бібліографія з цього питання.

Із сходознавців не можна не назвати видатних вчених Агатангела Кримського, Омеляна Пріцака, К.Г.Менгеса, котрий займався і слов’янознавством, а його начерк ранньої історії слов’ян є добрим прикладом стислого, але всебічного викладу своїх власних поглядів на розвиток етногенетичних процесів в Східній Європі (Менгес К.Г., 1979, 20-58). Великий вклад у вивчення фінно-угорських та тюркських мов внесли відомі угорські мовознавці Й. Буданц і З. Гомбоц, фінн М. Рясянен та багато інших.

В даній роботі виклад починається з розгляду спорідненості ностратичних мов, тобто індоєвропейських, алтайських, уральських, семіто-хамітських, картвельських та дравідійських. Можливість спорідненості окремих мовних сімей припускалася деякими науковцями вже в минулому столітті. За словами М.С.Андронова, "Р.К.Раск висловив припущення про можливий зв’язок дравідійських мов зі "скіфськими", тобто фінно-угорськими, тюркськими, монгольськими, тунгусо-маньчжурськими" (Андронов М.С. 1982, 184). Раск передчасно помер в 1832 р. Хоча він побував в Індії, але ніколи не використовував своїх можливих знань санскриту, отже, невідомо наскільки він міг знати дравідійські мови, та ще й "скіфські", щоб говорити про їх спорідненість. Можливо це була просто прозірливість талановитого вченого. Більше обґрунтованих підстав щодо необхідності досліджень мов різних сімей мали пізніші науковці, зокрема про цю необхідність писав і Л.А.Булаховський (Булаховський Л.А., 1977). Були зроблені і перші кроки в цьому напрямку. Однак основоположником ґрунтовних комплексних досліджень ностратичних мов вважається В.М.Ілліч-Світич (Иллич-Свитыч В.М., 1971). Щоправда, відразу далеко не всі мовознавці сприйняли можливість існування такої мовної надсім’ї.

Критично поставився до цієї ідеї, наприклад, Б.А.Серебряніков : "Генетична спорідненість так званих ностратичних мов переконливо не доведена" (Серебренников Б.А., 1982, 6). Навіть спорідненість уральських та алтайських мов не визнається однозначно, бо щодо неї існують дві точки зору. "Згідно одної, котра ґрунтується на даних порівняльно-історичної лінгвістики, цей зв’язок є генетичним. Згідно другої риси схожості… пояснюються їх тривалими контактами" (Барта А., 1985, 11).

Тим не менше, піонерські дослідження Ілліча-Світича продовжили деякі радянські дослідники на чолі з В.А.Дибо і група американських під керівництвом В.В.Шеврошкіна, котрих з часом підтримувало все більше науковців, серед яких був О.С.Мельничук, котрий вважав, що "скептичне ставлення до порівняння різних сімей мов було обумовлене принциповою непідготовенністю компаративістики до виходу за межі окремих мовних сімей", а тепер отримані "своєрідні і переконливі фактичні дані, які красномовно свідчать про єдність походження всіх сучасних мовних сімей світу" (Мельничук А.С., 1991, 27, 28). Ідею ностратичної спільноти підтримує також Г.Бірнбаум : "уявляється все більш виправданим постулювати спільну мовну основу для тих мов, котрі ми називаємо ностратичними" (Бирнбаум Х., 1993, 5). Практично досліджують ці мови І.М.Д’яконов, Л.С.Ніколаєв, С.А.Старостин, В.Орел (Орел В.Э. 1990, Ірен Геґедюш (А. Hegedűs Iren, 1990), та інші науковці.

