Культурологія: теорія та історія культури

Поиск по сайту:


НазваниеКультурологія: теорія та історія культури
страница19/26
Дата08.03.2012
Размер6.02 Mb.
ТипДокументы
Смотрите также:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   26
2. Класицизм, романтизм, реалізм провідні художні течії в культурі XIX ет.

На початку XIX ст., під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції, виникає нова хвиля класицизму, який у досягненні ідеальних форм відмовлявся від випадкового, мінливого і тимчасового. Зокрема в Росії особливість цього стилю полягала в простоті, наближеній до аскетизму: Казанський собор (1801-1811) - арх. А. Вороніхін; ансамблі Василівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) - арх. Тома де Томон.

Наполеонівська доба у Франції (1804-1814) пов'язана з піднесенням ампіру (від франц. ітріге - імперія) - стилю в архітектурі і мистецтві перших трьох десятиріч XIX ст., основу якого становили традиції величної архітектури

257

Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму. Архітектура ампіру уславлювала національну могутність, військові перемоги держави, владу імператора. Найкраще ці ідеї відбивалися у спорудженні обелісків, колон, тріумфальних арок (Вандомська колона, Тріумфальна арка в Парижі). Архітектурні споруди були прикрашені орнаментами з мотивів єгипетських рельєфів, орлами, лавровими вінками, зображеннями левів та фантастичних тварин.

Під впливом французького згодом вирізняється російський ампір -художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Його провідниками були архітектори К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Вони перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури. Згодом класицизм і надмірно пафосний ампір увійшли в протиріччя з національними художніми традиціями різних країн. Жорстка нормативність класицизму, схематизм художніх образів, спрощеність естетичних оцінок згодом виявилися недостатніми в мінливому світі XIX ст. Саме це привело до піднесення нової течії - романтизму.

Романтизм (від. франц. готапіізте - дивне, фантастичне) - ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на інди­відуальності митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйнят­тям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, "світової скорботи". Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними і особливими, їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне - ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри - ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон, "Пригоди Чарльз-Гарольда"). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії.

258

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, насамперед середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер "Останній з могікан"), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802-1885). Герої його романів ("Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється") наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.

Романтизм у живопису вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами зображень, яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзо­тичністю сюжетів. Риси художніх творів епохи класицизму - велич, ретельне вимальовування деталей, статичність фігур - відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум'яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі на той час не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.

У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для майстрів французького романтизму більш характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником цього напряму вважають Т. Жеріко (1791-1824) - палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершений результат у головному полотні його творчості "Пліт Медузи". Е.Делакруа (1798-1863) -лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі ("Різня на Хіосі", "Свобода на барикадах").

^ Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолічним настроєм творів (Ф. Руни, К. Фридрих, П. Корнеліус). Англійський - фантастичними і релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також створенням перших етюдів на пленері (Д. Констебл, "Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна"). У російському романтизмі провідна роль належала портрету і пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів на ниві романтизму досяг/ошг (Франсіско Хосе Гойя- і-Лусьєнтес).

Напередодні "весни народів" і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефі). Найяскравішим романтиком у музиці тих часів вважають Людвіга ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів, могутній, піднесений настрій.

259

На відміну від романтизму реалізм - це мистецтво "втрачених ілюзій", жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. геаіізте - дійсний) -напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х років XIX ст. Найповніше він був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака (1799-1850) і Стпендаля (1783-1842), в Англії - Ч. Діккенса (1812-1870), в Росії -Л.Толстпого (1828-1910), Ф.Достоевського (1821-1881). Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, а згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В. ГІого, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.

Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не красу, а правду, їх творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв'язок з конкретною ситуацією і обставинами.

Реалізм вводить новий принцип узагальнення - типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяє митцям підійти до принципово нового висновку для літератури - людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу "темного царства" "принижених і скривджених", що було "звичайною історією" для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію. Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучасниками суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали глибше зрозуміти мінливий світ.

Провідне місце в літературі XIX ст. посів прозовий роман. Саме цей жанр давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років його життя, розробляти декілька сюжетних ліній. В англійській літературі провідниками реалізму були Ч. Діккенс ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей"), У. Теккерей ("Ярмарок суєти"). Вони змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був заклопотаний своїми дрібними проблемами.

Європейської слави здобула творчість французького майстра реалізму Стендаля (Анрі Марі Бейль,) особливо завдяки його романам "Червоне і чорне" і "Пармський монастир". О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об'єднавши свої твори циклом "Людська комедія". Йому по праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. Не меншою популярністю користувалися романи Г. Флобера ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів"). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой ("Війна і мир", "Анна Кареніна"), Ф. Достоєвський ("Злочин і покарання").

260

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. У 1870 р. в Санкт-Петербурзі було створено Товариство пересувних художніх виставок (1870-1922). Своєю творчістю "передвижники" започаткували нову естетичну програму, основу якої становили психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи. Художники-передвижники працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети та ін. У 1880-1890-х роках внаслідок кризи соціально-побутового жанру став домінувати жанр салонного портрету і пейзажу (К. Коровій, І. Левітан, В. Полєнов).

На середину XIX ст. реалізм був представлений багатьма національними та стилістичними варіантами, проте всім їм були притаманні однакові ознаки: достовірність, уважне дослідження навколишнього світу, ствердження естетичної цінності повсякденного життя, показ дійсності у часовому вимірі.

3. Кризові явища в культурі другої половини XIX ст. та пошуки шляхів виходу з неї

У сучасній науці досить поширений термін "соціокультурна криза", яка визначається як порушення балансу структурної впорядкованості локальної соціокультурної системи, руйнування механізмів її дії. Причини такого явища можуть бути як зовнішні (зміна природо-кліматичних умов у зоні існування спільноти, війни, агресія тощо), так і внутрішні, пов'язані з політичною або економічною кризою в суспільстві, кризою пануючої ідеології, соціальних інститутів. Наслідком культурної кризи, як правило, стає зміна стереотипів свідомості і поведінки, девальвація традиційних норм соціального життя, моралі. У свідомості людей починають переважати індивідуальні, сімейні культурні цінності, значно знижується їх рівень соціальної інтегрованості.

Головною ознакою кризового стану культури, чим вона відрізняється від попереднього періоду, розквіту або стабільності, є насамперед стан само­відчуття людини всередині культури. Якщо особистість психологічно комфортна і гармонійна, то говорити про кризу рано. Навпаки, якщо в душі людини переважають відчуття відчуженості, самотності, слабкості - це є свідченням занепаду самої культури.

Від часів Просвітництва в європейській культурологічній думці панували ідеї безупинного і поступального культурного прогресу людства. Процес історичного і культурного розвитку сприймався як закономірність, яка врешті веде цивілізовані і нецивілізовані народи до всепланетарного єднання. Великими завоюваннями такого культурного прогресу вважались розвиток науки, освіти, техніки, ідеї раціоналізму та гуманізму. Однак уже в середині XIX ст. ідеї культурної еволюції та Європоцентризму (Європа - зразок для всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали перегляду і критики. Стало очевидним, що технічний і науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а європейський раціоналізм подекуди

261

заводить людину в пастку духовності. Теорія кризових явищ у культурі виникла саме на шляху пошуку інтелектуальною елітою виходу з духовної глибокої кризи, що панувала в європейському суспільстві на межі XIX і XX ст.

Філософи, поети, письменники, художники цього часу з прискіпливою увагою звертались до попередніх кризових епох в історії людства, шукаючи в них відповіді на злободенні питання. У напруженій духовній атмосфері європейського "іїп сіє зіесіе" (кінця епохи) зародилися такі унікальні культурні феномени, як символізм, декаданс, сецесія, російський "срібний вік", модернізм.

Уся європейська філософія на межі XIX і XX ст. намагалася проана­лізувати причини втрати цілісного культурного архетипу, пропонувала різні шляхи до його повернення. Філософському осмисленню кризових явищ у культурі багато уваги присвятили Ф. Ніцше, 3. Фрейд, К. Ярсперс, О. Шпенглер, М. Вебер, Г. Зіммель, російські релігійні філософи М. Бердяєв, С. Соловйов, П. Флоренський, С. Булгаков та ін. Криза, на думку багатьох учених, є обов'язковим і закономірним етапом у розвитку будь-якої культури. Це переломний момент, який веде культуру або до загибелі внаслідок нако­пичення критичної маси проблем і негараздів, або стимулює внутрішні сили культури до самооновлення, трансформації і розвитку, а відтак - спонукає виникненню нової якості.

З найбільшою гостротою проблему кризи культури поставив Ф. Ніцше, визначивши її формулою "загибель Бога". Найхарактернішими ознаками кризового стану Ніцше вважав деформацію свідомості європейця, в якій правда та істина втратили всякий сенс і витісняються брехнею, лицедійством, дурманом. Пророкуючи можливість нового злету людства, вчений покладав надію на сильну особистість, закликав максимально мобілізувати людський дух шляхом подолання християнства.

Під зовсім іншим кутом зору розглядала цю проблему російська релігійно-філософська думка, її предтеча, російський письменник Ф. Достоєвський, у багатьох своїх творах, показуючи одержимість "передової" інтелігенції ідеєю руйнування та ідеєю антихриста, в "Братах Карамазових" поставив питання: "Якщо Бога немає, то значить все дозволене?" Яку високу мету не пере­слідувала б людина, якою величною чи сильною вона не хотіла б бути, але зрікшися християнської моралі, підкоряючи засоби меті, вона готує загибель людству і своїй душі. В численних публіцистичних виступах, зокрема в збірці "Віхи" (1909) російські релігійні філософи закликали інтелігенцію повер­нутись обличчям до Бога напередодні апокаліпсису, однак у суспільстві мало хто прислухався до їхніх пророцтв.

У зв'язку з аналізом кризових явищ у культурі цього періоду слід особливу увагу звернути на феномен російського "срібного віку". Ця епоха тривала близько 40 років, починаючи з творчості Достоєвського (80-і роки XIX ст.) і завершуючи утвердженням радянської влади в Росії (1922).

Сьогодні загально визначено, що попри всю неоднозначність, суперечність і кризовий стан культури на межі віків саме на російському ґрунті йшов

262

найбільш інтенсивний і плідний порівняно з іншими країнами світу пошук нових шляхів розвитку людства. Протистояння праці стало генератором могутніх духовних сил, забезпечило світовий злет російської літератури, поезії, музики, театру, драматургії, філософії, мистецтва, науки. Досить згадати лише імена деяких корифеїв цього часу - Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького, О. Блока, А. Ахматової, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака, О. Маидельштама, С. Рахманінова, С. Прокоф'єва, І. Стравінського, С. Дягілєва, М. Бердяєва, П. Сорокіна, П. Флоренського, С. Солов'йова, М. Врубеля, О. Бенуа та ін. Якщо пушкінський "золотий вік" був входженням Росії в світовий духовний простір, то "срібний вік" був часом її культурної гегемонії, а на думку багатьох дослідників, - найвагомішим внеском Росії у світову культуру.

Кризові явища в європейській культурі другої половини XIX ст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так, реалістична тенденція в літературі і мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від франц. Каїигаїізше і лат. паШга - природа) - напрям у європейському мистецтві останньої третини XIX ст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в його соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсяк­денності. Прихильники цього напряму покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої зумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю. Провідним теоретиком цього напряму був письменник Еміль Золя ("Гроші", "Жерміналь").

Художня концепція натуралізму полягала в тому, що людина сама по собі заслуговує на увагу в кожному конкретному прояві, усі подробиці про неї мають велике значення. Ледь не з науковою ретельністю натуралісти намагалися "спіймати" дійсність у тенета мистецтва, перетворюючись на регістраторів мільйонів даних. Фаталізм, песимізм та соціальна апатія притаманні творам митців натуралізму. Саме це й стало провісником наближення епохи декадансу (від франц. сіесасіепсе - занепад) - означення кризового стану духовної культури наприкінці XIX - на початку XX ст.

Вперше риси безнадії та занепадництва з'явились у французькому символізмі, у теоретиків концепції "мистецтво для мистецтва" (Д. Рескін, О. Уайльд), а також імпресіоністів. Історія імпресіонізму в мистецтві пов'язана з вісьмома виставками картин у 1874-1886 рр. його представників (К. Моне, П. Ренуар, Е. Дега, К. Піссаро). Імпресіонізм (від франц. ітргеззіппізше, ітргез-зіоп - враження) - напрям у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., представники якого надавали першочергового значення показу унікаль­ності моменту, неповторній миттєвості в буденних, звичайних речах. Свою назву отримав після першої виставки картин, на якій демонструвалася картина Клода Моне (1840-1926) "Враження. Схід сонця". Це була унікальна спроба розчинити колір у світлі, передати рух повітря, насиченість сонячних променів.

Мистецтво імпресіоністів вражає світлом, прозорістю, милуванням звичайними речами, відрізняється спробами відтворити рух повітря, надаючи тим самим предмету більшої зримості, підкреслити кольорову палітру,

263

мінливість обрисів предмета (К. О. Моне, "Стіг сіна", "Руанський собор"). Для майстрів цього напряму не існувало другорядних речей, звичайне побутове життя в їхній творчості набувало святкових рис і було об'єктом особливого інтересу. Імпресіоністи створили новаторську для свого часу живописну систему пленеру, їхні твори вирізняє відсутність чіткої побудови композиції, асиметрія, складні ракурси.

Імпресіоністи досконало володіли мистецтвом відтворення міміки, постави і жесту людей різних професій (Е. Дега, "Відпочинок танцівниці"). Цікавими темами їхньої творчості є зображення дитячих та юнацьких образів (П. О. Ренуар). Кризові елементи в творчості імпресіоністів пов'язані з надмірною індивідуалізацією стильових елементів. Запропонований ними метод відзначався поверховістю, відсутністю соціальних узагальнень.

Намагаючись бути ближче до натури, бажаючи створити полотна реалістичніші, ніж полотна класиків реалізму, імпресіоністи призвели цей напрям до кризи. Схильність до "естетики потворного" знайшла свій прояв у зображенні найнижчих верств суспільства - повій, сутенерів, п'яниць та ін. Вони остаточно зруйнували систему академічної картини і підготували ґрунт для наступного розвитку неформального мистецтва. Як з'ясувалося згодом, поверховість, абстрагування імпресіонізму мали руйнівні наслідки для традицій образотворчого мистецтва, з нього розпочався глибокий занепад живопису (О. Шпенглер).

Першим імпресіоністом у скульптурі вважають ^ О. Родена (1840-1917), який досяг високого ступеня досконалості завдяки поєднанню рухливої, рельєфної поверхні твору, світлотіньових ефектів і внутрішнього напруження ("Ворота Аду"). Неперевершені його твори, присвячені темі кохання - "По­цілунок", "Вічний кумир". Імпресіонізм у музиці найяскравіше представлений у творчості К. Дебюссі (1862-1918, симфонічні ескізи "Море") і М. Равеля (1875-1937, балет "Дафніс і Хлоя").

Наприкінці XIX ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя. Буржуазне суспільство досягло високих стандартів розвитку, а досягнення в галузі науки і техніки були просто вражаючими. Це призвело до надмірного захоплення емпіричною реальністю, ідеями ірраціоналістичної філософії. Криза духовних засад сприяла появі в мистецькій творчості мотивів утоми, душевного дискомфорту, страху і невпевненості. Саме ці настрої відбив символізм (від франц. зутЬоІізт - знак, символ) - напрям у європейській філософії, літературі й художній культурі на межі XIX і XX ст., світоглядні засади якого базувалися на впевненості в існуванні поза світом реальних речей іншої надчуттєвої дійсності, наблизитися до якої можуть лише творчі особистості.

Одним з головних завдань цієї течії було довести пріоритет духовного над матеріальним, дистанціюватися як від офіційної культури, так і від спрощеної культури "крамарів", які зруйнували традиційну систему цінностей. Символісти наголошували, що немає прямих відповідей на принципово

264

важливі питання людського буття. Світ побудований як ієрархічна система, де присутнє вічне й тимчасове, земне й небесне. Знайти вічний ідеал, що знаходиться за межами людського сприйняття, схилитися перед красою світу, відчути вічність людина може, лише коли наблизиться до таємниці світобудови. Проте це породжує також сум'яття почуттів, стан невпевненості, суму і тривоги. Загалом символізм став реакцією на суспільну жорстокість, домінування сили і грошей, він запропонував суспільству потяг до високого, світлого і неземного. Головними темами символізму були проблеми смерті, кохання, події євангельської історії та європейського Середньовіччя. У символістській поезії домінували містичні мотиви, пошук істини за межами "земного кола".

Символізм приваблював митців пошуками витончених засобів пере­давання складних почуттів. Якщо імпресіоністи намагалися створити загальну картину з множини окремих вражень, то символісти через загальне оцінювали суть конкретного. Найвищого рівня символізм досяг у французькій літературі (1860-1870). Його провідниками стали П. Верлен (1844-1896), С. Малларме (1842-1898), А. Рембо (1854-1891). Ідея переосмислення долі людини на зламі століть представлена в поезіях представників російського символізму А. Бєлого (1880-1934, "Петербург"), О. Блока (1880-1921, "Роза і хрест").

У живопису символізм звертається до фантастичних, уявних істот (М. Врубель "Демон", "Царівна-Лебідь"). Символіка натяків, ліричний настрій і гармонія - здобутки художніх творів В. Борисова-Мусапгова ("Автопортрет із сестрою", "Водоймище"). Алегоричні композиції притаманні французькому символізму (О. Редон, "Життя святої Женев'єви"). Міфологічні мотиви із зображенням кентаврів, лісових німф домінують у німецькому символіс­тичному живописі (А. Бьоклін, "Острів мертвих", Ф. фон Штук, "Люцифер", "Смерть"). Загалом символізм у живопису не виробив своєї художньої мови, тому не може претендувати на те, щоб називатися художнім стилем. Найчастіше символісти використовували пластичну систему модерну і неокласики, часом застосовували форсований колір і гротеск, попереджуючи цим авангардні течії XX ст.

Для розвитку архітектури другої половини XIX ст. характерні численні напрями: еклектика і стилізація, модерн (національно-романтична і раціоналістична течії, неокласицизм та ін.). Еклектизм (від грец. еИеІсіїІсоз -вибирати} - штучне безсистемне поєднання різнорідних і часом протилежних стильових елементів. Витоки еклектизму як певного методу сягають естетики романтизму, особливо у сповідуванні "вільного переміщення в історичному часі". Еклектика характеризувалася значним розширенням географії архітектурних стилів: специфічні форми Сходу використовували в архітектурі Заходу і навпаки. Еклектичний підхід особливо застосовувався при оздобленні приватних особняків, з притаманною тому часу "філософією достатку" (або "показового багатства", "остраху порожнечі"), яка відбивала бажання власника виконати внутрішнє оздоблення із застосуванням елементів найрозкішніших

265

стилів. Як правило, анфілади кімнат палаців Австрії, Франції і Німеччини оформлювалися в стилях "усіх Людовиків".

Завдяки прискореному розвитку промисловості й швидкому збагаченню представників буржуазії еклектичне мислення набувало домінантних рис у тогочасному суспільстві. Машинне виробництво дозволяло наповнити ринок дешевими підробками під старовину. Ілюзія розкоші, декорування, засто­сування сурогатних матеріалів, багате оздоблення споруд і враження розкоші стали ознаками вікторіанського стилю в Англії - умовна назва еклектичного мистецтва другої половини XIX ст., яке оформилося в часи правління королеви Вікторії (1830-1901). У Росії архітектор К. Тон (1794-1881) свідомо проектував церкви у "русько-візантійському стилі", поєднуючи елементи візантійської архітектури, російського зодчества ХУІ-ХШ ст., класицизму. Поряд з цим респектабельні приміщення (банки, парламенти) продовжували будувати у формі класицизму.

Поступово етап еклектики замінює модерн (від фр, тосіегпш - сучасний) - художній стиль у європейській і американській архітектурі та мистецтві, для якого характерне зближення різних видів мистецтва, поєднання традицій античності, середньовіччя, класицизму і романтизму, художніх концепцій Заходу і Сходу. Був поширений у 1886-1914 рр. і охопив усі види пластичних мистецтв, у тому числі графіку, декоративно-прикладне і театрально-декораційне мистецтво. Поява модерну пояснювалася намаганням знайти новий великий стиль, подолати еклектизм та історизм, падіння художнього смаку в індустріальну добу. Часом модерном називають більше історичний період ("поворот століття") в розвитку архітектури і мистецтва, маючи на увазі його особливе значення в продукуванні новий ідей. Головним критерієм краси була проголошена цілісність художнього образу, починаючи від проектування будинку до інтер'єру, меблів, посуду, прикрас. За риси елітарності, виторіченості цей стиль називають "стилем мільйонерів".

Спочатку характерною особливістю модерну в архітектурі і мистецтві стала так звана "вигнута лінія" (вигнуті стебла рослин, зображення морської хвилі, лебединої шиї тощо), започаткована в творчості бельгійського архітектора В. Орта (1861-1947). Поряд з цим митці модерну захоплювалися національно-романтичними мотивами, використанням декоративних елементів, де­монстрацією нових можливостей металу та скла в архітектурі, створенням нового інтер'єру приміщень. Поступово тема "вигнутої лінії" поступилася прямому куту, квадрату і колу. Новий стиль "Мосіегп зіуіе" розпочався з поєднання ремесла і мистецтва. Представник нового стилю у Франції "ар нуво" ("нове мистецтво") Е. Галле був художником-декоратором, який створив флоргальний стиль. Його вази з намальованими квітами виглядали надзвичайно натурально. У Німеччині стиль модерн відомий як "югенд-стиль" (молодий стиль), в Австрії - "сецесгон" (від лат. зесеззіо - відокремлення).

Особливу роль у розвитку архітектури доби модерну, її раціоналістичних тенденцій відіграли промислові та інженерні споруди (мости, портові споруди),

266

під час будівництва яких використовувалися нові конструкції, нові системи, форми, матеріали: металевий каркас, підвісні системи, залізобетон тощо. Інженерні споруди, зокрема Ейфелева башта, приміщення біржі в Амстердамі (1897-1907), Верхні торговельні ряди в Москві (1889-1893), демонстрували надзвичайні можливості металевих конструкцій, сприяли посиленню раціональних підходів до функціонально-конструктивної основи будинків. Модерн був останнім великим художнім стилем. Відмова від його принципів на початку XX ст. була водночас і відмовою від ідей художності взагалі.

Отже, XIX ст. породило оригінальні літературно-мистецькі течії, які відбивали сум'яття почуттів, нестабільність тогочасного суспільства. У суперництві і співпраці митці шукали істину та високе призначення людини. Складні соціальні колізії з надзвичайною силою загострили почуття особистості, індивідуальності, поставили проблему цінності людського життя, індивідуальної свободи і водночас відповідальності людини за долю світу і майбутнє людства. У культурному житті почав визначатися новий рівень історичного синтезу - глобалізація людської історії.

Перша світова війна і подальші події XX ст. остаточно підтвердили думки про те, що доля людини, народу, нації нерозривні з долею людства, і пошук шляхів виходу з глобальної кризи все людство повинно шукати спільно. Можливо, символічним є те, що саме в Україні, в Києві, в роки громадянського лихоліття остаточно визріло і сформувалось одне з найбільш яскравих філософських вчень про долю людства - вчення про ноосферу В. Вернадського. Людство, на думку вченого, повинно подолати глобальну кризу завершенням еволюції біосфери і входженням у сферу планетарного розуму і душі - ноосферу.

Реклама:




1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   26

Скачать 6.02 Mb.
Поиск по сайту:
Разместите кнопку на своём сайте:
Генерация документов


База данных защищена авторским правом ©GenDocs 2000-2011
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты
Учебный материал

Рейтинг@Mail.ru