Володимир Шаян «Віра предків наших»

Поиск по сайту:


Скачать 10.96 Mb.
НазваниеВолодимир Шаян «Віра предків наших»
страница41/44
Дата09.04.2012
Размер10.96 Mb.
ТипДокументы
Смотрите также:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44
Етимологія слова „ДАНУЙ"

Нарешті можемо приступити до дальшого питання ети­мології слова ДАНУЙ. Кельтійська і латинська форма цієї наз­ви також виразно прозраджують напевно старшу, основну чи корінну форму, цього слова як „ДАНУ".

Тут ми вже зовсім дома на грунті... протоіндоевропейському.

Це слово означає у ведійському санскриті: „краплисту течію в усякій формі, росу і просто течію. Воно дасться звести до протоіндоевропейського кореня „ДА" — бути текучим, тек­ти, плисти. Суфікс „ну" є добре відомим іменниковим суфіксом.

Завважмо далі, що в староіндійській мові, це слово вис­тупає тільки в найстаршім виді санскриту, а саме в санскриті ведійському. Воно стає застарілим і призабутим в пізніших фор­мах санскриту клясичного.

Завважмо далі, що це слово має рівночасно інші значен­ня, гідні уваги для нашої аналізи. А саме воно значить рівночас­но в усіх трьох родах:

^ „ХОРОБРИЙ, ПОТУЖНІЙ, ПЕРЕМОЖЕЦЬ, ЗАВОЙОВ­НИК".

Це значення пояснюю як вислід персоніфікації потужніх рік. На цей факт наведу численні докази далі. Могучий похід рік крізь гори, країни, дороги, пороги (крізь Дунайську Браму!) був сполучений на основі асоціяції ідей із поняттям „Могутньо­го, Потужнього Завойовника".

Для персоніфікації знаходимо потвердження знову ж та­ки у санскриті, а саме:

(Назва народу) ДАНАВА означає мешканців з-над ріки, у Ригведі: „Річних Демонів", себто „водяників із ріки". Маємо тут зовсім виразний слід первісної персоніфікації рік, зокрема рік великих, яких назва зовсім поєднувалася з образом „Могутньо­го, Потужнього й Переможнього Завойовника".

В часі, коди вже на індійському грунті в староіндійській мітології появляється нова постать чи новий вид Бога Завойов­ника, втіленого Героя Індри, — ця стара кляса „Потужніх" стає його непримиримим ворогом. Було б дуже цікаво просте­жити ближче цей процес на текстах Ригведи, однак для наших цілей це була б надто далекойдуча, хоч дуже повчальна дигре­сія. Тут вистачить ствердити, що маємо для цієї тези тексту­альні підтвердження, а для необзнайомлених із цією ділянкою вистачить для наведення й доказу словник Ґрасмана.

Стільки відомостей про це слово із староведійського. Під­сумуймо: факт, що воно уживається тільки в санскриті ведій­ському, виразно свідчить про його ирото-індо-европейське по­ходження. В цій мовній праспільноті воно означало: росу, течію, ріку, могутню Ріку, персоніфіковану Ріку, Переможця, Заво­йовника.

Чи маємо на це потвердження поза санскритом? Так! А саме в Авесті, в найстаршому пам'ятнику старо-ірансь­кої мови і віри знаходимо слідуючі значення:

(Авеста) ДАНУ-ш (жіночого роду) — ріка, струмінь.

В молодших текстах стрічаємо це слово в формі: ДАНАУ

— із довгим „аа". Воно означає ріку, струмінь, що випливає із глибини землі. Форма „даиау" виявляє тіьки зміцнення голос­ної „у" на „ау". Це зовсім закономірне степенування голосних як у санскриті: у-о-ау.

Те саме слово ужите як прикметник мало б означати турійське плем'я, вороже до іранців.

Завважмо, що в староіранському, ДАНУ є жіночого роду.

Це вказує на те, що рід цього іменника міг бути неустій-неним в прото-індо-европейському. Подібно рід ,Дунаю" в ні­мецькій мові є „Ді Донау", або мужеський, як в українській мо­ві: „Дунай" — мужеського роду.

Відмітім цю важливу ціху для прото-індоевропейського періоду у мові й у світовідчуванні людини, що поняття „Ріка"

— „ДАНУ" було персоніфіковане і мітифіковане, себто було предметом і основою для творення мітів. Це разом із відчуттям і переживанням потуги Ріки (Дунаю, Дону) в їх поході до моря дало поняття і зображення „Потужній, Переможець, Завойов­ник". Це пояснює мабуть теж обставину, що слово „Дунай" приписувано рікам потужньої величини як Дунай, чи Дон.

Ріка „Дунаєць" не могла, очевидно, на таку назву претен­дувати і тому її названо здрібнілою назвою .Дунаєць". Парале-лю побачимо в назвах рік „ДОН" і „ДОНЕЦЬ".

ДУНАЙ в українській словесності

Слово „ДУНАЙ" знаходимо часто в українській словес­ності, в колядках і коломийках.

„ Ой, не думай, файна дівко, не думай, не думай, Вродить ти си пшениченька, як широкий Дунай! "

Наявність цього слова в усній словесності можна пояс­нювати як ремінісценції нашого побуту над Дунаєм в передіс­торичних часах (колядки!), або, що в час творення даних форм усної словесности слово „Дунай" мало ще своє загальне значен­ня „потужня ріка — дунай".

В світлі наведеної історії й оригінального значення слова „дунай", обі можливості можна вважати дійсними. В обох ви­падках це слово є живим і зрозумілим для сучасної нам живої української мови.

ДОН

Після вище сказаного легко буде нам перейти до аналізи назв „ДОН" і „ДОНЕЦЬ".

Слово „ДОН" є просто скороченням первісного „Дану" (Доану).

Ріжниця в звучанні двох назв „Дунай" і „Дон" поясню­ється просто зміною наголосу. В першому випадку („Дунай") наголос перейшов і устійнився на другому складі (останньому) і в зв'язку із тим цей склад розвинувся і виявив міцну форму голосівки.

В другому випадку (Дон) наголос устійнився на першому складі. Тоді коротке „у" другого складу скоротилося до ще ко­ротшого, а далі зовсім заникло, цілком згідно із законами укра­їнської мови. Для точности доказу наведу, — може зайві для лінгвістів, деякі паралелі, а саме:

Санскритське: ДАМА Латинське: ДОМУ Українське: ДОМ — ДІМ Санскритське: МАДГУ

Староукраїнське: МЕДу — далі МЕД — далі МІД

Санскритське: СУНУ

Староукраїнське: СИНУ — далі СИН

В цьому випадку слід порівняти теж форми числа мно-гого як „синове" — санскритське „сунава", в яких бачимо на­явність степенування голосних в обох мовах — у-о — розвинене далі в санскриті в „ау".

В усіх цих випадках в староукраїнській мові було корот­ке „у", пізніше далі скорочене і тільки зазначене „твердою ви­мовою", а в письмі „твердим знаком".

Перехід голосної „а" в „о" не представляє ніякої трудности для пояснення, коли зважимо, — як вище — що старинне „а" не було чистим і широким „аа", але мало забарвлення зву­ка „о", як це слідно у вимові санскриту (хоч всюди там пишеть­ся „а" коротке).

Маємо до відмічення цікавий факт, що в сьогоднішній осетинській мові, яка в останньому часі викликує деяке заінтересування лінгвістів, слово „дон" означає так само просто „ріка" і „вода". Осетинська мова мала б бути одною із мов, що є залишками сколотської (скифської) мови, яка належить до іранської групи індоарійської родини. Осетинці мали б бути „ясами" відомими із літописів із того, що їх приєднав Святослав Хоробрий до старо-української княжої держави.

Назву рік „Дон" стрічаємо — дивним дивом — також на Бритійських островах. Могли що назву принести тут мандруючі кельтійські племена, які пам'ятали величну й потужну ріку

Дон, або в мові яких затрималося те саме значення слова „Да­ну" — „Дон", що і в інших індо-европейських мовах.

Завважмо однак, що процес формування самої форми й звучання „ДОН" із первісного, здогадного „Дану", пояснюється вичерпуюче і без решти на грунті староукраїнської і новоукра-їнської мови в одній тяглості. І виглядає так, що вже ця спеці-ялізована форма послужила основою для похідних назв чи по­нять в осетинській, чи кельтійських мовах.

Постає захоплююче питання: коли це сталося?

Не поспішаймо однак'до висновків. Підсумуймо те, що здається повністю доказане:

Первісну індо-европейську форму „Дана" — „Дану" має­мо потверджену в мові ведійській і староіранській. Значення, які ми там знайшли, повністю надаються на назви великих і по­тужніх рік. Ці ріки були персоніфіковані і мітифіковані. Назви тою роду стрічаємо па терені між Дунаєм і Доном, а далі в За­хідній Евроні. Значення цих назв було зовсім живе серед наро­дів, що замешкували чи замешкують цю територію, як сколоти, українці, осетинці. Мандруючі в іншому напрямі кельтійці за­несли ці назви, чи слово на Бритійські острови. Римляни, які прийшли пізніше, назвали свою твердиню над рікою Доном „Дон-кастра", сьогоднішній Донкастер, себто твердиня над рі­кою Дон.

Сама ця назва зазнала незначних тільки змін продовж своєї історії. Коли ж вона постала? Тут могли б початися здо­гади.

Відмітім далі ще один знаменний для справи факт.

Старинні греки за часів перед Гомером називали себе „да­найцями" (Данаой). Етимологічно-порівняльні словники (гляди: Покорни і Майргофер), пояснюють цю назву саме як похідну від первісного значення слова „дана". Згідно із цим поясненням, ця назва мала б означати „мешканці з-над ріки", або „мешканці з-над рік", подібно як санскритське „данавас" означало „меш­канців ріки" — в данім випадку річних духів, чи демонів. Згід­но із цією теорією старинні греки мали б називати себе „наддунайцями". Греки мали б, отже, примандрувати до Греції, чи Малої Азії, або з-над Дунаю, або з іншої країни багатої на ріки як „надрічанці". Я не вважаю цю теорію вповні доказаною, че­рез відсутність додаткових потверджень, але подаю її як вис­новки за цитованими авторами.

Як би не було, однак, то греки мусіли звідкись до Греції примандрувати, здогадно із півночі. Коли?

Сьогодні, після відчитання лінеарного скрипту „Бі" із Крети, знаємо напевно, що дату первісної міграції треба пере­сунути приблизно на дві тисячі літ до часів Гомсра, себто у тре­тє тисячоліття до н.е. Сьогодні знаємо напевно, що т.зв. мікен-ська культура, що давніше вважалася не геленською, а якоюсь „середземноморською" була просто геленською культурою, бо пам'ятники писані і відчитані лінеарним скриптом „Бі", є просто пам'ятниками старшої доби грецької мови, багато старшої від мови Гомсра. В додатку, деякі періоди цієї культури можемо датувати.

Стоїмо, отже, перед конечністю ревізії питання первісно­го розселення греків із індоєвропейського материка. Зовсім не­залежно від того, чи називали вони себе „данайцями" від Ду­наю, чи ні, знаємо сьогодні напевно, що грецьку культуру не можна зачинати від Гомера і Гезіода, але треба її початки пере­сунути припаймігї у трете тисячоліття до н.е.

