Курс лекцій за загальною та галузевою складовими підвищення кваліфікації керівників І спеціалістів державної служби зайнятості за загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора

Поиск по сайту:


НазваниеКурс лекцій за загальною та галузевою складовими підвищення кваліфікації керівників І спеціалістів державної служби зайнятості за загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
страница23/30
Дата22.09.2012
Размер6.51 Mb.
ТипКурс лекцій
Смотрите также:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30
^

Рекомендована література


  1. Українське ділове мовлення // Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч.посібник. – К.: Літера, 2000. – с.5-42; с.405-418.

  2. Ділове мовлення. Модульний курс. Шевчук С.В. Підручник для професійно-технічних закладів освіти. – К.: Літера, 2003. – с.5-77; с.344-388.

  3. Антоненко-Давидович. Як ми говоримо. – К., 1970.

  4. Білодід І.К. Дбаймо про високу культуру мови // Питання мовної культури. – К.: Наук. думка, 1969. - № 3. – С.3-10.

  5. Ботвина Н.В. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділового спілкування: Навч.посібник. – К.: АртЕк, 2000.

  6. Веселов П.В. Современное деловое письмо в промышленности. – Изд.3-е, доп. – М.: Изд-во стандартов, 1990.

  7. Головащук С.І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К.: Либідь, 1995.

  8. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч.посібник. – К.: А.С.К., 2002.

  9. Дудик П.С. Діалогічність і моно логічність розмовного мовлення // Мовознавство. – 1972. - № 2. – С.20-29.

  10. Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч.посібник. – К.: Либідь, 1992.

  11. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1977.

  12. Михайлюк В.О. Українська мова професійного спілкування. Навч.посібник. – К., 2005.

  13. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Пробний підручник для гімназій гуманіт. профілю. – К.: Вежа, 1994.

  14. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук.думка, 1976.

  15. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів: Вид-во „Сполом”, 2001.

  16. Російсько-український словник: Сфера ділового спілкування / Уклад. В.М.Брицин, О.О.Тараненко. – К.: УНВЦ „Рідна мова”, 1996.

  17. Російсько-український фразеологічний словник / Уклад. В.Підмогильний, С.Плужник. – К.: УКСП „Кобза”, 1993.

  18. Словник труднощів української мови / За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Рад.школа, 1989.

  19. Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. – 1997. – № 38.

  20. Український правопис. – 4-е вид., випр. і доп. – К., 1993.

  21. Чак Є.Д. Мовний етикет: „Дорогий друже!”, „Бажаю щастя!” // Диво слово. – 1998. - № 1.

  22. Януш Я.В. З’ясування складних питань під час вивчення лексики і фразеології // Укр. мова і літ. в школі. – 1974. - № 8. – С.72-75.

  23. Бабич Н.Д. Культура писемного мовлення // Укр.. мова і література в школі. – 1991. - № 3. – С.6-10.

  24. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія. Підручник. – К.: Либідь, 1993.

  25. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник для вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. – К.: А.С.К., 1988.

  26. Головащук С.І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К.: Либідь, 1995.

  27. Головащук С.І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. – К.: Вища школа, 1995.

  28. Гудзинський О.Д. Практикум з менеджменту в системі агробізнесу: ситуації і ділові ігри. – К.: Урожай, 1996.

  29. Козачук Г.О. Українська мова – для абітурієнтів: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1993.

  30. Кредісов А.І., Панченко Є.Г., Кредісов В.А. Менеджмент для керівників. – К.: т-во „Знання”, КОО, 1999.

  31. Партико З. Загальне редагування. – Л., 2001.

  32. Шевчук С.В. Ділове мовлення. Модульний курс. – К., 2003.



Розділ 4. РИНОК ПРАЦІ у системі

соціально-економічного розвитку


4.1. Механізми формування державної економічної політики

Державне регулювання економіки (ДРЕ). Державне управління економікою. Державна економічна політика. Теорії макроекономічного регулювання. Кейнсіанство. Монетаризм. Економічна система. Основні типи економічних систем. Соціально орієнтована ринкова економіка. Ринковий механізм. Необхідність державного регулювання економіки України. Принципи ДРЕ. Основні функції ДРЕ. Цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Об’єкти та суб’єкти ДРЕ. Державна економічна політика. Основні форми реалізації державної економічної політики. Економічна стратегія. Економічна тактика. Основні напрями економічної політики держави. Механізм формування державної економічної політики. Основні форми державного планування соціально-економічного розвитку країни. Основні методи ДРЕ. Правові методи ДРЕ. Економічні методи ДРЕ. Адміністративні методи ДРЕ. Органи ДРЕ.