Слід сказати, що найбільше увагу вчених притягало суперечливе питання прабатьківщини індоєвропейців і менше, скажімо, локалізація прабатьківщини носіїв мов уральської чи алтайської сім’ї, самі назви яких говорять про гадані місця їх формування, хоча, наприклад, угорські науковці здавна наполегливо шукають більш конкретне місце прабатьківщини свого народу, мова якого належить разом з іншими фінно-угорськими та самодійськими мовами до великої уральської сім’ї. Алтайську сім’ю складають тюркські, тунгусо-маньчжурські та монгольські мови. Але якщо питання прабатьківщини цих мов не викликає великих суперечок, то нема згоди, чи ці мови дійсно генетично споріднені. За Б.А.Серебрениковим "спорідненими можуть бути тільки мови, які походять з одного джерела або одної мови-предка" (Серебренников Б.А., 1982, 7), і він не певен спорідненості трьох груп алтайських мов, вказуючи, що самі алтаїсти не прийшли до згоди в цьому питанні, бо, як він вказує, Н.А.Баскаков вважає генетичну спорідненість алтайських мов доведеною, а от А.М.Щербак прийшов до висновків, які не підтверджують спорідненість тюркських і монгольських мов (Серебренников Б.А., 1982, 42). Для Н.Д.Андреєва це питання не викликає сумнівів. Більше того, він вважав, що ранньоалтайська, ранньоуральська та ранньо-індоєвропейська прамови були гілками так званої "бореальної прамови" (Андреев Н.Д., 1986, 4). Ця прамова нібито поширилася на таку величезну територію, що негайно постає питання, чому вона розділилася з самого початку тільки на три, а не більше мов, адже підтримувати єдність кожної з них при відсутності засобів комунікації за часів від кінця верхнього палеоліту до мезоліту і раннього неоліту було просто неможливо. Ось як уявляв собі Н.Д.Андреєв цю територію :

"В географічному плані ареал поширення бореальної прамови уявляється таким, що простягався від Рейна до Алтаю, при цьому та частина бореальних племен, яка пізніше відокремилася як носій алтайської гілки бореальної прамови, кочувала між Уралом і Алтаєм, інша частина, яка пізніше перетворилася на носіїв уральської гілки, розташовувалася між Дніпром і Уралом. Що ж стосується племен, мовою котрих з часом стала ранньо-індоєвропейська мова, то вони знаходилися між Рейном і Дніпром" (Андреев Н.Д., 1986, 277)


.

Однак більшість фахівців не можуть сприйняти таку можливість. Ось думка М.А.Агабекяна : "В доісторичний період, в умовах племінної роздрібненості і примітивності засобів пересування, можливості мовних контактів і, отже, великого поширення мовних фактів обмежені" (Агабекян М.А., 1974, 8). Гамкрелидзе і Іванов обґрунтовують висновок про більшу компактність первісної території поширення спільної мовної системи "типологічними даними про історично засвідчені процеси поширення споріднених мов і заселення їх носіями більших територій" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, XCIV).

Суперечки щодо локалізації прабатьківщини індоєвропейців тягнуться ще з минулого століття, але більш ґрунтовні праці з’явилися з початком двадцятого. Можна вказати на роботу Г.Гірта, котрий, здається, першим подав графічну схему спорідненості індоєвропейських мов (Hirt H., 1905, рис. 2). Майже подібну схему спорідненості побудував і Лер-Сплавинський (Lehr-Spławiński T., 1946, 52). Суттєва різниця між цими обома схемами в тому, що у польського науковця поданий ареал тохарської мови, якого у Гірта нема взагалі, а також в розміщенні балтійської і слов’янської мов – Гірт розміщує ближче до германців балтів, а Лер-Сплавинський навпаки – слов’ян. Подібні схеми спорідненості складали і інші науковці, або давали їх в описовому вигляді, як це зробив, наприклад, В.Порціг (Порциг В., 1964). Причиною невдач мовознавців було намагання розв’язати всі ці складні проблеми поєднанням і осмисленням занадто глибоко, але нерівнозначно і методично різнорідно вивчених часткових питань. Можливо такі заглиблення мали інші принципові причини, але те, що такий тип досліджень є дійсно дуже розповсюджений на відміну від проведення широкомасштабних мовних досліджень без особливого заглиблення у вузькі питання, турбував і В.Манчака, коли він писав :

"^ Значна кількість мовознавців переконана, що можна успішно віддавати себе детальним мовознавчим дослідженням, не турбуючися проблемами загального мовознавства" (Mańczak Witold, 1981, 95).

Як приклад подібних досліджень можна навести заглиблене вивчення етимологій таких слов'янських слів як телђга, хорюгъвь, туръ, сапогъ, чоботъ. Розуміння шляхів запозичень цих мандрівних слів можливе лише після того, коли будуть відомі місця поселень на певні часи різних народів. Поки ці місця невідомі, зрозуміти достеменно ці шляхи неможливо.

