Загрузка...
Категории:

Загрузка...

Вiдоме I невiдоме в iсторiї iнформацiйних технологiй в українi

Загрузка...
Поиск по сайту:


Скачать 380.12 Kb.
страница1/3
Дата09.03.2012
Размер380.12 Kb.
ТипДокументы
Содержание
Важкий початок
Перший успіх
Філія переростає в інститут
Повернення у системотехніку
Нема лиха без добра!
Нове покоління засобів системотехніки
На вершині
Подобный материал:
  1   2   3

Додатковi матерiали по темi:

Iсторiя розвитку iнформацiйних технологiй в Українi.

Внесок України в розвиток технiчних засобiв промислової системотехнiки.

http://www.icfcst.kiev.ua/MUSEUM/Impulse_u.html

Б.М.Малиновський.

Вiдоме i невiдоме в iсторiї iнформацiйних
технологiй в українi


Київ. "Iнтерлiнк". 2004. –215 с.

Основоположники промислової системотехніки

с. 1-1


О СНОВОПОЛОЖНИКИ ПРОМИСЛОВОЇ СИСТЕМОТЕХНІКИ

Глава з книги Б.М.Малиновського "Відоме і невідоме в історії інформаційних технологій в Україні", "Інтерлінк", 2004

Унікальний "Імпульс"

У повоєнні роки в Радянському Союзі найважливіші науково-технічні проблеми (оволодіння атомного енергією, розвиток ракетобудування, космонавтики тощо) розв'язувалися шляхом створення потужних науково-виробничих центрів, забезпечених усім необхідним для досягнення поставленої мети, у тому числі належними соціальними умовами. Так виникали цілі міста, частина з яких, що мають відношення до військової техніки, була закрита для сторонніх очей.

Одним з прикладів такого роду є створення в Донбасі, в районі Лисичанська, у 1955-1965 pp. науково-виробничого центру хімічної промисловості. При цьому, крім найбільшого в світі хімкомбінату (нині СВО "Азот"), з'явилися проектні й технологічні інститути хіміко-технологічного профілю, конструкторське бюро з розробки засобів автоматики, а також спеціальне конструкторське бюро (СКБ) зі створення і впровадження керуючої обчислювальної техніки для хімкомбінату. Водночас створювалася сучасна міська соціальна структура, яка дала змогу залучити й закріпити кваліфіковані кадри. Так, у заново відбудованому Сєверодонецьку в 1956 році було створено філіал Московського СКБ-245 — провідної організації з обчислювальної техніки, паралельно розпочалося будівництво Сєверодонецького приладобудівного заводу (СПЗ), яке завершилося I960 року. В умовах Сєверодонецька кадровий склад цих організацій і підприємств формувався практично суцільно з молодих фахівців — випускників вузів Москви, Ленінграда, Києва, Харкова, Львова, Таганрога, Одеси тощо. Винятком були кілька фахівців з Пензенської філії СКБ-245, які мали певний досвід практичної роботи в галузі обчислювальної техніки.

Вирішальним чинником, який визначив розвиток робіт, спрямованих на створення керуючої обчислювальної техніки, стала наявність складного об'єкта автоматизації — величезного хімічного комплексу, вивчення якого дало змогу зрозуміти у повному обсязі завдання комп'ютерної автоматизації технологічних процесів. Цьому багато в чому сприяло керівництво Лисичанського хімкомбінату, яке надало неоціненну допомогу молодому колективу в створенні виробничої і соціальної бази. Молодь

працювала з азартом, бралася за, здавалося б, нерозв'язні завдання і, як правило, успішно з ними справлялася. Швидко визначився ряд талановитих розробників, які заклали основи інженерної школи в галузі проектування і виробництва обчислювальної техніки для керування технологічними процесами. Актуальність роботи визначила подальший розвиток філії, перетворення її в науково-дослідний інститут керуючих обчислювальних машин (НДІ КОМ), потім -- у науково-виробниче об'єднання "Імпульс", до складу якого увійшли НДІ КОМ, його філії та ряд підприємств.

Видатну роль у цьому відіграли директор філії Андрій Олександрович Новохатній та його заступник Владислав Васильович Рєзанов, що став науковим керівником виконуваних робіт. (Перші три роки директором філії був В'ячеслав Юрійович Толкачов.)