Метою трансформації економічної системи України є формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Досягти цієї мети неможливо без активної участі держави. Державне регулювання соціально-економічного розвитку країни є істотною ознакою сучасної ринкової економіки змішаного типу. Розумний симбіоз ринкових і державних регуляторів дає змогу реалізувати соціально-економічні цілі розвитку суспільства, досягти високої ефективності виробництва, стабільного економічного розвитку, забезпечити соціальну справедливість.

У сучасній економічній літературі поняття механізму державного регулювання соціально-економічних відносин сформульоване не зовсім чітко й однозначно.

Для визначення ролі держави в економіці використовуються різні терміни: “державне втручання” або “державне управління”, “державна економічна політика”, “державне регулювання економіки”. Всі вони взаємопов’язані й характеризують відносини держави з суспільством, але потребують певного уточнення та чіткого визначення.

^ Державне управління економікою – це організуючий і регулюючий процес впливу держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності господарювання.

^ Державна економічна політика – стратегія цілеспрямованого впливу на економічні процеси на макро та мікрорівні, створення та вдосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного ладу.

^ Державне регулювання економіки (ДРЕ) – сфера діяльності органів державної влади щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб’єктів господарювання шляхом застосування різноманітних методів і засобів.

Тобто, державне регулювання економіки можливо розглядати як функцію державного управління економікою, як інструмент реалізації економічної політики.

Державне регулювання економіки здійснюється на основі поєднання різних економічних теорій, зумовлених практикою господарювання. У розвитку теорій регулювання економіки виділяються декілька етапів, а саме: меркантилізм; фізіократизм; класична теорія регулювання (саморегулювання); марксизм; кейнсіанство; монетаризм; теорія “економіки пропозиції”; теорія раціональних очікувань; теорія суспільного вибору; неокласичний синтез; соціально-інституціональний напрям.

Особливої уваги заслуговує більш детальний аналіз таких економічних теорій, як кейнсіанство і монетаризм.

Кейнсіанство – напрям розвитку економічної теорії, засновником якого вважають видатного англійського економіста Дж.М.Кейнса, який обґрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання економіки. Ця теорія ефективна в складні періоди розвитку економіки: відбудов, науково-технічних перетворень, формування ринкового середовища. Кейнсіанської теорії дотримувались уряди більшості держав, що й сприяло виходу країн з кризи й розрухи.

Монетаризм – економічна школа, яка пропагує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, а саме – регулюванню грошового обігу.

Монетаризм і кейнсіанська концепції мають багато позитивного і, як свідчить світовий досвід господарювання, монетарна система забезпечує кращі результати за умов функціонування розвинутого ринку з цивілізованою конкуренцією, а кейнсіанська – в період його становлення.

У сучасних умовах продовжується пошук нових форм і методів впливу держави на економіку, удосконалюються теорії державного регулювання відповідно до змін середовища. Незважаючи на відмінності, в основі всіх сучасних теорій, лежать положення кейнсіанської та монетариської теорій.

Світова практика господарювання показала, що в основу функціонування певного типу економічної (господарської) системи закладено положення відповідної теорії державного регулювання.

^ Економічна (господарська) система – це особливим чином упорядкована, скоординована система зв’язку між суб’єктами національної економіки.

Виділяють такі основні типи економічних систем: традиційна; ринкова; адміністративно-командна (АКС); змішана (ринкова економіка змішаного типу); перехідна. Кожен з них має свій механізм регулювання економічних процесів.

У народному господарстві України відбуваються глибокі соціально-економічні зміни, суть яких полягає в переході до соціально орієнтованої ринкової економіки, або ринкової економіки змішаного типу.

^ Державне регулювання ринкової економіки змішаного типу здійснюється за допомогою таких основних елементів:

  • ринкових регуляторів;

  • державних важелів впливу на економіку (державне регулювання);

  • корпоративного управління;

  • інституту соціального партнерства.

Вони мають забезпечувати високу ефективність національної економіки, реалізацію макроекономічних цілей, стабільний розвиток, стійкість державного управління, соціальну справедливість.

У нинішніх умовах господарювання держава вже не тільки визначає загальні правила і рамки функціонування ринкової економіки, а й сама доповнює ринковий механізм.

^ Ринковий механізм – це спосіб (форма) організації та функціонування відносин між суб’єктами господарювання, що базується на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту й пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції.

^ Об’єктивними причинами необхідності державного регулювання економіки України в умовах сьогодення є:

  • наявність монополізму в багатьох галузях народного господарства та відсутність достойної конкуренції;

  • недосконалість цінового механізму для певної групи товарів, який робить їх виробництво неефективним;

  • повільна адаптація до сучасних умов господарювання окремих ринків – робочої сили, капіталів, інтелектуального продукту тощо;

  • забезпечення стабільності та гармонійності суспільства;

  • сприяння збереженню та відтворенню природного, культурного, національно - історичного середовища існування народів;

  • вирішення питань міжнародної політики і співпраці.

Однак параметри регулювання ринку мають певні межі, визначені його природою, оскільки ринок не є пасивним середовищем, яке автоматично змінюється під впливом зовнішнього середовища. Ринок як сукупність суб’єктів господарювання, крім спільних інтересів, включає інтереси окремого товаровиробника, які не завжди співпадають з інтересами держави. Світова практика показала недоліки надмірного втручання держави в економіку.

Саме тому основними принципами створення системи державного регулювання економіки в нашій країні є:

  • принцип розумної достатності – державі підпорядковуються тільки ті функції, які не можуть виконуватись іншими ланками господарської системи внаслідок їх обмеженої компетенції та недостатніх ресурсів;

  • принцип поступовості – командно-адміністративні методи регулювання змінюються правовими та економічними з створенням об’єктивних умов – демонополізації, приватизації, стабілізації.

  • принцип адекватності – система державних регуляторів економіки має відображати реальний стан соціально-економічного розвитку.

Функції державного регулювання економіки залежать від соціально-економічного та політичного рівня розвитку держави, компетенції органів державного регулювання, рівня розвитку ринкового господарства, моделі розвитку національної економіки.

^ Основними функціями державного регулювання економіки є:

  • Цільова - полягає у визначенні цілей, пріоритетів та основних напрямів розвитку економіки;

  • Стимулююча – передбачає формування таких важелів і регуляторів, які здатні ефективно впливати на діяльність суб’єктів господарювання;

  • Нормативна (регламентуюча) – держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб’єктів економіки, визначає правовий простір;

  • Коригуюча – зводиться до внесення певних змін у хід реалізації економічної політики з метою усунення негативних екстремалей;

  • Соціальна – передбачає регулювання державою соціальних відносин, перерозподіл доходів, соціальний захист і соціальні гарантії;

  • Контролююча – означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням нормативно-правових актів, норм і стандартів;

  • Безпосереднє управління неринковим сектором економіки.

Цілі та пріоритети в соціально-економічному розвитку становлять основу об’єктів регулювання.

Цілі економічного розвитку визначаються для країни в цілому, окремих її регіонів, інституційних одиниць, груп населення. Вони мають бути конкретними, кількісно визначеними.

Пріоритети – це найважливіші соціально-економічні процеси, на стимулювання яких спрямовується у певний період переважна частина ресурсів за допомогою відповідних регуляторів.

Об’єктом регулювання є господарство країни, регіонів, областей, міст і районів, а також соціально-економічні процеси: економічний цикл, структура економіки, інвестиційна діяльність, інноваційні процеси, грошовий обіг, інфляція, ціни, платіжний баланс тощо.

Суб’єктом регулювання є держава в особі державних органів управління (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій), яка для вирішення складних соціально-економічних проблем, всебічного врахування інтересів залучає наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.

^ Економічною основою державного регулювання є бюджетний фонд, а також майно держави.

Перше ніж почати свої найважливіші функції – регулювання соціально-економічних процесів, виправлення недоліків ринкового господарювання, здійснення перерозподілу доходів – держава формує свою економічну політику.

^ Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну й соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання, різних суспільних верств і населення в цілому.

^ Основними формами реалізації державної економічної політики є: економічна стратегія і економічна тактика.

Економічна стратегія – обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення велико масштабних економічних і соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження й примноження її економічного потенціалу та національного багатства, підвищення народного добробуту.

Економічна стратегія включає визначення пергочергових цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання.

Економічна тактика – сукупність найближчих цілей, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного й соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного та соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

Економічна політика завжди повинна бути гнучкою, твердою і стабільною. Економічна політика формує фундаментальні напрями розвитку економіки, яких слід неухильно дотримуватися.

Стабільність економічної політики необхідна для орієнтації виробників і споживачів у складних ринкових умовах, узгодження глобальних пріоритетів розвитку суспільства. Важливо створити політичну атмосферу в суспільстві, яка сприяла б реалізації проголошеної економічної політики.

^ Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є наступні: анти-циклічне, структурно-галузеве, інвестиційне, амортизаційне, інституційне перетворення, науково-технічне та інноваційне, антимонопольне-конкурентне, бюджетне, податкове, грошово-кредитне, валютне, зовнішньоекономічне, екологічне, соціальне, регіональне, цінове.

Антициклічна політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон’юнктури).

Структурно-галузева політика спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення.

Інвестиційна політика спрямована на створення суб’єктами господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів.

Амортизаційна політика спрямована на створення суб’єктами господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі.

Політика інституційних перетворень спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів.

Науково-технічна та інноваційна політика спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.

Антимонопольно-конкурентна політика спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції та послуг.

^ Цінова політика спрямована на забезпечення впливу держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку.

Бюджетна політика спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері між бюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості під час перерозподілу національного доходу.

Податкова політика спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних прав громадян при оподаткуванні їхніх доходів.

Грошово-кредитна політика спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування й розвитку економіки.

Валютна політика спрямована на встановлення та підтримку паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективного використання.

Зовнішньоекономічна політика спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку й вітчизняного товаровиробника.

Екологічна політика спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.

Соціальна політика спрямована на формування ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулювання відносин між соціальними групами, формування економічних стимулів для участі у виробництві, забезпечення ефективної зайнятості населення, створення соціальних гарантій і умов для підвищення добробуту членів суспільства.

Регіональна політика спрямована на забезпечення державою збалансованого й комплексного розвитку окремих територій країни виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів.

Механізм формування державної економічної політики – це здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання, спрямованих на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб’єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного та соціального розвитку.

Законодавство України визначає принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку, систему прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні методи, засоби й механізми регулювання господарської діяльності.

^ Методи державного регулювання економіки – це сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Методи державного регулювання економіки: прямі, непрямі, правові, економічні, адміністративні, індикативні, неформальні, специфічні.

Прямі методи - методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси. Прямі методи ДРЕ – це інструменти прямого втручання, або основні засоби регулюючого впливу держави на діяльністьсуб’єктів господарювання. Вони охоплюють:

  • державне замовлення, державне завдання;

  • ліцензування, патентування і квотування;

  • сертифікацію та стандартизацію;

  • застосування нормативів та лімітів;

  • регулювання цін і тарифів;

  • надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

  • надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами.

Непрямі методи – сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки (система правових та економічних методів).

Правові методи – система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання (визначають правовий простір).

Економічні методи пов’язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку.

Інструменти економічних методів: ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації.

Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу.

Інструменти адміністративного регулювання:

  • укази, декрети, розпорядження;

  • ліцензування, квотування, контингентування;

  • встановлення фіксованих цін, валютних курсів;

  • встановлення економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів;

  • контроль за дотриманням законів і правил;

  • санкції за порушення.

Індикативні методи – це методи непрямого, опосередкованого впливу, що мають орієнтовний, рекомендаційний характер.

Неформальним засобом державного впливу на економіку є переконання. Держава використовує для його реалізації: рекламу, спеціальні програми на радіо і телебаченні, публікації у періодичних виданнях, соціологічні дослідження й опитування, впливаючи таким чином на формування громадської думки, економічне мислення.

Специфічним інструментом ДРЕ є державний сектор економіки – комплекс господарських об’єктів, які повністю або частково належать центральним чи місцевим органам державної влади і використовуються державою для виконання нею економічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Таким чином, державне регулювання економіки – це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Реклама:




1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

Скачать 6.51 Mb.
Поиск по сайту:
Разместите кнопку на своём сайте:
Генерация документов


База данных защищена авторским правом ©GenDocs 2000-2011
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты
Учебный материал

Рейтинг@Mail.ru