Намагалися розв’язувати питання етногенезу і археологи на основі багатих даних власної науки із долученням відібраних мовних фактів. Але ці спроби зазнали невдачі, бо хоча певна матеріальна культура і може бути співставлена з якимось етносом, але не завжди, і тому часто лишається загадкою, які мовні факти пасують до археологічних даних, а які – ні. Як наслідок цього "одна й та сама археологічна культура – зарубинецька – за допомогою методів, які принципово не відрізнялися один від одного, та етнічної інтерпретації стала визнаватися одними дослідниками слов’янською.., іншими – належній балтам" (Королюк В.Д., 1985, 127). В.Порціг писав:

"^ Твердо усталено.., що безсумнівні значні зміни мовних областей інколи взагалі ніяк не відбиваються в пам’ятках матеріальної культури відповідних територій" (Порциг В., 1964, 95)

І цьому дійсно є документальне підтвердження :


"В тому випадку, коли можна перевірити дані археологічного аналізу писемними джерелами, виявляється, що має місце незбіжність границь локалізації етносу і відповідної йому археологічної культури" (Сафронов В.А., 1989, 57).

Такої самої думки дотримувався за свідченням Н.С.Абашиної В.П.Петров (^ Абашина Н.С., 1986), В.В.Напольських (Напольских В.В., 1990, 128) та інші фахівці. Після численних невдалих спроб вирішити ключові питання етногенезу спеціалістам ставало ясним, що зробити це силами однієї науки неможливо. Ось що пише з цього приводу В.А.Сафронов :

"Археологічна культура, етнос, мова – фундаментальні поняття і є символами міждисциплінарних контактів таких наук як археологія, етнографія і лінгвістика в розв’язанні етногенетичних проблем, до числа яких відноситься і індоєвропейська проблема. Те, що ці поняття пов’язані між собою, було ясно ще на початку століття, але в якім ступеню вони відповідають одне одному – це питання не розв’язане і до нині" (Сафронов В.А., 1989, 56).

Однак складність ситуації полягає в тому, що пов’язати дані археології, мовознавства, етнографії, антропології дуже важко. Загальна думка така, що найбільш перспективною у вирішенні проблем етногенезу є співставлення археологічних даних і мовних явищ. Долучення ж антропологічних даних може тільки ускладнити ситуацію, бо, хоча антропологічна і етнічна категорії взаємопов’язані, вони, як правило, не збігаються (Королюк В.Д., 1985, 134). Безсистемні і довільні поєднання різнорідних фактів різних наук не можуть привести до бажаних результатів, бо звичайно підбір фактів робиться під якусь гіпотезу, далебі цих фактів вистачає на різні, в той час як пов’язати між собою треба всі важливіші факти, але це буде можливо лише тоді, коли проблема буде вирішена повністю якимось новим методом.

В даній роботі зроблена спроба розв’язання проблеми ab ovo розбудовою гіпотетичної схеми дивергентного розвитку того мовного родовідного дерева, гілками якого є безперечно ті мови, котрі нас особливо цікавлять, з урахуванням неминучої конвергенції між усіма гілками, незаперечні факти якої дають нам надійні орієнтири правильності розташування розгалужень мов. Крім того, вся ця схема, принаймні, не може суперечити і археологічним фактам, тому ці факти долучалися в міру компетентності автора. Однак специфіка проведених досліджень вимагала більшої праці із словниками, як і з двомовними, так і з етимологічними. Повний перелік використаних словників поданий в списку літератури в підрозділі А (Лексикографія). В переважній більшості випадків в тексті на них посилань не буде, але при посиланнях перед прізвищем автора буде стояти літера А. Зібраний в словниках в результаті титанічної праці укладачів матеріал є безцінним фондом для мовознавства. Оброблений і систематизований, він може стати тим фундаментом, на котрому може бути побудована теорія і історія розвитку всіх мов світу. Дослідження мов лексико-статистичними методами має ту перевагу, що цей матеріал багатий і дискретний, тому легко піддається математичній обробці, а за законом великих чисел навіть випадкова частина даних не може зіпсувати їх внутрішню систему, якщо вона дійсно є. Однак серед певної частини мовознавців панує думка, що лексика занадто ненадійний матеріал для проведення досліджень. З трьох елементів мови : граматики, звукового ряду і словникового складу А.Мейе найстійкішим вважав граматику, а найнестабільнішим – словниковий склад, вказуючи, що бувають випадки, коли вся лексика належить до іншої групи мов, ніж граматика (Мейе А., 1954). Майже те саме повторює Н.А.Кондрашов :

"Лексика найбільше піддається всякого роду впливам. Інколи процент запозичених слів в словниковому складі тої чи іншої мови може перевищити процент власної давньої лексики" (Кондрашов Н.А., 1979, 187).