Знаходимо, отже, термінує „нон анте квем", себто час пе­ред яким не могло відбутися вилонення грецьких мов із індо­європейського мовного материка, до якої небудь мовної стадії, ми могли б це вилонення віднести. Отже грецькі мови відділи­лися від індо-европейського мовного материка, чи від якоїсь похідної галузі чи родини, найпізніше у третьому тисячолітті до н.е., або значно скоріше, якщо прийняти конечність посеред­ніх стадій для спеціялізації иротогрецьких діялектів.

Думаю, що відчитання письма лінеарного „Бі" на Креті, це знаменний факт, який вносить яскраве світло в питання пер­вісного відокремлення поодиноких галузей індо-европейських мовних родин від їх материка.

Із цією темою стрінемося ще далі при розгляді слів — УРУ —„вору" — „еврі". Тема можливості відносного дату­вання первісного розселення за спробами історичної реконс­трукції матеріялу відомого із самого тільки порівняльного мо­вознавства ще дуже молода і вимагає окремого розгляду. У пра­ці представленій сьогодні, я не переходжу до висновків загаль­ного порядку, але відмічую тільки те, що мені видається при­датним чи обоснованим на грунті дослідженого матеріялу, а саме:

Великі ріки Дон і Дунай були напевно названі народами, які розуміли ці назви і відчували їх як великі, почесні і гідні великих рік. Народи ці не могли назвати ріку, не розуміючи її назви. Стверджую далі, що залишки розуміння цієї назви стрі­чаємо в Риґведі й Авесті, — двох найстарших пам'ятниках індо-

аійських мов.. Проблема датування цих пам'ятників є нажаль знову одною із найскладніших проблем в історії цих культур.

У моїй праці пз. „Студії над Ригведою", я відмітив конеч­ність ревізії питання її дати. Але й загально прийняте, „обереж­не", хоч слабо обосноване датування „Ригведи" періодом около 1,500 років до нашої ери, теж дає нам дату початку другого ти­сячоліття, як здогадну найпізнішу дату відділення індо-арійців від індо-европейського мовного материка. Але ж знову тре­ба залишити довший промежуток часу на період прото-індо-арійської спеціялізації мовного розвитку. Це знову ж таки пе­реносить нас принаймні у третє тисячоліття.

Відділившися від материка — мовно і територіяльно — ці галузі затримали ще довший час слова „дана" — „дану", як велика, переможна ріка, але відтак ця пам'ять затратилася. При чому „Дану" залишилася в Риґведі матір'ю великого Змія, чи Демона „Вритри", що його перемагає у боях на індійському грунті новий індо-арійський Бог-Переможець „ІНДРА".

В „Авесті", ближчій до Европи іранській вітці індо-арій-ських мов, залишилося повне і чітке значення слова „дану".

Натомість, стверджую далі, живе значення цього слова і значення назви „Дунай" і „Дон" — залишилися вповні живи­ми серед народів, які залишилися на теренах між басейнами обох рік, або в їх сусідстві, які цю назву можливо створили, а в кожнім разі розуміли як українці чи осетинці. Ці останні за­ховали навіть її первісне значення аж до сьогодні. Додаймо до цього, що на теренах довкруги гір Кавказу стрічаємо кілька назв із складовою частиною „дон", як „АРДОН", „ФІЯЛДОН", „ГІЗЕЛЬДОН", звучання яких є індо-арійське/ можливо вже спеціялізоване іранське. Ці назви — це залишки етапів розсе­лення, подібно як назви „дон" у Великій Британії.

Коли зважимо, що модерна порівняльна філологія від­криває цілу плеяду мов іранської галузі, як згадана осетинська із головним „іранським" діялектом чи мовою, далі согдійська, хорезмійська, хотанська і ціла мовна група тохарських мов, то­ді насувається просте припущення, що всі ці мови (і замандровані з ними назви), є залишками великого переселенчого руху їндо-арійців від їх материка у відомому напрямі через Кабуль до Індії. Мова Пашту чи Пушту, мова сьогоднішнього Афганіс­тану, належить очевидно до тієї самої галузі іранських мов, які є свідками й залишками великого походу й здвигу, який — як сьогодні собі -уявляємо — не був одноразовим походом, але ру­хом цілих тисячоліть.

790

До тієї самої родини належить теж припускати, належа­ла й мало відома мова „сколотів", відомих Геродотові і відомих нашим предкам.

Все це, вище сказане, склонює мене думати, — підкрес­люю здогадність цієї думки, — що назви „Дон" і ,Дунай" були надані цим рікам ще на грунті мовного материка спільного при­наймні тим прото-індо-европейським мовним родинам, для яких воно було й залишилося спільним разом із значенням і розумін­ням назви, а отже у прото-слов'янському, прото-індо-арійському, протокельтійському і, можливо, протогрецькому.

Тільки так я можу пояснити присутність і зрозумілість цього слова у вичислених прото-мовних галузях і, що найваж-ніше, тільки так я можу пояснити ступневий заник цього слова або зміни його значення, що наступали разом із покиненням басейнів згаданих рік. Трудно, отже, в даному випадку говори­ти про мовні запозичення. Спільнота цього слова пояснюється теж спільнотою його деномінату, в нашому випадку предмету означеного цими видозмінами одного слова у виді трьох вели­чезних рік. Наші міркування і розгляд назв „Дніпро" і „Дніс­тер" кинуть ще нове світло і, можливо, чіткішу деталізацію пи­тання.

Разом із тим повищі міркування, здається, наближують нас до розв'язки так цікавого й важливого в науці питання про первісну прабатьківщину народів, що говорили мовою індо-ев-ропейської мовної спільноти, принаймні в певну добу їх перед­історії, шщш

ДНІПРО

Дотеперішні висліди наших міркувань виявляються дуже корисними і разом із тим підтвердженими в нашій дальшій ана­лізі назв і значень рік „ДНІСТЕР" і „ДНІПРО".

Повторення складової частини „ДНІ" в обох назвах вка­зує, що маємо до діла із словозложеннями, яких першим чле­ном є слово „ДНІ", а саме „Дпі-про" і „Дні-стер".

Зачнім від Дніпра. Найстарші українські записи подають нам форму „Дніпр", при чому „Р" мусіло бути голосівкове і во­но дало пізніші форми „Дні-пер" і „Дні-стер". Також форму „Дні-про".

Грецько-латинські записи цього слова подають форму „ДАНАПРІС", яку вважають сколотською (скифською).

Зробім відразу застереження, що замало знаємо у порів­няльній філології про сколотську мову, щоб можна легко й без обиняків ідентифікувати назви як спеціялізовані, чи виключно сколотські форми.

Зробім далі застереження, що це тільки геленізоваиий за­пис. Для цілей нашої аналізи приймемо, отже, далі найстаршу відому форму запису на означення „ріка" — а це форми ,,Да-нуй", чи на українському терені „Дунай".

Коли до цієї теми — Дунай — додати відомий протосло­в'янський, а разом із тим здогадно прото-індоевропейський ді­єслівний корінь „ПР", із сонантичним „Р" у звучанні близькому до „ри" чи „рі", чи „ру", отримаємо звучання „Дунайпру" — „Дунайпри".

Через наголошення останнього складу, оба попередні — нормально для старослов'янської мови — скорочуються. Діста­ємо, отже, перехідну форму „Д(у)ніяпру", або „Д(у)ніяп(е)р", а звідси через дальше скорочення вже записану і потверджену текстом форму „Дні(я)пер" мабуть із наголосом на передостан­ньому складі, чи теж форму ,,Д(у)ні(я)пр(у)" із наголосом на останньому складі, із якої то форми, через скріплення останньо­го складу під наголосом отримуємо вже сьогоднішню українсь­ку форму Дніпро.

Наш вивід приймає, отже, потверджену форму „Дануй" — „Дунай" і закладає словоутворення зовсім звичайного типу через додання дієслівного кореня „ПР". Дальше скорочення первісної складової частини словоутворення „Дунай-пру", є зно­ву ж таки зовсім закономірне для переходу здогадного прото­слов'янського до потвердженого староукраїнського ,,Д(у)ні(я)-пр(у)"• Пізніші відомі грецькі записи „Данапріс" є тільки геле-нізованим записом із закінченням кінцівки „с". V цій формі відбивається одна із стадій скорочування цієї назви у грецькій фонетичній трансформації.

Морфологічна сторінка слова стає ясною. Посередні фор­ми знайдемо теж у германських записах, до чого перейдемо да­лі.

Ця лінгвістична основа дозволяє нам перейти до семан­тичної і філологічно-порівняльної аналізи.

„ПР" із сонантичним „Р"

Корінь „ПР" — звучання „пррри" — це надзвичайно ста-ринний корінь, який сягає своєю старинністю аж до праджерел індо-европейської прамови. Цей факт засвідчений тим, що у

7<р

протослов'янській мові збереглися всі три аиофонічні відміни нього кореня.

Протослов'янське: ПЕР ПОР ПРА

Для необзнайомлених із маловідомим з'явищем „алофо­ни" зазначу в цьому місці, що апофонія, це надзвичайно старин-не з'явище індо-европейської прамови. Є спроби виявити це з'я-вище у ще старших фазах прамови.

За правом апофонії основна голосівка дієслівного кореня змінюється за устійненнм чергуванням у залежності від часу, себто від дієслівної основи для даного часу.

Основна і, ще так скажу, прикладова схема цього чергу­вання, це голосні:

„Е" — для часу теперішнього,

„О" — для ітеративної, себто повторної форми,

„-".— себто вокалізм зеро, для минулих форм.

Апофонія це, отже, характеристичний закон вокалізму корінної голосівки дієслівного кореня. Відмічую цей закон то­му, що зрозуміння цього з'явища буде нам допоміжне також і для дальшої нашої аналізи. Наведім відомий приклад із грець­кої мови:

Значення цього кореня цілком згідне в кількох родинах індо-европейської спільноти. Отже заключаемо, що він мусів бути спільний для цієї спільноти.

Вернемо, отже, до значення нашого кореня — ПЕР - ПОР - ПРИ, або ПРА на грунті старослов'янської і староукраїнської мови. Тут він означає:

^ БИТИ, ПОБИВАТИ, ПОБОРЮВАТИ, ПЕРЕМАГАТИ.

Відомий переклад із грецького християнського гимну зву­чить: „Смертию смерть поправ" — означає: „Смертю смерть поборов".

V граматичній формі „поправ" стрічаємо, що так скажу, клясичну апофонічну відміну для минулого часу: по-ПР-ав.

Споріднене значення, яке залишилося до сьогодні у сло­ві „перти", вказує теж на те, що первісне розуміння боротьби складалося із двох" елементів: натискати на ворога, себто „пер­ти" і разом із тим бити, побивати, перемагати.

Похідне значення „прати" походить із процесу „прання", себто побивання або „биття" „праником". В сьогоднішній мові

Вокалізм

ПЕТ-омай Е

ПОТ-аомай О

е-ПТ-омен ніякий, зеро.

це слово затрималося в такому похідному, другорядному зна­ченні.

Численні похідні значення від цього кореня зв'язані із йо­го основним значенням „боротися, бити". Так відоме ще в Шев­ченка слово „ПРЯ" — себто „ПР-я" зовсім зрозуміле для нас як архаїзм:

„Не нам на прю з тобою стати" — себто стати до бороть­би, до бою.

Інші похідні значення як „спор" — молодше „спір" — спорити, означає тривалий і довший „спор" від старшого здо­гадного „су-пор" і саме тому виступає тут ітеративна, себто пов­торювальна форма апофонії, яка виявляє голосну „О", отже „ПОР" — су-ПОР.

Подібно слова як „напір" — старе „на-ПОР" — або за-ПОР-а, означає тривалий натиск і тому тут ужита та сама апо-фонічна відміна.

У слові „су-пер-ник" маємо на увазі актуального, „тепе­рішнього суперника" і тому вжита тут апофонічна відміна для часу теперішнього — „ПЕР".

Як бачимо це слово, хоч прастаре, прото-індоевропейське, було разом із тим повністю зрозуміле, живе й уживане у прото­слов'янській і староукраїнській мові.

Докладно в тій самій формі стрічаємо його в балтійській родині індо-европейської мовної спільноти, а саме:

Литовське: ПЕР-ю

Латишське: ПЕР-у ПЕР-т із тими самими значен­нями включно із „биттям" білизни. Виявляється, що цей арха­їчний спосіб прання білизни був широко поширеним звичаєм на всій принаймні балто-слов'ямській території.

Латинське: пре-м-о, пре-м-ере, пре-ссі;

Албанське: пре-с

Слід виразно відмітити цю однозгідність звучання цього кореня у протобалтійській і протослов'янській спільноті тому, що в усіх інших мовних родинах стрічаємо вже якусь відміне­ну або поширену форму цього кореня, хоч зв'язану ги джен-ням, але вже спеці ял ізовану, отже молодшого розвитку, дарма, що відповідні записи стрічаємо в найстарших пам'ятниках.

І так у ведійському санскриті стрічаємо поширену форму через „т", отже „ПРИТ" чи „ПРУТ" із сонантичним „Р".

В Авесті стрічаємо форми:

— приблизно у звучанні ПИРИТ — боротьба, спір,

— приблизно у звучанні ПАРИТ — боротися.

важливе ствердження. Бо коли б прийняти іран­ську форму чи теорію походження назви „Дунай-пр" то в іран­ській мові чи її діялектах повинно б воно мати форму , Дану-пи-рит", звідки трудно було б вивести „Дніпро".

Отже, як вихідну форму словосполучення нашої назви, до­водиться прийняти форму: „Дунай-пру" із коротким „у" для від­мічення сонатичности самого тільки „Р".

Сполучення цього типу, себто іменника із дієслівним ко­ренем у функції іменника, є дуже часті на індо-европейському грунті. Такі сполучення мають теж значення назви діючої особи (номен агентіс). Приклади:

Вритра-ган — Вритра, це назва чи ім'я власне Демона

— ган — дієслівний корінь — вбивати

— разом — Вбивця і Переможець Вритри.

(Приклад із Ригведи).

Те саме слово в Авесті має форму:

Веретра-гтна — значить — Ґеній, Дух Перемоги.

В українській мові стрічаємо такий тип словоутворення дуже часто, а навіть ще й сьогодні наше мовне відчуття дозво­ляє на нові слово-утворення за таким взором. Приклади:

„Вітро-гон" — той, що жене вітер.

„Рати-бор" — той, що поборює рать — військо.

Або модерне: „хмародер" — той, що дере хмари.

Вслід за тим „Дунай-при" означає — Ріка-Переможець, або Переможець Рік, Поборник Рік, Володар Рік. Як побачимо далі, ця назва служила рівночасно як персоніфікація чи деі-фікація, себто уосіблення чи обоготворення Дніпра. Його му-жеський рід виразно зазначений в усіх формах і записах.

Повне значення заключає в собі поняття Непереможної Сили і Потуги, яку відчували глядачі природи у зустрічі з Дні­пром. Діяла на них не тільки життєтворча і життєдайна сила рі­ки, як космічного елементу у первісній гілозоїстичній концепції світу, але перш за все сама Потужність Дніпра саме як уосіб-лена Потуга.

Цей Дніпро-Потуга вже від найдавніших записів наших хронік звався теж Славутичем — себто Сином Слави.

Води, ріки й озера були відомим предметом почитання в нашій старовині. Божественність Дніпра не повинна нікого зди­вувати.

Радше дивне, що майже всі великі поети не тільки в пое­тичній формі персоніфікували Дніпро, але відчували при тому його Особовість, як нерозривно пов'язану із долею України.

Про „Дніпро" в українській літературі треба б написати цілу працю. Тут наведу тільки два приклади такої поетичної персоніфікації, у глибині якої лежить підсвідомо оте глибше богопочитання Дніпра:

„ Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна. " Це з „Гайдамаків" Шевченка. А це сьогоднішнього поета Вінграновського: „ Мене до себе первозванно горне Дніпророжденний світ мій на землі. "

(„Двадцятий прелюд")

Тепер розуміємо, що цей елемент персоніфікації, чи деі-фікації, заключений в самій назві, яку ми перестали розуміти в її семантичній глибині. Тепер віднаходимо правдивий зміст, чар і потугу прастарої назви Переможця Великих Рік; Сина Потуги і Слави.

ДНІСТЕР

Заки перейдемо до розгляду дальшої історії назви .Дніп­ро" в інших, уже новіших записах, вважаю доцільним у цій ста­дії дослідів розглянути етимологію назви „Дністер", зовсім рів­нобіжної й аналогічно побудованої як назва .Дніпро".

Отже через аналогію до цієї назви розглянемо назву „Дні­стер" як словозложення:

„ДУНАЙ-СТЕР".

Корінь „стер" знову ж зовсім зрозумілий на українсько­му ґрунті із слів: про-СТИР-ати, про-СТІР, а навіть про-СТИР-ало. Воно значить: Розвивати в просторі, розпросторювати, по­ширювати в далечінь і ширінь.

В похідних, чи переносних значеннях „простерти" озна­чає теж „кинути вниз на землю", „простягти на землі", наприк­лад, „простер ворога на землю", себто поборов його у боротьбі. Таке значення потверджене також у старо-іранському, набли­жує значення назви „Дунай-стри" до „Дунай-при". Тут, одначе, підкреслений елемент широкого розпросторення як підчас вес­няних розливіЕ.

Вслід за цим назва „Дунай-стер" означає велику ріку — дунай— що далеко й широко розпросторюється, далеко роз­кочує свої переможні води. Це також Істота, яка розпросторює Ріку, себто „Дунай".

Назви рік „СТИР", „СТРИЙ" „СТУР" — здогадно — мог­ли б бути просто самим корінем „СТРИ" — із сонантичним „Р" і означали б просто акцію розпросторенії я води, чи річки без емфатичного підкреслення, що це велика, чи могутня ріка, як у випадку „Дністра", який, як бачимо, був зачислений до кляси великих „дунаїв". Про ці здогади, згадую мимоходом і не будую в дальшому на них ніяких висновків.

Перейдемо, отже, до розгляду самого кореня „СТРи" — із сонантичним „Р".

Завважмо, що зовсім аналогічно до кореня „ПРи" стрі­чаємо і цей корінь в усіх апофонічних відмінах, отже:

СТЕР чи СТИР — СТОР — СТРА Апофонія „Е" — „О" — „--" (зеро).

Старослов'янське „СТРА-на" із новішим новноголосом

„СТОРО-на" означає розпростерту площу краю, отже край.

Багатство похідних слів чи словоутворень стрічаємо не тільки на грунті слов'янських мов, але майже в усіх індо-евро-пейських групах, але...

І тут слідує важливе ствердження, а саме, що тільки де­які з них виявляють форму придатну для нашої етимології. Ін­ші виявляють його поширену, змінену, чи перетворену форму непридатну для нашого випадку. Розгляньмо це ствердження:

В литовській мові бачимо затрату початкового „с". Цей корінь звучить там „ТЕР". У прусько-литовському „ТРЕН-іс". Звучання „СТЕР" можемо прийняти тільки для балто-слов'ян-ського періоду, якщо прийняти відповідну теорію про існуван­ня такої спільноти.

В інших індо-европейських групах бачимо слідуюче: Санскрит: СТР — „Р" сонанс — СТРИ-на-ті Авеста: СТАР — СТАР-а-ті також СТИРИ-нао-ті Грецьке: СТОР — СТОР-ні-мі також: СТРОН-ні-мі із похідними: СТРАТІЯ — СТРАТОС (заввага: звідси й модерне слово: страто-сфера) Латинське: СТЕР — СТЕР-но Албанське: ШТРІНЬ Старо-ірляндське: СЕРНІМ.

Як бачимо, для вияснення нашої етимології придатні тіль­ки старослов'янська форма „СТЕР" — „СТРи", санскритська:

„СТРи" та одна із іранських форм, а саме непоширена ще фор­ма „СТАР", а можливо також вчасцо-грецькі форми „СТОР" — „СТРА".

Однак найближчими формами знову ж таки маємо фор­ми із того самого мовного круга і тієї самої доби, що й слово „ДУНАЙ-ПРи", а цей круг міг обіймати спільноти протослов'ян­ську і прото-санскрито-іранську. Або, що найпростіше прийня­ти, це саме протослов'янську у тій добі, коли ще старі спільні корені не зазнали надто сильної сиеціялізації у розвитку, а то­му можна їх приписати усім трьом групам, які зберегли оце найстарше неспеціялізоване у дальшому розвитку звучання „СТРи" — „СТЕР".

Підкреслім знову виразно, що якщо йдеться про саму іранську групу, то тут цей корінь зазнав у сучасній мовній добі спеціялізації у виді поширення, щось у роді повноголосу на „е" чи „и". З'ілюструймо це такою групою прикладів.

Санскрит Авестійсько-староіранське ПРи ПИРЙТ

СТРи СТИРИ побіч СТАР

ВРиТ ВИРИТ

Як бачимо із повищого зіставлення немає певних даних, щоб віднести цю назву до можливого сколотського походжен­ня, з уваги на досить вчасне поширення кореня до звучання — саме в поширеній формі. Натомість є дані на те, щоб віднести постання цього слова до протослов'янської фази розвитку чи теж навіть до ще старшої загально прото-індоевропейської ста­дії. В цьому випадку всі поширення і всі різновидності цього ко­реня треба було віднести до часу їх вже відділеного існування із характеристичною для кожної групи спеціялізацією.

Наприклад є неможливістю вивести нашу форму „Дунай-стри" від староірляндської форми цього кореня „сернім" прос­то тому, що, як бачимо, цей корінь у цій стадії спеціялізації затратив звук „Т", так характеристичний для цієї назви. Отже виключене її кельтійське походження.

Доводиться тут примінити закон розвитку, що розвиток іде в напрямі спеціялізації форм, але від спеціялізованих форм немає вже повороту до первісного, неспеціялізованого виду. Примінення цього закону могло б лягти в основу спроби істо­ричного підходу до порівняльного мовознавства. Воно обійма­ло б і лінгвістику і філологію рівночасно.

Моїм скромним завданням є підготовити матеріял для того роду дослідів.

Мені здається, що у випадку Дніпра і Дністра можемо ос­таточно принаймні виключити деякі інтерпретації щодо похо­дження даних назв.

Як побічний вислід можу подати припущення, що грець­ка назва Дунаю як „ІСТЕР", може бути старшим видом, чи міс­цевим видом назви „СТРИ" поширеної для вимови вступним „І", чи то на терені грецькому, чи теж народів на Балканському півострові.

Проте для наших дослідів цей побічний висновок не має більшого значення.

Все ж таки встановлення етимології назви „Дністер" дає можливість дальшою досліду назв на тому самому терені: як „ПРОСТИР", „СТРИВЯЖ" чи можливо інших.

Хто бачив ріку Дністер, в одному із його весняних вили­вів, в яких він прешироко розпросторює свої буйні води, зокре­ма на лівому березі, — хто бачив Дністер просторих і безко­нечних закрутів і зворотів, Дністер, що немов розпросторює свій „кривий танець", Дністер — володар пречисленних і також розпливчастих допливів, — хто бачив і полюбив Дністер, той не буде мати сумніву, що йому надали назву вірну і поетичну рів­ночасно. Назвав його, очевидно, той сам нарід, що наділив Дні­про такою божественною назвою.