В основу науково-технічної політики вони відразу ж поклали ідею створення серійно-спроможних засобів керуючої обчислювальної техніки для різних (не тільки хімічних) об'єктів автоматизації. На її основі під керівництвом Рєзанова була згодом розроблена й реалізована концепція єдиної, функціонально повної агрегатної (модульної) системи технічних і програмних засобів керуючої обчислювальної техніки на базі єдиних конструктивно-технологічних рішень. Концепція передбачала можливість проектного компонування як технічних, так і програмних засобів для багаторівневих систем керування процесами будь-якої складності та призначення і залишилася незмінною донині. Структура інституту була приведена у відповідність із системотехнічною структурою створюваних технічних і програмних засобів, що дало змогу спеціалізувати підрозділи, підвищити професіоналізм співробітників і виявити по-справжньому талановитих фахівців. Велика увага була приділена розробці так званих пристроїв зв'язку з об'єктом ПЗО, які забезпечують знімання даних про процес, передачу їх для обробки в обчислювальну машину й видачу сигналів для керування виконавчими механізмами. Такий підхід існував протягом більш ніж тридцяти років і цілком себе виправдав, оскільки забезпечив створення повного комплексу засобів системотехніки, тобто засобів для побудови найрізноманітніших інформаційно-керуючих систем для технологічних процесів і об'єктів енергетики. Починаючи з 1965 року попит на них починає зростати у геометричній прогресії. Технічні засоби, розроблені в Сєверодонецьку, вироблялися на 18-ти великих заводах Радянського Союзу. НВО "Імпульс" стало основним виконавцем найбільших союзних народногосподарських і оборонних програм, що потребувало розвитку науково-технічних і виробничих потужностей "Імпульсу".

До 1985 року в НВО та його філіях працювало 12 тисяч співробітників. Кількість створених у промисловості та енергетиці систем з використанням техніки, розробленої в "Імпульсі", до цього часу перевалило за десять тисяч. Близько тисячі проектних КБ і НДІ стали партнерами-абонентами, з котрими НВО "Імпульс" взаємодіяв при створенні систем керування. Це дало змогу точніше визначити вимоги до засобів комп'ютерної автоматизації, грунтовно підвищити їхній технічний рівень, завоювати високий авторитет в одному з найактуальніших напрямів науки і техніки.

Як наслідок — зі скромної філії, призначенням якої була комп'ютерна автоматизація Лисичанського хімкомбінату, виросла потужна організація, що забезпечила своїми розробками оснащення багатьох тисяч керуючих систем, створених у 60-і, 70-і та 80-і роки в колишньому СРСР. Так у Донбасі, поряд з центром хімічної промисловості, з'явився центр вітчизняної системотехніки, покликаний до життя самовідданою працею чудового молодого колективу.

Було б, однак, несправедливо вважати це заслугою тільки цього колективу. Одним з керівників будівництва й директорів Лисхімбуду був Геннадій Іванович Вілесов. Людина прогресивних поглядів, він уже в той час (1954 р.) зумів поєднати в одне ціле розвиток хімічної промисловості з розвитком автоматики та обчислювальної техніки. В результаті саме за його ініціативою було прийнято рішення уряду про створення при Лисхімбуді в м.Сєверодонецьку філії Московського СКБ-245 і приладобудівного заводу. Дуже велику допомогу філії у своєчасному забезпеченні колективу, що швидко зростав, житлом (по 200 квартир на рік) надав головний будівельник Сєверодонецька Петро Пилипович Новиков.

На початку "перебудови" на базі НВО "Імпульс" було організовано Акціонерне товариство AT "Імпульс". На своєму більш як 30-річному шляху колектив "Імпульсу" працював подібно до чудово злагодженого оркестру, провідні музиканти котрого віртуозно володіють своїми інструментами і у спільній грі створюють музичні шедеври. Саме такою була невелика група провідних фахівців (я називав її "могучою кучкою" за аналогією з тією, що була в історії музичного мистецтва), яка сформувала "Імпульс" ще в роки його становлення, і зуміла в умовах глибокої провінції здійснити, здавалося б, неможливе -- зібрати і згуртувати навколо себе багатотисячний колектив однодумців, захоплених однією метою -- створювати і постійно вдосконалювати засоби комп'ютерної автоматизації технологічних процесів і об'єктів енергетики, в тому числі таких відповідальних і складних, як атомні станції. Понад тридцять років самовідданої і натхненної роботи Сєверодонецького "Імпульсу" були віддані створенню засобів системотехніки 1-го, 2-го, 3-го і 4-го поколінь, і все це на одному подиху, працюючи, не покладаючи рук.

"Могуча кучка" зуміла об'єднати особисті інтереси кожного фахівця, який входив до неї, загальною метою, що дало змогу зберегти єдність і цілеспрямованість робіт колективу "Імпульсу" на всьому шляху його розвитку.

Таке стало можливим тому, що "могучу кучку" очолювали лідери, які справою довели своє право на таке становище. У цьому знову ж таки проявилася унікальна риса в розвитку "Імпульсу": такими людьми стали не прислані "згори" керівники з високими званнями, а власні фахівці, що виросли з "могучої кучки". До них належить незмінний директор "Імпульсу" Андрій Олександрович Новохатній і незмінний науковий керівник Владислав Васильович Рєзанов.

Саме вони зуміли спрямувати колектив на розробку засобів системотехніки, створити й постійно підтримувати атмосферу творчості, відповідальності, найвищої самовіддачі.

Свого часу академік С.О. Лебедєв, директор Московського інституту точної механіки та обчислювальної техніки AH CPCP, основоположник вітчизняного комп'ютеробудування, іронізував: "А у нас в інституті розподіл праці — одні пишуть дисертації, а інші роблять машини".

Сам Лебедєв ніколи не захоплювався писанням статей і книжок, він передусім "робив машини" — одну за одною, і кожна була шедевром вітчизняної техніки.

За всі роки існування "Імпульсу", який розробив чотири покоління засобів системотехніки, його співробітниками були захищені дві кандидатські дисертації, але це аж ніяк не свідчить про слабку кваліфікацію його фахівців. Кожний з "могучої кучки" мав усі підстави претендувати на науковий ступінь кандидата або доктора наук. Вони поступилися цим, вважаючи, що їхня справа — робити машини!

Багато вихідців з "Імпульсу" (але не з "могучої кучки" — вона зберігалася впродовж усіх років), потрапивши в умови роботи звичайних науково-дослідних та інших установ, не тільки захищали дисертації і отримували високі наукові звання, а й ставали керівниками високого рангу. У цьому плані "Імпульс", незважаючи на відсутність у ньому докторів наук і академіків, відігравав роль унікальної наукової та інженерної школи.

Не можна сказати, що співробітники "Імпульсу" були обділені нагородами. їх нагороджували, але тільки за ті роботи, в яких брали участь виконавці від інших організацій, що представляли їх до нагородження. Основний колектив "Імпульсу" працював, не намагаючись отримати якнайбільше нагород і премій, -- і в цьому теж була його унікальність. Головною нагородою для інженерів, техніків, робітників "Імпульсу" була радість творчості, почуття причетності всього колективу до дуже важливої і потрібної для країни роботи.

Не треба думати, що ці люди були аскетами. Зовсім навпаки! Сама обстановка в тільки-но відбудованому за першокласним проектом місті сприяла активному і насиченому життю. У ньому було все необхідне для занять спортом і проведення спортивних змагань, для виступу артистичних колективів, просто для відпочинку городян. І це теж дуже сприяло стабільності "Імпульсу".

Важливе значення мала підтримка з боку Мінприладу. Його міністр К.М. Руднєв, прихильник вітчизняного шляху розвитку засобів системотехніки, повірив у сили й можливості Сєверодонецька і всіляко допомагав дослідникам. Підтримувала їх і головна наукова організація Мінприладу - Інститут проблем управління. Останній не стільки забезпечував наукове керівництво (в "Імпульсі" завжди жили "своїм розумом"), скільки сприяв залученню його до найважливіших, забезпечених фінансами і всім необхідним робіт, що дуже допомогло тим, хто жив і працював "далеко від Москви".

^ Важкий початок

Варто нагадати, що в 50-і роки обчислювальна техніка ще була екзотикою, одиничні екземпляри ЕОМ створювалися у секретних лабораторіях, як кажуть, з нуля, а перша серійна універсальна цифрова обчислювальна машина "Урал-1", розрахована на широке використання, ще тільки почала випускатися у Пензі. Інформації про світовий досвід комп'ютерної автоматизації технологічних процесів (а саме для цього створювалася філія) практично не було. Поняття про програмне управління ще тільки складалося, а засоби промислової автоматики базувалися на аналоговій обчислювальній техніці, яка використовувала електромеханічні й пневматичні пристрої. Природно, стандартних промислових датчиків для визначення параметрів фізичних і хімічних процесів, а також стандартних виконавчих органів теж не було. Якщо врахувати, що Лисичанська філія СКБ-245 у перші роки не мала будь-якої виробничої бази, то картина стане повною.

Перед колективом філії постало чимало запитань: що автоматизувати, навіщо і за допомогою яких технічних засобів?

Базовими на Лисичанському хімічному комбінаті були виробництва аміаку та азотної кислоти. Дослідженням цих двох об'єктів на предмет ефективної їх автоматизації і використання обчислювальної техніки (яку ще потрібно було створити!) і зайнялися співробітники філії. їх активно підтримало керівництво хімкомбінату, зацікавлене у вирішенні цього завдання. Співробітники філії почали досліджувати основні технологічні процеси аміачного виробництва з тим, щоб алгоритмізувати їх, обрати способи керування, визначити вимоги до технічних засобів системи. Цей етап роботи колективу збігся з періодом створення раднаргоспів. Філія СКБ-245 була перетворена на Лисичанську філію Київського інституту автоматики (ЛФІА). В цьому статусі вона залишалася формально до 1963 року, коли була перетворена на Сєверодонецький науково-дослідний інститут керуючих обчислювальних машин (НДІКОМ). На цей час у ньому вже працювало понад 600 чоловік. Багаторазові передачі філії з однієї організації до іншої (якийсь час вона була підпорядкована Сєверодонецькому управлінню хімічної промисловості), природно, заважали роботі, але постійна підтримка керівництва хімічного комбінату дала змогу колективу в ці роки активно працювати і створювати систему "Автодиспетчер".

Насамперед був складений (у першому наближенні) алгоритм керування, що дало змогу визначити параметри керуючої машини. Ідея будувати її на електронних лампах була відкинута відразу через ненадійність елементної бази. Напівпровідникова техніка тільки починала свій переможний хід. Основою стала система тритактних ферит-діодних елементів, створених у лабораторії професора Л.І. Гутенмахера в Московському всесоюзному НДІ технічної інформації і вдосконалених у Пензенській філії СКБ-245, звідки Рєзанов, переїжджаючи до Сєверодонецька, привіз два великі ящики таких елементів і масу ідей щодо їх розвитку і використання.

"Це була примітивна техніка, — згадував Владислав Васильович. — В елементах як вентилі використовувалися селенові шайбочки через відсутність у той час напівпровідникових діодів. Проте ці елементи були нами доведені до рівня, необхідного для того, щоб розпочати роботу зі створення керуючої машини. Варто сказати, що саме в цей час народилася ідея агрегатної побудови машини. Розробники розуміли, що їм відомий тільки стартовий комплект завдань, яких у такому великому і складному виробництві при його розвитку може бути дуже багато. Тому машина повинна мати модульну структуру, яка давала змогу нарощувати ресурси: пам'ять, кількість вхідних і вихідних сигналів тощо. Ці ідеї не були цілком реалізовані в системі "Автодиспетчер", але враховані згодом. Дуже важливо було вирішити, як взяти інформацію з об'єкта. Адже про жодні стандартні сигнали тоді не йшлося. Половина вимірювальних приладів надійшла з Німеччини в комплексі з репараційним хімічним устаткуванням. Тому довелося розробляти індивідуальні перетворювачі для кожного типу вторинних приладів. Про отримання інформації безпосередньо від первинних датчиків можна було тільки мріяти. Усе це виливалося у величезний фронт робіт, які треба було здійснити за три роки. Одночасно створювалася виробнича база, приймалися на роботу співробітники, закуповувалося устаткування і т.д. Незважаючи на це, розробка системи "Автодиспетчер" була виконана в строк. З 1965 р. почалася її дослідна експлуатація. В 1967 р. система була введена в цілодобову експлуатацію і пропрацювала на комбінаті понад 24 роки (природно, з необхідною модернізацією).

У процесі роботи над системою "Автодиспетчер" виявилося ще кілька найважливіших моментів, пов'язаних з тим, що досліджувався розроблений на величезній території складний технічний комплекс, який включав багато взаємозалежних об'єктів керування.

З'ясувалося, що завдання керування можна розділити на три групи: перша група пов'язувалася з проблемою первинної обробки інформації перед передачею її у керуючу машину; друга — зводилася до програмного керування об'єктами з метою оптимізації технологічних процесів, які відбуваються в них; третя стосувалася координації роботи об'єктів виробничого процесу. Звідси народилася ідея створення трирівневої системи технічних засобів для оперативного управління складними виробництвами (СОУ-1). Другий висновок, зроблений тоді, полягав у тому, що потрібна єдина система технічних і програмних засобів від датчика до виконавчого механізму, розроблена на основі єдиної системи стандартів. Завдяки їй можна було б проектним шляхом комплексувати різні системи управління (і зовсім не обов'язково тільки в хімічній промисловості). Винаходити технічні й програмні засоби для кожного об'єкта управління неприпустимо. Тому СОУ-1 була задумана як трирівневий комплекс технічних засобів для управління різними процесами.

У період створення системи "Автодиспетчер" у НДІКОМ паралельно виконувалася розробка машини "Автооператор" для так званого прямого цифрового управління. Справа в тому, що при первинній обробці інформації виникають завдання регулювання (стабілізації) процесів, що виконувалися (і продовжують в основному виконуватися зараз) аналоговими регуляторами. На деяких об'єктах кількість автономних контурів регулювання сягає кількох десятків. Водночас пряме цифрове регулювання за будь-якими законами (багатоканальне, пропорційне, зв'язане і т. ін.) можна здійснити від однієї машини шляхом використання відповідних програм. Ця ідея була реалізована в машині "Автооператор" (вперше в Україні й колишньому Радянському Союзі). За об'єкт управління було обрано установку концентрування міцної азотної кислоти Чорноріченського хімзаводу Нижньогородської області, де якісне регулювання за непрямими параметрами давало змогу значно поліпшити характеристики кінцевого продукту — ракетного палива.

Випробування "Автооператора" відбувалися на одній колоні, оснащеній необхідними датчиками і виконавчими механізмами. Була забезпечена робота кількох контурів регулювання, пуск і зупинка колони.

Випробування показали, що система управління з обчислювальним комплексом як центральним регулятором забезпечує необхідну якість регулювання основних параметрів процесу й успішно справляється із завданням пуску і зупинки колони концентрування. Однак регулярній експлуатації заважали не досить надійні виконавчі механізми. Майже половина всіх несправностей припадала на них. Надалі протягом тривалого часу "Автооператор" використовувався для проведення дослідних робіт на колоні.

Це був перший вітчизняний досвід створення системи прямого цифрового регулювання (управління) технологічними процесами безупинної і дискретної дії.

Паралельно з "Автодиспетчером" і "Автооператором" було розроблено ряд аналогових обчислювальних машин типу "Порадник майстра", які вдалося успішно впровадити на кількох металургійних підприємствах. Усі ці роботи дали для колективу філії імпульс, щоб перейти від створення по суті унікальних (що не тиражуються) систем до розробки системних засобів масового застосування.

^ Перший успіх

Ще до завершення робіт над "Автодиспетчером" у філії почали розробку трирівневої багатомашинної системи для оперативного управління процесами в промисловості СОУ-1, яка претендувала на широке впровадження і була розрахована на серійне виробництво. Структура та архітектура системи випереджали свій час. Вони були визначені на основі аналізу завдань управління таким складним, територіально розосередженим, великотоннажним виробництвом, як виробництво аміаку. Згадані вище три рівні управління потребували створення багатомашинного комплексу. До складу системи ввійшли три машини. Машина первинної переробки інформації (МПШ) призначалася для збирання, нормалізації і первинної переробки інформації, реєстрації та видачі місцевому оперативному персоналу миттєвих і розрахункових значень параметрів керованого процесу, а також тенденцій їхньої зміни. Власне кажучи, це був промисловий контролер на технологічній базі того часу.

Для другого рівня управління призначалася керуюча машина КМ-1.

Створення координуючої обчислювальної машини КОМ-1 збіглося за часом з появою в Інституті кібернетики машини "Днепр-2" та інформації про систему ІВМ-360. Тому роботи над КОМ-1 не отримали належного розвитку. Але основною причиною припинення цих робіт стало те, що промислові підприємства не були готові до використання потужних керуючих машин. Система СОУ-1 загалом випередила свій час. Сєверодонецьким приладобудівним заводом було випущено кілька сотень машин МПШ-1 і КМ-1, які використовувалися в системах управління різними об'єктами й успішно працювали протягом двох десятиліть. Остання машина КМ-1 була демонтована всього 10років тому.

^ Філія переростає в інститут

Розробка СОУ-1 потребувала величезних зусиль молодого колективу, й треба віддати йому належне — він досяг успіху. На Сєверодонецькому приладобудівному заводі почався промисловий випуск засобів системотехніки для управління технологічними процесами. На відміну від обчислювальних машин загального призначення, що випускалися у той час, керуючі машини мали структурні та архітектурні особливості, які підвищували надійність їхньої роботи. Бони включали в себе великий комплекс пристроїв зв'язку з об'єктом, оператором тощо, які на той час ніким не розроблялися і не випускалися. Творці СОУ-1 були змушені самі здійснити їхню розробку, що вони й зробили, ставши піонерами у цій галузі.

Нагадаємо, що в той час було практично відсутнє промислове виробництво більш-менш досконалих електромеханічних пристроїв для введення-виведення інформації. Те, що вироблялося, потрапляло до обмеженого кола організацій, а купити щось за кордоном було неможливо.

Тому доводилося здійснювати розробку і освоєння таких електромеханічних пристроїв самостійно. Наприклад, для машини КМ-1 були розроблені стрічковий перфоратор ПЛ-80, двоколірний друкувальний пристрій на нескінченному бланку (до речі, він вийшов дуже зручним для реєстрації технологічних параметрів), зчитувач з перфострічки СП-3 та інші. Ці вироби були освоєні промисловістю і зажили самостійним життям. Наприклад, перфораторів ПЛ-80 і ПЛ-150 було випущено понад сотні тисяч. Вони виявилися єдиними в СРСР вивідними пристроями високого класу і випускалися масово до початку 90-х років.

Цікава історія їхнього створення. Співробітники філії ознайомилися на одній з виставок з перфораторами шведської фірми Facit, що працюють зі швидкістю 100 рядків/сек. На жаль, кінематика пробивного механізму виявилася недоступною для нашої технології. Була запропонована своя кінематика, яку розкритикували фахівці Московського НДІ лічильних машин. Це не засмутило розробників, і вони зуміли створити перфораторний механізм, здатний працювати зі швидкістю 150 рядків/сек. Вони просто не знали, що "цього не можна зробити", як тоді вважалося, і спокійно впоралися із завданням у рамках можливостей вітчизняної технології. Випуск цих виробів став одним з профільних напрямів роботи Сєверодонецького приладобудівного заводу.

Згадані розробки виявилися колосальною школою для молодого колективу. У цей час формувалося чітке уявлення про галузь спеціалізації філії, уточнювалися вимоги до техніки та ідеології її створення, формувалася організаційна й технологічна структура філії, оснащувалося дослідне виробництво і, найголовніше, відбувалася кристалізація керівного складу, перевіреного на практичній роботі. Та головне - - передача виробів для серійного виробництва на Сєверодонецький приладобудівний завод означала зовсім новий рівень технічної документації і відповідальності за її якість. Це була серйозна школа, яка дала змогу вийти на масове виробництво розробок філії, що вселило в розробників впевненість у своїх силах і визначило відповідне ставлення до них з боку інших. У 1964 р. філія була передана до Міністерства приладобудування, засобів автоматизації та систем управління і перетворена у Науково-дослідний інститут керуючих обчислювальних машин НДІКОМ.

Восьмирічний шлях розвитку колективу не був безхмарним. Коли в 1959 р. під час організації раднаргоспів, філію було передано до тільки-но організованого Київського інституту автоматики Держплану УРСР, вона позбавилася і фінансування, і керівництва. Обчислювальна техніка в інституті перебувала у зародковому стані, і філія фактично була напризволяще. Потім відбулося ще кілька передач, зокрема до Луганського і Донецького раднаргоспів. Нарешті, в 1963 р. філію знову підпорядкували Сєверодонецькому управлінню хімічної промисловості. Цього разу теж припинилося фінансування і матеріальне забезпечення робіт з обчислювальної техніки. Власне, йшлося про виживання колективу. Тільки завдяки героїчним зусиллям директора філії А.О..Новохатнього вона перейшла у підпорядкування Міністерства приладобудування, засобів автоматизації та систем керування, де була перетворена у Науково-дослідний інститут. "Тому історія робіт того часу — це історія боротьби за виживання,— згадував В.В. Рєзанов. Самостійність розвитку була єдиним корисним для колективу чинником у ці роки, оскільки це згуртувало його і змусило працювати з максимальною віддачею".

  1   2   3

Скачать, 1852.74kb.
Поиск по сайту:

Добавить текст на свой сайт
Загрузка...


База данных защищена авторским правом ©ДуГендокс 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
наши контакты
DoGendocs.ru
Рейтинг@Mail.ru