Недоліками лексики як матеріалу досліджень на думку П.В.Куркіної є її несистемний характер, неповнота фактичної бази лексикографічних джерел, а також відсутність надійних критеріїв для розмежування архаїзмів і новотворів, а також можливість втрати слів (Куркина П.В., 1985, 68). Певно всі мовознавці поділяють ці думки, але мають різну уяву про ступінь нестійкості лексики. Щоб переконатися в тому, що лексика є достатньо стабільна як на проведення досліджень, візьмемо до уваги часові масштаби стабільності звукового складу. Ось, що писав В.І.Абаєв :

"Фонетичні ізоглоси, як показують спостереження, дуже стійко тримаються на певній території, в той час як етнічний склад населення на цій території може багаторазово мінятися. Так в Індії та в суміжних областях Ірану ми маємо вже кілька тисячоліть стійкий ареал церебральних приголосних" (А. Абаев В.И., 1965, 48).

Якщо фонетичні ізоглоси тримаються по кілька тисячоліть, то і певна частина слів із словникового складу мусила би триматися теж кілька тисячоліть. Темпи зміни словникового складу не можуть бути аж занадто високими. Морис Сводеш, котрий спеціально займався вивченням змін лексичного ядра мови, писав :

"У старшого і молодшого покоління часто спостерігається різниця в лексиці і в уживанні слів, але ці різниці ніколи не досягають таких розмірів, котрі би явилися причиною для порушення взаємного розуміння. Ця обставина максимально обмежує швидкість зміни мови"(Сводеш Моррис, 1960-1, 44-45).

Не виникає жодних сумнівів у тому, що певна частина слів (відносно невелика) зникає в силу різних причин з ужитку, але досить часто від них залишаються деривати з віддаленим, але спорідненим змістом. В процесі проведених досліджень цілеспрямовані пошуки таких дериватів часто закінчувалися успішно. Наприклад, в сучасних українській і білоруській мовах щезло давнє, ще індоєвропейського походження, праслов’янське слово *rъžь для позначення жита. В інших слов’янських мовах це слово збереглося (рос. рожь, болг. ръж, пол. rża, чес. rež, слц. raž і т. д.), є воно і в германських та балтійських мовах. В таких умовах ймовірність того, що це слово ніколи не існувало в українській мові, дуже мала. Спроби знайти його дериват увінчалися успіхом – в українській мові існує слово суржик, котре тепер означає мішану українсько-російську мову, а раніше воно означало суміш жита і пшениці (А. Грінченко Б.Д., 1958). Отже досвід роботи над лексикою показав, що в тих випадках, коли в одній із споріднених мов бракує слова певного кореня наявного в інших мовах, то скорш за все, що слів цього кореня або взагалі ніколи в даній мові не існувало, або вони просто не знайдені, ніж в цій мові безслідно зникли.

У своїх дослідженнях я розглядаю питання етногенезу кількох десятків сучасних народів переважно в мовному аспекті. Антропологічна сторона питання заторкується здебільшого побіжно. Тому коли в роботі буде йтися, наприклад, про прабатьківщину якогось етносу, то це слід розуміти так, що на даній території з попередньої прамови вичленувався первісний діалект, з якого пізніше в силу складних мовних процесів розвинулася мова цього етносу. І цей первісний етнос, який був носієм того первісного діалекту, міг належати зовсім до іншої антропологічної раси, ніж його пізніші мовні нащадки. Як зазначав В.Д.Королюк :


"^ Мова і культура можуть поширюватися незалежно від антропологічних типів, але антропологічні типи ніколи не поширюються без культури і мови" (Королюк В.Д., 1985, 131).

Багато отриманих в ході досліджень результатів визначалися певною закономірністю міграційних процесів, яку українські історики для України визначили наступним чином:

"…населення України ніколи не було етнічно і культурно однорідним. Але при цьому не зафіксовано жодного факту досконалої зміни етносів – якась частина того чи іншого племінного освіти обов'язково залишалася на своїх споконвічних місцях, .. нерідко змішуючись з прибульцями. Тим самим забезпечувалася безперервність історичної пам'яті, органічна передача у спадок новому населенню культурно-світоглядного, життєдіяльність генофонду регіону" (Толочко П.П., 1994, 7).