БОРИСФЕН

Перейдемо з черги до аналізи відомого запису назви Дні­пра у Геродота у формі „Боритстен" — „Борисфен". Під цією назвою перейнятою від грецьких історіографів і географів, Дні­про був відомий довший час в ранній історії. Европи.

Загально вважається, що це назва сколотського (скифсь-кого) походження; Мови сколотські, чи теж скито-сарматські відомі нам тільки з імен власних тих часів. Отже висновки бу­дуть тут дуже хиткі. Загально вважається теж, що ці мови, чи діялекти, належать до іранської мовної групи. Одною з таких збережених назв є саме Борисфен. Ключів до розшифрування її етимології мусимо шукати, отже, на грунті найближчої до них в часі і в просторі мови Авести. Будемо шукати теж анало­гій, чи додаткових вияснень на грунті мови ведійської. Спорід­неність мов Авести і Риґведи є одним із міцно і непохитно вста­новлених фактів в ділянці порівняльного мовознавства.

Отже здогадною формою, найближчою придатною для аналізи на таких заложениях, приймаємо форму ВУРУСТХАНА, як зложену із ВУРУ-СТХАНА. Не маємо ніяких труднощів у перекладі цієї назви на грунті авестійської і ведійської мови, а саме:

Авестійське — ВУРУ —

Санскритське — УРУ — значить ШИРОКИЙ, СТХАНА — від коренів СТХА-СТА — стояти — староук­раїнське СТО, СТА, як в інших індоєвропейських мовах.

Разом це словозложення, як назва, означає ШИРОКО-СТОЯЧИЙ.

Для філологічної аналізи цієї назви наведу декілька ана­логічних словозложень із ведійського санскриту, із згадуваної вже Риґведи:

УРУ-КРАМА — широко-крочний, той, що йде могутніми кроками в поході, — відноситься до Бога Вішну, що у трьох широких і могутніх кроках вимірив і здобув всесвіт;

УРУ-КШАЯ — той, що мешкає в широкості, себто в ши­роких просторах — відноситься до Богів Мітри і Варуни, оба Божества із найстаршої доби ведійського пантеону.

УРУ-ҐАЯ — широко-йдучий, широко розпросторений, а отже теж довго-триваючий в часі.

УРУ-ЧАКШАС — далеко-зорий — Мігра-Варуна;

УРУ-ДЖРІ — ідучий широким кроком — відноситься знову до Богів;

УРУ-ДГАРА — той, що дає широкий струмінь;

УРУ-ВРАДЖА — широко простягнений, і т.д...

Наведені приклади понад всякий сумнів устійнюють, що маємо до діла із зовсім аналогічним словосполученням із зов­сім аналогічним значенням. Ріжниця тільки та, що ведійсько-санскритські слова були принесені чи постали на терені Індії і там збереглися, а УРУ-СТХАНА постало на грунті відчування Дніпра як Божества і до цієї конкретної ріки відноситься.

Для тих, що здивувалися в тому місці ствердженням, що Дніпро був шанований як Божество, наведу далі зовсім пере­конуючі докази із Геродота. Тут стверджую, що ціла серія слів того типу і стилю відноситься до Божества, як один із його ат­рибутів отак як „Всемогутній".

Зазначую далі, що старинне розуміння величі героя вира­жалося в його могутній поставі чи могутньому поході, отже на­приклад слово „ВІКРАМА" — „ВІ-КРАМА" — значить дослівно

800

„в розкроці" — себто широкого кроку, широкої постави, — е іменем власним короля-героя.

Зазначую далі, що слово „УРУ"-„ВУРУ" в усіх наведених прикладах відноситься до надзвичайної ширини, часто перене­сене в космічний простір. Воно служить переважно для про-слави Богів, чи героїв, емфатично підкреслює їх характер або їх божественні атрибути.

Однак найцікавішу і найближчу для значення „ВУРУ-СТХАНА" вказівку філологічного характеру, знаходжу в самих текстах старо-іранської Авести у гимнах до Божества МіТРИ, — себто Бога почитаного напевно ще в передзаратушгріянській добі, зовсім можливо серед іранських народів зокрема Медії, і зовсім правдоподібно старинного Божества прото-індоевропей-ської культурно-релігійної спільноти.

Отже знаходимо в Авесті дуже часто уживаний епітет, чи атрибут Бога Мітри, який звучить: ВУРУ-ҐАУЯОІТІ.

Він означає — Той, що має і надає людям ШИРОКІ ПА­СОВИЩА ДЛЯ КОРІВготже ВОЛОДАР ШИРОКИХ ПАСОВИЩ.

Поскільки пасовища для рогатої худоби пов'язані із ба­гатством трави і води — це, отже, Володар широких травистих пасовищ.

Чи не ті пасовища прославляв той самий Геродот, — па­совища над Дніпром, які є для нього найкращими і єдиними у світі, —- пребагаті на траву, славну траву українських степів. Дніпро для Геродота дасться порівняти тільки із рікою Ніл.

Отже Мітра виступає тут у своїй оригінальній постаті, як ДАРУЮЧИЙ ВОЛОДАР широких, добре наводнених стеїіів.

ШИРОКОВЛАДНИЙ ГЕРОЙ, ШИРОКО-СТОЯЧИЙ — це тільки Атрибут ДНІПРА-БОГА, зовсім близького до розуміння Божественної Потуги МІТРИ.

Отже назви Дніпро — ДУНАЙ-ПРИ — Переможець — Во­лодар — РІК — і ВУРУСТХАНА — ШИРОКОСТОЯЧИЙ БОГ-ГЕРОЙ-ВОЛОДАР — це тільки переклади чи синоніми того са­мого значення, того самого розуміння, того самого деномінату, що існували у двох мовах зовсім одночасно і рівнобіжно, при чому ВУРУ-СТХАНА по своїй лінгвістичній спеціялізації вида­ється нам назвою молодшою, утвореною за взором вже існуючої.

Вже в дуже старих часах в українській письменності на­зивали Дніпро теж Славутою.

Що одна і та сама ріка могла і часто мала в старині ДВІ назви, чи навіть більше, це вже нам добре відомо із вступних

завваг при аналізі назви „Дунаю" — „Істер" — „Матаос". Цс залежить від переємства, чи спільного посідання, чи змінного переємства, чи врешті часової симбіози народів, які заселюва­ли терени даних басейнів. Побачимо далі, що й інші хвилеві власники чи завойовники Придніпров'я, як гуни, теж пробува­ли назвати Дніпро своєю назвою.

Завважмо далі, що маємо в Авесті цілу низку словозло-жень із першим членом „вуру", зовсім рівнобіжно як у санс­криті словозложення із першим членом „уру", які я навів ви­ще.

Отже:

ВУРУ-ЧАКШАНАЙ —і той, що дивиться далеко в майбут­нє. Це слово стрічаємо в найстаршій частині Авести у т.зв. „гат-хах":

ВУРУ-ДЖАРИШТІ — ім'я власне частини землі, що ле­жить на півночі;

ВУРУ-ДОІТХРА — той, якого очі сягають далеко, далеко­зорий;

ВУРУ-БАРИШТІ — назва частини землі, що лежить на північному заході;

ВУРУ-КАША — назва великого озера, значить із велики­ми заливами, дехто із дослідників пов'язує цю назву із Каспійсь­ким морем.

З наведених прикладів бачимо, що існує повна рівнобіж­ність оцих словозложень у ведійському санскриті як і Авесті,а ще окремо деякі з них у найстаршій частині Авести.

Слова „УРУ" і „ВУРУ" в обох мовах означають надзви­чайну ширінь, чи далечінь. Вони поєднані із атрибутами Богів або із назвами країв, чи моря. В нашому випадку — великої і широкої ріки рівночасно обожненої.

Не маю сумніву, що наведена-етимологія витримає всяку критику. Була вже спроба пояснити цю назву в подібний спо­сіб як „ВУРУСТАН". Але автор цієї етимології взяв за основу її роз'яснення молодшу назву слова „СТАН", як країна. За його тлумаченням ця назва мала б означати „широку країну". Сло­во „Стан" справді означає країну в молодшій перській мові. Але ж пояснення не відповідає саме ріці. Я вважаю це слово не іменником, але віддієслівним дієприкметником часу теперіш­нього медіяльної форми — партіціпіюм презентіс медії — із ти­повим її закінченням на -ана, отже від „стха" — буде „сгхана". Що воно не мало скороченої форми „стан" про це свідчить грецький запис саме як: „стхенес". Крім того сама значенева аналіза промовляє виразно за моїм поясненням цього слова як

„СТОЯЧИЙ". Цс ДОКазув також ікло ІІрИКМСТНИКОВа Судома и на­ведених прикладах, з виїмком наймолодших назв. Таке пояснен­ня врешті потверджує факт обожнення Вурустхана понад уся­кий сумнів ствердженої Геродотом.

Отже вважаю мою теорію лінгвістично і філологічно до­казаною.

Спробуймо підсумувати наші досліди:

„ВУРУСТХАНА" — записаний Геродотом як „Борисфен", є рівнобіжного змісту перекладом або синонімом „Дунай-иера" — Могутнього, Персможнього Володаря Рік.

Божественність цієї ріки не вимагає вже доказу, поскільки доказав це вже Геродот. Все ж таки для повноти доказу, як теж для додаткового насвітлення постаті Дніпра, як Божества, наве­ду відповідне місце із Геродота.

Це книга ІУ-а, розділ 5-ий.



У перекладі:

„Кажуть скифи, що вони є наймолодшим народом в усьо­му світі та що вони народилися ось як: у цій країні, у той час пустинній, народився муж на ім'я Таргітай. Про його родичів розказують, — якщо йдеться про мене, то я не вірю в це опові­дання, але так розказують, — що були ними Зевес і дочка ріки Борисфена. Таке було, згідно із цими оповіданнями, походжен­ня Таріїтая. Він же мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая і Кола-ксая."

Часто народи і поодинокі роди в старині виводили свої родоводи від якогось Бога чи Героя. Немає тут нічого незви­чайною. Отже наші сколоти мали б за цією генеалогією бути на щадками самого Зевеса. Очевидно, своїм звичаєм, Геродот по


801-

дає тут назву у грецькому рівноважнику цього Бога; себто грецьку назву Володаря Богів. Цей Зевес одружився на дочці ДНІПРА-БОРИСФЕНА, — який, отже, мав і свою дружину. Пам'ятаємо, що Дніпро був усе мужеського роду. Отже таке було божественне походження сколотів. Важне тут відмічен­ня, що вони самі вважали себе наймолодшим народом. Отже міряли свій вік у порівнянні із іншими народами. Не вважали себе першими, але навпаки наймолодшими. В іншому місці Ге­родот подає їх вік — за їх власною історією — як вік 1000 літ. Отже нарід, який рахував собі тисячу ліг, вважав себе рівночас­но наймолодшим. Місце про яке згадую, це 7-ий розділ із тієї самої четвертої книги.

Немає причини не визнавати дійсности історичної осно­ви для наведеної мітологеми про походження сколотів. Вони справді були молодшими. Молодшими від кого? Від тубильців, чи сусідів, чи одних і других. Від греків, від персів. Вони добре пам'ятали Дарія Завойовника. Де-відбувся період їх племенно-народньої спеціялізації? Отже із Дарієм, що гордо сповіщає написом на своїй могилі, що він є „арійського роду", вони діли­ли мовну спадщину, хоч і вже сильно зріжничковану в часі. Звідки вони прийшли? Чи з Медії? Не легко відповісти на всі ці питання. Виглядає однак, що існував перед ними вже Бо­жественний Дніпро, Батько їх Матері. Із нею одружився їх го­ловний Бог названий Геродотом „Зевес". Могутній ПЕРЕМО­ЖЕЦЬ РІК, Дунай-при мусів бути із того самого превисокого роду Богів, коли став для нього його Зятем. Мусів бути теж старший.

Квод ерат демонстрандум. Сколотський міт відбиває іс­торичну дійсність.-Вони молодші і вони прийшли до Дніпрово­го Басейну. їх Бог пристав до Зятя Дунай-пера. Вт звався Па-пайос.* f

Думаю, що вдумчивих істориків не здивує така історич­на інтерпретація генеалогічної мітологеми про походження ско­лотів.

Обі назви — Дунай-при - Вурустхана — могли, отже, іс­нувати рівнобіжно і рівночасно. Я вказую на те, що назва Ву­рустхана є мабуть молодшою. На це вказує, крім згаданої міто­логеми, також саме слово „Вуру" — широкий, як здогадно спо­ріднене із старшим від нього на індо-арійському грунті словом „уру". Грецький відповідник цього слова звучить „еврі", від

здогадного: Фері-eèpi. Геродот не відчуває вже зв'язку між сло­вами „еврі" і „вуру", інакше записав би своїм звичаєм геленіс-тичну форму „еврістхенес". Шлях від „уру" до „вуру" вимагає доби староі райської снеціялізації на витворення своєрідного придиху „в". Сліди такого придиху стрічаємо і в старо-україн­ській чи старо-слов'янській мові у такому зіставленні: Санскрит: уда.

Старослов'янське і українське: вода.

Однак етимологія „дуііай-при" і „дунайстри" не вимагає для свого пояснення і постання окремої мовної доби, а дається просто вивести із індоєвропейських коренів.

Питання складне і вимагає ще довгих студій із ділянки можливої генеології мов і назв.

Зрозуміння історії назви Дніпро, як бачимо, вимагає перш за все зрозуміння факту, що він був у старині Богом, оче­видно одним із Богів. Сліди такого обожнення стрічаємо на ук­раїнському грунті в билинах. На грунті старинної мітології він був Дідом сколотів.

А для українців?

Всі великі поети уосібнюють Дніпро-Славуту.

Для сьогоднішнього поета Вінграновського „Україна" є „Дніпрородженна". Дніпро є для нього Батьком.

У Шевченка він на нас „розсердився".

Завіщо? Мабуть за те, що його діти забули про його ве­лич і славу. Забули про Могутність Переможця Рік, їх Рідного Батька, Бога, що його поети зовуть ріжними іменами.

„ДАНАПЕР" у Йорданеса і „Слов'яни" у Прокопія"

Новіший запис назви „Дніпра" стрічаємо в історика Йор­данеса із шостого століття. До нашого часу дійшла його історія готів під назвами: „Getica — De rebus Geticis". Сам автор дав H заголовок: „De origine actibusque Getarum".

Цей його твір, добре відомий в історіографії, мав би бу­ти, за твердженням самого автора, скороченням довшої праці його приятеля Кассіодоруса під таким же заголовком у 12 кни­гах. Той твір (Кассіодоруса) мав бути йому випозичений на три дні, щоб міг він схопити його основний зміст. Три дні часу лед-ви вистачить на прочитання великого розміру твору навіть для

вправного ученого читача манускриптів. Дехто з істориків сум­нівається в існуванні такого твору. Можливо, що сам Йорда-нес хотів цією історією прислонити деякі власні твердження чи симпатії. Можливо, що багато річей писав Йорданес із нам'яти, не маючи під рукою джерел чи оригіналів. Його твір слід, отже, читати з великою дозою обережносте й критицизму, напевно із більшою дозою ніж дотепер цьому творові присвячено.

Все таки є факт, що він лсив у шостому столітті, в часі у-богім на історичні записи, мусить важити хоч би для деяких реалій із побуту чи географії. Йорданес жив на південному бе­резі Дунаю:

Для нас важить факт, що в його історії стрічаємо опи­си чи згадки про південну частину України та деякі географіч­ні назви і відомості.

Місцями читаємо цей його твір як компіляцію, або при­наймні сильну залежність від попередніх джерел грецьких і римських. З одним із таких місць стрінемося у нашій праці. Все ж таки стрічаємо в нього часто новий матеріял і нові подроби­ці, які видаються мені гідними уваги й розгляду. До тих місць належать згадки про Дніпро і Дністер, які стрічаємо в кількох місцях цього твору.

Наведемо ці місця у перекладі та в контексті. Стрічаємо тут теж інші назви рік і місцевостей, над аналізою яких не бу­демо спинюватися.

Отже у п'ятім розділі стрічаємо слідуюче: „Вони (скифи) жили в тому часі вздовж закруту Меотій-ського озера від ріки Борисфену, яку тубильці називають ДА-НАПЕР до струї Танаїсу. Під Танаїсом я розумію ріку, яка пли­ве від Ріпейських гір.

Вона ( ця ріка) є також славна як границя Азії і Европи. Бо друга ріка Таніс це та, що бере свій початок із гір Хрінні і впливає до Каспійського моря. Данапер бере свій початок із ве­ликих мокрявин і випливає з них, як із джерела."

Йорданес пише далі про надзвичайну гіркість води Дніп­ра в другій долішній частині свого бігу. Ця гіркість мала б по­ходити від гіркого потока Екзампея, який мав до нього влива­тися.

Саме тут, на мою думку, не дописала Йорданесові па­м'ять, бо таку саму прикмету приписує... Геродот ріці Гипаніс, себто Богові.

о "Ттгаріч тготар.оч, рій етгї р,ер 7ге'те тцлерсш ГгХоар /Зраук каї <укік; егіатго 8е тоїггои, 7гро<; ваХааа теааєрсор г;р.ереыр тгХоор, тгікрач аїрооч- єкЬіЬої уар ¿9 аіпои крг\щ тгікргі, оїггюЦ ті іоОаа ттікрт), у) реуавєї ар.шрї) ш содаа, кірра тер "Ттгарср іорта іготар&р ер ¿\tyoiai (іеуаіг естті £е 17 крт)Щ аул] Ь ойроіас хР7! гє "ротцршр Зкувеир каї 'А\а&ро>р-

оіп>орих Ш ту кртргу, каї овер ре« тш ХРФ' Зкивіоті р.ер 'ЕЦарь-тгаїоч ката Ве тт)і> 'Е\\і]ршр уХыааар 'Іраї оЗої'-

Читаємо у Геродота (ІЛЛ52.):

„ ... Гипаніс (себто БОГ) пливе продовж п'ятьох днів до­роги вузько і солодко, але відтак його чотириденний доплив до моря має гірку воду. Бо впадає До нього гірке джерело і то так гірке, що хоч воно невелике, то однак уділяє своєї гіркоти Ги-панісові, ріці великій серед дрібніших. Отже джерело вибухає на границях землі Скифів-Рільників і Алязонів, а його назва, як і того місця, з якого воно випливає, зветься по-скифськи Екзам-пейос, а у грецькій мові „Святі дороги". "

Як бачимо, опис Геродота гіркого потока, що впливає до Гипаніса і чинить його воду гіркою у долішньому бігу, приписує Йорданес Данаперові. Пояснюю це саме помилкою його циту­вання з пам'яти. Ця помилка, одначе, виразно вказує на компі-ляційний характер його твору. Таких помилок у нього більше. А однак рівночасно стрічаємо низку нових подробиць. Цікавою є його довідка про два „Танаїси", себто „Дони", які звучали для греків як „Данаїс" та через нерезвук характеристичний чи то для греків, чи то для народу, від якого вони цю назву зачули, записали її вже від часів Геродота як „Танаїс". Очевидно сама назва „Данаїс" мусіла бути старша як її перекручення. Ця по­дробиця знову потверджує мою теорію про надзвичайну дав­нину тих назв. Що більше великих рік називано цією назвою, це зовсім не здивує вже читачів моїх попередніх аналізів.

Але вернім до свідчень Йорданеса і наведім дальше його свідчення про „Данапера". Він пише:

„Анти, які є найхоробріші між тими народами, що за­мешкують над закрутом Понту (себто Чорного моря), пошири­лись від Данастеру до Данаперу, рік, які віддалені від себе на багато днів подорожі. Але на березі Океану (яким вважали тоді

Балтійське море — прим. В.Ш.), де води ріки Вістулі (себто Вис­ли) вливаються трьома гирлами, мешкають Відіварії, нарід, який складається із ріжних племен. За ними Ести, підданча ра­са, також живе над берегом Океану (себто Балтійського моря).

Бачимо, отже, що Йорданес не знає північної границі держави Антів, зазначує однак, що вони не сягають аж до „Оке­ану", бо там живуть, при трьох гирлах „Вістулі", Відавари і Ес­ти.

Вичерпуюча аналіза наведених місць завела б нас задале­ко поза межі цієї праці. Однак знаходимо тут важливе потвер­дження, що „Борисфен" називають тубильці — себто автохтони, назвою „ДАНАПЕР".

Квод ерат демонстрандум!

Тубильці — це Анти, які розпростерлися між Данастером і Данапером. Вони називають Дніпро „Данапер", чи „Даніпер", а мандруючі, чи поселені на Сході України Скифи називали йо­го Борисфеном. Очевидно відомості Йорданеса не сягають до­кладно на лівий берег Дніпра. Це ж „сорок днів дороги". Так само як він не знає північної границі отих „найхоробріших Антив.

Хто ж були ці „Анти" себто нарід, якого мовою названі Дніпро і Дністер?

Важливі відомості про „Антів" і „Слов'ян" стрічаємо теж у грецького письменника Прокопія Кесарійського рівно ж із шостого століття. В його сьомій книзі „Історії Воєн" залишає він досить детальне свідчення про „Антів" і „Склявенів". Нас буде цікавити головно те, що він говорить про їх мову. Знайде­мо в нього також важливе засвідчення про культ рік, без якого наші досліди були б тільки здогадні. Той же автор складає теж цікаве свідчення про старинну віру антів, чи слов'ян. Ці йо­го свідчення про віру й звичаї слов'ян у шостому столітті заслу­говують на докладнішу аналізу. В нашій праці наводжу тільки і те місце, яке доказує спорідненість народу, який замешкував те­рени між Дунаєм і Дніпром.

Ми читали в Йорданеса, що Анти заселювали простори між Дністром і Дніпром. Тепер прочитаємо те, що ці простори сягали від Дунаю до Дніпра. А також зможемо понад усякий сумнів утотожнити антів із „слов'янами". Довідаємося, що вони говорять однією мовою, мають однакові звичаї та належать до одного роду.

Отже читаймо! Скорочення тексту зазначую крапками.

„Бо ці народи, слов'яни і анти, не є під владою одного чо­ловіка, але від старинних часів живуть у демократії, а вслід за тим усе, що відноситься до їх важливих справ, чи то добрих, чи то злих, рішається у спільноті.

Є також правдою, що в усіх інших справах, кажучи за­гально, ці два окремі народи мали від старинних часів ті самі за­кони і звичаї. Бо вони вірять, що один Бог, творець блискавиці, є єдиним володарем усього світу.

... Вони почитають ріки і німфи та інших духів і також складають їм жертви й у зв'язку із цими жертвами чинять свої пророкування ...

... і оба ці народи говорять тією самою мовою. Щобільше, вони ніяк не ріжняться одні від других у вигляді. Вони є виїм­ково високі і міцно збудовані мужі,. їх тіло і волосся не є зовсім ясні, ані теж не є вони зовсім чорного типу, але всі вони є лег-корусявої краски ...

... насправді слов'яни і анти мали в дійсності одне ім'я в далекому минулому, бо обидва ці народи звалися спорами у старинних часах, бо, як здогадуюся, вони жили здалека один від одного і замешкували їх країну спорадично. У висліді цього факту вони управляли великою кількістю землі. Отже вони са­мі заселюють більшу частину північного берега Істеру (себто Дунаю — прим. В. Ш.) ... "

Нарешті, нарешті!

Бачимо, що ці слов'яни чи анти не впали з неба разом із обильним дощем нагло десь у дев'ятому столітті, але що вони заселювали простори над Дунаєм, Дністром і Дніпром від „ста­ринних часів". Далі довідуємося, що вони говорять однією мо­вою, є однієї раси та були однієї назви. Звичайно мають вони свої племена на таких просторах, навіть воювали між собою, але завойовані ними співплеміннмки залишалися вільними. Цю важ­ливу подробицю завдячуємо також тому самому авторові. їх мову вважали греки „вельми варварською" і не інтересувалися греки докладнішим розріжнюванням отих всіх разом „варварів" і тому не від їх записів мусимо починати чи узалежнювати наше існування в історії.

Греки знають їх тільки з того, що з ними торгували, а ще важніше, що за свідченням того ж Прокопія, — а "саме за його „Таємною історією", ці народи нападали на них із-за Дунаю май­же... щороку.

Ці щорічні напади приписує Прокопій медійцям, сараценам і антам.

Нарешті, нарешті довідуємося від самих греків, що анти були сучасниками... медійців, визнавців Заратуштрн.

Коли це було? Відповідь Прокопія чули ми кілька разів. Це його повторене ствердження про „старовинні часи".

Отже наші назви треба віднести до тих старовинних ча­сів, коли то слов'яни говорили однією мовою, були однієї „лег­ко-русявої раси" і надавали свої власні назви своєму Богові, своїм Богам, своїм рікам, яким рівно ж приносили жертви. Оче­видно, що ці назви рік мусіли бути божественні.

Нарешті! Зрозуміємо, чому Дніпро і Дністер мусили ма­ти такі достойні, натхненні і поетичні назви як „Переможець Рік" чи „Той, що розпросторює води".

Змінливі записи греків вже нас тепер не будуть клопота­ти. Розв'язки їх значення будемо шукати на їх власному мовно­му грунті. Здається, що саме це й треба було доказати у нашій праці.

Відповідь, на яку можемо здобутися у світлі наведених джерел потверджує нашу філологічну теорію.

Дніпро мав дві назви. З них саме старшою є назва дана йому автохтонами, себто нашими прапредками, яка звучала „Дунайпер", або „Даніпер", із якої через скорочення походить сьогоднішня назва „Дніпро". Ця назва була відома і зрозуміла також для прапредків іранських племен. Вони переклали цю назву, чи ужили рівнобіжної назви „Борисфен", який як обого­творена творча потуга природи був їхнім Прабатьком.

Знаходимо у Йордапеса цінне потвердження звучання назви Дніпра у п'ятому-шостому столітті. Звичайно і тут мусимо взяти до уваги, що це запис у чужій мові. Запис зачутий із тре­тіх вуст. Якби Йорданес був сам ближче Дніпра, то він не по­мішав би його з Геродотовим Гипанісом. Саме в Геродота зна­ходимо чудесні описи солодководности Дніпра-Борисфена. Але так, як вона записана, вона показує характеристичне скорочу­вання, чи теж один із етапів цього скорочування. І знову ска­жемо: Квод ерат демонстрандум.

Підкреслимо теж виразно, що ствердження про дві рів­нобіжні назви Дніпра відноситься у Йорданеса до далекого ми­нулого, а не тільки до теперішности. Він же говорить про часи боїв і амазонок, які для нього самого є... передісторією.

Υ світлі цих даних вже не маємо двох кандидатів на ав­торство назви Дніпра в його передісторичному звучанні. Наз­вали ж його автохтони. А це разом із тим доказ глибокої перед

810

історичної автохтонности наших праукраїнських предків у бла­гословенній Дніпром країні його споконвічної Батьківщини.

Наведемо на закінчення цього розділу повний опис Дні­пра в Геродота. Зрозуміємо там ціну дану цій землі чужинцями. Зрозуміємо, чому наша земля споконвіку була нам завидувана і чому від непам'ятних часів наїзджали на неї і пробували від нас її відібрати, чи хоч би співпоселитися, преріжні народи, яких саме ім'я трудно відтворити із чужих записів. Але ми тут трива­ємо і зв'язує нас із цією землею преславна назва „Ріки Пере­можця ",Батька і Бога.

Вернім, одначе, до батька історії Геродота (IV;53.): Ось як захоплено пише він про Дніпро: Τέταρτος Βε· Βορνσΰενης ποταμός· ζς εστι με-μστός те μετά "Ιστρον τούτων, και πολυαρκίστατος κατά ηνώμας τάς ημΐτίοας, ούτι μουνον των Χκυθικών ποταμών, άλλα κσϊ των άλλων απάν­των, ·π\ψ· Νείλου τοΰ Αιγυπτίου" τούτω γαρ ουκ οιά те εστί σνμβαλεειν άλλοι» ποταμόν των Βέ λοιπών Ηορνσθίνης εστί πολναρκεστατος, ος νομάς те καλλίστας καϊ ευκομιΒ:στάτας κτήνεσι παρέχεται, ίχθι'ας те αρίστους ΒιακριΒον киї πλείστους· πίνισθα'ι те ιβιστός εστί' ρεει те καθαρός παρά θολεροΐσι' σπόρος те παρ αυτόν άριστος γίνεται· ποίη те, ту ού σπείρεται η χώρΐ], βαθύτατη· αλες те έπϊ τω στόματι αύτοΰ αυτόματοι πήγνυνται άπλετοι· κήτεά те με-γάλα άνάκανΟα, τα αντακαίους καλεονσι , παρέχεται ες ταριχενσιν, άλλα те πολλά, θωυμάσαι atjta. μέχρι μεν νυν Τερρου χώρου, ες τον τεσσεράκοντα ήμερέων πλόος εστί UJ, ηινώσκεται ρέων άπο βορίω άνεμου· то Βε κατύπερθε Βι ών ρέει ανθρώπων, ούΒελς εχει φράσαΐ' φαίνεται Be ρέων Βι ερήμου ε\: των γεωρτ/ων ^κυθέων την χώρην ούτοι γαρ> οί2ζκύ0αι παρ αύτοΐ' επί Βέκα ήμερέων πλόον νέμονται, μούνου Βε τούτου τοΰ ποταμον κα\ Νείλου ουκ εχω φράσαι τάς πηγάς· Βοκίω Ве, ούΒε ούΒεϊς' Ελλήνων.

Υ перекладі:

„Четвертою рікою (четвертою в описі Геродота, ідучи з Заходу на Схід) є Борисфен, який є найбільшим по Істері (себто Дунаєві) і найобильнішим, як ми це бачимо, не тільки із скиф-ських рік, але із усіх інших, за вийнятком тільки Нілу Єгипет­ського, бо з цією рікою не дасться порівняти ніякої іншої ріки. Але після Нілу найбагатшим є Борисфен, який достачає і пасо-

811

вища найжиттєвіші і найкраще утримані для черед, і риби най­кращі, а зокрема найчисленніші, і воду до пиття найсолодшу, і пливе сам чистий серед інших мутних рік, і збіжжя понад ним вдається найкраще, і трави ростуть в місцях дуже глибокі, там де не засівають ріллі. Отже й сіль біля його джерел сама густіє в безмірній кількості, доставляє він суми, що звуться „антаке-ями" до насолювання і багато інших плодів гідних подиву. Отже аж до околиці ҐЕРРОС, до котрої є сорок днів судноплавання, розпізнано, що до північного вітру він пливе, але через які кра­їни до того місця він пливе, ніхто "не вміє сказати, але здається, що пливе він через пустинну країну Скифів хліборобів. Бо ці Скифи замешкують від нього на десятиденне плавання. Цієї од­нієї ріки і Нілу не зумію показати, як теж ніхто із греків."

Ніхто із греків не відріжнював теж народів припонтій-ських, але всіх їх гуртом називали вони скифами, як ще в деся­тому столітті називали прехоробрих лицарів Святослава.

Дарма, що сам Геродот знає, що замешкували ці землі аж до далекої півночі ріжні народи, бо ж це він завважує, що скифські купці мусіли брати із собою перекладачів, коли виби­ралися на північ. Отже жили там народи, з якими споконвіку велася оживлена торгівля, як і вздовж берегів більше славного Нілу.

Земля обильних пасовищ, добре плеканих засівами збіж­жя, численної худоби, земля, що текла молоком і медом.

Чи це „Дніпро" у текстах „Едди"?

' Дуже цікавою є справа можливого запису, чи відгуку наз­ви „Дніпро" в найстарших ісляндсько-скандинавських текстах гимнів і саг, відомих під назвою „Едди".

Можливість інтерпретації двох місць Едди, в яких стрі­чаємо назви схожі па Дон і Дніпро, була б надзвичайно цікавою так з історичного, як і з філологічного боку.

Тексти „Едди" походять у своїх записаних формах аж із одинадцятого століття, однак вони оперують дуже старим ма-теріялом так історичного, як і релігійно-світоглядового змісту.

Одним із важливих мотивів історичного характеру є спо­гади із боротьби чи відносин із гунами. Неодноразово стрічає­мо їх у старогерманських сагах. Ріжні місця в Европі могли бу­ти тереном таких боїв. Не все дається устійнити терен тих на-пів-мітичних спогадів.

Деякі німецькі учені пробували пояснювати нижче наве­дені місця, як такі, що мають відношення до назв рік Дону і

Дніпра. Мушу тут підкреслити, що далеко не всі згідні із таким поясненням. Спробуймо, однак, розглянути можливість такого значення. Тоді побачимо, вже підчас самого розгляду тексту її філологічну можливість, чи допустимість і рівночасно вартість як гіпотези.

Якщо прийняти цей здогаду тоді назва Дніпра мала б зву­чати у даних місцях як „ДАНПАР" і „ДАНПР". Лінгвістично та­ке припущення не тільки можливе, але воно вказує на дальше скорочення назви через відому нам вже форму „Данапер" чи ,,Даніпар". Якщо наголос, сильний наголос в германській мові покласти на перший склад, тоді скорочення цілком закономір­не. Отже через скорочення середнього складу, — без уваги на те, чи була там голосна „і", чи „а", дістанемо звучання „Дан-пар", або ще коротше „Данпр".

Отже перейдім до тексту. Наводжу фрагмент із „Атля-квіда".

Контекст змісту є слідуючий:

Гунський князь Аттила хоче заманити до свого табору германського князя Ґуннара. З цією метою Аттнла висилає до князя Ґуннара свого посла і запрошує його на відвідини до гун-ського терему, обіцяючи йому „приязнь і мир". Щоб заманити його на оте заключения „приязні і миру", він обіцяє йому багаті дари і численні землі до розподілу.

Між цими землями і дарами знаходимо обіцянку дати йому дзвінку зброю, золоте причілля до корабля і... ... тут слідує наш текст:

„ Сіяючий клейнод Надбережжя Дніпра, Могутній ліс, —

Який вони називають Мерквид. "

Ґуннара остерігають. Але бундючний Ґуннар проти тих остережень прийняв запрошення. Пишний бенкет закінчився га­небною зрадою й вирізанням германських князів і лицарів. У помсті за них сестра Ґуннара Ґудруне, жінка Аттили, запалює терем і все кінчиться характеристичним для германського ро­зуміння трагізмом — цілковитим знищенням.

Сага є безсумнівно відбиткою історичних воєн і мирів, що їх вели готи із гунами. Надбережжя Дніпра могло зовсім добре у їх заборчих намірах вважатися отим „сіяючим клеи-нодом", за який велися війни.

Обі сторони могли претендувати на „власність" цього сія­ючого клейноду. Гуни напевно. Знаємо це з факту, що ріку Дні­про вони назвали для себе „Гунівар", себто Ріка Гунів. Ще один зайвий доказ, що пануючий над узбережжям пробував назвати цю ріку „своєю" і називав її своєю назвою. Яка ж крихка па­м'ять залишилася по цих заборцях на далекій півночі?

Чи мова тут про Дніпро? Залишаю це питання дальшим дослідам знавців „Едди". Якщо йдеться про Україну, то тут і без „Едди" знають про заборчі пляни усіх наїздників і ворогів України. Тому то я сподіюся радше заперечень оцих моїх здога­дів відносно інтерпретації даного місця.

Премудрий Риг, потужній і віщий мандруючий старець встановлює лад на землі. Таку постать мандруючого старця зна­ємо у германській мітології як втілення Вотана.

(Також в билинах стрічаємо подібний мотив Божества, що навідує землю у виді мандруючого старця.)

Старець-мудрець у Едді зветься старинного звучання іме­нем РИҐ. Він абр дає мудрі ради, або й сам є основоположни­ком чи родителем раси чи народу. Цей нарід складається із ста­нів, із яких кожний має своє завдання. Нас буде цікавити зав­дання Молодого Князя — ідеального образу, чи втілення гер­манської раси. Отже молодий король знає не тільки воєнне ре­месло, але він знає усі тайни „рун", себто священного знання та­ємного. Уміє він заспокоювати бурю на морі і розуміє мову птиць. При тому він сильний як вісім боєвиків.

Одного дня на полюванні на птиць заговорила до нього віща ворона. Вона відкриває йому його завдання, чи його долю:

„ Закрякала ворона сидячи на дереві: — „Чому, о молодий князю, ти бавишся пташками? Ти повинен радше метати списами, Приборкувати коні, поборювати велетнів.

Величаві є тереми Дону і Донаиру, Багатіша спадщина як твої посілості, Треба тобі кораблів досідати, Рани завдавати, мечі випробовувати!

Отже не заманювати птиці молодому князеві, але мушт­рувати коні і кораблі, гострити мечі.

Його „спадщина" більша за те, що він тепер посідає. Це величаві тереми (дирар галір) „Дану і Данпра".

Чи справді? Не всі дослідники згідні із таким толкуван-ням цього місця. Деякі воліють перекладати так:

„Величаві тереми Дана і Данпра" — при чому зазначу1 ють у поясненнях, що це мітичні імена якихсь данських князів. Без відмічення переходять до порядку денного над тим, що од­не і те саме слово означає у їх перекладі раз „ДІниро" (Данпар), а другий раз здогадного і мітологічного князя із Данії.

А "може це завіщання їх божественного мудреця вказує їм на їхню „спадщину" — історіотворчий міт минулого, спогад про ті величаві тереми, які вони — кочовики і завойовники, — бачили в минулому і чули про них у сучасному.

Хто знає? Залишім це дальшим дослідам над Еддою. По­кищо відмітьмо можливість і такої її інтерпретації. Чи добре зрозумів молодий князь голос віщої ворони, що показує йому землі для нових спроб завоювання у його „гоні на Схід"?

Данапріс у Константина Порфірородного

Важливий запис назви Дніпра стрічаємо у Константина Порфірородного (905-959). Цей кволий імператор Візантії, від­сунений від дійсної влади могутньою ріднею і завжди залеж­ний від іператорського двору, був однак великим ученим і еру­дитом. Завдячуємо йому низку науково-історичних праць, як теж творів написаних із його доручення і під його наглядом для історії України і цілого Чорноморського надбережжя.

Найважнішим є його твір „Про Управління Імперією". Він призначений для його сина, як збірка державної мудрости, досвіду й відомостей. Це іронія долі, що його син справді „нав­чився" управляти імперією за візантійською мудрістю і почав своє управління від... отруєння свого батька.

Константин знає вже докладно назву Русь і її численних городів. Йому вже відоме ім'я Святослава у формі „Свендос-флявос". В цій теж формі стрінемо це прізвище також у Лева Діякона. В описі старої Руси приковує нашу увагу опис похо­дів Русичів лодіями в них Дніпром. Лаштувалася до цього ці­ла країна, а збиралися вони в Київі. Саме при нагоді картини цього походу стрічаємо чи не вперше в історії назви Дніпрових порогів. Відоме вже нам перекручування назв, справило багато клопоту ученим і дослідникам, які пробували брати їх надто буквально, коли ж насправді перекручення зовсім очевидні. Так, наприклад, записує він назву порога як „НЕАСЕТ", в яко­

му з легкістю пізнаємо „НЕНАСИТ" — як читає цю назву Томсен, — пізніший „НЕНАСИТЕЦЬ". Брак однієї букви не пови­нен нас дивувати, бо зачув він цю назву зі слуху, або зі слуху другої чи третьої особи, а потім цей запис був у руках перепи­сувачів і т.п. Цікава собою справа назв порогів виходить поза межі праці. Згадаймо тільки, що сама назва „порогів" — „поріг" — подана в нього як „прах". Якщо зважимо, що грецька мова не мала букви „Г" — таки „Г", а не „Ґ" — у виголосі, то ніяк не здивуємося орфографічною помилкою „ПРАХ" замість „ПРАГ", як і звучала ця назва в староукраїнській мові перед повного­лосним „ПОРОГ". Подібно як „ВРАГ" і „ВОРОГ".

Отже його запис „ДАНАПРІС" — у родовому відмінку „ДАНАПРЕ-ОС" та аналогічно „ДАНАСТРІС" — „ДАНАСТРЕ-ОС", це тільки дуже незначна геленізація, можливо зачута про­сто від русичів, а можливо через „імперіяльних агентів" від хо­зарів, печенігів, болгарів, чи просто від грецьких агентів серед яких вже устійнилася така назва. В його описі України вже й немає скифів, чи сарматів, але є вже добре нам відомі печеніги, хозари, болгари й інші. Окремий довший розділ його праці по­вчає сина, як уживати отих диких печенігів за гроші й дарун­ки проти могутньої Руси із наміром відштовхнути її від Чорного моря. З тим же наміром будують греки Саркель для хозарів. Константан знає навіть назву ріки „БОГ" — а не „ГИПАНІС. Отже до самого її гирла вона була для греків рікою „БОГ". Зай­ва річ витрачати час на доказ, що ця назва старо-українська.

Назва Борисфен зникає разом із скифами. Припущення, що це сармати мали б надати назву Дніпрові, зовсім необосно-ване і нелогічне. Сармати мали б бути рівно ж ірано-мовним племенем спорідненим із скифами, отже не мали б причини уживати іншої назви. А, отже, вважаю доказаним твердження Йорданеса, що назву Дніпро надали йому, як він каже, автох­тони.

Назва скифи була прийнялася в греків довгий час як за­гальна географічна назва для всіх поселенців надбережжя Чор­ного моря. І так вона тривала, хоч було добре відомо грекам, що жили і живуть там ріжні народи. Так, наприклад, уже Ге­родот виразно говорить, що сколоти-скифи брали з собою „пе­рекладачів", як їхали торгувати на північ.

І врешті добре відомий нам дієписець боротьби Свято­слава з греками. Лев Діякон, все ще називає скифами і тавро-скифами геройські полки русичів, добре вже відомих йому з

їх правдивої назви як „гой Рос". А, отже, час уже в науці пере­стати шукати „скифів" всюди там, де їх так греки називають. Врешті і сам Геродот знає ріжні роди „скифів" і всі вони поку­тують в науці ще й часто досі за цю термінологічну плутанину старинного „батька історії".

Сама форма назви „ДАНАПРЕ-ОС" — у міцній формі те­ми для родового відмінка не вносить уже нічого нового для на­шої лінгвістичної аналізи.

Запис Константина Багрянородного переносить нас уже зовсім близько до століття, коли стрінемо вже і наш власний запис у хроніках у відомій формі ,,Д(у)нїяпр(у)" — „ДЪНВПРЪ", або вже просто „Д(у)ніпр", себто Дніпр-широкий у Шевченка.

Буквоїдним етимологам, яким бракувала „йота" до ви­воду української назви Дніпра вкажемо, що етимологам слід

вийти з історичної дійсності! цієї назви до етимології, а не нав­паки, через їх сумнівні догми заперечувати саму історію.

В цьому місці доводиться перервати наші досліди історії назви Дніпра, бо далі це вже історія української мови і літера­тури нової доби.

Завваги про літературу предмету

Трудно переглянути аналітично усю досить значних роз­мірів літературу предмету, себто теорії, здогади чи спроби ети­мології інших авторів. Подаю однак деякі завваги чи то бібліо­графічної чи еритичної природи, які можуть пригодитися при розгляді нашого предмету.

Перш за все відмічую, що із записів назви Дніпра-Борис-фена у клясичних авторів, я розглядав тільки ті, які вносили Де­які основні елементи для лінгвістичної аналізи. Повний список клясичних авторів знайдемо у „Словнику географічних назв" Форбіггера, а саме на сторінках 289 про Дунай та 764-65 про Бо-рисфен-Дніпро, в його другому, справленому виданні.

Forbigger, А.: Handbuch der alten Geographie aus den Quel­len bearbeitet. Zweite... Auflage. Hamburg, 1877.

Найповніший перегляд теорій щодо назви „Дніпро" зна-хожду в книжці Розвадовського на сторінках 243-251:

Rozwadowski, J. М.: Studia nad nazwami wód slowiañskich. Krakow, 1948.

Звичайно, я користувався теж усіма доступними словни­

ками порівняльно-лінгвістичними чи етимологічними. їх списки загально відомі, думаю отже, що можу ощадити місце для такої шкільно-університетської біблографії. Згадаю може менше відо­мий на Заході словник Сташевського:

81ав2е\¥зкі, Зогеі: 81<шпік £Є(гаіісгпу. \Vydanie агигіе. Warszawa, 1959.

Саме в цьому словнику стрічаємо наведену за Фасмером етимологію „Вурустан", як „широке місце" — а навіть „ленг" себто „луг", хоч для цього „лугу" немає ніяких лінгвістичних підстав. Я відмітив уже в тексті моєї праці, що значення „стан", як місце і край, -знаходимо в молодших текстах іранської мови. Для передісторичного часу розгляданої доби слід взяти значен­ня цього слова як у записі „стхана" — „стхенес", — у значенні „стоячий, отже „Широко-стоячий", що дає повноту змісту при­датну для етимології Борисфену.

Звертаю увагу, що наведене за теорією К. Мюленгофа та М. Фасмера толкування „стхана" як „стан", зовсім не бере до уваги факту, що слово „Борисфен" в усіх грецьких записах, — не тільки в Геродота — подає звук „тх" із придихом, отже це є аспірата. Якщо б в оригінальному звучанні було таке неас-піроване „т" як у „стан", то греки ужили б до транскрипції до­бре їм відомого звука „Т", а не „ТХ". Група „СТ" — як у „стан" — дуже часто стрічається в грецькій мові. Аспірація, себто при­дих у „ТХ", вказує на таку ж аспірацію у вимові слова „Борис­фен".

Молодше іранське слово „стан" — „місце, край", такої ас­пірати вже не має. Воно зовсім певно молодшого походження, на що вказує затрата аспірати і тексти, тексти Авести! Ясно, що слід взяти старше, етимологічне значення слова „стхана", саме як дієприкметник часу теперішнього медіяльного виду із клясичним закінченням „ана". А отже „стоячий", від „стха + ана".

Рівно ж якщо б у скифській вимові не було теж „а" у кін­цівці, а тільки саме „стан", тоді Геродот (чи греки) напевно му­сів би дати цьому слову інше закінчення на „ос", отже ціле сло­во звучало б „Бористанос" або „Бористенос". Отже теорія по­яснення „СТХААНА" як „СТАН", не витримує чисто лінгвістич­ної критики.

Але понад усі ці етимологічно-граматичні міркування за моєю теорією промовляє сам її зміст, який — єдиний в аналізі

— бере до уваги відомий і потверджений грецькими і українсь­кими текстами факт обожествления (деіфікації) Дніпра. Споді­юся, що майбутні дослідники приймуть саме таке толкування перед теорією Фасмера та інших.

Думаю, що на дискусію заслуговує теж теорія Соболевсь-кого, який пробує вияснити назву „Дніпра" через словозложен-ня: „дана-ібр" — „дана-іпр", а також Дністра через „дана-істр", при чому „Ібр" та „Істр" мали б бути назвами рік, — „Ібр" на Волині, а „Істр" як — „ІСТЕР-ДУНАЙ". Назви ці мали б далі бути сарматського походження. Передовсім нічого нам невідо­мо про т.зв. „сарматську" мову, щоб приписувати їй такі сло­ва і назви. Грецькі тексти,-як ми бачили, не позволяють ще на таку додаткову плутанину назви „Істер". Так само зовсім не­природним вважаю здогадний перезвук „ІБР" на „ІПР" — пе­ред дзвінким „р". І врешті змістова нелогічність, щоб велику краєтворчу і народотворчу ріку, як Дніпро, називати назвою річки-допливу знову ж таки невідомого походження. Поселення т.зв. сарматів аж на Волині, це надто далекойдуча анексія заво­ювання Волині. „Сарматами" величали себе в минулому поляки для більшої — як їм здавалося — своєї слави, але ж вони ніко­ли не говорили „сарматцькою мовою", хоч і по Волинь сягали вже в історичних часах своїх завоювань. Ціла та теорія надто штучна і по суті нічого не пояснює. Соболевський був одним із шукачів „йоти" в „ІБР" чи „ІСТР" для пояснення появи „Ъ" че­рез асиміляцію і скорочення у формі „ДНЪПРЪ". Це зовсім зайве, якщо прийняти зміцнену форму „донай" — „дунай" у на-ій теорії. Такий дифтонг — „ай", „ой" зовсім закономірно підлягає скороченням у розвитку всіх індоєвропейських мов. Це одна із їх основних характеристик. Крім того, — підкреслюю це дуже сильно — маємо форму „дануй" — „дунай" підтвер­джену у текстах грецьких і українських, ще й до того затрима­ні в живій мові. Теорія Соболевського, як бачимо, не витримує критики.

Словник Сташевського подає ще одну комбінацію, а саме: „Дан-апріс" і „Дан-астріс". „Дан" — це для нього „арійський корінь для означення води", а складова частина „апріс" для нього неясна. Нічого дивного, що неясна, бо по-перше індоєв­ропейський корінь не звучав „Дан", але „Дана" і „Дану". „Дон" це пізніше і похідне скорочення. ¥ первіснім словозложенні ви­хідною формою мусіло б бути „дана" — „дану", або його зміц­нена — а не скорочена! — форма. Звідси неправильний є поділ

слова на „Дан+апріс" замість „Дана+пріс". Ясне , що „апріс" не дає змісту ані змислу і мусить залишитися „неясним".

Є й інші подібні пояснення, які зовсім легковажно став ляться до історії записів і тому попадають у наявні анахроніз­ми.

Іншу пробу пояснення етимології „Днінро"-„Дністер" стрічаємо у словнику Покорного. Він пояснює вихідні форми „Дана-пріс" і „Дана-стіюс" від здогадних форм „Дану-апара" і „Дану-наздія", що мало б означати „Задня Ріка" і „Передня Рі­ка". Лінгвістично таке пояснення ані не оправдане, ані не вит­римує всякої критики. По-перше автор навіть не пробує пока­зати можливість шляху переходу і фонетичних змін від зовсім здогадного „Дану-апара" до потвердженого в текстах „Дана-пріс". Вже зовсім неможливо знайти перехід від „наздія" — себто від здогадного „Дану-наздія" до „стер", чи „стріс". Якже пояснити появу оцього міцного, ще й сонатичного „Р" - „Ри" так просто, як „Деус екс махіна". По-друге: таке зложення немож­ливе просто граматично на грунті всіх індо-европейських мов, де префікси, прикметники, прийменники стоять у словозложен-нях усе перед детермінованим іменником. Так мусило б бути у здогадних формах „Дану-апара" і „Дану-наздія". На це вказує вже наш приклад Вуру-стхана, а не „Стхана-вуру". Мусило б, отже, бути — „Апара-Дану" і „Наздія-Дану", а не навпаки. При­кладів маса. В санскриті „уд" —„пара" — „уттара" і т.п. все сто­ять перед іменником, отже „удгіта" — „уттарадеся" і т.п. Подіб­но в інших мовах: „Вишеград", а не „Град-више". Замало комбі­нувати самими словами. У моїх аналізах я навів приклади їх ду­ха самої мови, чи, лінгвістично кажучи, із паралельних слово-зложень і правил.

Позитивний вклад у досліди наших назв, склав славний Франц Мікльосіч (1813-1891) у своєму „Етимологічному словни­ку слов'янських мов". Він приймає на основі старих сербських записів, як вихідну форму для своєї етимології ,,Д(у)непр(і)". Наводить теж сербський запис „Дёнепьръ". В нашій етимології такий вивід цілком можливий, але вже як одна з дальших по­хідних форм після змін і скорочень. Отже коротке „у" в першо­му складі є виразно похідне із „а", чи „о". Довге „Е" теж від­биває одну із стадій у процесі скорочування первісного дифтон­гу, себто голосівкового двозвука.

Варто відмітити при цій нагоді, що навіть сьогоднішня хорватська вимова назви „Дніпро", звучить „Днієиер". Отже ма­

ємо тут збережене оте славне „ІЄ" чи ,,ІЯ", як фаза скорочуван­ня первісного двозвуку. Затримана тут саме двозвучність пер­вісного дифтонгу. У слов'янських мовах стрічаємо, отже, цілу гаму відмін чи видозмін первісного „ай" чи „ой" через „ія"-„іє" до „є", чи „е", чи „ї", чи „я".

Ціла серія тих видозмін доказує ясно, що маємо тут до діла із оригінальним процесом зрізничковування вже на само­му слов'янському діялектичному грунті. Це тільки скріплює мою тезу, що це слово не є запозиченням у якійсь готовій формі, але із самого пракореня розвивається і розрізнюється згідно із стадіями чи галузями мов слов'янської мовної родини.

На цій основі я прийняв як старший вид у процесі скоро­чування звучання „Дуніяпер" із дуже коротким „я". „Дунієпер" засвідчене у хорватській вимові, мало б бути дальшою стадією паляталізації „я" на „є". Тому то для старо-української мови я прийняв звучання „Дуніяпр" — із коротким „у" і „я" та сонан­тичним „р". Із цієї форми дасться без труду вивести всі інші форми слов'янських історичних і сучасних записів. Отже хор­ватське „дунієпер" — польське „Днєпер", білоруське „Дняпер" та московське „Днєпр" (через ту саму паляталізацію „я" із бі­лоруської форми). Всі ці видозміни відбуваються на слов'янсь­кому мовному обширі.

Отже запис Мікльосіча цілком вкладається у цю схему. В самій сербській мові побачимо дальше скорочення до „е" у ви­мові „Днепер".

Зовсім незрозуміле, чому теорію Мікльосіча відкидає зга­даний Розвадовскі, коли пише: „Не знаю, чому Мікльосіч прий­має як основну форму „дунепрі" (коротке „у", коротке „і",дов-ге „е")." Ми теж не розуміємо, чому Розвадовскі не розуміє Мік­льосіча. Мушу тут додати, що у варшавському науковому роз-говорі „не розумію" значить „відкидаю".

Вважаю, що слід відмітити також теорію Погодіна, хоч він зовсім непотрібно притягає до неї „сарматське" „Танаїс", яке не витримує критики. Перезвук „Д" на „Т" — „Данаїс" на „Танаїс" — є напевно молодшого походження, бо ж в усіх без­сумнівно найстарших індо-европейських пам'ятниках, стрічає­мо форму „Дану" і „Дана", отже „Д"-„Д", а не „Т"! Отже „Та­наїс" не може бути вихідною формою. Перезвук „Д" на „Т" — або, загально, медія на тенуїс є напевно молодша. Для появи первісного дифтонгу „ой" чи „ай", ми зовсім не потребуємо не-

певного і здогадного „сарматського , коли маємо цей двозвук потверджений в українській мові і в грецьких записах. Очевид­но Погодін міг не любити думки про таку старинність старо-ук­раїнської мови і волів якусь здогадну сарматську теорію. Все ж таки, якщо йдеться про другий член словозложення, а саме ко­рені „пр" і „стр", то тут його відмічення правильні. Однак цілий той „сарматський комплекс" серед деяких славістів, який слу­жить до пояснювання однієї невідомої, другою невідомою в не­зрозумілих місцях, треба піддати нещадній критиці.

В загальному вважаю, що головні лінії дослідів найпо­важніших етимологів ідуть у тому самому напрямі, що й вис­ліди моїх досліджень.

Слушність моїх аргументів випливає „а fortiori" із їх се­мантичного аспекту. І тут виявляється і корисність і конечність включити у лінгвістичні досліди апарат філологічних текстів. Саме тільки наведення слів за словником криє в собі небезпеку анахронічного типу сполучень чи значень, як оце „стхана"-„стан" у нашому випадку. Я відмітив конечність такого синте­тичного методологічного підходу у вступах до моїх праць і ду­маю, що висліди цих праць таку методу виправдують і ствер­джують.

Українська Вільна Академія Наук в Европі — Лондон.

Ті слова, що вийшли з вжитку, Ти не викинь на сміття! Кожне слово — сяйна квітка І безсмертне в ній життя.

Кожне слово — горда вежа В дальні, канувші віки. Джерело там із безмежжя — Звідтіля пливуть думки!

Всі слова — в минуле кладка, Що до істини веде. Тож не знищ її припадком, Бо твій корінь пропаде!

Ті слова, що вийшли з вжитку, Закарбуй в книжки повік, Щоб ми знали: хто ми, звідки, Звідки слів пливе потік.


1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Скачать 10.96 Mb.
Поиск по сайту:
Разместите кнопку на своём сайте:
Генерация документов


База данных защищена авторским правом ©GenDocs 2000-2011
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты
Учебный материал

Рейтинг@Mail.ru