Те саме слід сказати і про технології виробництва, культуру господарювання, житлове будівництво, естетичні преференції, вірування. Клімат, ґрунт, рослинність, ландшафт, склад виробничого сировини, будівельних матеріалів, натуральних барвників залишалися тими ж для будь-якого населення, тому отриманий попередніми жителями досвід передавався легко і засвоювався прибульцями дуже органічно. Приміром, немає абсолютно ніяких свідоцтв про які-небудь мовні зв'язки українців з носіями трипільської культури, але тим не менше «цілий ряд елементів трипільської культури – система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будівель, характер орнаментальних мотивів розфарбованою кераміки і т. д. – стали органічною приналежністю українського народу» (там же, стор. 8). Такий зв'язок буде ще більш переконливою, якщо будуть знайдені посередники, через яких культурна традиція була передана українцям. Питання пошуку таких посередників завжди мається на увазі в продовженні досліджень передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі.

Можливість відновлення передісторичних етногенетичних процесів зумовлена виглядом земної поверхні, який, у свою чергу, є наслідком тривалих і основоположних геологічних і геоморфологічних процесів. Як виявилося, ці процеси схильні до певної закономірності, як в часовому, так і в просторовому вимірі. Ця закономірність дозволила застосовувати фрактальну модель для вивчення поверхні Землі. «Фрактальна геометрія природи», описана Б. Мандельбротом (Mandelbrot BB, 1982) і зумовила, крім усього іншого, також структуризацію населення Землі за мовою.

За Раданом Квєтом, який йде по стопах Мандельброта, всю земну кору можна розчленувати за численними розломами – геологічному феномену принципового значення. Густа мережа розломів зумовлює конфігурацію гідрологічної мережі як головної характеристики переважаючих типів ландшафту на планеті. З гідрологічною мережею зв'язується мережа передісторичних стежок, яка одночасно служила середовищем передачі інформації між віддаленими людськими колективами:

"В історії людства первісна мережа стежок стала першою інформаційною мережею. Вона не мала головною метою торгові і військові відносини: всілякий технологічний досвід, як, зрозуміло, і культурний, вів до єднання думок, ідей, філософських і релігійних поглядів, точно так само, як і художніх смаків. Зазначені чотири мережі – синергетично пов'язані-управляли процесами на місцевості." (Květ R, 1998, 43).

До цього треба додати, що утворена мережа розломів у земній корі та пов'язані з нею мережі річок і стежок не вели до загального єднання людства, оскільки гірські хребти та великі річки перешкоджали такому єднанню, і воно розвивалося на досить невеликі ареалах, утворених важко переборними природними кордонами. Саме така особливість ландшафтів створювала умови для членування спочатку єдиних прамов людини на окремі мови, які виникають на замкнутих ареалах етнічних угруповань. Слід також при нагоді відзначити, що стік водних потоків у величезній більшості випадків спрямований у бік морів і океанів, а не до великим внутрішнім водойм. Це обумовлено тим, що розломні зони мають тенденцію до пониження від найвищих точок до рівня моря, що веде до зосередження водних потоків і формування гідрографічної мережі саме такій конфігурації, яка відповідає зазначеній закономірності (Květ Radan, 2000, 294). Важко повірити, що ця закономірність є випадковою, тому в ній повинно вбачати задум Вищого Розуму, точно також, як і в структуризації людства за різними ознаками, в тому числі і за мовою.

При викладанні інколи будуть виникають проблеми з номінацією певних етносів та їх мов, особливо для давніших часів. Щоб уникнути неоковирних фраз типу : "Носії прамови, котра пізніше розчленувалася на діалекти а, б, в, г, д, з котрих пізніше розвинулися мови А, Б, В, Г, Д, з яких мови Б, В, Г та Д потім зникли, проживали в ареалі Х" ми будемо вживати спрощену, хоча і не зовсім точну фразу : "Носії прамови А проживали в ареалі Х". При цьому ми будемо розуміти, що А в даному випадку просто умовний ідентифікатор. З інших умовностей слід вказати також на те, що завжди будуть поєднуватися в одну мову тохарські А і В, мордовські ерзя і мокша, комі зирянська і пермяцька, верхньо- і нижньолужицька, як такі, що безперечно мають спільне походження, а час і місце їх розчленування потребують окремих досліджень інакшими методами.

Можливо, що цю книгу будуть читати не тільки науковці, тому автор вважає за необхідне інколи давати вступні пояснення для ліпшого сприйняття матеріалу і нефахівцями.

Скачать, 745.76kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru